Маловідома історія: далеке і близьке

Home
Маловідома історія: далеке і близьке

Історія завжди манить своїми потаємними скарбами знань, загадками, незвичайними подіями і фактами із сивої давнини аж до наших днів.

05/03/2025

Як доглядали за своїм тілом і як одягалися європейці у середньовіччі?

Водні процедури
Образ лицаря без страху і докору у романтичній літературі зустрічається дуже часто: чистий, напарфумлений, акуратний чоловік. Ця картинка не має нічого спільного з представником військової еліти Середньовіччя. Брудний, смердючий здоровило у кольчузі і шоломі, від якого нестерпно тхне або перегаром, або потом - ось еталон шляхетної людини на коні епохи Середньовіччя. Наївно вважати, що заможні жителі замків милися частіше, ніж бідні мешканці сіл і містечок. Але в містах були громадські лазні - на рубежі XIV-XV ст. європейці відкрили для себе таке задоволення. Римський спосіб життя все-таки був частково знайомим простому жителю Західної Європи. Люди знаходили місця, де можна помитися, десь навіть залишалися римські терми. Однак лазня була не зовсім пристойним місцем.
У приміщеннях розташовувалися місця для відпочинку та ліжка, очевидно, не для сну. Це були своєрідне місце зустрічей. Особливо досвідчених дам можна було розпізнати по розпущеному волоссю. Полотняний рушник і шматок мила - ось що давали на вході в громадські лазні. Зали охороняли окремо найняті люди, які наглядали за речами відвідувачів. У селі справи йшли трохи інакше: хтось вмивався в джерелі, хтось мився у балії.

Одяг
Все найцінніше люди того часу одягали на бурхливі святкування, що зазвичай відбувалися у місті. Проте світ моди і стилю поступово змінювався. Селяни могли ходити в куртках і коротких спідницях, як можна помітити на середньовічних мозаїках. Згодом з'явилися на одязі ґудзики, шнури замість масивних ремінців, хустки, чепчики і рукавички. Чоловічі довгі штани прийшли на зміну сукням. З верхнього одягу були доступні довгі сорочки, бліо і щільні шоси. В середні віки не існувало понять «домашнього» чи «вуличного» одягу: костюм носили цілий день. Лягаючи спати в холодну пору року, люди одягали на себе все що мали.
У багатіїв справи з гардеробом були цікавіші: червоні або зелені кольори одягу, коміри з кролячих шкурок, а також хутра білок, горностаїв. У XIV столітті асортимент значно розширився - сережки з коштовними каменями, намиста, золоті прикраси.
Середньовічний одяг, як правило, був без кишень. А де носити все найцінніше? Звичайно ж, на поясі. На ньому кріпилися і ключі, і тугий гаманець, і навіть ніж, кинджал чи меч.
Що ж до взуття, то були і замшеві зручні туфельки з дорогими прикрасами, однак переважали вироби зі шкіри та дерева. Таке взуття зношувалося дуже швидко, його доводилося міняти мінімум раз на три місяці, тож професія шевця була надзвичайно затребуваною і добре оплачувалася.
У Франції ще до початку XII ст. виникла химерна мода на черевики з довгими носками. З приводу цієї моди один строгий критик того часу писав досить різко: "Кінці цих черевиків стирчать угору, ніби зміїні хвости або роги барана. Таке збочення огидне».
Після правління Людовіка VII мода на черевики з довгими носками була скасована.
За такої схильності до модного одягу найменше пом'якшення законів ще більше посилювало пристрасть до розкоші і марнотратства. Так, зі смертю Філіпа і царюванням Людовіка VIII (1223-1226) прагнення до розкоші навіть у середньому і нижчому класах дворянства посилилося до такої міри, що багато дворяни за час його короткого царювання зовсім збідніли через витрати на одяг.
У 1230 р. Людовік IX Святий оприлюднив докладний припис про одяг, наслідки якого обмежилися тим, що знову увійшли у моду довгополий одяг і плащі з капюшонами. Це надавало одягу строгішого характеру і досить одноманітного загального вигляду.

Сам король висловлював думку, "що, аби подобатися дружині і заслуговувати повагу співгромадян, чоловік повинен одягатися пристойно". Цим він побічно заохочував пристрасть до дорогих предметів одягу.
Цікавий факт, що Філіп II у Франції і Річард Левове Серце в Англії 1190 р. оприлюднили особливі постанови про одяг, спрямовані головним чином проти розкоші лицарів. Їм було наказано на плащах і військовому одязі не вживати пурпуру, хутра тощо. Однак ні укази цих королів, ні всіх наступних не вплинули на модників. Незважаючи на неодноразово повторені едикти королів, під час одруження у 1251 р дочки Генріха III Англійського з королем шотландським на весілля з'явилися тисячі англійських лицарів у шовковому одязі, а наступного дня ці ж лицарі хизувалися іншими строями, теж з дорогих матерій.
Зачіски та головні убори
Принципові риси чоловічого або жіночого образу визначала мода. У цьому плані нічого не змінилося: всі носили одяг і головні убори згідно з тогочасними актуальними модними тенденціями. Але був ще один важливий аспект цього питання - професійна потреба. Духівнцтво залишало обличчя без волосся, тоді як монахи відпускали бороди. Воїн не міг носити занадто довге волосся і бороду - закритий шолом цього не дозволяв. Маляр теж не міг відпустити бороду, адже він ризикував серйозно її забруднити.

