УІНП - Одеса

15/09/2025

Одещина повстанська, або Що нам дає досвід столітньої давнини

Степові отамани

Опір був. Отамани з романтичними іменами — Вітер, Грізний, Орел, Здобудьволя, Добрийвечір, Зірвиголова, Вовк, Пугач, Лихо, Гуляй-Біда — не давали спокою радянській владі. Ці суто козацькі імена повстанських командирів свідчать про існування могутньої української сили на теренах Одещини. Це вам не вихолощений Донбас зразка 2014 року. Це, скоріше, маленька подільська Галичина! Тільки тогочасна «одеська УПА» ще не була настільки структурованою, якою стала на Волині через чверть століття. І не мала належного досвіду.

Проте, позитивний результат був. Ось що писали комуні-сти у партійному зведенні від 20 жовтня 1920 року: «розверстку в Балтському, Савранському і Кривоозерському районах повністю зірвано». В багатьох документах відчувався навіть певний відчай: «Налагодити радянські апарати немає можливості. Збройних сил не вистачає. Міліція не на місці. У населення багато зброї. Куркульство Балтського повіту озброєне до зубів. На одне село — 30 кулеметів. Таких сіл — 150...». Відомо, що навесні 1921 року загін отамана Лиха нараховував 850 бійців і 10 кулеметів. В отамана Заболотного було 800 вершників, 150 піхотинців на тачанках та підводах із 16 кулеметами. А ще, за даними червоної розвідки, Заболотний мав 10 пудів динаміту, тому міг здійснювати потужні диверсійні акції. І навіть невеликий загін отамана Філіпенка (у ньому було лише 50 осіб) мав гармату!

Філіпенко у минулому був працівником телеграфу. Видно, добряче йому «допекли» червоні, раз покинув таку престижну в ті часи професію. Отаман Петро Дерещук — колишній учитель, отаман Лихо походив з родини православного священика, Антонович був агрономом… Тож треба критично сприймати московські кіноказочки про українських отаманів. Вони їх затято висміювали у фільмах на зразок «Весілля в Малинівці», але в житті було інакше. На жаль, не змогли тоді українці втримати незалежність, тому й довелося багатьом перекваліфіковуватися на партизанів...

Проти них червоні використовували чималу збройну силу, зокрема бронепотяги та автопанцирники. Відомо, що 51-а Перекопська дивізія імені Московської Ради, штаб якої дислокувався на розі вулиць Дерибасівської та Преображенської, мала навіть два танки. І це на початку 1921 року! Почерк окупантів-московитів тоді мало чим відрізнявся від нинішнього. Якщо в 2014-у на Донбасі окупанти розпиляли та вивезли в Росію устаткування багатьох заводів, то на Одещині на початку 20-х років минулого століття червоні забирали майже весь цукор, вироблений на наших заводах, і також везли його до Російської Федерації.

Українські повстанці тоді захищали свій народ, тому й протрималися так довго. Скажімо, загін Грищенка вдалося ліквідували лише на початку1924-го. Далі виявляти невдоволення можна було хіба що розвішуванням листівок та співанням протестних пісень українською мовою — як це й було описано в книжці Валентини Сидорук.
Чому треба вивчати той період

Звісно, той досвід є дуже цінним для нас, оскільки цінною є буль-яка сторінка українського спротиву. Поки імперія існує, все має здатність повторюватися.

Аргументи на користь спротиву, які наводилися степовими отаманами, через тридцять років повторювали вже в карпатських криївках. Зокрема, Яків Гальчевський писав: «З периферії ми України не створимо, але і не загинемо безславно. А загинемо зі зброєю в руках, по-козацьки. А кожна нова жертва — це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно. Коли ж навіть програємо, то своєю боротьбою змусимо комуністичних зверхників завести бодай фікцію українства в Україні...».

