20/03/2025
1. Діана
Темрява за вікном здається густою, мов смола, але це мене не зупиняє. Вітер шарпає фіранки, обіймає моє тіло, поки я стою на підвіконні. Один крок – і я вільна. Ще один – і ніхто більше не вирішуватиме за мене.
Дядько вирішив, що може розпоряджатися моїм життям, ніби я ще один актив у його бізнес-імперії. Він хоче видати мене за свого огидного безхребетного сина, щоб не ділити статки, які зараз стервятники-колишні працівники та друзі розкрадають після смерті мого тата. Мене спробували переконати, змусити, а коли я відмовилася – просто зачинили в цій кімнаті, як у клітці.
“Діаночко, так тобі буде краще!” – передражнюю огидний голос, кривлюсь, наче лимон жую.
Але я не іграшка. Я не маріонетка. І якщо мені судилося померти, то принаймні я зроблю це на власних умовах.
Мої пальці стискають край віконної рами, серце б’ється у скронях, у легені вривається холодне повітря. Ще мить – і я полечу вниз, розчинившись у темряві ночі.
Але цього не відбувається.
Чиїсь сильні руки обхоплюють мене, тягнуть назад у кімнату. Ривок – і я врізаюся в тверді груди. Спалах тепла, жаху й чогось невідомого прокочується по тілу. Я підводжу голову й зустрічаю погляд незнайомця. Він старший за мене, привабливий,. Його темні очі пронизують наскрізь...
У нього міцні, сильні руки, і вони не дають мені впасти – ні у порожнечу за вікном, ні у безумство відчаю. Піднімаю голову і… застигаю.
Перед мною чоловік, якого важко не помітити, а побачивши раз – важко забути. Років сорока, може трохи більше. Стриманий, непохитний, наче вирізьблений із мармуру. Шатен, волосся трохи скуйовджене, але це не псує його образ – навпаки, додає цієї легкої байдужості, що властива людям, яких не треба нічого й нікому доводити.
Важка щелепа, вольове підборіддя, чітко окреслені вилиці – обличчя чоловіка суворе, різке, але водночас привабливе у своїй брутальності. Жодних м'яких ліній, жодних зайвих емоцій. Тільки спокійна, майже загрозлива впевненість.
Але головне – очі. Темні, глибокі, з тією самою владною ноткою, що змушує інших опускати погляд. Але я не опускаю. Я не можу. Бо в них, серед цієї крижаної впевненості, є щось ще. Тінь здивування. Щирий подив, тепло… Іскра.
Чи справді вона є? Чи мені лише здається? Але між нами пробігає напруга, така різка, що змушує мене затримати подих.
– Ти що, здуріла? – його голос низький, хриплуватий, а він тримає мене міцно, не даючи можливості вирватися.
Читати далі:
Ігор має все, що міг бажати чоловік його віку. Успішний бізнес, розкішний будинок та наречена, наче з обкладинки журналу. Але… його старий друг, що колись врятував І....
