08/03/2026
Книга «Мій прапор запісяв котик» це той випадок, коли текст не намагається бути красивим, правильним чи делікатним. Він просто дуже чесний. Настільки чесний, що місцями дуже боляче і не зручно його читати.
Це історія дитинства і дорослішання в пострадянській провінції, де психіатрія, гуртожитки, алкоголь, бідність і дивні сімейні правила існують так само природно, як школа чи дитячі іграшки. Це місце в якому діти дуже рано звикають до людської нелюбові. Тут багато речей відбуваються так абсурдно, що ніхто навіть не думає їх пояснювати. Це розповідь про те, що досвід, обставини, епоха та койкомісце в гуртожитку — це не наш вибір. Але обирати як прожити це життя – нам все таки доведеться.
Авторка дуже майстерно поєднала чорний гумор і відчуття абсолютної безвиході. Це наче безкінечний монолог стендап-коміка.
Мені здається, сила цієї книжки саме в інтонації. Авторка говорить про дуже травматичні речі — буденно, майже сухо, без спроби викликати жалість. Тут досвід існує таким, яким він був — хаотичним, грубим, іноді смішним. Мабуть, тому ця книжка викликає дуже широкий діапазон емоцій.
І так, мені вона дуже сподобалась. Хоча це якраз той випадок, коли «сподобалась» — дуже неточне слово.