Незборима нація

Незборима нація “Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати іс?

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пош

ти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.

День пам’яті4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман, наречений отамани Марусі Соколовської....
04/11/2025

День пам’яті
4 листопада 1894 р. народився Оверко КУРАВСЬКИЙ, таращанський отаман, наречений отамани Марусі Соколовської.
Вічна слава!

#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр

Марина Соченко, “Оверко Куравський і Маруся Соколовська”, березень 2025 р.

20 років тому помер старий стрілець Герчук4 листопада 1995 р. у Торонто (Канада) помер Іван ГЕРЧУК, стрілець УГА і дивіз...
04/11/2025

20 років тому помер старий стрілець Герчук

4 листопада 1995 р. у Торонто (Канада) помер Іван ГЕРЧУК, стрілець УГА і дивізії “Галичина”, вчитель, меценат.
Вічна слава!

#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр

03/11/2025

«На спогад повстання проти окупантів України больши. Штаб. Подільської Повс. групи Отамана Орла. 9 вересня 1922 року. м.Тарнополь».
Особи зображені на фото - текст подається без змін, відповідно до протоколів (архів УСБУ у Вінницькій області справа 12197, арк. 41-48,50-51) допитів затриманого повстанця Корнелишина Ф.С. (на фото №44) у якого вилучено це фото: 1. Отаман банди – ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ – ОРЕЛ – житель Літинського повіту, села Літинської гути, 28 років. 2. Помічник отамана банди – ПОГИБА Петро – 23 роки, жит. Кубанської області, Станиці Старо-Титарівської. 3. Начальник Штабу банди – КОНОПЛЕНКО Павло Степанович, - 32х років, житель Херсонської губернії. 4. Лікар банди – МОТРУК житель Буковини, 27 років. 5. комендант і начальник контррозвідки банди – КОХАН Іван, 23 роки, житель м-ка Вовковинець. 6. Командир сотні банди – БАБІЄНКО 32-х років, жит. м. Летичів 7. Ад’ютант штабу банди – КОВБАСЮК Євгеній – 26 років житель Брацлавського повіту с. Забіжжя. 8. Командир бригади ХМАРА – ХАРЧУК Семен Васильович – 32-х років, жит. Войтівецької вол. села Мордина. 9. Начальник штабу бригади Хмари – ЄВСІЄВСЬКИЙ, 32 років, житель Полтавської губ. 10. Начальник-штабу 3-ї бригади – Богданенко Віктор Олександрович 21 рік, житель міс. Бара. 11. Козак банди – ПАШКОВСЬКИЙ Пилип, житель Київської губ. Липовецького повіту, с. Калник, 22х років. 12. козак, житель села Кулиги, Літинського повіту. 13. козак – ГОРОДЕЦЬКИЙ, житель Летичівського повіту, Вербецького – Майдана, 20 років. 14. козак на імя Нарцен, житель Летичівського повіту, Вербецького – Майдана, 20 років. 15. козак – ОСТАПЧУК Юліан, жит. с. Літинка, Літинського повіту 23 роки. 16. козак – ГАБІНЕТ Семен, житель с. Уладівки, Вінницького повіту 23 роки. 17. козак ІВАНОВ Пилип, жит. с. Сахни, Літинського повіту, 19 років. 18. Командир сотні – ГРАБАРЧУК Онисим, жит. Пиківської - Слобідки, Він. повіт, 21 рік. 19. козак КОРОЛЬ Антон, житель м. Пилява, Літинського повіту, 22 роки. 20. Козак по імені Іван, жит. с. Сахни Літинсь

“Хоробре серце Олега Куцина”Макетуємо книгу “Хоробре серце Олега Куцина”. І раптом я згадав, що колись Марко Мельник зап...
11/10/2025

“Хоробре серце Олега Куцина”

