Сегодня в Северодонецке

12/12/2024

Фейк: Сиротино основано в 1684 году?

https://severstory.ucoz.net/news/sirotino_ne_bylo_osnovano_v_1684_godu/2024-12-09-2

05/10/2024

Озеро Чисте, оптимістичний реквієм

Опублікована в мережі фотографія висохлого озера Чисте, напевно, засмутило більшість сєвєродончан. І колись треба буде ставити запитання, хто винен і що робити? Тим паче, що повністю висохло й друге міське озеро – Паркове. Але на відміну від останнього Чисте з самого початку не було штучною водоймою.

Особливість наддонцового піщаного степу - тут на невеликій глибині розташовується потужний водоносний шар. Іноді він близько виходить до поверхні, і там б'ють джерела. Навколо яких виникають колки – невеликі зарості берези, вільхи, верби та вологолюбних трав серед піщаних барханів. А там, де джерел було багато – утворювалися цілі озера. Такі, як Ведмеже, Вовче тощо.

Водоносність джерел сильно залежить від пори року - навесні вони рясні, а влітку можуть зовсім вичерпатися. Відповідно й озера, які вони живлять, - влітку вони можуть пересихати, зате навесні розливаються. Іноді надлишок води випливає з такого озерця і розтікається околицями.

Було таке природне озерце і на місці озера Чисте. Історія не зберегла його назви, але сєвєродоненецький краєзнавець Сергій Каленюк знаходив його і на плані Азовської губернії 1783 року, і на військовій карті 1941 року. Знаходилося воно в улоговині з правого боку від кам'яниці – дороги, що вела до хутора Метьолкіне.

У 1950 році це озерце побачив затятий рибалка Василь П'яних. І звернув увагу, що вода з озерця витікає в ліс, що примикав до нього. І вирішив, що якщо спорудити перемичку, яка не дасть воді витікати з озера, воно не пересихатиме влітку. Ідею підтримали начальник тресту «Лисичанськхімпромбуд» Петро Новіков та заступник директора хімкомбінату з будівництва Віктор Гогін, Новіков виділив техніку. При спорудженні перемички поглибили природну улоговину. При цьому відкрилися додаткові джерела, і озеро заповнилося холодною та прозорою джерельною водою. Вода була прозорою і озеро отримало назву Чисте. А вздовж берега були піщані пляжі природного походження.

У той час озеро було проточним, воно підживлювалося власними джерелами, струмком з іншого джерельного озера, яке знаходилося в районі Метьолкіне та зливово-талими водами. Стік надлишкової води здійснювався струмком в озеро Молочне. Усе це сприятливо впливало на санітарний стан води.
1956 року з ініціативи (і за гроші) Василя П'яних в озеро запустили дзеркального та звичайного коропа, риба в озері прижилася. Пізніше було запущено карася.

На жаль, озеро створювалося не за планами та проектами, а з власної ініціативи приватних осіб, хоч і високопосадовців. Гідрологічні дослідження не проводились. Пізніше в районі Лісової Дачі було обладнано водозабір Лисичанськводоканалу, що призвело до зменшення рівня підземних вод, що живили озеро. І до скорочення надходження води із джерел. Були виконані роботи з гідроізоляції дна озера – було завезено велику кількість глини, яка розкидалася з поверхні. Через час на дні утворився водотривкий шар. З одного боку, це призвело до зменшення фільтрації води з озера до підземних горизонтів, з іншого – до блокування джерел.

До того ж озеро було дуже великим – у 1990 році площа дзеркала становила 36 гектарів. Джерельної води стало не вистачати, озеро почало міліти. Для збереження його потрібно було подавати воду зі сторони. І з ініціативи Новікова розпочалися підготовчі роботи з прокладання до озера каналу від річки Єрик - з району Олександрівки повз територію майбутньої військової частини. Тут навіть встиг попрацювати грейдер.

Але Новікова відкликали до столиці, а хімкомбінат (директором тоді був Віктор Гогін) винайшов реалістичніше рішення і провів до озера водогін від своєї системи технічного водопостачання. Я почав купатися в Чистому озері на початку сімдесятих (до цього купався в Парковому), і там уже були труби на північно-західному куті водойми.

Електрика тоді була дешевою, а донцева вода – тим паче. І хімкомбінату навряд чи особливо накладно було качати в озеро воду. Але воно перестало бути проточним, а вода, що подавалася в нього з труби, явно була брудніша за джерельну. І вже тоді, у сімдесяті, Чисте озеро було чистим лише за назвою. Тим більше, що до нього наблизилася міська забудова і збільшилась кількість відпочиваючих. У тому числі із тваринами.

Рік у рік забрудненість непроточного водоймища збільшувалася. У десяті роки XXI століття купатися в Чистому озері в серпні вже було небезпечно для здоров'я: індекс коліфагів досягав двох десятків перевищень, вміст кишкової палички у воді досягав п'ятикратного перевищення, у воді знаходили холерні вібріони, яйця аскідів і токсокарів (людські та собачі глісти), інші мікроорганізми.

У XXI столітті велику шкоду, за моєю оцінкою, стану озера завдали дії міського голови Володимира Грицишина та бездіяльності міського голови Валентина Казакова.