Жінки носили коси, іноді шиньйони, займалися укладанням волосся. Археологи постійно знаходять тому підтвердження: гребінці з кістки або дерева є частими знахідками вчених, які досліджують Середньовіччя. І, звичайно ж, дзеркала.
Розпустити волосся — значить, нагадати суспільству про його сексуальне значення. На людях жінкам слід було ховати волосся. Удома можна було ходити з непокритою головою або з розпущеним волоссям, але поза ним - ніколи.

З раннього Середньовіччя існувало кілька популярних видів головних уборів: банальний вовняний ковпак для холодних сезонів і солом'яний капелюх, який рятував від сонячного світла в спекотні дні. Згодом стали з'являтися головні убори для кліриків, купців, чиновників. В основному це були капелюхи різної форми і забарвлення.
Химерні вбрання XIV-XV ст., які можемо бачити на мініатюрах того часу, свідчать швидше про моду придворних. Простих людей такі тенденції не стосувалися.
Гардероб - це серйозна стаття сімейного бюджету середньовічної людини. Французькі фахівці підрахували, що в кінці XIV століття незнатній людині, щоб одягнутися, потрібно було від 3 ліврів. А це вартість гектара землі або хорошого коня.

13/01/2025

Руки-ножиці Відала

Найвідоміший перукар ХХ століття

Він ввів у моду коротку геометричну стрижку: зробив жінку вільною, а себе надзвичайно багатим.
Тільки йому доручали свої голівки голлівудські діви Ава Гарднер та Елізабет Тейлор. Сам Відал Сассун, який завжди пишався своїм єврейським походженням, усі свої успіхи присвячував мамі – це вона привела його за руку до перукарського салону.
Найвідоміший перукар ХХ століття Відал Сассун народився 17 січня 1928 року у Лондоні. Його батько прибув до Великобританії з Греції, а родина матері – з Києва. Зустрівшись у Лондоні , Джек і Бетті одружилися і замешкали у сефардському районі Шеперде-Буш. Один за одним народилися сини Відал і Айвор, але сімейне щастя тривало недовго: коли Відалу було три роки, батько покинув сім’ю, залишивши її без усякої фінансової допомоги. Платити за помешкання одній матері було не під силу, і вона з дітьми переїхала до сестри у малесеньку двокімнатну квартиру з вигодами на вулиці.
У сестри було три свої донечки. «Дівчата тети Кеті росли, і незабаром ми не могли усі разом мешкати на кількох квадратних метрах», – згадував Відал. Бетті з дітьми знову опинилася на вулиці. Не було житла, не було грошей на їжу… Вимотана до краю Бетті, бралася за будь-яку роботу, але це не допомагало. Тоді вона віддала синів до італо-португальського єврейського притулку. Там мали бодай дах над головою та якісь харчі.
Сім років у притулку – хор хлопчиків у синагозі, зустрічі з мамою раз на місяць. У 10 років Відал спробував звернутися до батька – раптом той пожаліє синів і забере їх з притулку. Але батько відмовився брати участь у долі дітей. «Він відвернувся від мене, і я його ніколи більше не бачив, – згадував Відал. – Коли він помер, нам з Айвором повідомили про похорон, ми не пішли». Але усе погане колись таки закінчується. 1940 року Бетті знову вийшла заміж, і діти нарешті змогли повернутися додому. Вітчим, Натан Голдберг, був майстром на швейній фабриці. Він багато читав, обожнював оперу, але найголовніше, що він прийняв дітей своєї дружини. «Він навчив мене читати філософські книги і записувати все, що спадало мені на думку, – згадував Відал. – Ця звичка залишилася у мене назавжди». Формальної освіти хлопець так і не отримав. Маючи 14 років, він покинув школу і почав працювати – спочатку на фабриці рукавичок, потім розносив воєнну кореспонденцію.
Це був 1942 рік. Лондон постійно бомбардували. Перебуваючи у бомбосховищі, Відал постійно мріяв. Колись війна закінчиться, він виросте і стане футболістом, багатим і знаменитим. Якось розповів про свою мрію мамі. «А мені снилося, що ти будеш перукарем – відповіла вона. – Стабільний заробіток, постійний шматок хліба. З такою роботою не пропадеш». Вона й потягнула його у салон Адольфа Коена. Почувши про вартість дворічного навчання, мама сказала Коену: «У мене не тільки ста гіней немає, але навіть і ста гудзиків, щоб заплатити вам. «І ми пішли до дверей. Я був щасливий, – поділився потім Відал. – Знявши капелюха, я елегантно, підглянувши цей жест у якомусь фільмі, відчинив двері перед мамою, і ми вийшли. І тут у мене за спиною пролунали кроки. Догнавши нас, Коен сказав мені: «Бачу, молодий чоловіче, у вас чудові манери. Виходьте в понеділок без усякої плати. Мамине обличчя засяяло, а з мого одразу ж зійшла усмішка. Я проклинав і себе, і фільм з тим дурнуватим галантним жестом».
