13/01/2025
Андрій Содомора: "Кажемо «ще й не озирнулись, а вже...», а вітаємо – із «прийдешнім», «прийдешніми» (Новим роком, святами, навіть коли вони... за тиждень, день, ба й за годину); «прийдешнім», тобто, якщо повернутися до Франкового слова, – «будýщим» (чомусь цураємося слів «бýдучий», «бýдучина», «бýдучність», «бýдýщина», «бýдýщий» – «застарілі», мовляв; забуваємо: без «старого» будемо не лише вбогими, а й холодними)... Хто ж, зауважмо ще раз, виглядаючи першу зірку на небі, вітав би когось із прийдешнім (будучим) Святвечором?..
«Прийдешній» – далека часова дистанція: «І щастя всіх прийде по наших аж кістках» (із «Каменяра»). «Прийде ще час...» – співаємо пісню – й розуміємо, що не за день-два й не за рік прийде той час. Античні ледь не три тисячоліття писали для прийдешніх (або, як у Миколи Зерова, потомних) поколінь – для нас писали...
Думка повертається в не таке вже далеке минуле: «Веселих Свят!» – казали. «Щасливого Нового року!», «З Новим роком, що вже на порозі!» («стукає в двері»...) або: «З близькими Святами!» (згадаймо: «Сонце низенько, вечір близенько...»). Прості, народні слова, звороти, фразеологізми («Свята вже на носі!» – вдома, жартома) – жива, зігріта теплом душí мова, а не штампи, які припечатують, зупиняють творчу думку. З нею, живою думкою (не лише з правилами!), з прагненням багатити нашу мову, повертати їй утрачене і прогнане, маємо йти в завтрашній день, де вже розправляє плечі штучний інтелект...
А втім, варто уточнювати не лиш окремі слова, а й вислови, риторичні запитання, як ось це: «Що рік прийдешній нам готує?» (сказали б «грядущий» – глянули б на нього з нашої, княжої висоти, озирнувши гряду гір на часових обріях). Задумавшись, розуміємо: не він, «прийдешній», нам щось готує – ми готуємо те, що відбуватиметься в нинішньому, завтрашньому, навіть у далеких, прийдешніх, роках..."
Час – це те, що в ньому, а в ньому – й ми зі своїми думками, діями; з ними – або без них. У порожньому погляді немає життєвого часу, тобто самого життя