2003 року сєвєродончани могли спостерігати роботи з очищення озера: подачу води в озеро було припинено, і коли вона залишилася тільки на дні, у неї в'їхали бульдозери. Вони їздили по суспензії, щось у ній згрібаючи. І порушили гідроізоляцію, яка існувала з п'ятдесятих років. Це призвело до збільшення фільтрації води у підземні горизонти. Крім того, з південного боку озера майже посередині було споруджено дамбу, і площу озера було зменшено до 24 гектарів (з 36). Причому поза озером опинилися джерела, які існували на південній стороні «старого» озера.

Ще більш важкого удару було завдано озеру у 2006 році. Збільшення фільтрації води з озера призвело до того, що в будинках 82-го мікрорайону почалося підтоплення підвалів. Для вирішення цієї локальної проблеми було облаштовано свердловину перехоплення з дебетом 1000 кубічних метрів на добу. Вода зі свердловини подавалася до озера Чисте. Її було достатньо для підтримки рівня води в озері, і Грицишин відмовився від використання трубопроводу, що був прокладений з «Азоту». За кілька років непрацюючий трубопровід «видобувач»і розтягли на брухт.

Валентин Казаков, який змінив Володимира Грицишина на посаді, довгий час ігнорував ризики, пов'язані з рівнем води в озері Чисте – поки свердловина перехоплення дозволяла вирішувати проблему. Але води зі свердловини подавалося дедалі менше. І в 2018-му, коли ситуація з пересиханням озера стала критичною, виявилося, що подавати воду для підтримки його рівня немає технічної можливості. Команда Буткова-Ткачука у 2019-2020 роках подавала в озеро артезіанську воду із міського водопроводу. Що було дуже дорого.

Особисто я впевнений, що протягом літніх місяців 2022-2024 років воду в Чисте озеро не подавали зовсім. Результат – на фотографії.

Чи є цей сумний факт катастрофою, яку не можна виправити? Щодо озера Паркове, швидше за все, що так. Щодо озера Чисте – швидше за все ні. Навіть якщо зовсім нічого не робити цієї осені та взимку – навесні в Чистому озері з'явиться якась кількість води. З причин природного характеру. Це озеро є не зовсім штучне, воно трохи природне.

Але щоб воно наповнювалося за рахунок природних джерел до потрібного рівня, подібно до Блакитних озер у Лимані, потрібно, щоб там попрацювали гідрогеологи. Вивчили стан підземних вод під дном озера, склали прогноз, підготували пропозиції. Позитивний результат у цьому разі не гарантований, але можливий.
Є ще один варіант повернення до життя Чистого озера, яке сєвєродонецький «Зелений світ» пропонував Володимиру Грицишину ще 2000 року. І Валентину Казакову у 2012. В обох випадках – міські керівники не відреагували. Може, не зумів пояснити? Або сильно комусь не подобався?

При забудові 75-84 мікрорайонів Сєвєродонецька було обладнано окрему закриту систему зливової каналізації, в яку з цих територій збиралися дощові та талі води. Вони відводилися в накопичувач і на насосну станцію, розташовані біля (південніше) озера Чисте. Центральний колектор зливової каналізації був прокладений під вулицею Курчатова, тому її й топить під час злив.

На гугл-карті ці накопичувач та насосна станція вказані та помилково називаються станцією очищення. Жодного очищення тут ніколи не проводили, стоки збирали і перекачували до Сіверського Донця. По трубі.

На початку дев'яностих на насосній за несплату відключили електроенергію й її залило водою. Насоси вийшли з ладу. Зрозуміло, що Володимир Грицишин ремонтувати нічого не став. І Валентин Казаков теж.

Сьогодні зібрані в місті зливові стоки, що дійдуть дірявими трубами до колишньої насосної, самопливом переливаються в низину біля будівлі, а потім самі визначають свою подальшу долю. В залежності від кількості дренуються в ґрунт або продовжують текти поверхнею. У велику калюжу біля західного краю селища Сиротине і далі в озеро Молочне.

Суть пропозиції «Зеленого світу» полягала в тому, щоб ці зливові води подавати на поповнення озера Чисте. У ЗС навіть порахували, за методикою, викладеною у розділі 7.2. СП 32.13330.2012, що загальна кількість води, яка має надходити до системи зливової каналізації нової частини міста, становить майже 450 тисяч кубічних метрів на рік. Це трохи менше всього обсягу води в озері за нормального рівня (500-550 тисяч кубічних метрів). І більш ніж достатньо для підтримки цього рівня за найгіршого гідрологічного сценарію.

Звісно, вода, яку збирають із проїжджої частини та тротуарів міста – забруднена. Нафтопродуктами, екскрементами тварин тощо. І перш ніж подати її у водоймище рекреаційного призначення, її потрібно очищати. Це вимога закону. Але за законом її треба очищати і для того, щоб скидати у Сіверський Донец. Адже річка теж має рекреаційне призначення, в ній теж люди купаються. А ще вода із Сіверського Дінця подається до міських водопроводів. Дивно чути аргумент, що не можна використовувати для поповнення озера зливових стоків від людей, які зливали їх без очищення до Сіверського Донця.

Хоча зрозуміло, що очищати її потрібно і можна. Мешканці Сєвєродонецька, які побували на відпочинку в Єгипті, мабуть знають, що там каналізаційні стоки не зливають у море зовсім. Цю воду очищають і використовують із господарською метою.