Макетуємо книгу “Хоробре серце Олега Куцина”. І раптом я згадав, що колись Марко Мельник записав у мене в квартирі нашу з Олегом розмову. Попросив розшукати. Марко знайшов. Іван Буянський за допомогою ШІ перевів її у ворд, я трохи підчистив текст разом з коректоркою Надією Овчарук.
Спілкувалися ми з Олегом 11 травня 2020 року.
Ось початок розмови і малий її фрагмент…

“Тільки військо може збудувати державу“
Дружня розмова Романа Коваля та Олега Куцина

– Це моя квартира на Курській вулиці, де побувало багато визначних людей. І серед них, звичайно, мій товариш Олег Куцин, з яким товаришуємо з 1991 року, який у цій квартирі бував десятки й сотні разів. Ми з ним члени Історичного клубу “Холодний Яр”. І, звісно, наша розмова про Холодний Яр, про вшанування героїв Холодного Яру, але не тільки Холодного Яру, а й “Карпатської Січі” та інших українських територій, козаки яких мали сміливість піднятися проти Російської імперії… Олеже, як ти згадуєш дні, місяці і роки на фронті – як трагічну подію чи радісну?

– Я чекав цих подій десятки років, бо мав чітке розуміння: війни в Україні не буде лише доти, доки Росія зможе політично утримувати Україну у своїй орбіті. Як тільки ми реально зробимо кілька кроків до справжньої незалежності, війна буде розв’язана Росією однозначно. Здавалося неймовірним, що у ХХ ст. може бути війна на території України, але внутрішнє розуміння це підказувало. Читати про наших лицарів і Визвольні змагання – одне. Коли ж стаєш перед вибором: чи здатний покласти здоров’я чи й життя в боротьбі за Українську державу, за ідею – це зовсім інше. Можна було поїхати за кордон чи пересидіти вдома – нас ніхто не мобілізував, ми пішли добровольцями, не заради заробітку. Тоді нам ніхто зарплат і компенсацій не платив. Йшли за покликом душі, кликали чини наших предків, про яких ти пишеш у своїх книжках і дослідженнях…

– Який найсвітліший спогад, що гріє серце?

– Я врятував життя одному бійцю з позивним “Хмара” (Василь Здирко зі Стрия. – Ред.). Це окрема історія. Під великим обстрілом, дуже складне й важке поранення. За словами лікаря лікарні ім. Мечникова у Дніпрі Івана Івановича Жердєва (він згодом і мене оперував), у Хмари залишалося 20 – 30 хвилин життя: “Якби ви не спрацювали – його б уже не було”. Це була ціла епопея: як ми його доправляли до Дніпра; як у Красноармійську (нинішньому Покровську) відмовлялися оперувати й лікувати; як деякі наші бійці відмовлялися вийти, щоби завантажити його в мій джип – через обстріли боялися вийти з підвалу; як хлопці з “Правого сектору” з Дніпра допомогли; як на наших очах загинув місцевий житель – пів черепа знесло… Жахлива обстановка. Але ми зуміли надати першу допомогу, винесли його, евакуювали. І встигли. У цьому разі я відчуваю, що врятував життя українцю, який тепер живе й творить далі.

Ширше прочитаєте у нашій книзі про великого українця Олега Куцина.
Роблю її разом з Іриною Гармасій, свого часу прес-секретарем Закарпатської ОО ВО “Свобода”.

Пожертви на видання книги про Олега Куцина просимо надсилати:
ПриватБанк, 4731 2196 4692 0573, Оксана Герасимюк (секретарка проєкту).

ХХХI вшанування героїв Холодного ЯруПідсумковий релізМеморіал козакам-добровольцям у Холодному Яру. 4 жовтня 2025 року. ...
06/10/2025