Навчання було нудним, робота ще нуднішою. Мити голови і дзеркала – не найвеселіше заняття, коли тобі 20 років. Але у Сассуна з’явилося нове захоплення. Закінчивши роботу, він йшов на зустрічі «Групи 43» – підпільної організації єврейських ветеранів. З новими товаришами він брав участь у розгоні мітингів ультраправої партії Освальда Мослі у Лондоні. А 1948 року Відал Сассун поїхав в Ізраїль. Кібуц, Армія оборони Ізраїлю і нові мрії– молодик збирався вступати на відділення архітектури Єврейського університету. Але через рік прийшла телеграма від мами – помер вітчим, і Бетті просила улюбленого сина повернутися додому.
Знову Лондон, пошуки роботи і новий перукарський салон. Цього разу у фешенебельному районі Майфеєр. Сассуна взяв до себе Раймон Бессон, знаний лондонський перукар. В салоні Бессона Сассун вперше глянув на свою роботу із зацікавленням». Він навчив мене стригти волосся: для цього потрібні тільки невелика пара ножиць і точні рухи зап’ястя. Я ніколи би не досяг того, чим володію зараз, коли б не зустрів цього майстра». Під керівництвом вмілого маестро Відал Сассун швидко набув популярності. Тепер уже до нього стояла черга: він вмів, як ніхто інший, підкреслити позитив і приховати недоліки. Та найважливіше – спритно працюючи ножицями, він придумував для кожної клієнтки індивідуальний стиль. Незабаром Сассун відкрив свій салон – такий маленький, що клієнтам доводилося очікувати на сходах. Але це вже був успіх.
Тим часом настали 60-ті роки: чоловіки щораз частіше ходили без капелюхів, жінки – у спідницях непристойної довжини. Якось дизайнер Мері Куант, творець мініспідничок, запросила молодого майстра взяти участь у скандальному показі «відкритих ніг». Сассун довго думав, яка зачіска підійде мініспідниці, і зрозумів, такої не існує! Отже, йому доведеться створити її самому! І він придумав стрижку , яку будуть називати по-різному – «геометричною», «свінговою», «асиметричною», «п’ятикутною». Власне кажучи, це була не одна, а поєднання різних зачісок, які можна було створити без перукаря, за допомогою лише гребінця чи ручного фена - ще одного винаходу Відала Сассуна. Ця стрижка ідеально підходила для жінки нової епохи, яка працює, активна і не залежна від чоловіків.
Геть бігуді, геть важкі лаки, що перетворювали жінку на ляльку. Шампунь і гарна стрижка – ось кредо великого перукаря. Це був справжній скандал і водночас величезний успіх.
Щоб його закріпити, 1965 року Сассун відкрив салон у США. До нього одна за одною приходили голлівудські зірки – Беверлі Адамс, Ава Гарднер, Рита Хейворт, Елізабет Тейлор. Пригадуєте зачіску Тейлор у «Клеопатрі»? Це справа рук Відала Сассуна. Як і знаменита зачіска Мірей Матьє! Стильні зачіски героїнь фільмів одразу ж ставали ультрамодними: їх носили усі – від великих акторок до прибиральниць.
У кінці 1970-х здійснилася ще одна мрія Відала – він придумав лінію засобів для догляду за волоссям, яку випустила американська компанія «Проктер енд Гембл». Від Нью-Йорка до Токіо – усюди відкривалися академії та салони краси Sassoon. Та на початку 1980-х, на піку своєї кар’єри, Сассун продав свій бізнес. З того часу головною його справою стала доброчинність.
У Єврейському університеті в Єрусалимі він відкрив Міжнародний центр Відала Сассуна з вивчення антисемітизму. У 2005-му допомагав мешканцям Нового Орлеану, які постраждали від урагану «Катріна». У 2009 році його заслуги оцінила королева Єлизавета ІІ , яка вручила йому Почесний орден Британської імперії.
Мати Відала, Бетті, яку він так любив, дожила до 97 років на розкішній віллі свого сина. «Коли згадую, як я робив свою кар’єру, підстригав волосся і слухав таємниці найкрасивіших жінок у світі, знаю, що усе це сталося через одну велику даму і її віру в мене», – говорив Відал Сассун. Знаменитий перукар пережив маму на 15 років – він помер 9 травня 2012 року у Лос-Анджелесі.