Тож у Сєвєродонецьку вже зараз є практично дармова вода для заповнення Чистого озера, потрібно лише захотіти його відновити.

25/09/2024

Флипбук
Весной 2022 года более 90% северодончан уехали из своего города, в их памяти Северодонецк навсегда останется таким, каким был в 2021 году. И каким он никогда больше не будет. Даже когда мы вернемся.
Free

Весной 2022 года более 90% северодончан уехали из своего города, в их памяти Северодонецк навсегда останется таким, каким был в 2021 году. И каким он никогда больше не буд...

17/09/2024

Навесні 2022 року більше ніж 90% сєвєродончан виїхали зі
свого міста, в їхньої пам’яті Сєвєродонецьк назавжди залишиться таким, яким був у 2021 році. І яким він вже ніколи не буде. Навіть, коли ми повернемось.

https://booknet.ua/book/svrodoneck-2021-yakim-mi-iogo-zapamyatamo-b428898

28/06/2024

«Карколомні перші 20 років гіганта української хімії» - книга про історію Сєвєродонецька до 1953 року включно. Коли на повну потужність запрацював найбільший в Україні хімічний завод. А в селищі вже мешкали 27 тисяч жителів.
Це праця, в якій немає ідеології та політики – лише факти, події та люди. Всі суттєві факти та події історії Сєвєродонецька того періоду, без будь-якого їх відбору за будь-яким пріоритетом. І без поділу їх на «правильні» та «неправильні». Це історія, а не пропаганда.
Долучить книгу до своєї бібліотеки електронних видань, завантажте її (безкоштовно, українською мовою, у форматі pdf) за посиланням https://shron1.chtyvo.org.ua/Svietikov_Oleksii/Karkolomni_pershi_20_rokiv_hihanta_ukrainskoi_khimii.pdf?
І будь ласка, поділіться цією книгою зі своєми друзями по ФБ: сєвєродончанам, та й жителям Луганської області взагалі, у тому числі змушеним виїхати, потрібно дати можливість знати історію своєї малої батьківщини.

28/05/2024

Відроджений на руїнах Третього Рейху (заключне)

Частина 16. На географічній мапі з'явився Сєвєродонецьк

У 1950 році на географічній карті з'явилося селище Сєвєродонецьк. І у цієї події була своя передісторія.

26 жовтня 1938 року Президія Верховної Ради України своїм указом надала селищу хіміків назву «робоче селище Лисхімбуд Лисичанського району». Ця назва влаштовувала керівництво Лисичанського району, але мало пасувала населеному пункту. Оскільки це скорочена назва об'єкта будівництва – Лисичанське хімічне будівництво.

У повоєнні роки зміною назви селища зайнявся орган, до компетенції якого і має входити питання найменування населеного пункту – орган місцевого самоврядування. У довідці, яку підготував виконком Лисхімбудівської селищної ради у 1947 році, повідомлялося (російською):

«В части названия города, у трудящихся имеется ряд предложений, как-то:
1. Донецк;
2. Красно-Донецк;
3. Северо-Донецк;
4. Ново-Лисичанск;
5. Светлоград».

Довідку підписали голова виконкому Кривсун та секретар виконкому Кравцова.

Разом у довідці від 1947 року (цей документ є в архівах) у трьох з п'яти варіантів нової назви селища, що пропонувалися, було використано слово Донецьк: Північно-Донецьк, Червоно-Донецьк і Донецьк. Остання назва тоді не використовувалася, місто Сталіно отримало нинішню назву Донецьк лише 1961 року. Тож у 1950 році Лисхімбуд цілком могли назвати і Донецьком.

Походження слова Донецьк – перші сім літер із слова «Донецький». Географічний термін «Донецький басейн» у ті роки був на слуху. Були поширені в географічних назвах і слова, похідні від цього поняття. Наприклад, Північно-Донецька залізниця, до якої належали станції Лисичанськ та Рубіжне. Вона існувала до 1953 року, коли була об'єднана із Південно-Донецькою залізницею у Донецьку. Ця назва була пов'язана не з близькістю до річки, а із приналежністю до території Донецького басейну, до його північної частини.

Але наприкінці 1949 року багато жителів Лісхімбуду підтримували назву Світлоград. Впевненість, що Лісхімбуд отримає саме цю назву, була така велика, що був виготовлений штамп для паспортного столу з цією назвою. І його навіть проставили у паспорті Геннадія Вілесова, який він подав на прописку. Цей паспорт зберігався у музеї «Азоту».

Але були й альтернативні пропозиції. На початку 1950 року у селищі було проведено громадське обговорення майбутньої назви селища, яке тривало три дні. Це в сталінську епоху! В результаті у Ворошиловград (Луганськ) було направлено чотири варіанти назви, які отримали найбільшу підтримку мешканців: Світлоград, Комсомольськ-на-Донці, Менделєєвськ та Сєвєродонецьк.

За назву Комсомольськ-на-Донці висловлювалася комсомольська організація. Начальнику тресту «Лісхімпромбуд» Петру Новікову подобалася назва Менделєєвськ, директору комбінату Геннадію Вілесову - Світлоград, дехто підтримував назву Сєвєродонецьк.