Так, Одещина була периферією України, але такою ж периферією після Другої світової війни було й Закерзоння. Або, скажімо, Берестейщина. Але ж УПА там воювала! Український національний спротив навіть на білоруській території тривав до 1951 року. На Кубані, в районі Хадиженська, проукраїнські партизанські групи діяли до 1947-го. Хіба все це було даремно? Населення Західної України не вдалося виморити голодом у 1947-у тому, що там діяла УПА. Помирали молдавани, але не прикарпатці з волинянами... Так і в 1921—1922 роках більшовики не змогли виморити голодом українські села Одещини, контрольовані повстанськими загонами. А в цей час у Криму люди вмирали, оскільки кримцям з різних причин не вдалося організувати повстанський рух за українським зразком.

А ще одеський досвід 20-х років минулого століття цінний своєю інтернаціональною складовою. В антибільшовицьких партизанських діях брали участь німці, болгари, молдавани... Траплялося, що розвідданими допомагали євреї. У книжці Сергія Богана «Повстанці Одещини і Придністров’я» є дуже цікава згадка: повстанням в Овідіопольському районі (липень 1920-го) керували українець Концевич та німець Еберле. А коли 7 лютого 1922-го в полон до більшовиків потрапив отаман Заболотний, то разом з ним було заарештовано заступника Ф. Рака та зв’язкового офіцера, румуна за національністю.

Можна згадати повстання релігійних сектантів у Бірзулі восени 1920 року, і це трохи перегукується з молитовним марафоном у Донецьку навесні 2014-го. А ще велику роль відігравала одеська «Просвіта», яка допомагала творити повстанську мережу. Українство існувало в різних форматах, але що характерно — кожен з них чинив опір російському більшовизму. Повчально, правда? Ми повинні засвоїти: вивчення історії є підґрунтям для нашого подальшого поступу.

Сергій ЛАЩЕНКО газета "Чорноморські новини"

14/09/2025

ТВОРЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: УКРАЇНСЬКІ ДІЯЧІ УНР, ЯКИХ ПОДАРУВАЛА СВІТУ ОДЕСА 🇺🇦⚓

Російська імперія століттями створювала міф про Одесу як про "своє" місто — вікно в Європу, перлину біля моря, де ніколи не було місця українській ідеї. Цей наратив настільки в'ївся в свідомість, що й досі багато хто дивується, дізнавшись правду. А правда в тому, що під час Української революції 1917-1921 років Одеса була одним із найпотужніших центрів нашого визвольного руху.

Наше місто не просто було на мапі УНР. Воно було кузнею, де гартувалися її ідеологи, політики, юристи та військові. Давайте згадаємо імена тих, хто творив незалежну Україну тут, на березі Чорного моря.

# # 1. Іван Липа: Лікар, письменник, ідеолог

Постать Івана Липи — це символ української інтелігенції, яка стала рушійною силою революції. Він був не просто лікарем, а одним із "батьків-засновників" сучасного українського націоналізму.

Одеський період: Саме в Одесі минула значна частина його життя. Тут він працював лікарем, але його справжньою пристрастю була громадська діяльність. Він був одним із лідерів одеської "Просвіти", гуртуючи навколо себе патріотичну молодь та інтелігенцію.

Ідеолог "Братства Тарасівців": Ще в молодості Липа був серед засновників "Братства Тарасівців" — першої політичної організації, що проголосила своєю метою створення незалежної України. Його ідеї, народжені ще наприкінці XIX століття, стали фундаментом для майбутньої УНР.

Міністр УНР: Його авторитет був настільки високим, що в урядах УНР Іван Липа обіймав посаду міністра культів та віросповідань, а згодом — міністра охорони здоров'я. Він був тим, хто намагався збудувати державні інституції молодої республіки. Його шлях у велику політику почався з невтомної праці в українській громаді Одеси.

# # 2. Іван Луценко: Від лідера "Просвіти" до генерала

Ім'я Івана Луценка має знати кожен одесит. Це людина, яка втілила в собі ідеал дієвого патріотизму — перейшовши шлях від громадського лідера до воїна, що віддав життя за Україну.

Серце української Одеси: Луценко був багаторічним головою одеської "Просвіти". Саме він перетворив її на потужний, розгалужений центр, який мав власні видання, бібліотеки, театральні гуртки та курси українознавства. Він був тим, хто готував Одесу до повернення в український простір.