30/12/2024

Як дракон з’їв ведмедя
Росія програла війну з Японією через конкуренцію генералів

«Японці не повинні захопити азіатський континент! Аж ніяк!», - грізно заявляло російське військове відомство у 1904-1905 рр. Але надовго прихований від світу японський дракон розірвав на клапті російського ведмедя
Реформа Мейдзі
Якби не ця переломна подія, яка привела до модернізації цілої країни, зокрема до реформи армії, то Японія на рубежі XIX i XX ст. не змогла б опиратися російській імперії. Один з головних пунктів реформи імперратора Мейдзі був такий: «Ми перебудуємо нашу армію за європейським зразком. Для наших сухопутних військ зразком стане прусська армія, а військово-морфський флот візьме за приклад британський королівський військово-морський флот... Для офіцерів прикладом стане британський адмірал Гораціо Нельсон та його бачення сильної армії, здатної атакувати супротивника у його власних портах».
Пошук союзників
Російсько-японське зіткнення відбудеться через 10 років. Однак імператор Мейдзі вже задоволено потирає руки. Його армія щойно перемогла у так званій Першій китайсько-японській війні (1894-1895). Японія таким чином здобула контроль над стратегічно важливим півостровом Ляотунг і його перлиною - Порт-Артуром.
Поки Японія святкує перемогу, ситуація в Росії не найкраща. Той факт, що азіатський конкурент захопив ключовий і, перш за все, порт, що ніколи не замерзає, позбавив Росію спокою… Мабуть, потрібно починати переговори! Наприкінці квітня 1895 р. Росія (за допомогою Франції та Німеччини) змушує японців віддати китайцям нещодавно завойовані території.
Через два з половиною роки Пекін підписує з Росією конвенцію, у якій сказано: «Китай зобов’язується здати в оренду півострів Ляотун разом з Порт-Артуром на 25 років (знайома українцям ситуація – чи не так?).
Горда Японія несподівано вирішує помститися. Раніше, однак, японці уклали пакт з Великобританією (у 1902 р.), що зробило британців їхніми союзниками у потенційному конфлікті з Росією. Свої п’ять копійок додали й американці, які вирішили надати Японії спеціальний кредит на військові цілі. «Дрібничка» - 500 мільйонів доларів!
Швидко, на борт!
Під покровом ночі 7 лютого 1904 р. таємничий пароплав відпливає з Порт-Артура. На його палубі з’являються невисокі люди - чиновники японського консульства. Для чого? Про це Порт-Артур, в якому перебувають 30 000 російських солдатів та 55 військових кораблів, дізнається через менш ніж 24 години ...
Ще не оголошена війна
Все починається о шостій ранку, 8 лютого 1904 р. Перед Порт-Артуром з'являється військово-морський флот Японії під командуванням японського віце-адмірала Хейхатіро Тоґо (1848-1934). Лунають перші постріли. Цар Микола II не довіряє інформації, отриманій з фронту: «Вони мені ще не оголосили війну!». Однак наступними днями з Далекого Сходу надходить все більше страшної інформації. Крейсер «Паллада» і броненосці "Цесаревич" і «Ретвізан» знищені! - повідомляли Москву перші телеграми. Приходять наступні звістки: «Наші кораблі не покидають Порт-Артура з міркувань безпеки. Гарнізон стоятиме до кінця під командуванням віце-адмірала Степана Осиповича Макарова!»
Але обмін вогнем поблизу порту лише відволікає увагу російських військ від японського десанту.
Що придумає спаситель?
«Не годиться російському солдату ховатися від ворога як боягузу!», - з цими словами у Порт-Артурі з'являється довгоочікувана людина - Степан Макаров (1849-1904). Його присутність не тільки впливає на моральний дух десятків тисяч російських солдатів, а й спричиняє дії у відповідь проти японців. Макаров прагне закінчити блокаду Порт-Артура. Віце-адмірал дає наказ крейсеру «Петропавловськ» та 30 іншим добре озброєним кораблямів виступити о 6.00 ранку. Саперні підрозділи вирушають у води поблизу Порт-Артура, завданням яких є очищення від японських мін маршруту, яким пройде флот Макарова.
Відповідно до наказу, екіпажі всіх підрозділів чекають у повній бойовій готовності, щоб вирушити в бій проти кораблів Хейхатіро Тоґо. Крейсер “Петропавловськ” у супроводі інших кораблів відпливає з Порт-Артура. Здається, все йде за планом. Але о 9 год. 20 хв. Макаров отримує інформацію про пошкодження одного з малих кораблів. Сапери, напевно, не виконали свою роботу зі 100% ефективністю! О 9 год. 38 хв. відбувається один з найнеприємніших моментів в історії російського військово-морського флоту – японці підбили крейсер “Петропавловськ”, і о 10 годині він іде на дно. У водах біля нещасливого Порт-Артура загинув і сам Макаров - насправді єдиний обдарований командувач царської армії під час російсько-японської війни. Тільки 70 людей переживе знищення корабля.
Відважна російська місія закінчується ганебною поразкою. Смерть видатного віце-адмірала в майбутньому буде визнана однією з ключових причин поразки Росії.
Час висадки
«Порт-Артур страждає у блокаді від нестачі ресурсів понад місяць! Настав час знищити його». Цей запис зі щоденника адмірала Тоґо знаменує собою переломний момент у російсько-японській війні. Військові підрозділи японського імператора висаджуються на російський берег менш ніж за 50 км від Порт-Артура. 70 000 вояків (384 бойові підрозділи) проходять цю відстань за 21 день. Відбувається кілька більш-менш успішних сутичок з російським супротивником (битва на річці Ялу та біля підніжжя гір Нан-Шань). Відповідь російської сторони – окопна війна, яка, через недооцінку японського супротивника, виявляється помилкою.
Слабкий командир
Коли японці вже неподалік Порт-Артура, стає очевидним, що сила армії японського імператора та дурість російського командування. Росіяни з самого початку нагромаджували одну дурницю на іншу. Це стає очевидним уже в ніч з 14 на 15 червня, коли через помилку командувача генерала А. Н. Куропаткіна (1848-1925), порт був відрізаний від основних військ російської армії. Генерал розташовує своїх солдатів вздовж залізничної лінії, що з'єднує півострів з рештою Росії, якось забуваючи про тили своїх військ...
У середині червня Порт-Артур оточений російським анклавом з повною перевагою японців на морі. Єдиний шанс його врятувати - втримати висоту 203 - місце, з якого росіяни можуть повністю контролювати порт і місто. На жаль для росіян, 30 червня це стратегічне місце також потрапляє у руки японців. Вони одразу ж розміщують там гаубиці зі спеціальними бронебійними снарядами. Доля морських частин, що стояли у порту, вирішується протягом декількох годин. Росіяни не мають успіху навіть на суші. Порт-Артур здається у січні.