27 січня 1950 року вийшов указ Президії Верховної Ради України «Про перейменування селища міського типу Лисхімбуд Лисичанського району Ворошиловградської області». Указ було видано українською мовою, а не російською, як помилково стверджували деякі автори. Російською було надруковано переклад указу. У резолютивній частині указу було написано:

«Задовольнити клопотання радянських та партійних організацій Ворошиловградської області про перейменування селища міського типу Лисхімбуд Лисичанського району з присвоєнням йому найменування Сєвєродонецьк. Лисхімстроївську селищну Раду перейменувати на Сєвєродонецьку».

У цій назві діловодами Верховної Ради було допущено порушення правил українського правопису – для української мови нехарактерне чергування двох «є» у суміжних складах. Російською мовою назва була «Северодонецк».

31 березня 1958 року у Відомостях Верховної Ради УРСР було опубліковано рішення виконкому Луганської облради про віднесення Сєверодонецька до міст районного підпорядкування. «Рішенням виконавчого комітету Луганської обласної Ради депутатів трудящих від 27 березня 1958 року селище міського типу Сєверодонецьк Лисичанської міської Ради віднесено до категорії міст районного підпорядкування».

Так місто хіміків отримало своє правильне за українським правописом найменування – «Северодонецк» російською та Сєверодонецьк українською. Цю назву використовували в офіційних документах до 2004 року.

У 1995 році Сєвєродонецькою міськрадою було затверджено герб міста, на якому назва була помилково написана як «Сєвєродонецьк». У наступні роки міська влада домоглася, щоб місто і в офіційних документах іменувалося так, як було зазначено на гербі.

Сергій Каленюк висловлював припущення, чому у 1950 році селище отримало назву Сєвєродонецьк, а не Світлоград, яке підтримували більше жителів. Цю назву підтримував майбутній директор ТЕЦ Гнат Галянт, котрий під час війни був секретарем Ворошиловградського обкому. У липні 1942 року він особисто керував колективом із 8 працівників, які вивели з ладу останню турбіну Північно-Донецької ДРЕС перед тим, як Лисичанськ був зайнятий німецькими військами. У його планах було об'єднання в одне підприємство майбутню ТЕЦ Лисичанського хімкомбінату та розташовану у місті Верхньому Північно-Донецьку ДРЕС. І для цієї мети назва селища Сєверодонецьк була кращою. А сам Галянт мав можливість впливати на позицію обкому.

Але на думку автора, назву Сєвєродонецьк в обкомі підтримали через політичну злобу дня. Про Донецький басейн, Донбас тоді говорили, як про всесоюзну кочегарку, це слово було в тренді.

У шістдесяті роки у спеціальній літературі з'явилося твердження, що назва міста Сєвєродонецьк походить від назви річки Сіверський Донець. Назву «Сіверськодонецьк» вигадав науковий співробітник інституту мовознавства АН України Олексій Стрижак, який вивчав гідроніми. Для людини його спеціальності походження назв населених пунктів від назв річок, на берегах яких вони розташовувалися, було зрозумілим. У Сєвєродонецьку Стрижак ніколи не був, з історією міста не знайомився. Але через професійну деформацію був упевнений – якщо недалеко протікає річка, то й місто названо на її честь. А що назва не Сіверськодонецьк, а Сєверодонецьк, то це, на його думку, жителі, які назвали так своє місто, помилилися. Не врахували, що річка не Північний Донець, а Сіверський.

Це «наукове відкриття» знайшло своє місце не лише у наукових журналах, а й у 13-му томі Української радянської енциклопедії. Слово Сіверськодонецьк було включена до правопису української мови, затвердженого у 1993 році. Була така назва і у проекті правопису української мови 2019 року, її виключили з тексту після листа автора цієї книги до української національної комісії з питань правопису. У якій було викладено справжню етимологію назви Сєвєродонецьк.

Насправді немає жодних свідчень, що сєвєродончани початку п'ятдесятих назвали своє селище на честь річки. А ось документи та факти, що свідчать про протилежне, є. До того ж, на відміну від Лисичанська, Сєвєродонецьк не знаходиться на березі Сіверського Дінця – від річки до міста добрий десяток кілометрів.

Цікаво, що назву Сєвєродонецьк досить довго російською писали через дефіс – Северо-Донецк. 1976 року автор закінчував Донецький заочний хіміко-технологічний технікум і часто їздив до Донецька і назад. І в розкладі автобусів Північного автовокзалу Донецька довідувався про час відправлення автобусів на Северо-Донецк. Саме так місто називали у цьому розкладі.

У 1951 році отримали назви і вулиці Сєвєродонецька. Звісно, вулиці фізично існували й раніше, але вони не мали назв. Забудова проводилася не вулицями, а кварталами. І поштова адреса конкретної квартири мала вигляд «Лисичанський район, селище Лисхімбуд, квартал №..., будинок №..., квартира №...».

У січні 1951 року Сєвєродонецька селищна рада після консультацій з жителями дала їм назви. Це були вулиці Заводська (з 2011 року вулиця Богдана Лищини), Партизанська, Жовтнева (з 2017 року вулиця Юності), Танкістів, Першотравнева, Паркова (Сметаніна), Леніна (з 2017 року бульвар Дружби Народів), Горького (Шевченка), Свердлова (з 1995 року Енергетиків), провулки Шкільний (вулиця Восьмого Березня) та Театральний (з 1978 року провулок Агафонова).