Творець збройних сил: З початком революції Луценко зрозумів: свободу не випрошують, її здобувають. Він став ініціатором створення перших українських військових частин у місті — Одеських гайдамацьких куренів.

Геройська смерть: У 1919 році, вже в ранзі генерал-хорунжого Армії УНР, Іван Луценко загинув у бою з більшовиками під Вознесенськом, особисто очоливши атаку. Його життя — це приклад того, як одеський інтелігент став воїном і віддав усе за незалежність.

# # 3. Сергій Шелухін: Юрист, сенатор, міністр юстиції УНР

Постать Сергія Шелухіна розкриває, наскільки потужним був інтелектуальний та державницький потенціал української громади в Одесі. Він був одним із головних архітекторів правової системи Української Народної Республіки.

Одеський правник: До революції Шелухін був відомим в Одесі юристом, членом Одеського окружного суду. Він був знаним фахівцем з права та активним учасником українського громадського життя, відстоюючи національні права українців у правовому полі імперії.

Творець українського законодавства: З початком революції його досвід та знання стали безцінними для молодої держави. Шелухін став членом Центральної Ради. Він обіймав найвищі юридичні посади: був Генеральним суддею УНР, а згодом — Міністром судових справ (юстиції) в кількох урядах. Саме він розробляв ключові закони, створював українську судову систему, намагаючись утвердити верховенство права в буремні часи.

Дипломат і вчений: Шелухін також виконував обов'язки міністра закордонних справ та очолював українську делегацію на мирних переговорах із радянською росією. Навіть в еміграції він не припинив праці, ставши видатним істориком та правознавцем, доводячи історичні права України на державність. Його шлях як великого державного діяча розпочався саме тут, в Одесі.

# # Висновки: Кузня кадрів для УНР

Одеса в добу Української революції була не провінцією, а потужним кадровим центром. Вона дала Україні:

Ідеологів (Іван Липа), які формулювали мету боротьби.

Організаторів та воїнів (Іван Луценко та вся плеяда діячів "Просвіти"), які гуртували й захищали народ.

Державних будівничих та юристів (Сергій Шелухін), які закладали правові підвалини нашої незалежності.

Історія цих людей — це найкраща відповідь на будь-які зазіхання на українську ідентичність нашого міста. Вони довели, що Одеса — це не "окраїна імперії", а одне з сердець, де пульсувала і продовжує пульсувати українська державницька ідея.

Давайте знати і шанувати наших справжніх героїв!

#ІсторіяУкраїни #УкраїнськаОдеса #ДіячіУНР #Деколонізація #ІванЛипа #ІванЛуценко #СергійШелухін #Незламні #СправжняІсторія

13/09/2025

🏰 Вид на Аккерманську фортецю, 1790 рік; автор — М. М. Іванов 🎨

Вид з південного заходу. На передньому плані височіють стіни Торгового двору. На його території помітно дах та мінарет мечеті, зведеної після 1770 року. У центрі малюнка видно башти фортеці та Султанську мечеть.

У лівій частині зображена башта № 28, що стоїть біля укріпленого входу, який називали Водним барбаканом. Біля нього — дерев’яні стовпи, до яких водовози прив’язували коней, коли забирали прісну воду з лиману 🌊

📖 Джерело: Красножон А. В. Фортеця Білгород (Аккерман) в історичних зображеннях. Кишинів: Stratum plus; Одеса, 2016. С. 262.
Скан: Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного.

📢 Нагадуємо про наш дружній збір на ремонт авто для 406 ОАБр, посилання в коментарях.

#аккерман #аккерманськафортеця #білгороддністровський #бесарабія #басарабія #бессарабія #буджак #історіяукраїни

13/09/2025

🌾 Половецькі володіння на теренах сучасної Одещини: історія на лінії часу 🌾

Чи знали ви, що на території сьогоднішньої Одещини колись простягалися землі могутніх половців? Ці кочові племена, які жили тут у XI–XIII століттях, впливали на культурний і політичний ландшафт Причорномор’я.