Ведмідь стікає кров’ю...
Порт-Артур безповоротно програний, але надія на перемогу не полишає росіян. Ця надія підтримується насамперед тим, що у них є величезна армія (300 000 солдатів). Та під час ключового зіткнення (25 лютого) напад Росії на японські позиції зазнав невдачі лише тому, що два генерали російської армії, що конфліктували між собою, давали один одному неправдиву інформацію про місцезнаходження своїх підрозділів!
Російські війська, під командуванням генерала Олексія Куропаткіна мали у своєму розпоряджденні 275 000 піхоти, 16 000 кінноти та 1219 одиниць артилерії. Японські війська під керівництвом маршала, принца Оями Івао, мали 200 000 піхоти, 7 300 кінноти і 992 одиниці артилерії. Незважаючи на чисельну перевагу російських військ, бій закінчився перемогою Японії.
11 березня перед очима 350 тисяч японців розгортається втеча російських солдатів. Замість того, щоб прикривати відступ піхоти, кавалерія втікає першою! З цього моменту російський ведмідь (принаймні на суші) буде беззубим...

Ризикований хід

Останній шанс росіян хоч якось зберегти обличчя (чи, можливо, якось змінити результат війни) – морські акції, які в основному починаються в жовтні 1904 р. До них залучають російський Балтійський флот. Під командуванням Зіновія Рожественського (1848-1909) флот повинен подолати половину Земної кулі і знищити східноазіатську ескадру. Подорож до поля бою триває вісім місяців. Російські кораблі справді проходять майже половину Земної кулі, оскільки англійці не дозволили їм пройти через Суецький канал. Росіяни змушені обплисти Африку. Родзинкою тривалої подорожі стає битва на Цусимі в ніч з 27 на 28 травня 1905 р. Російський адмірал вже знає, що Порт Артур – безповоротно втрачений, тому поспішає допомогти Владивостоку, іншому важливому російському порту на узбережжі Тихого океану. Для збільшення темпу своїх дій вирішує зробити ризикований крок. Під покровом ночі хоче проплисти між Кореєю та японським островом Хонсю. Однак адмірал Тоґо розгадав його плани. Початок бойових дій починається о 2 годині 45 хвилин. Незабаром результат протистояння стає очевидним. До 19.00 28 травня було затоплено 21 російський корабель, ще сім захопили та шість - обеззброїли. Японці втрачають лише три торпедні катери!

Не буде компенсації?
28 травня, о 10.00, росіяни здаються адміралу Тоґо.
Ініціативу щодо мирних переговорів бере на себе американський президент Теодор Рузвельт (1858-1919). 5 вересня представники Японії та Росії зустрічаються у Портсмуті в американському штаті Нью-Гемпшир.
«Відчуваємо, що нас пограбували! У нас вкрали плоди перемоги!», - цією відомою в Японії фразою адмірал Тоґо підсумував акт підписання мирного договору у Портсмуті. Він також додав: «Визнано певні територіальні претензії Японії, включаючи Порт-Артур, але жодного зобов'язання з виплати компенсацій не покладається на Росію». Після перемоги японці розраховували на набагато більше. А росіяни сподівалися, що війна відверне увагу пересічних громадян від внутрішніх проблем, натомість ганебний результат цієї війни ще більше збурив громадську думку проти царської влади.
============
Нельсон Сходу
Автор перемоги в російсько-японській війні, один з найвідоміших полководців у своїй країні, а також вчитель популярного імператора Хірохіто (1901-1989) - адмірал Хейхатіро Тоґо (1848-1934) був єдиним японцем, не членом імператорської родини, якому організували державний похорон. Журналісти називали його "Нельсоном Сходу".