У 2024 році військово-громадянська адміністрація ухвалила рішення про чергове перейменування деяких із цих вулиць: Восьмого Березня на вулицю Шкільна, бульвара Дружби Народів на бульвар Незалежності України, Першотравневу на Травневу.

27/05/2024

Відроджений на руїнах Третього Рейху

Частина 15. Повоєнне відновлення селища Лисхімбуд

Перші повоєнні роки СРСР називалися відновлювальним періодом, а четверта п'ятирічка – п'ятирічкою відновлення. У селищі Лисхімбуд відновлення розпочалося не з промислових об'єктів, а з соціальної інфраструктури. Відновлювалися житлові будинки, збудовані до війни, будувалися нові на місці тих, які відновленню не підлягали. Будувалися бараки. Відновлювалися об'єкти соціальної структури.

До кінця 1946 року житловий фонд становив 27 тисяч квадратних метрів капітального житла та 8,9 тисяч квадратних метрів житла тимчасового. У селищі працювали клуб, магазин, школа, дитячий дошкільний заклад.

Влітку 1946 року було створено вузол зв'язку, у якому була телефонна станція на 100 номерів та радіовузол. До останнього було приєднано 500 абонентів – у ті роки провідне радіо було основним джерелом інформації для переважної більшості жителів СРСР.

У червні 1946 року головою виконкому Лисхімбудівської селищної ради став Кривсун Олександр Єфремович, він працював на цій посаді до березня 1953 року.

А у квітні 1953 року виконком Сєверодонецької селищної ради очолив Волков Петро Дмитрович, його повноваження тривали до березня 1955 року.

5 грудня 1947 року побачив світ перший номер газети «Вперед» - багатотиражки тресту «Лисхімпромбуд». На жаль, у 90-ті роки архів контрольних екземплярів цієї газети було для Сєвєродонецька втрачено. Останній редактор газети так і не знайшов, хто б узяв цей архів на зберігання. Так було втрачено чималу частину унікальної інформації про історію міста.

Відновлення та розвиток медичних закладів селища.

Ще 1944 року в селищі було відтворено лікарську дільницю. А 1946 року тут відновили будівлі амбулаторії, пологового будинку, терапевтичного відділення, було створено стоматологічну службу.

На жаль, в 1946 році в Лисхімбуді була епідемія черевного й висипного тифу, яким перехворіла більшість жителів. Були випадки захворювання на малярію, у тому числі - летальні випадки.

Основною причиною несприятливої інфекційної обстановки була велика скупченість людей через недостатню кількість житла. Але були й інші причини, пов'язані з незадовільним станом комунального господарства. У сорокові роки водогін був підведений у всі будинки та бараки, але каналізації у селищі не було. Потреби люди справляли у туалетах із вигрібними ямами. У селищі не було організовано вивезення сміття, і його збирали та закопували у дворах.

Ще одна причина високої захворюваності – люди були ослаблені через погане харчування. У 1946-1947 роках схід України був районом чергового голоду.

У 1948 році в селищі були введені в дію поліклініка та дві будівлі для стаціонарних хворих. В одному розташовувалося пологове та дитяче відділення, у другому – ліжка терапії, хірургії, гінекології, офтальмології та фтизіатрії.

У 1953 році розпочався прийом хворих у триповерховій будівлі поліклініки (нинішня стара будівля поліклініки на вулиці Сметаніна), в ній розміщувалася також станція швидкої допомоги та водолікарня. У цьому ж році було введено в дію двоповерхову будівлю акушерсько-гінекологічної служби (старий пологовий будинок), відкрилося протитуберкульозне відділення на 25 ліжок.

Якість медичної допомоги покращилася, але епідеміологічна обстановка залишалася складною, інфекційні захворювання в Сєвєродонецьку були поширені аж до кінця 50-х років.

У п'ятдесяті роки у селищі було обладнано каналізацію. Але проектувальники не врахували високі темпи зростання чисельності населення, і вона виявилася перевантаженою. У 1958 році, коли в місті стався спалах захворювання на дизентерію, проблему намагалися вирішити шляхом зменшення подачі води в житловий сектор. Але це лише погіршало проблему з інфекційними захворюваннями, оскільки у частині квартир на верхніх поверхах почала пропадати вода.

Проблеми зі здоров'ям населення загострювалися також через шкідливий вплив викидів хімічних речовин в атмосферу міста цехами комбінату.

Але що стосується медичних закладів, то в 1954 році вони були в основному створені, а територія лікарняного містечка на вулиці Парковій (Сметаніна) була компактно забудована лікарняними корпусами, площа яких цілком відповідала чисельності населення.

Відновлення та розвитку системи освіти

Ще в 1944 році було частково відновлено довоєнну споруду школи №1, яка розташовувалась на вулиці Жовтневій (Юності). Вона була на місці нинішньої школи №2. У 1945 році було відновлено всю будівлю цієї школи. Це три бараки, розташовані буквою П. 1 вересня 1945 року в ній вже навчалися 500 учнів. Які, через брак класних кімнат, навчалися у 3 зміни. Мовою викладання у школі була російська.

Наступного року в селищі почали будувати другу школу, це була капітальна двоповерхова цегляна будівля, що отримала у майбутньому адресу вулиця Леніна (бульвар Дружби Народів), 17. Вона прийняла перших школярів 1 вересня 1947 року. Навчальний процес у ній проводився лише на першому поверсі, оскільки на другому поверсі жила табірна охорона.