👣 Хто такі половці?
Половці, або какжаки, були тюркським кочовим народом, що прийшли на українські землі зі сходу. Вони захопили великі простори Причорноморської степової зони, активно торгували, воювали, а іноді й укладали союзи з київськими князями. Їхній спосіб життя, військова тактика та мистецтво конярства залишили помітний слід у історії степів.

🌿 Половецькі степи Одещини
Вже понад 800 років назад сучасна Одещина була частиною половецьких степів — безкрайніх просторів, де паслися табуни коней і вирували міжплемінні битви. Археологи знаходять тут залишки їхніх курганів, зброї та прикрас, що свідчить про розвинену культуру й соціальну організацію.

🏰 Спадок і вплив
Половці активно впливали на місцеву демографію — через шлюби, військові союзи та економічні зв’язки. Відомо, що війська половців неодноразово входили в історію Русі як як союзники, так і вороги. З ними пов’язують легенди та подвиги, що передаються у народних піснях і билині.

🌍 Сьогодні
Сьогодні, прогулюючись берегами Чорного моря чи степами Одещини, варто пам’ятати: ці простори колись належали відважним кочівникам — половцям. Їхній слід – у курганах, топонімах і навіть у генетичному коді багатьох місцевих мешканців.

#ІсторіяОдещини #Половці #Кочівники #РіднаЗемля #СтеповаКультура

12/09/2025

ГЕНЕРАЛИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ЯК ОДЕСА ВИХОВАЛА ПЛЕЯДУ ВОЄННИХ ЛІДЕРІВ УНР ⚔️🇺🇦

Російський імперський наратив століттями нав'язував нам образ Одеси як "перлини біля моря", міста торгівлі, гумору та імперської величі, де нібито не було місця українському визвольному руху. Але правда є значно глибшою і героїчнішою. Наше місто не просто було частиною Української революції 1917-1921 років — воно було колискою для її військової еліти.

Сьогодні поговоримо про видатних генералів Армії Української Народної Республіки, чиї долі були нерозривно пов'язані з Одесою. Це історія про те, як наше місто дало Україні її найкращих воїнів.

# # 1. Всеволод Змієнко: Начальник розвідки УНР, народжений в Одесі

Одна з найвизначніших постатей українських спецслужб XX століття — генерал-хорунжий Всеволод Змієнко — був корінним одеситом.

Одеське коріння: Народився у 1886 році в Одесі, тут здобув освіту в юнкерському училищі, ставши кадровим офіцером. Його світогляд сформувався саме в багатокультурному, але глибоко українському середовищі нашого міста.

Творець української розвідки: В Армії УНР Змієнко став одним із засновників та керівників військової розвідки та контррозвідки. Він очолював розвідувальний відділ Генерального штабу, створюючи агентурні мережі, аналізуючи дії ворога та плануючи складні операції. По суті, він був "батьком" сучасної української військової розвідки.

Символ вірності: Навіть після поразки революції, в еміграції, Змієнко не припинив боротьби. Він очолював Міністерство військових справ УНР в екзилі, зберігаючи тяглість української державної та військової традиції. Його життя — це приклад вірного служіння Україні, яке почалося тут, в Одесі.

# # 2. Іван Луценко: Лікар, політик, генерал і "батько" української Одеси

Постать Івана Луценка — унікальна. Він був лікарем, громадським діячем, а під час революції став генерал-хорунжим та одним із головних організаторів українських збройних сил у місті.

Лідер "Просвіти": До революції Луценко був головою одеської "Просвіти", центром усього українського життя. Він був тією людиною, яка гуртувала патріотів, організовувала культурні заходи та готувала ґрунт для майбутньої незалежності.

Організатор Одеських Гайдамацьких Куренів: З початком революції Луценко зрозумів, що без власної армії ідеї залишаться ідеями. Саме він став ініціатором створення перших українських військових підрозділів в Одесі — Одеських гайдамацьких куренів. Він особисто опікувався їхнім формуванням, забезпеченням та ідеологічним вихованням.