ХХХI вшанування героїв Холодного Яру
Підсумковий реліз

Меморіал козакам-добровольцям у Холодному Яру. 4 жовтня 2025 року. Біля могил Георгія Тарасенка та Андрія Лугового – почесна варта.
Лунає мелодія “Був у мене один товариш” композитора Фрідріха Зільхера. Біля мікрофона – Роман Коваль, Богдан Легоняк і Леся Островська. Поруч співаки – Василь Лютий, Олекса Бик, Світлана Мирвода, Артем Лоїк, Володимир Гонський, Руслана Лоцман, Оріяна Лоцман, Ігор Гаврищишин і Данило Носко.
Після виконання Гімну України голова оргкомітету Богдан Легоняк відкрив ХХХI вшанування героїв Холодного Яру і запросив рідних покласти до дорогих нам могил і пам’ятників квіти. Запросив також покласти квіти Романа Коваля, Лесю Островську, заступника голови ЧОВА Олександра Шамрая, заступника командувача Національної гвардії України Валентина Острижного, полковника Володимира Єсікова, голову Медведівської ОТГ Андрія Іванченка, командира в/ч 3061 полковника Олексія Туруна та інших учасників вшанування. Під час покладання квітів лунала пісня “Чорна рілля ізорана” (у виконанні кобзаря Василя Лютого).

Далі урочистості вів Роман Коваль. На його прохання голова Синодального управління військового духовенства митрополит Іоан, митрофорний протоієрей Василь Циріль та інші священники освятили пам’ятники полеглим борцям за волю України. Ось їхні імена:
Кузьмін-“Арго” Тарас, командир 3-го (іспаномовного) взводу 3-ї сотні ОДЧ “Карпатська Січ”, головний сержант 3-ї сотні 49-го ОСБат ЗСУ.
Ющенко-“Капа” Олександр, командир відділення 25-ї Окремої бригади охорони громадського порядку НГУ, головний сержант 13-ї бригади оперативного призначення НГУ “Хартія”.
Коновал-“Норд” Сергій, командир 2-ї роти “Сталева сотня” 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Бобанича-“Хаммера” 67-ї ОМБр ЗСУ, лейтенант.
Собко-“Папай” Павло, стрілець 118-ї Окремої бригади ТрО ЗСУ.
Педченко-“Step” Степан, головний сержант 1-ї піхотної роти 99-го ОПБат 61-ї ОМБр ЗСУ.
Стороженко-“Творець” Руслан, старший матрос, старший оператор 1-го загону ССО 73-го морського центру ім. кошового отамана Антіна Головатого.

Промовляли Віталій Пясецький (головний сержант 93-ї ОМБр “Холодний Яр”), Олександр Шамрай (заступник голови Черкаської обласної військової адміністрації), бригадний генерал Валентин Острижний, командир 118-ї Окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ підполковник Ярослав Попко, заступник командира 73-го Морського центру ССО капітан 2-го рангу Геннадій Дьомін, командир полку зв’язку ССО полковник Вадим Вінярський, заступник командира 13-ї бригади “Хартія” Володимир Лисюк та голова Корсунь-Шевченківської громади Віталій Мацюк.

Від родини полеглого Сергія Коновала-“Норда” з Тернополя до урочистого зібрання звернувся Артем Коновал-“Вікінг”, брат “Норда”, а від побратимів – Олексій Сачко-“Прут”, начальник штабу ДУК “Правий сектор”.
Від родини “небесного” Тараса Кузьміна-“Арго” з Одеси виступили двоюрідний брат Олександр Вдовіченко та побратим Андрій Стаднік, представник 49-го ОШБат “Карпатська Січ”. Дідусь Тараса Кузьміна Олександр Санжар ще в 1980-х казав малому Тарасові, що Україна має вийти з СССР і стати самостійною. Разом наприкінці 80-х, уночі, розвішували листівки на одеських вулицях із закликом про вихід України з СССР.
З Чорноморська приїхала Тарасова мама Ольга, із Сум – брат Назар – побратим Олега Куцина і свого брата. Всі вони служили в “Карпатській Січі”. Тепер Назар Кузьмін-“Наз” – у 47-й ОМБр “Магура”. Вшанував героя і заступник комбрига-47, козак Історичного клубу “Холодний Яр” друг “Серпень”.
На честь борців за волю України Гімн ОУН виконали заслужена артистка України Руслана Лоцман і її донечка Оріяна.
Віддали ми шану й Степанові Педченку-“Step” зі Смілянщини. Він – головний сержант 1-ї піхотної роти 99-го Окремого пішого батальйону 61-ї Окремої механізованої Степової бригади ЗСУ. Поліг 10 серпня 2022 р. на Херсонщині. Опізнали його по чубу… Приїхали вшанувати дорогу людину дружина Марія та діти Наталія і Сергій. Марія Педченко розповіла про чоловіка, а доповнив розповідь майор ЗСУ Олександр Мозговенко-“Каменяр”, ветеран 61-ї ОМБр. На пам’ять про полеглих кобзар Василь Лютий виконав пісню “Мчать козаки”.