Після закриття табору військовополонених школа №2 зайняла обидва поверхи будівлі та стала десятирічною. Офіційно вона була українською, проте викладання більшості предметів у ній велося російською мовою.

Наприкінці вісімдесятих років цей будинок займали міський відділ освіти (ГОРОНО) та міжшкільний навчально-виробничий комбінат (МУПК).

1950 року за адресою Гоголя, 37 відкрилася школа №3. А 1954 року прийняла учнів у новій будівлі на вулиці Польовій (проспект Хіміків) середня школа №1. А в старій, ще довоєнній будівлі школи на вулиці Жовтневій (Юності) відкрилася школа №4. Таким чином, у 1954 році у Сєвєродонецьку працювали вже чотири школи.

Перший сєвєродонецький аеродром

1 травня 1948 року з новоствореного аеродрома селища Лисхімбуд злетів перший літак, це був ЯК-12. Знаходився аеродром на східній околиці села Новосиротине, навпроти нинішніх аміачних виробництв 1-А та 1-Б. Злітна смуга була ґрунтова, до того ж вона знаходилася на заплавних землях Сіверського Дінця. І іноді (але не щороку) під час розливу злітну смугу заливали паводкові води. Служби аеродрому розташовувалися в архітектурно доволі цікавій будівлі.

Аеродром створили для оперативного управління будівництвом ЛХК, тут за директором тресту «Лисхімпромбуд» був закріплений літак з пілотами. Але пізніше з цього аеродрому літаками Ан-2 виконувались регулярні пасажирські рейси до Ворошиловграда (Луганська). Іноді на аеродромі організовували повітряні екскурсії на тому ж Ан-2, на ці повітряні прогулянки був великий попит. Адже в ті роки не багатьом людям пощастило хоча б один раз політати літаком.

Генеральний план селища 1948 року

Перший генеральний план селища було розроблено харківським інститутом «Діпромісто» ще у 1939 році, але реалізувати його завадила війна. У 1948 році цей інститут називався «Укрміськбудпроект», він розробив новий Генеральний план селища Лисхімбуд. По ньому у 1968 році в селищі мали побудувати 50 житлових кварталів, а чисельність населення мало досягти 45 тисяч осіб. За планом належало побудувати 5 шкіл, технікум, школу ФЗН, новий клуб хіміків, парк культури та відпочинку площею 70 гектарів.

Не можна сказати, що будівництво соціальних об'єктів відбувалося строго за Генпланом – у селищі було збудовано багато такого, що їм передбачено не було. Але планувальних рішень будівельники в цілому дотримувалися. І селище забудовувалось строго прямокутними кварталами. Завдяки цьому Сєвєродонецьк — це місто прямих вулиць та зручного для жителів планування.

Генплан 1948 року передбачав, що селище буде забудовуватись вздовж вулиці Леніна (бульвара Дружби Народів) до вулиці Донецька. Посередині житлової забудови мав з'явитися проспект, який розділить місто приблизно на дві рівні частини. У майбутньому цей проспект назвуть Радянським (Центральним).

Забудова селища

Сергій Каленюк опублікував план Сєвєродонецька 1950 року, який дає загальне уявлення, як виглядало селище на той час. В основному було завершено забудову 13 кварталів, які обмежувалися нинішніми вулицями Сметаніна, Першотравневої, Енергетиків та Богдана Лищини. До 1950 року включно у Сєвєродонецьку будували двоповерхові 16-квартирні будинки із силікатної цегли.

На північ від вулиці Сметаніна розташовувалася територія лікарні, на ній у 1950 році було лише чотири будівлі.

Між майбутніми вулицями Енергетиків, Партизанською та Гоголя вже існувало кілька кварталів будинків котеджного типу. Їх на плані 35.

У кварталі №3, на нинішній вулиці Богдана Лищини, була лише одна споруда - будівля ВОХР.

Ще південніше, у нинішньому кварталі №4, на плані нанесено гуртожиток №16 монтажників та шість будівель баракового типу. Це робоче селище Південне. У ньому, мабуть, селили сім'ї монтажників.

Ще далі вздовж майбутньої вулиці Богдана Ліщини, у сьогоднішньому кварталі №6, показано огороджену територію з трьома спорудами всередині та написом «каз». Ці казарми всередині огородженої території - ймовірно, виправно-трудова колонія або її підрозділ. Під час складання цього плану чи до того у ній утримувалися радянські в'язні, яких використовували на будівництві селища та комбінату.

Ще одна огороджена територія з великою кількістю бараків показана на території сучасних кварталів 28, 28-А, 29, 29-А – це табірне відділення для військовополонених. У ньому, після 1949 року, мабуть утримували радянських в'язнів. До цього табору прокладено залізницю, яка огинала будівлю ВОХР і потім проходила вулицею Енергетиків.

Між цим табором та вулицею Першотравневою показано велику огороджену територію, на якій споруди не показані. Це територія житлової забудови, яку забудовували військовополонені та ув'язнені. У різні роки, але разом із будівельниками тресту «Лисхімпромбуд».