Воїн до останнього подиху: Луценко не був "кабінетним" генералом. У 1919 році, під час боїв з більшовиками під Вознесенськом, він особисто очолив атаку і героїчно загинув. Його загибель стала величезною втратою для всього українського руху. Іван Луценко — це символ того, як одеський інтелігент без вагань взяв до рук зброю, щоб захистити Україну.

# # 3. Михайло Омелянович-Павленко: Командувач Зимового походу, пов'язаний з Одесою

Хоча генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко не був уродженцем Одеси, його доля тісно переплелася з нашим містом.

Навчання в Одесі: Як і багато майбутніх старшин, він здобув військову освіту в Одеському юнкерському училищі. Саме тут, на березі Чорного моря, формувався його характер та військові знання.

Командувач УГА в Одесі: Наприкінці 1919 року, коли Українська Галицька Армія (УГА) уклала союз із білогвардійцями, Омелянович-Павленко був призначений командувачем військ УГА, що дислокувалися в Одесі. Це був надзвичайно складний і трагічний період, коли армія страждала від епідемії тифу та політичних інтриг. Він намагався зберегти боєздатність армії в цих пекельних умовах.

Легендарний командувач Зимового походу: Після одеського періоду Омелянович-Павленко очолив Армію УНР у Першому Зимовому поході (1919-1920 рр.) — одній з найгероїчніших сторінок нашої військової історії. Його талант полководця дозволив зберегти армію та продовжити боротьбу за незалежність.

Висновки для сьогодення:

Імена цих генералів — це потужна відповідь на імперські міфи про "російську Одесу".

Одеса була невід'ємною частиною українського визвольного руху і дала Україні її провідних військових діячів.

Тут формувалася українська військова еліта — розвідники, організатори збройних сил, полководці.

Ідея захисту незалежної України зі зброєю в руках має в Одесі глибоке історичне коріння.

Деколонізація — це, перш за все, повернення собі своїх героїв. Змієнко, Луценко, Омелянович-Павленко — це наші, одеські герої, якими ми маємо пишатися.

#ІсторіяУкраїни #УкраїнськаОдеса #ГенералиУНР #Деколонізація #СправжняІсторія #Незламні #ВсеволодЗмієнко #ІванЛуценко #МихайлоОмеляновичПавленко

11/09/2025

11/09/2025

Південні кордони князівства на Одещині

Південні кордони Галицько-Волинського князівства на території сучасної Одещини проходили приблизно у верхів'ях річки Південний Буг і далі сягали верхів'їв Пруту та Серету. Ця межа була важливим природним рубежем, який водночас виконував оборонну функцію та позначав межу із землями, що у різні часи належали різним політичним утворенням, зокрема Золотій Орді і Молдові.

Територія півдня князівства була частково залежною від князів галицьких, охоплювала сучасні південні регіони Поділля і частково простягалася до причорноморських земель, включно з районами нинішньої Одещини. Через цю територію проходили важливі торговельні шляхи, які поєднували Карпати з Чорним морем, що додавало їй стратегічного значення.

Після монгольської навали та подальших історичних змін, південні кордони князівства рухалися і зазнавали змін, проте у період розквіту Галицько-Волинської держави саме ці території слугували захистом від зовнішніх загроз та важливим регіоном для контролю над шляхами до Причорномор'я

10/09/2025

ОДЕСЬКА ДИПЛОМАТІЯ УНР: ЯК ДИРЕКТОРІЯ НАМАГАЛАСЯ ВРЯТУВАТИ УКРАЇНУ ЧЕРЕЗ ПОРТ І БІРЗУЛУ 📜🤝⚓

Коли ми згадуємо Українську революцію, уявляємо військові баталії. Але не менш, а часом і більш запекла боротьба точилася на дипломатичному фронті. Наприкінці 1918 – на початку 1919 року головним епіцентром цієї дипломатії стала Одеса та залізнична станція Бірзула (сучасний Подільськ).

Це історія про відчайдушні спроби Директорії УНР знайти союзників серед країн Антанти, щоб врятувати молоду Українську Державу від більшовицької навали.