Віддано почесті й Русланові Стороженку-“Творцю”, старшому операторові 73-го Морського центру спеціальних операцій ССО. Теплим спогадом згадала сина мама Світлана, а побратим Ілля Мар’ян-“Фестиваль”, координатор ГО “Поклик Яру”, зачитав “Молитву українського націоналіста”.
З Корсуня приїхала і мама Олега Собченка, пам’ятник якому на Меморіалі козакам-добровольцям встановлено у минулі роки, – Ольга Федорівна Собченко. Роман Коваль щиро привітав її.
Поклала квіти до пам’ятника своєму братові полковнику “Білотуру” його сестра Тетяна Лісова.
На пам’ять про полеглих героїв військовослужбовець Олекса Бик виконав свою пісню “Добровольці Божої чоти”, а молодший лейтенант НГУ поет Артем Лоїк прочитав свій вірш про Холодний Яр.

Хай стукається горе в гості,
гей, козаки, тримаймо стрій!
Так наказав нам Горліс-Горський,
ступивши в Мотрин монастир.

Віддано шану й Олександрові Ющенку-“Капі” з Луцька. Він – учасник АТО з 2014 року. Поліг 23 квітня 2024 року. Вшанувати його приїхала делегація “Хартії” на чолі із заступником командира 13-ї бригади “Хартія” полковником Володимиром Лисюком.
Почесна варта “Хартії” виконала сальву на честь полеглих борців.

Урочисто відкрито й пам’ятник Павлові Собку-“Папаю” з Чорнобаївщини, козакові-добровольцю 118-ї Окремої бригади тероборони ЗСУ, учасникові Революції гідності, голові чорнобаївської “Свободи”. Він загинув 25 квітня 2022 р. на Луганщині, під Попасною, де три тижні перед тим поліг Юрій Руф, також увічнений на цьому меморіалі.
Роман Коваль запросив на меморіал маму Тамару, батька Івана, дружину Марину, доньку Надію та сина Богдана. Промовляли Марина Собко і побратим Олександр Носенко.
Виступив щиро й Богдан Войцехівський-“Бандера”, начальник штабу “Фрайкору”, перший командир якого Георгій Тарасенко похований на холодноярському пантеоні.

У відповідний момент Роман Коваль урочисто оголосив лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2025 рік. Першим лауреатом цієї премії став сл. пам. Михайло Іванченко, автор “Думи про Вільне козацтво”, поет і художник, син і онук Вільних козаків із с. Гусакового, політв’язень російських тюрем (за українські вірші, опубліковані в українській газеті в Німеччині). Лауреатами наступних років стали головний архівіст Вінницького державного обласного архіву, кандидат історичннх наук Кость Завальнюк, кобзар Тарас Силенко (за цикл пісень Визвольної боротьби) та поетка Ольга Страшенко – за збірку поезій “Прочитайте тую славу”.
2016 року цю премію здобув (за книжку спогадів “На барикадах Кенгіру”) член ОУН, вояк УПА, політв’язень, один з керівників Кенгірського повстання Володимир Караташ.
2017 року лауреатом премії ім. Юрія Горліса-Горського став кулеметник дивізії “Галичина” Леонід Муха – за книжку спогадів “Від Австрії до Колими”.
2018 року премію здобув поет і політв’язень, прекрасний козак з Донбасу, багатолітній борець за волю України Олекса Різників.
Наступного року лауреатом Літературної премії ім. Горліса-Горського став Тарас Компаніченко, народний артист України.
Лауреати 2020 – 2021 рр. – автор книжки спогадів “Жадання фронту” Марко Мельник і дослідник Гайдамаччини в Холодному Яру Євген Букет.
Наступного року лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського став Василь Лютий – за створення циклу пісень Визвольної боротьби. 1 жовтня 2023 р. премію здобув лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, а 4 жовтня 2024 р. історик Юрій Юзич, співавторов книжок про Петра Болбочана, Миколу Міхновського та інших дорогих нам людей.
І от 5 жовтня 2025-го урочисто оголошено лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського. Премію здобув поет, бард, боєць Революції гідності, доброволець “Правого сектору”, співтворець 3-ї Окремої штурмової бригади ЗСУ Олекса Бик – “за вірне служіння і захист України та створення визвольної поезії, за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу та утвердження національних цінностей…”