На території Лисичанського хімічного комбінату на плані вказані руїни довоєнного азотно-тукового комбінату та кілька нових будівель. У 1985 році на місці цих нових будівель були цех азотної кислоти, цех аміачної селітри, будівлі ТЕЦ з вугільним господарством, склад аміаку та один із цехів аміачного виробництва. Інших цехів виробництва №1 на плані немає. Тому твердження, що всі цехи аміачного виробництва були побудовані військовополоненими, швидше за все, перебільшення. Навряд чи вони були збудовані до 31 грудня 1950 року, коли вводилися в дію цеху азотної кислоти та аміачної селітри.

На півночі від житлової забудови показано завод силікатної цегли. А ось одноповерхової забудови в адміністративному містечку та в районі «Лікарняне містечко» ще немає. Вони з'являться пізніше.

Як писав Семен Чернов у своїй книзі «Мій тернистий шлях», у серпні 1948 року вулиця Першотравнева розділяла житлову та табірну зони селища. З одного боку вулиці були житлові будинки, а з іншого – паркан із колючого дроту. І вежі з автоматниками. Контрольно-пропускний пункт розташовувався на майбутньому перехресті бульвару Дружби Народів та вулиці Першотравневої.

1948 року почалося будівництво клубу хіміків. Через два десятиліття він стане клубом заводу склопластиків (СЗС), а потім будівлею театру. Тоді ж будівництво було закінчено до 1 травня 1952 року.

Клуб будувався за типовим проектом, але скульптор Валентин Пухальський, який проживав у Сєвєродонецьку, за допомогою ліпнини та інших елементів декору зумів надати йому неповторного вигляду. Тоді ж з'явився перший (якщо не брати до уваги парк) у Сєвєродонецьку фонтан – перед цим клубом. Так сформувався оригінальний архітектурний куточок міста, гідний стати пам'яткою архітектури.

З 1937 року центром селища була ділянка вулиці між «Будинком проектів» (будівлею, де розміщувалася дирекція комбінату, бульвар Дружби Народів, 8) та магазином (майбутнім магазином «Космос»).

Після закінчення будівництва клубу хіміків сформувався новий центр селища. Це площа між клубом хіміків та будівлею школи №2. Через дорогу (майбутню вулицю Танкістів) від школи №2 розташовувався будинок правління тресту «Лисхімпромбуд» (сучасна адреса бульвар Дружби Народів, 14), а через дорогу від будівлі клубу хіміків – будинок дитячих ясел (у майбутньому будівля міського суду).

Тоді центром населеного пункту зазвичай було місце, де проводилися різні урочисті заходи. На кшталт першотравневих та листопадових демонстрацій. Першим масовим заходом у новому центрі селища був березневий мітинг 1953, присвячений смерті І. В. Сталіна.

На місці перших бараків, зданих в експлуатацію 29 квітня 1934 року і зруйнованих у роки війни, було збудовано готель із кількома десятками маленьких кімнат. У майбутньому будівля була переобладнана під гуртожиток ЛХК, його адреса вулиця Богдана Лищини, 7.

Поруч із готелем була побудована громадська лазня. В ній було кілька кімнат з ванними кімнатами, душові кімнати і два басейни. У тридцяті роки на цьому місці вже була громадська лазня, але її було зруйновано під час війни.

До кінця 1949 року звели будинок нового хлібозаводу, але його довго не відкривали. Хоча потужності старого хлібозаводу критично не вистачало.

Наприкінці 1948 року розпочалася забудова мікрорайону Щедрищеве. Виконком селища Лисхімбуд виділяв охочим збудувати приватне домобудування по 0,09 га землі в урочищі Щедрищеве.

1949 року в селищі було збудовано 10 двоповерхових будинків.

1950 року дорога на Лисичанськ через Павлоград ще не була відновлена до довоєнного рівня. З трьох заплавних мостів один, середній, залишався зруйнованим. У Сіверському Дінці стирчали з води опори довоєнного дерев'яного мосту, спаленого у липні 1942 року. Ближче до залізничного вокзалу було обладнано наплавний міст, який не працював під час повені. Тоді користалися поромною переправою. Крім того, людей за невелику оплату перевозили човнярі, цей промисел тоді був поширений на Сіверському Дінці від Шипилівки до Білої Гори.

1950 року в селищі вже був спортзал, а 1 травня 1951 року було відкрито стадіон «Хімік»

З 1951 року Сєвєродонецьк почали забудовувати триповерховими будинками. У майбутньому ці будинки називатимуть «сталінками», вони високо цінувалися у місті, оскільки тут були квартири великої площі та з високими стелями.

У травні 1951 року збудували водонапірну вежу, яка як водонапірна вежа ніколи не працювала.

1951 року забудова вздовж вулиці Леніна (бульвара Дружби Народів) досягла площі Радянської (Миру). У тому ж році на перехресті вулиць Леніна (бульвара Дружби Народів) та Первомайської було встановлено перший у Сєвєродонецьку пам'ятник – погруддя Леніна роботи члена спілки художників СРСР В. І. Пухальського. Бюст було знесено у 2014 році.

У 1953 році був забудований квартал котеджів на вулиці Ломоносова, задуманий як адміністративне містечко. У котеджі №4 цього містечка оселився Геннадій Вілесов.

Напередодні 7 листопада 1953 року почали заселяти перший із чотирьох будинків, що обрамляв площу Миру – архітектурну перлину Сєвєродонецька. Ця будівля у стилі сталінського ампіру, з гастрономом на першому поверсі.