# # 1. Кінець Гетьманату і "Велика Гра" на Півдні

Листопад 1918 року. Німеччина та Австро-Угорщина програють Першу світову війну і виводять свої війська з України. Гетьманат Павла Скоропадського падає. Владу перебирає Директорія УНР на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою.

Україна опиняється в геополітичному вакуумі. На її територію ринула більшовицька росія, прагнучи знищити українську незалежність. Єдина надія — країни Антанти (Франція, Велика Британія, США), які тепер були переможцями у світовій війні.

Одеса стала ключовою точкою цієї "Великої Гри". Чому?

Це був стратегічно важливий порт.

Звідси, після відходу німців, починалася інтервенція Антанти на Південь України.

# # 2. Інтервенція Антанти: Надії та ілюзії

На початку грудня 1918 року в Одесі висадилися перші частини французьких, грецьких та польських військ Антанти. Для Директорії це була надія:

На те, що Антанта визнає УНР.

На те, що вона надасть збройну допомогу проти більшовиків.

На те, що вона забезпечить стабільність на Півдні.

Однак, Антанта, особливо Франція, мала власні інтереси: вона підтримувала білогвардійський рух генерала Денікіна, вважаючи його єдиною законною владою в "єдиній Росії". Українську незалежність вони не сприймали.

# # 3. Одеса: Центр дипломатичних "танців"

В Одесі розгорнулася складна дипломатична боротьба.

Присутність УНР: Уряд Директорії направив до Одеси своїх повноважних представників, включно з міністрами. Тут діяли українські військові частини, які намагалися встановити контроль над містом, але їх блокували сили Антанти та білогвардійців.

Контакти з командуванням Антанти: Українські дипломати вели переговори з французьким генералом д'Ансельмом, який очолював сили Антанти. Директорія пропонувала співпрацю проти більшовиків, розраховуючи на підтримку зброєю та визнання.

Ультиматуми та невизнання: Натомість, Антанта висувала УНР ультиматуми: вивести війська з Одеси, передати їм контроль над стратегічними об'єктами, навіть розформувати українську армію. Вони наполягали на єднанні з білогвардійцями, що було неприйнятним для Директорії.

# # 4. Бірзула: Місце відчайдушних переговорів

Коли ситуація в Одесі стала нестерпною, а більшовицький наступ посилювався, Директорія намагалася знайти компроміс.

Наприкінці січня 1919 року саме на залізничній станції Бірзула (нині Подільськ, Одеська область), де перетнулися військові лінії фронтів, відбулася серія вирішальних переговорів.

Зустрічі на залізниці: Українські представники зустрічалися з офіцерами Антанти та делегатами білогвардійців прямо у вагонах.

Пропозиції УНР: Директорія запропонувала об'єднати зусилля проти більшовиків, створити спільний фронт і визначити майбутнє України демократичним шляхом.

Безрезультатність: На жаль, ці переговори не принесли бажаного результату. Антанта продовжувала наполягати на підпорядкуванні українських сил білогвардійському командуванню та визнанні "єдиної Росії". Білогвардійці ж бачили в УНР "сепаратистів".

Фактично, країни Антанти були готові надати Україні допомогу лише за умови відмови від самостійності.

# # 5. Падіння Одеси: Трагічний фінал дипломатії

Брак реальної підтримки з боку Антанти, яка віддавала перевагу білогвардійцям, а також внутрішня слабкість та розрізненість українських сил призвели до трагічних наслідків.

У лютому 1919 року, під тиском більшовицьких військ, Директорія була змушена залишити Київ.

На початку квітня 1919 року, після відходу більшості військ Антанти та білогвардійців, Одеса була знову захоплена більшовиками.

Південний фронт УНР розвалився, а спроби заручитися підтримкою Заходу виявилися марними.

Висновки для сьогодення:

Історія спроб Директорії в Одесі та Бірзулі є гірким, але дуже важливим уроком:

Надії на "західних партнерів" можуть бути оманливими, якщо їхні інтереси не збігаються з нашими. Тоді Антанта бачила в Україні лише "частину Росії", сьогодні деякі досі не розуміють суті нашої боротьби.

Без власної сильної армії та єдності неможливо відстояти незалежність.