“Минає вже 20 літ, – сказав наприкінці Роман Коваль, – як Історичний клуб «Холодний Яр», Українська православна церква Київського патріархату, а останні роки – Православна церква України, відновили традицію освячення зброї захисників українського буття. Прошу голову синодального управління Військового духовенства ПЦУ митрополита Іоана здійснити чин освячення зброї.
Коли митрополит Іоан та інші священники освятили зброю, Роман Коваль запросив до слова голову оргкомітету Богдана Легоняка і його заступницю Лесю Островську. Вони й підсумували урочисту подію.

На меморіальних знаках викарбувані слова героїв. У кожного своя думка, але за всіх висловився Андрій Жованик: “Загинути в бою за Україну – це честь та привілей”.
Вічна слава славним синам і донькам України, які віддали своє життя за волю України!
Подяка всім, хто допоміг гідно вшанувати українських героїв!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлини Світлани Мирводи, Леоніда Ключнікова, Юрія Дереневського, Тетяни Купріянець та Наталії Брусник.

#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр
#РоманКоваль
#ХолоднийЯр

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua
Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.

Архів “Незборимої нації”:
https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Nezboryma_Natsia

ДИВІТЬСЯ НАС: youtube.com/c/ХолоднийЯр

На війні людей знайти легшеВийшло у світ 2-ге видання книжки Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни”. У 2015 р. кни...
28/09/2025

На війні людей знайти легше

Вийшло у світ 2-ге видання книжки Романа Коваля “Сто історій Визвольної війни”. У 2015 р. книга посіла 3-тю позицію серед “Лідерів літа” в номінації “Популярні видання”. Пропонуємо рецензію на видання експерта Всеукраїнського рейтинґу “Книжка року” сл. пам. Костянтина Диканя.