Від нього у бік стадіону вже було збудовано двоповерховий будинок, який займав виконком селищної ради. Одну з кімнат цієї будівлі займав РАГС, де реєструвалися шлюби, народження та смерті.

1954 року було завершено будівництво будівлі громадських організацій, куди переїхала селищна рада. А будинок, що звільнився, зайняв щойно створений селищний відділ КДБ (комітет державної безпеки). За 10 років цей будинок займе редакція міської газети «Комуністичний шлях».

Селищний ринок у Лісхімбуді/Сєвєродонецьку розташовувався на розі вулиць Свердлова (Енергетиків) та Жовтневої (Юності). Головний вхід був з боку вулиці Свердлова (Енергетиків), безпосередньо в критий зал - це була довгенька одноповерхова будівля, розташована вздовж вулиці Жовтневої. У ньому були м'ясні та молочні ряди. Але більшість торгуючих розташовувались на відкритому майданчику, за огорожею ринку. Від вулиці Свердлова її відділяв паркан, що простягався від критого залу ринку до будівлі клубу (майбутнього палацу піонерів). А від вулиці Жовтневої (Юності) – крита зала ринку.

У шістдесяті роки на цьому ринку торгувала бабуся автора, Светікова Параска Андріївна. Вона в'язала і продавала авоськи, які мали попит у людей, які прийшли на ринок. Вона ніколи ніде не працювала і отримувала пенсію за померлого чоловіка – учасника війни. 24 карбованця. Пенсія її сестри-інваліда складала 10 карбованців. Але без діла вони не сиділи і поповнювали свій бюджет нехитрим промислом.

Неподалік від ринку, поблизу перехрестя вулиць Свердлова (Енергетиків) та Заводської, на початку п'ятдесятих була автобусна зупинка. Невелка дерев’яна будка, від якої можна було виїхати до Лисичанська та до Рубіжного. Трохи далі, на Богдана Лищини, був залізничний полустанок. Від якого до станції Рубіжне ходив робочий поїзд – залізнична платформа, на якій стояли пасажири, та паровоз.

Валентин Ілліч Пухальський

До середини п'ятдесятих років у Сєвєродонецьку сформувалася вулиця, яка є архітектурною окрасою міста. Тоді це була вулиця Леніна, згодом перейменована на бульвар Дружби Народів. Середня частина цієї вулиці (включаючи центральну площу) – це будинки в одному архітектурному стилі і водночас кожен будинок відрізняється від інших. Крім того, на них багато елементів декору, що додатково надають кожному будинку індивідуальність. По-хорошому, усю цю вулицю можна було б визнати пам'ятником архітектури. Але такими було визнано лише кілька об'єктів на цій вулиці.

Усі архітектурні прикраси цієї вулиці створено однією людиною, Валентином Іллічем Пухальським.

Пухальський народився на Берестово-Богодухівському руднику, поблизу Юзівки (Донецька), у родині гірничого інженера, 12 серпня 1887 року. Закінчив Ізюмське реальне училище. Потім навчався у Вищому художньому училищі при академії мистецтв у Петербурзі. Дипломна робота Пухальського здобула другу державну премію.

У 1930 році Пухальський працював у майстерні наочних посібників Сталінського (Донецького) індустріального інституту.
Потім працював у Харкові, у медичному інституті, у майстерні наочних посібників. У 1938 році під його керівництвом було створено знаменитий анатомічний музей, експонатами якого користуються студенти-медики.

Брав участь у відновленні Варшави, за що його репресували.
З 1946 року викладав у Донецькому архітектурному мистецькому училищі №26.

У 1949 році Пухальський був запрошений для роботи до Лисхімбуду директором тресту «Лисхімпромбуд» Петром Новиковим. У селище він приїхав не сам, а з групою своїх учнів – скульпторів, художників, червонодеревників.

У 1950 році на території силікатного заводу було створено студію архітектурних прикрас. Яка зробила значний внесок у формування зовнішнього вигляду міста.

Одне з головних досягнень Пухальського у Сєвєродонецьку – прикраса ліпниною будівлі збудованого у 1952 році клубу хіміків. Це шишки, що вінчають будівлю, оздоблення пілястр та карнизів. Завдяки цьому побудована за типовим проектом будівля згодом була визнана пам'яткою архітектури.

Інша спадщина Пухальського у Сєвєродонецьку: барельєф на фронтоні будівлі музичної школи №1 та медальйони на будівлі поліклініки №1.

У п'ятдесяті роки багато творів студії архітектурних прикрас було розміщено у парку культури та відпочинку, це численні скульптури, вазони для квітів, фонтани, колонада на вході до парку. Але вони не збереглися (крім напівзруйнованої колонади).

Пухальський виготовив перші пам'ятники, встановлені у Сєвєродонецьку: Йосипа Сталіна та скульптурну групу «Ленін та Сталін у Горках», погруддя Леніна на перехресті вулиць Леніна (бульвару Дружби Народів) та Першотравневої. Вони також не збереглися.

Помер Валентин Ілліч Пухальський 14 січня 1981 року на 94-му році життя.

25 травня 2012 року у Сєвєродонецьку на будинку, де мешкав скульптор, відбулася урочиста церемонія відкриття меморіальної дошки. Це будинок 28 по бульвару Дружби Народів.