Історія Арбузинської виправної колонії № 83 нерозривно пов’язана з минувшиною старовинного козацького села Костянтинівка, на території якого розташована. Адже з доісторичних часів тут одним з головних ремесел було видобування та обробіток граніту, на чому базується і підприємство колонії.
Граніту тут вдосталь, адже саме в нашій місцевості виходить на поверхню український кристалічний щит. А
рхеологи під час розкопок повсюдно знаходять найдавніші знаряддя праці, виготовлені з каменю: рубила, скребки, наконечники стріл. Та й в більш близькі до сьогодення часи місцеве населення широко використовувало щедрі дари надр, які і шукати не потрібно, вони під ногами. Кам’яних справ майстри ще в ті часи, коли ще не було сучасних інструментів, вибухівки та машин, вміли настільки філігранно обробляти граніт, що викликало здивування у сучасної людини: як тільки з допомогою молотка та зубила можна було витесати такого хреста, досконалої форми млинові жорна та інше. Ще й до сьогодні в Костянтинівці можна побачити біля колодязів кам’яні корита, з яких колись напували домашню худобу.
До 1962 року в Костянтинівці функціонував кар’єр – підприємство Арбузинської райспоживспілки. Тут працювало чимало місцевого населення. Профіль виробництва був майже таким же, як і сьогодні: бут, щебінь, шашка для бруківки, поребрик і звичайно, плити для облицювання. Тож коли постало питання про створення виправної колонії, було вирішено за виробничу базу взяти гранітний кар’єр. Частково вирішувалося і питання поселення ув’язнених та інших господарських приміщень – поряд з кар’єром розташовувався лікувально-трудовий профілакторій.
Так, 02 січня 1962 року створено Арбузинську виправну колонію суворого режиму № 83 та присвоєно назву ЯА-128/83 «Поштовий ящик» та першим начальником установи призначено Федора Васильовича Устинова.
Починали з малого. З капітальних будівель в житловій зоні спочатку були тільки один двоповерховий гуртожиток, їдальня і медико-санітарна частина. Всі інші будівлі – щитові бараки. Наповнюваність колонії на початку складала 550 чоловік. В таких умовах потрібно було організувати не тільки побут ув’язнених, але й виробництво, котре було знайомим тільки для вільнонайманих робітників, які працювали на видобутку та обробітку каменю і раніше, коли кар’єр належав цивільній установі.
То ж з самого початку, аби забезпечити зайнятість ув’язнених, в колонії було організовано дільницю по виготовленню тари – дерев’яних ящиків. Здобувши елементарні навички на видобутку та обробітку каменю, основна маса засуджених почала працювати у гранітному кар’єрі. Проте тут же працювали і вільнонаймані мешканці Костянтинівки та сусідніх сіл, особливо на таких відповідальних як підривники, сигнальники та ін. Інші засуджені працювали в господарській обслузі, за медичними показниками – на легких роботах, на дільниці по виготовленню тари.
В 1969 році колонію було перейменовано з «Поштового ящика» в Установу ІН 316/83 УВП УМВС України в Миколаївській області. Тоді ж її очолив новий начальник – Сергій Вікторович Козлов. Час вимагав змін не тільки в назвах та керівниках, а й в сфері діяльності. Найбільш прийнятною в даному разі була металообробка – тільки в містах Миколаївської області працювало декілька великих промислових підприємств, тож підключитися до них на партнерських засадах і мала виправно-трудова колонія № 83. Невдовзі було укладено кооперативні договори і цех почав працювати. Починали з нескладної обробки деталей, та з часом асортимент замовлень розширювався.
Піку в розвитку виробництво в колонії досягло в період з середини семи десятих до кінця восьмидесятих років минулого сторіччя. В той час установу очолював майор внутрішньої служби Станіслав Якович Машинецький, а директором виробництва був Сергій Матвійович Симоненко. В даний час левову частку продукції давав цех металообробки, який кооперував з заводами міста Миколаїв: для заводу «Океан» виготовлялись метало зварювальні вироби (трапи, леєрні стійки); для Южнотурбінного заводу «Заря» здійснювалися перемотування електродвигунів, заточування, обробка деталей. Співробітництво з Трансформаторним заводом базувалося на перемотуванні котушок. Стакани до комбайнів постачали заводу мастильно-фільтрувального обладнання. Для Криворізького Турбінного заводу виконували обточування деталей. Навіть запчастини до телевізорів виготовляли, які замовляв Смілянський телевізійний завод. А зливні труби до дощувальних установок постачали Первомайському заводу «Фрегат».