Вона показує, що Південь України був невід'ємною частиною Української Держави і ареною ключових дипломатичних та військових подій під час Революції.

Ця сторінка історії нагадує нам, що боротьба за Україну — це наша власна боротьба, і лише ми самі можемо її виграти, спираючись на власні сили та чітке розуміння своїх національних інтересів.

#ІсторіяУкраїни #УкраїнськаРеволюція #ДиректоріяУНР #Одеса #Бірзула #Подільськ #Антанта #ДипломатіяУНР #Деколонізація #УкраїнськийПівдень

09/09/2025

Українські діячі Одеси до Української революції

Коли ми говоримо про Одесу, то найчастіше згадуємо її як «перлину біля моря», космополітичне місто з єврейськими кварталами, грецькими купцями та російськими чиновниками. Але напередодні Української революції 1917–1921 років Одеса мала і свою українську еліту — діячів культури, науки й громадського життя, які готували ґрунт для національного відродження.

Від «Південної Пальміри» до українського центру

Одеса кінця ХІХ – початку ХХ століття була третім за розміром містом імперії Романових. Вона приваблювала інтелігенцію з усієї України. Саме тут сформувалося коло українських просвітників, літераторів, журналістів і меценатів, яке працювало «на перспективу» — заборонені українські книжки, гуртки, вечори пам’яті Шевченка.

Хто творив українську Одесу?

Кулішівське коло (1860–1870-ті): Одесу часто відвідували Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, інші діячі «Старої громади», які через портове місто поширювали українські книжки.

Іван Луценко (1863–1919) — лікар, громадський діяч, один із засновників українського руху в Одесі. У 1917-му стане головою Української військової ради міста, але ще до революції організовував україномовні читання та студентські гуртки.

Брати Комарови (Федір та Микола) — етнографи й громадські діячі. Вони створювали бібліотеки та архіви, збирали український фольклор, підтримували зв’язок із Києвом і Львовом.

Олександр Музичко — юрист і публіцист, член «Просвіти», який розгорнув українське видавництво в Одесі ще на початку ХХ століття.

Микола Аркас (1853–1909) — композитор, автор опери «Катерина» (за Шевченком), історик і популяризатор української культури. Хоч його головне життя було в Миколаєві, але Одеса була центром поширення його творчості.

Євген Чикаленко (1861–1929) — хоч родовим гніздом були Перешори, саме Одеса була для нього містом видавничих ідей. Тут він мав широкі контакти з інтелігенцією, а його підтримка українських газет і книжок стала справжнім «киснем» для культурного руху.

«Просвіта» в Одесі (заснована 1905 року) — перша легальна українська культурна організація на півдні. Вона відкривала читальні, видавала книжки, проводила концерти й вечори пам’яті Шевченка.

Важливість Одеси для українського руху

На відміну від Києва чи Львова, Одеса не була «національним центром», але саме її космополітизм дозволяв «маскувати» українську діяльність. Під прикриттям етнографії, літературних вечорів чи благодійних концертів тут поступово формувалася українська громада міста.

Коли у 1917 році розпочалася революція, Одеса вже мала своїх людей — лікарів, юристів, вчителів, офіцерів, які змогли організувати Українську військову раду, «Просвіту», українські школи й газети. Вони не виникли на порожньому місці — це було наслідком десятиліть підготовчої роботи.

Чому нам важливо про це знати?

Тому що українська Одеса — це не винахід 1991-го чи 2022-го. Це спадкоємиця поколінь інтелігенції, яка ще в часи царських заборон не боялася бути українцями. Вони створювали умови, аби місто-порт стало також містом української культури й національної ідеї.

08/09/2025

АНАНЬЇВ — НЕПОКІРНЕ СЕРЦЕ СТЕПОВОЇ РЕСПУБЛІКИ: НЕВІДОМА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ НА ОДЕЩИНІ 🇺🇦⚔️

Чи не найзапекліша, наймасовіша і найнародніша боротьба за незалежність України точилася в самому серці нашої землі, зокрема на півночі Одещини. І центром цього всенародного повстання було місто Ананьїв.