Протягом 15-ти років, із 1914-го до 1930-го, неозорі українські простори – від Гуцульщини на заході до Північного Кавказу й Кубані на сході, від південних степів Чорномор’я до Полісся на півночі – нашу стражденну землю рясно скроплювали своєю кров’ю борці за волю України. (…) Агресія Росії на Донбасі довела, що боротьбу з продовжувачами московсько-татарської орди не завершено.
Від початку 1990-х спростовує міфи й псевдонаукові теорії про споконвічну російсько-українську дружбу, “братні народи”, “спільну колиску” Роман Коваль. Його нова книга “Сто історій Визвольної війни: епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії” – вже сьома в серії “Отаманія ХХ століття”.
Сто миттєвих світлин... Таких різних… Декілька сотень імен, вияскравлених пером Коваля з історичної темряви нашої непам’яті.
Ця книга, як і всі інші, цілковито лягає в концепцію альтернативної історії: в дослідженнях пана Романа читач не знайде мемуарів-виправдань невдало-недолугих очільників УНР, Директорії, гетьманату; тільки спогади героїв – козаків, стрільців, отаманів, командирів бойових українських частин, уславлених перемогами над “радімимі” із землі залєшанської. Воїнів, для котрих, як для подільського отамана Якова Гальчевського-Орла, був один сенс життя: “Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу”. Не словом, життям підтверджували козаки щирість цих слів.
Воювали не лише чоловіки, а й дівчата. Гімназистка Саша Соколовська, донька дяка і сестра священика, після загибелі у боротьбі з московськими окупантами трьох братів, набрала у кубанку жорстви, винесла на Дівич-гору й промовила: “Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам! За Україну без комуністів!” Спускалася з гори вже отаманом Марусею…
Належність до двох імперій змусила українців битися між собою. Братовбивство розпочалося на фронтах 1-ї Світової, продовжилося під час Національної революції: українці воювали у різних арміях (УНР, красній та білій, Махна, польській, у повстанських загонах…).
“За Збручем теж Україна, але не та… Й господарювали тут не брати-галичани, а вороги, “вороги України, на сором, наші союзники”. Та й по той бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний…” – згадував козак про відступ у липні 1920-го.
Спричинили втечу з рідної землі керівники УНР, яким бракувало волі та державницького хисту. У листопаді 1919-го Армія УНР опинилася у “трикутнику смерті”: між поляками, більшовиками й грабармією Денікіна. Отаман Омелян Волох, командир 3-го Гайдамацького полку, “людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас”, поговорив із козаками куреня охорони Головного отамана, внаслідок чого більшість “синків Петлюри” перейшла на бік Волоха. “Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем, але Петлюра не наважився. Тим часом “ставка вже згорнулась” і від’їжджала на Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії прикрити відхід державних установ… Петлюра тікав від власного війська”.
У грудні 1919-го Симон Петлюра теж утік від армії. Зрадливо залишив її у найтяжчий момент. Тоді ситуацію врятував Михайло Омелянович-Павленко, який зібрав залишки тих, хто не змирився з поразкою, й повів їх у легендарний Зимовий похід, продовжуючи існування України.
Голодні, обірвані, босі, брудні, завошивлені козаки стояли на смерть, гинули в боях, із дрібкою набоїв і зброї, мерли в тифозних бараках без лікування… І все ж не військо не втрачало жаги боротьби, віри в себе, перемогу й Україну. В цей час “провідники” домовлялися з “союзниками”, гендлювали майбутнім людей і держави.
“Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась. На вимогу поляків, які підписали з москалями в Ризі таємний мирний договір, Петлюра зупинив наступ українських дивізій. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення. І після короткого перемир’я, 10 листопада (1920 р. – К. Д.), перейти в наступ”.
Роман Коваль завжди пише з однією метою: збудити суспільство, показати сучасникам, що Росія – ворог. На прикладах новітньої історії він учить очільників держави бути гідними грізним викликам часу.

Костянтин ДИКАНЬ
Київ, 2015 р.

“Сто історій Визвольної війни” Романа Коваля: http://otamania.in.ua

#НезборимаНація
#ІсторичнийКлубХолоднийЯр

Передплачуйте газету “Незборима нація” – 33545.

https://otamania.in.ua/10-rokiv-tragediyi-na-luganshhyni/
20/09/2025

https://otamania.in.ua/10-rokiv-tragediyi-na-luganshhyni/

20 вересня 2015 р. поблизу смт Новотошківське на Луганщині загинув Олег ПОЛІЩУК-“ЮВЕЛІР”, боєць 24-ї механізованої бригади ЗСУ. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (пос...

https://otamania.in.ua/103-roky-ukrayinskij-tragediyi/
12/09/2025

https://otamania.in.ua/103-roky-ukrayinskij-tragediyi/

12 вересня 1922 р. комендант Надзвичайної сесії ревтрибуналу Київського губернського ҐПУ Юхим Давидович Елькін розстріляв у Києві 52 підпільників 8-го повстанського р...

Address

вУлица Курська, буд. 20, пом . 14
Kyiv
03049

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Незборима нація posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Business

Send a message to Незборима нація:

Share