Співробітничали фактично з усім тодішнім Радянським Союзом. Так, з Челябінська отримували метал, з якого «зварювали» «циклони» і відправляли на завод «Океан». Готову металопродукцію також відправляли в Литву та інші республіки.
В 1979 році установлений суворий режим було замінено посиленим. Наповнюваність колонії тоді складала 1050 засуджених. З них 400 були зайняті роботами у гранітному кар’єрі, інші ж працювали в цеху металообробки.
Продукція гранітного кар’єру була і залишається різноманітною. Тут виготовляли пам’ятники, щебінь, сходинки, парапети, поребрик, бут, бруківку, заготовки на меморіали, борт. Так, до Києва постачали сходинки, плити, бруківку, які призначались для меморіалу на майдані Перемоги, на Хрещатик, метрополітен, музей Великої Вітчизняної війни. А в 1972 році з надр викололи майже 20-тонну брилу, яку було відправлено до Києва на спорудження пам’ятника розстріляним футболістам Київського «Динамо» - учасникам так званого «матчу смерті».
Бортовий камінь відправлявся в Москву для реконструкції храму Христа Спасителя, в Ленінград – для облицювання набережної річки Неви. Міста Новоросійськ, Баку, Волгоград, Томськ, Липецьк, Саратов, Тернопіль, Суми, Чернігів – ось далеко не повний перелік міст, куди надходила продукція з Костянтинівського гранітного кар’єру. Не кажучи вже про міста і селища – районні центри Миколаївської області, де Костянтинівський граніт можна побачити повсюди.
В той же час щоденно на найближчій залізничній станції Кавуни замовникам відвантажували по два залізничних вагони гранітних виробів.
Безперебійну роботу виробництва установи забезпечував інженерно-технічний персонал. Під керівництвом директора Симоненка С.М. чітко працював відділ головного механіка, який очолювали Анатолій Арсентійович Струлецький, а потім Анатолій Петрович Саковський, який вніс чимало раціоналізаторських пропозицій для вдосконалення обладнання, зокрема установки для подрібнення каменю та встановлення пилорами для розпилювання граніту, де вперше на виробництві застосували алмазні полотна.
Нелегко давалося втілення новаторських ідей, проте наполегливість та знання допомагали у здійсненні задумів. Впродовж десятиліть обласним управлінням відзначається стабільна, успішна робота виробництва установи, успіхи в господарській діяльності. В 1986 році ряд працівників Миколаївської області нагороджено високими урядовими нагородами. Серед них орденом «Знак пошани» відзначено працю одного із перших працівників колонії нормувальника - економіста Олександра Венделя, водія Пилипа Євгеновича Туркомана.
Останні 20 років історії установи – то роки перемін, які вона переживала разом з країною. Роки боротьби за виживання. Економіка держави у стагнації, промислові підприємства різко скорочують виробництво, військові заводи перепрофілюються на цивільні. Основні замовники установи на металовироби – Миколаївські суднобудівні заводи на межі закриття і не можуть забезпечити роботою навіть своїх працівників…
Та попри всі негаразди становлення економіки в Україні, руйнівні наслідки бездумної приватизації підприємств. Установа вижила завдяки Костянтинівському родовищу граніту і зараз поступово нарощує виробництво. Основний профіль якого – видобуток та обробіток граніту. Цех металообробки було закрито. Сьогодні попит на вироби з граніту зростає, асортимент ширшає.
29 листопада 1999 року установа перейменована в Арбузинську виправну колонію Управління ДДУ ПВП в Миколаївській області (№ 83), наказ ДДУ ПВП від 29.11.1999 року № 165.
З 18 червня 2012 року установа перейменована в Арбузинську виправну колонію Управління ДПтС України в Миколаївській області (№ 83), наказ ДПтС України від 18.06.2012 № 427.
З 15 грудня 2016 року Державна установа «Арбузинська виправна колонія (№83)», наказ Міністерства юстиції України від 15.12.2016 року №3679/60/5.
Наказом Міністерства юстиції України від 25.09.2023 №3406/5 державна установа «Арбузинська виправна колонія (№83)» перейменована на державну установу «Південноукраїнська виправна колонія (№83)». Очолює установу полковник внутрішньої служби Дмитро ШАМШУРА.