Це не просто локальна історія. Це розповідь про те, як наш край перетворився на справжню "повстанську республіку", що воювала за вільну Україну одразу на кілька фронтів.

# # 1. Чому саме Ананьїв? Стратегічне серце "Побережжя"

Ананьїв та прилеглі землі (сучасний Подільський район Одещини) — це історичне Побережжя, український фронтир на межі Поділля та дикого степу. Це земля вільних людей, нащадків козаків та селян-втікачів, які не звикли коритися чужій владі.

У 1919-1920 роках Ананьїв став ідеальним центром для повстанського руху:

Стратегічне розташування: Місто було важливим вузлом на шляху з Одеси до Поділля та Києва, що дозволяло контролювати комунікації ворога.

Багатий аграрний край: Повстанці мали потужну підтримку місцевого селянства, яке не бажало віддавати свій хліб ані більшовицькій "продрозверстці", ані білогвардійським реквізиціям.

Військові традиції: Місцеве населення мало досвід самоорганізації та збройного опору.

# # 2. Семен Заболотний: Народний отаман

Кожен великий рух має свого лідера. Для повстанців Ананьївщини таким лідером став Семен Заболотний — наш земляк, уродженець села Демидівка.

Це був не просто отаман. Це був кадровий офіцер, герой Першої світової війни, який свідомо обрав шлях боротьби за Українську Народну Республіку. Він не визнавав ані "червоної" Москви, ані "білої". Його мета була одна — незалежна Україна під синьо-жовтим прапором.

Завдяки своєму військовому таланту та харизмі, Заболотний об'єднав десятки розрізнених селянських загонів у потужну силу — Чорноморське повстанське військо.

# # 3. "Повстанська республіка": Українська влада в тилу ворога

Наприкінці 1919 – на початку 1920 року військо Заболотного фактично створило на півночі Одещини повстанську республіку. Це була величезна територія, вільна від окупантів.

Власні органи влади: В Ананьєві та навколишніх селах діяла українська адміністрація. Повстанці встановлювали порядок, вершили суд, захищали селян від грабунків.

Армія в 10-15 тисяч воїнів: На піку своєї могутності Чорноморське військо налічувало тисячі бійців. Це була справжня народна армія, яка вела війну проти переважаючих сил ворога.

Боротьба за УНР: Важливо розуміти: це не був анархічний рух. Заболотний та його воїни чітко ідентифікували себе як частину армії УНР і координували свої дії (наскільки це було можливо) з урядом Симона Петлюри. Вони були останнім бастіоном української державності на півдні.

# # 4. Війна на три фронти: Між молотом і ковадлом

Героїзм повстанців полягав у тому, що вони вели війну одночасно проти трьох ворогів, кожен з яких прагнув знищити Україну:

Проти більшовиків: З їхнім терором ЧК та політикою "воєнного комунізму".

Проти білогвардійців-денікінців: Які мріяли про "єдіную і нєдєлімую" Росію і так само жорстоко розправлялися з усім українським.

Проти іноземних інтервентів: Які мали власні інтереси в регіоні.

У лютому 1920 року, під час запеклих боїв з 14-ю більшовицькою армією, Семен Заболотний героїчно загинув. Його смерть стала непоправною втратою, і, не маючи підтримки ззовні, повстанський рух був жорстоко придушений.

Висновки для сьогодення:

Історія Ананьєва як центру повстанського руху — це потужна зброя проти російської пропаганди про "Новоросію". Вона беззаперечно доводить:

Український південь ніколи не був проросійським. Він був і є землею вільних людей, які століттями боролися за свою свободу.

Наші предки на Одещині масово, зі зброєю в руках, воювали за УНР, за синьо-жовтий прапор і тризуб.

Ідея української державності тут має глибоке, народне коріння.

Давайте знати нашу справжню, героїчну історію. Давайте пам'ятати про Ананьїв — нескорену столицю степової республіки.

#ІсторіяУкраїни #Ананьїв #УкраїнськаРеволюція #СеменЗаболотний #Деколонізація #УкраїнськийПівдень #Одещина #Незламні #СправжняІсторія