02/12/2024

Кілер, який видав всіх,

або «Людина, що стояла за злетом і падінням «Синдикату вбивств»
"

На першій сторінці кримінальної справи ФБР з фотографії дивився плечистий, кучерявий, густобровий, губатий здоровань, який виглядав однаково страхітливо і в анфас, і в профіль.
Нижче були анкетні дані: ім'я - Ейб. Прізвище - Релес. Кличка - «Хлопчик Твіст». Рік народження - 1904. Місце народження - Бруклін. Віросповідання - іудейське. Професія - найманий вбивця.
Його дивна кличка «Твіст» була пов'язана з улюбленим способом вбивства - своїми товстими пальцями Релес міг скрутити жертві шию, як курчаті.
Ейб Релес народився у родині єврейських іммігрантів з Австрії і виріс в одному з хуліганських кварталів Брукліна, де найбільше цінувалися кулаки. Ними і пробив собі дорогу нагору. З 1927 року займався рекетом, з 1930 - вбивствами. Тут його і помітили боси єврейської мафії.
Релес став головним кілером злочинної корпорації з промовистою назвою «Синдикат вбивств», яку створили італійський гангстер Лакі Лучіано і єврейський гангстер Меїр Ланський. За час своєї бурхливої діяльності «Синдикат» вбив понад 400 осіб.
Про це тепер можна прочитати у першій біографії Ейба Релеса «Людина, що стояла за злетом і падінням «Синдикату вбивств», яку написав американський автор Майкл Канел.
Релес працював настільки чисто, що, маючи 42 арешти, завжди виходив на волю після підозр у вбивствах, тому що такі необхідні ФБР докази лежали глибоко під землею і під водою.
Правда, у 1934 році Релеса засудили до трьох років за напад, коли він розбив пляшку машинного мастила об голову механіка у гаражі, бо, той недостатньо швидко підійшов до його машини. Перед тим, як винести вирок, суддя сказав: «Він закінчить тим, що отримає довічний термін, або який-небудь хороший детектив всадить у нього дві кулі».
На це Релес тільки посміхнувся: «Ваша честь, я впораюся з будь-яким копом у місті, тому що він рахує до десяти, перш ніж натиснути на курок. Я не рахую».
Релес власноруч убив 11 людей, а в безлічі інших випадків допомагав добивати, топити, спалювати. Міг вранці полетіти в Маямі і ввечері того ж дня повернутися у Нью-Йорк, перш ніж поліція встигала зрозуміти, звідки у неї з'явився ще один «глухар».
Водночас він акуратно відвідував синагогу, жертвував гроші на громадські потреби і дуже любив свою маму. Щоп'ятниці Релес приходив до мами поїсти курячого бульйону з локшиною, січеної печінки і гефілте-фіш – фаршированої риби.
І головне - ніколи не працював по суботах.
З мамою і бульйоном пов'язане одне із замовлень Релеса. Сидячи з приятелем в закусочній, він побачив знайомого на ім'я Джонні, на якого напередодні отримав замовлення.
Оскільки це була п'ятниця, Релес запропонував Джонні, щоб вони втрьох сходили пообідати до його мами. Джонні був задоволений. Прийшовши до мами, Релес відправив її в кіно і, не гаючи часу, задушив клієнта. Після цього удвох з приятелем вони затягнули небіжчика у ванну, розрубали на шматки, засунули їх в мішки, вивезли в ліс і спалили. Не забувши ретельно вимити ванну і прибрати у квартирі до повернення мами з кіно.
У черговий раз ФБР заарештувало Релеса у лютому 1940 року разом з кількома відомими гангстерами за звинуваченням у вбивстві. Їх розвели по кабінетах і почали «колоти». Але з Релесом цей номер не пройшов: він не купувався на жодні трюки і не вірив, що «твої друзі тебе вже здали».
Справа провалилося б і цього разу, якби не вагітна дружина Релеса - у неї був найсильніший козир, до якого не могли додуматися слідчі. «Ейбі, - проридала вона, - що ж буде, коли у нас народиться перший хлопчик, а ти будеш у в'язниці!»
Для єврейської душі професійного кілера така перспектива була страшнішою за дуло пістолета. І залізний Релес розколовся. Він поставив єдину умову: йому не пред'являть звинувачення за жодним з його вбивств. Прокуратура погодилася, зціпивши зуби.
З його феноменальною пам'яттю Релес розповів про всі вбивства, свої і чужі: 85 - лише у Нью-Йорку і сотні по всій Америці. Він розкрив купу «глухарів» і «висяків», давши незаперечні докази для арешту ватажків мафії.
Мафія була у паніці. Ніхто не очікував, що Ейб Релес «заспіває». А хвиля арештів, звинувачень і судів ставала все потужнішою. Крім довічних ув'язнень, четверо давніх колег Релеса по роботі вирушили на електричний стілець. На питання «ваше останнє бажання?» один з них відповів: «Перегризти горло Ейбу Релесу».
Ватажки мафії видали контракт на вбивство Релеса. Точніше, доручили справу відразу декільком професіоналам, щоб було напевно. Френк Костелло сказав Лакі Лючіано: «Якщо цей гад буде живий, нас усіх посадять».
ФБР оселив Релеса у невеликому готелі «Пів місяця» на Коні-Айленд, де його номер 623 цілодобово охороняли двоє поліцейських і троє агентів ФБР.
12 листопада 1941 року о 7 ранку 37-річного Ейба Релеса, що розбився вщент, знайшли на парковці готелю. Поруч з ним валялися зв'язані вузлами простирадла, й це наводило на думку, що він хотів спуститися з шостого поверху, але 95 кілограмів живої ваги йому завадили. У всякому разі, газети підхопили версію про втечу: «Релес із «Синдикату вбивств» розбився за спроби до втечі».
Оглянувши одягнене тіло Релеса і поглянувши на шостий поверх, агент ФБР сказав: «Щоб впасти за 10 метрів від стіни, він повинен був мати крила».
У 1961 році Лакі Лючіано розповів своєму біографу, що ліквідація Релеса обійшлася «Синдикату» у 50 тисяч доларів: ці великі на той час гроші пішли поліцейським охоронцям, які викинули з вікна балакучого кілера.

01/12/2024

Кістка у горлі СРСР

Чому фінський патріот програв вибори Генсека ООН?

22 грудня 1971 року у залі Генеральної Асамблеї у штаб-квартирі Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку панувала піднесена атмосфера. Зібрані на пленарне засідання делегати в урочистій обстановці слухали присягу щойно обраного Генерального секретаря.

– Я, Курт Вальдхайм, урочисто клянуся виконувати покладені на мене обов’язки Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, сумлінно виконувати ці обов’язки і скеровувати свої дії, виходячи тільки з інтересів Організації, не звертатися по інструкції і не приймати інструкції щодо моїх обов’язків від будь-якого уряду чи іншої влади поза Організацією.
Після закінчення промови пролунали аплодисменти. Багатомісячна інтрига з призначенням нового Генсека нарешті закінчилася. Постійний представник СРСР в ООН Яків Малік аплодував разом з усіма. Його обличчя ветерана дипломатичної служби було непроникним, хоча у душі торжествував і, виходячи з залу, зробив вигляд, що затримується, та пошукав очима посла Фінляндії в ООН Макса Якобсона. Той стояв у колі інших дипломатів і розмовляв. Малік прискорив крок і покинув зал Генеральної Асамблеї. Настала епоха 4-го Генерального секретаря ООН Курта Вальдхайма (1972-1981), представника Австрії.
Одним з його конкурентів був посол Фінляндії в ООН Макс Якобсон. Він народився в єврейській родині 30 вересня 1923 року у Виборзі (тепер Росія. - Авт.). Євреї стали потрапляти до Фінляндії з 1858 року, коли за указом Олександра ІІ кантоністам, які відслужили в російській армії, надавали право поселятися там, де стояв їхній армійський гарнізон. Лев Якобсон з латвійської Єлгави, де євреї становили понад чверть усього населення, осів у Виборзі. Відставники були завидними нареченими: наречені до них приїжджали з усієї межі осілості. Лев був кравцем, а його син Йонас Якобсон отримав освіту і працював адвокатом, маючи клієнтами єврейську общину Гельсінкі, яка складалася з родин тих, хто відслужив в російській армії. Йонас Якобсон одружився з фінською жінкою Хельмою Віртанен, яка прийняла іудаїзм. 1931 року Якобсони переїхали з Виборга у Гельсінкі. Їхні діти, хлопчики Лео і молодший Макс, пішли до школи, потім вступили у ліцей.
1942 року Макса Якобсона призвали до фінської армії, і рік він воював в артилерії на Карельському фронті. У фінів було особливе ставлення до Другої світової війни. Вони називали свою участь продовженням «зимової війни 1939-1940 років". Німці і від фінів вимагали вирішення єврейського питання, але нарвалися на Маннергейма, який відповів: «Поки євреї служать в моїй армії, їх ніхто рухати не буде». Лео Якобсон, старший брат Макса, служив у фінському Генштабі і обробляв секретні документи про дії вермахту на Сході. «Те, що робилося у той час у Східній Європі, тиснуло на мій розум як жах упродовж усієї війни, і я не міг відключитися від цього», – згадував Якобсон. У 1942 році представництво вермахту при фінському Генштабі вирішило нагородити німецькими медалями фінських офіцерів іноземного відділу. Список до нагородного листа доручили скласти Лео Якобсону. Він виконав наказ, але себе зі списку виключив. У 1944 році Макс Якобсон закінчив курси офіцерів запасу і пішов у цивільне життя. Після війни влаштувався працювати у фінському агентстві новин, пізніше перейшов в американське United Press, звідки його запросили до фінської редакції ВВС у Лондоні. Наприкінці 40-х Якобсона запросили на роботу у прес-службу МЗС Фінляндії. Тут розпочав роботу над книжкою, яка змінила його долю. «Дипломатія зимової війни» – про міжнародний резонанс війни між СРСР і Фінляндією – вийшла у 1955 році. Прем’єр-міністр і майбутній президент Фінляндії Урхо Кекконен, прочитавши книгу, висунув Макса Якобсона на посаду начальника політичного департаменту МЗС. Тут Якобсон сформував групу дипломатів, які виробили політику протистояння натиску Радянського Союзу, підкреслюючи незалежність Фінляндії від Сходу і Заходу. У 1965 році Якобсон – ця кістка в горлі СРСР – став послом Фінляндії в ООН.
У 1967 році тодішній Генсек ООН бірманець У Тан на прохання президента Єгипту Гамаля Насера вивів миротворців ООН із Сінайського півострова, чим якоюсь мірою посприяв єгипетському наступу на Ізраїль. Наступного року У Тан публічно осудив американське вторгнення у В’єтнам. Ось чому Ізраїль та США почали разом домагатися його відставки, виказуючи за кожної нагоди свою неприязнь до нього. Нарешті У Тан заявив, що за жодних обставин не буде залишатися на своїй посаді на третій термін. Тож інтрига з обрання нового Генсека ООН закрутилася офіційно.
Урхо Кекконен, який став на той час президентом Фінляндії, за підтримки Скандинавських країн уже давно просував Макса Якобсона на пост Генерального секретаря ООН. Це був би третій представник Скандинавії – після норвежця Трюгве Лі та шведа Дага Хаммаршельда – на цьому відповідальному посту. Радянський Союз був проти. Радянських комуністів влаштовував Курт Вальдхайм, який щойно програв президентські вибори в рідній Австрії. У Вальдхайма було сумнівне нацистське минуле, але він стверджував, що служив у німецькому вермахті лишень перекладачем, а 1941 року був поранений і вступив до університету у Відні. Як з’ясувалося згодом, це було брехнею.
У Міністерстві закордонних справ СРСР відбулося попереднє обговорення кандидатур на посаду Генсека ООН. Результат мали подати на затвердження у міжнародний відділ ЦК. Присутнім роздали записку, в якій про Макса Якобсона було сказано:
– воював проти СРСР;
– активно протидіяв тиску СРСР на Фінляндію;
– єврей;
– його підтримують США.
Кандидатуру Генсека ООН затверджує Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки.
– Арабські країни ніколи не погодяться з кандидатурою Якобсона, – сказав один з помічників Вільяма Роджерса, держсекретаря при президентові США Ніксоні, під час сніданку з журналістом «Вашингтон Пост» і попередив, що це не для опублікування.
– Чому?– здивувався журналіст.
– Тому, що Якобсон єврей. Якщо його виберуть Генсеком ООН, вийде, що євреї реально керують світом.
У журналіста, як кажуть, відпала щелепа . Але він таки знайшов у собі сили заперечити:
– Але арабів немає у Раді Безпеки.
– Там є росіяни!
Фіни вірили, що США не будуть підтримувати Вальдхайма – МЗС знало про нацистське минуле кандидата і повідомило Держдепартамент. Від імені США була обіцяна повна підтримка. Але Якобсон фатально для себе наполіг на таємному голосуванні, це було вперше в ООН. І Рада Безпеки несподівано для Фінляндії рекомендувала у генсеки Курта Вальдхайма. З'ясувалося, що інструкції, які отримав посол США в ООН Джордж Буш (майбутній президент США), пропонували утриматися під час голосування, а не використовувати права «вето». Американці зважили ситуацію і відступили. Їм було байдуже, хто стане Генсеком, аби не У Тан.
Після того, як боротьба за пост Генсека ООН була програна, Якобсона відправили послом Фінляндії у Швецію, а 1984 року він пішов у відставку.
«Він був фіном, і він був євреєм, - сказала його донька Лінда на церемонії, присвяченій його пам’яті. – Він був фінським патріотом. Єврейство було його частиною, хоча він і не дотримувався релігійних правил. У 1997 році під час нашої щоденної прогулянки з собакою біля батьківського дому у Снаппертуні ми розмовляли про крах Радянського Союзу і вступ Фінляндії в Євросоюз. Раптом Макс зупинився і сказав: «Тільки недавно я зрозумів, що вперше в історії Фінляндія таки незалежна». Макс Якобсон помер 13 березня 2013, не доживши кількох місяців до своїх 90 років.
Іван Яремко

Address

Website

https://www.facebook.com/mysteryANDhistory/

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Маловідома історія: далеке і близьке posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Business

Send a message to Маловідома історія: далеке і близьке:

Shortcuts

Address
Alerts
Contact The Business
Claim ownership or report listing
Want your business to be the top-listed Media Company?

Country:

City: