24/08/2025
"Рухомі картинки",
або Як виникло кіно
Багато століть список видів мистецтва, відомих людям, залишався незмінним: картини, романи, симфонії, статуї. Змінювалися художні прийоми, смаки, звичаї, брали верх то традиції, то новаторство, але нічого принципово нового не з'являлося. Поки в кінці XIX століття стараннями кількох захоплених людей по обидва боки Атлантичного океану не з'явились «рухомі картинки».
Як кінь увійшов в історію кіно
Якщо запитати звичайну людину про те, хто придумав «чарівний ліхтар», відповідь майже завжди буде однакова - брати Люм'єр. Перший кінофільм також всім знайомий і називається «Прибуття поїзда». Насправді спритні французи були скоріше раціоналізаторами і комерсантами, а не винахідниками. Загалом, все починалося зовсім не так, як багато хто думає.
Перша «рухома картинка» з'явилася у 1878 році. А причиною цього став... кінь. У 1872 р. екс-губернатор штату Каліфорнія, любитель коней і успішний бізнесмен Ліланд Стенфорд зацікавився питанням, на яке в той момент не існувало точної відповіді: чи є під час галопу такий момент, коли всі чотири копита коня не торкаються землі? Кажуть, що крім чисто наукового інтересу, тут мало місце ще й парі на неабияку на той час суму в 25 000 доларів.
Щоб прояснити ситуацію з копитами, Стенфорд звернувся до популярного в ті часи фотографа Ідвірда Майбріджа (батьки назвали його Едвард, але він поміняв ім'я - мабуть, з бажання здаватися оригінальним). Для вирішення завдання Майбрідж взявся розробити спеціальні хімікати, що дозволяють добитися мінімальної витримки - тобто часу, за який на фотопластинці з'являється відбиток. Крім цього, йому були потрібні спеціальні «спускові гачки», які б відкривали затвори декількох камер в потрібний момент. Зі спробами їх винайти Майбрідж провозився кілька років, а разом з тим... вирішив питання про галоп, зробивши мало не випадково всього одну фотографію коня Стенфорда на ім'я Оксідент. На негативі були ясно видні всі чотири копита - і вони не торкалися землі! Ділок, отримавши результат, залишився задоволений. Проте, заохотив фотографа до продовження експериментів.
І ось 11 червня 1878 на ранчо в Пало Альто, в Каліфорнії, у присутності преси, роззяв і всіх зацікавлених осіб Майбрідж продемонстрував результат своїх досліджень. 12 стереоскопічних камер, встановлених на відстані 21 дюйми одна від одної, з відставанням клацання затвора кожної від попередньої в одну тисячну секунди сфотографували коня, що пронісся повз них галопом. «Фотомоделлю» став все той же Оксідент. Отриману послідовність фотографій, яку невигадливо назвали «Кінь у русі», вважають першою «рухомою картинкою» і прабабусею всіх сучасних кінофільмів.
Згодом Майбрідж ще раз відзначився на скрижалях історії. Після дослідження кінського галопу він занурився в науку і став вивчати моторику тварин. Для супроводу своїх лекцій "картинками" він вигадав конструкцію, яку назвав «зоопраксископ». Апарат був примітивним проектором, обладнаний скляним диском, що обертався. На його краю малювали силуети тварин в різних позах - ось тигр починає стрибок, ось його лапи відриваються від землі, ось найвища точка стрибка - і приземлення. Лампу проектора включали, диск розкручували - і на натягнутому білому простирадлі невтомно стрибала тінь намальованого тигра. Так Майбрідж став одним з перших мультиплікаторів і наблизився до створення кінопроектора. А в 1893 році на Світовий виставці в Чикаго фотограф читав лекції в спеціально побудованому «зоопраксографічному залі» з великим проектором його моделі і брав гроші за вхід. Так що автором ідеї комерційного кінотеатру ми можемо вважати його ж.
Едісон, Люм'єр і інші
Проте виставка 1893 була примітна не тільки роботою Майбріджа - тут публіці продемонстрували і ще парочку чудо-винаходів. Цього разу - від лабораторії Томаса Едісона. У одного з її інженерів, Вільяма Діксона, з'явилася ідея: нанести зображення для «рухомих картинок» на тонкий целулоїд (плівку з деревної целюлози), покриту світлочутливої емульсією. Для роботи з цим винаходом створили два прилади. Один - кінетограф, що дозволяв робити серії фотографій на гнучкій стрічці плівки. Інший – кінетоскоп - прилад в який таку плівку можна було зарядити і дивитися на рухоме зображення через вічко, що збільшувало. Картинка підсвічувалася ззаду спеціальною лампою, а плівку прокручував електромотор.
Технологія зацікавила громадськість, і через деякий час кінетоскопічні павільйони стали модною розвагою. Цікавих глядачів вражала сама можливість запам'ятовувати, нехай і нечітко, реальні сцени з життя - до рухомих малюнків вони вже так-сяк звикли. Їм було все одно на що дивитися - однаковою популярністю користувалися як виступи акробатів та артистів мюзик-холу (нагадаємо, без звуку), так і найпростіші побутові сценки, як, наприклад, «Позіхання Фреда Отта». Плівки ці робилися на власній студії Едісона, яку той охрестив «Чорна Марія».
Один великий любитель кінетоскопа, англійський інженер Роберт Пол, дуже засмучувався від того, що задоволення від «чарівного ліхтаря» - суто індивідуальне. Напевно, йому завжди хотілося дивитися кіно в хорошій компанії, так що він почухав потилицю і... сконструював перший кінопроектор.
Але взагалі-то слово «кіно» тут вживається досить умовно. Всі ці люди, а також безліч інших (в одній Франції патентів на пристрої для демонстрації «рухомих картинок» видали 120 з гаком, та ще півсотні в Англії, а скільки в США - і не злічити) займалися, як вони вважали, фотографією, що рухається. А тому і думка про постановочні зйомки, сюжети, акторів і таке інше просто не спадала нікому на думку. Про технічний прогрес мова не йшла - численні винахідники часто і не чули один про одного, а відомих колег сприймали, скоріше, як конкурентів. Публіці ж було все одно, на чиї сеанси «чарівного ліхтаря» ходити. Щодо грошової сторони питання, то навіть проникливий Томас Едісон вважав свій кінетоскоп комерційно безперспективною річчю.
Все змінилося, коли у Франції взялися за справу Огюст і Луї Люмьєри. Легендарні брати разом з батьком володіли в Ліоні великою фабрикою фотоматеріалів. Вони-то і змайстрували «сінематограф», такий собі прилад «три-в-одному»: кінокамеру, друкарський апарат для плівок і проектор. Більш того, їх дітище відрізнялося компактністю, що, звичайно, робило його зручнішим за всіх попередників - ось що означає комерційна жилка.
«Батьками» кінематографа Люмьєри вважаються не тому, що були першими. Через безладдя зі створенням своїх і використанням чужих винаходів ні в Європі, ні в США дати однозначну відповідь на питання, «хто все придумав», неможливо. Просто комерційні покази підприємливих братів виявилися популярнішими і вигіднішими за інші, а апарат - досконалішим. От і все. Люмьєри знімали кіно всього рік, і за цей час придумали практично всі прийоми та ідеї, якими «найважливіше з мистецтв» користується до цього часу. Їм зобов'язані своєю появою документальне (всім відомі «Вихід робочої зміни» і «Прибуття поїзда») та ігрове ( «Облитий поливальник», «Купання Діани») кіно, монтаж, зйомка з об'єкту, що рухається, ретушування плівки, тощо. Потім в кінематограф прийшли інші ентузіасти, і брати, окинувши поглядом півсотні знятих стрічок дуже різного характеру, вирішили, що «робити кіно» - не їх покликання.
Великий німий
З самого початку винахідники і прокатники намагалися «подружити» картинку і звук. Вдалося їм це далеко не відразу - перші тридцять років кіно «мовчало». Тому воно зазвичай супроводжувалося грою оркестра або хоча б піаніста. Піаніст-тапер і репліки героїв на вставних картинках- «інтертитрах» донині є впізнаваними, «фірмовими» рисами німого кіно.
Спочатку кінематограф був розвагою на кшталт бродячого цирку - його влаштовували в павільйонах, літніх кафе і мало не на вулицях. Тільки через роки фільми стали показувати в спеціально обладнаних залах. Справа ця виявилася не дуже прибутковою, так що ентузіасти крутилися, як могли. Поширена історія з серії «навмисно не придумаєш» розповідає, наприклад, що брати Уорнер (дітище яких, компанія «Warner brothers», до цього дня одна з найбільших акул американського кіноринку), відкривши свій перший кінотеатр, вічно страждали від нестачі посадкових місць. Тому для вечірніх, найбільш багатолюдних сеансів, вони, щоб посадити зі зручністю всю публіку, позичали стільці в конторі, яка розміщувалася в сусідній будівлі. А працювало там... похоронне бюро.
Перший заклад, який можна назвати кінотеатром в сучасному сенсі, відкрився у Піттсбурзі у 1905 році. Зал називався «Нікельодеон», і в запасі у засновників було досить трьох-чотирихвилинних кінострічок, щоб скласти з них півгодинну програму. Раз на тиждень програму, що приїлася, змінювали на нову. В інших містах теж стали відкриватися подібні «Нікельодеони», їх власники могли змінювати «кінопрограми». Так почався бум кіновиробництва і прокату в усьому світі.
Поступово адепти нового мистецтва розправляли крила. Фільми збільшувалися у тривалості, бюджеті, масштабах прокату. Глядача перестали дивувати побутові сценки та примітивні комедії - і з'явилася індустрія спецефектів. Спочатку «очевидне-неймовірне» ґрунтувалося на монтажі і маніпуляціях з плівкою. Пізніше, коли глядачеві приїлося і це, стали приділяти більше уваги освітленню, хитромудрим способам зйомки (від рухомих кінокамер до прокрутки плівки в зворотну сторону) і піротехніку. Тоді ж якась світла голова здогадалася знімати на кіноплівку звичайні театральні вистави, а потім і складати оригінальні п'єси для кінематографа - так зародилися кіносценарії та професійні актори. У кіно з'явилися свої знаменитості - Чарлі Чаплін, комік Бастер Кітон і «герой бойовиків» Дуглас Фейрбенкс.
На початку століття в кіно всім заправляла матінка-Європа, але її кіноіндустрії завдала нищівного удару Перша світова війна. Тоді-то на гребені хвилі і з’явився Голлівуд, центр кіновиробництва в США. Кажуть, це містечко було обрано більшістю студій тому, що знаходилося недалеко від мексиканського кордону. «Незалежні» студії могли легко на день втекти в чужий «правовий простір», коли по їх душу приїжджали представники монстрів індустрії, що за допомогою ціпка закону (особливо, недосконалого патентного законодавства) боролися з конкурентами.
До початку 1920-х років Голлівуд виробляв близько восьми сотень ігрових фільмів на рік, що становило 82% від світового ринку - тобто вже тоді «фабрика мрій» якщо не диктувала свої смаки всьому світу, то вже точно була законодавцем мод. Європа, що залишилась «за бортом», знайшла свою нішу у виробництві «інтелектуального» кіно, створивши французький імпресіонізм і німецький експресіонізм. Додамо сюди індійські кіностудії, що швидко розвивалися, і отримаємо картину індустрії, яка дуже несуттєво змінилася до сьогоднішнього дня.
Звук і колір
«Все-таки шкода німого кіно. Яке задоволення було бачити, як жінка відкриває рот, а голосу не чутно»,- казав Чарлі Чаплін.
Експериментам зі звуком в кіно стільки ж років, скільки самим «рухомим картинкам» - врешті-решт, технології запису звуку з'явилися набагато раніше, ніж кіноплівка. Проблеми виникли з синхронністю звуку. Не така вже й проста задача - зробити так, щоб голос актора звучав саме тоді, коли сам актор на екрані відкриває рот.
До вирішення проблеми йшли в кілька етапів. Спочатку «Уорнер бразерс компані» запропонувала технологію «Вітафон» - одночасно з роботою кінопроектора програвалася спеціальна патефонна пластинка. Механізм постійно вдосконалювався, проте так і не набув популярності. Тільки поява плівки, на яку одночасно записувалися і картинка, і звук, переконала «грошові мішки»: за «картинками, що говорять» - майбутнє.
Перший фільм із звуковим фрагментом, «Співак джазу», був випущений у 1926 році, а вже у 1929 р. практично всі голлівудські картини співали і розмовляли. Згодом нова технологія набула популярності і в Європі. Найдовше німе кіно протрималося в Японії і Китаї, де тільки в кінці 1930-х років пішла на спад професія «бенші», оповідача, який читав на різні голоси репліки героїв і пояснював те, що відбувається під час демонстрації фільму.
Звукове кіно було дорожчим - і одночасно популярнішим. Так що, з одного боку, мода на фільми зі звуком витіснила з бізнесу дрібні студії, а з іншого - любов публіки, виражена в дзвінкій монеті, допомогла Голлівуду утриматися на плаву під час Великої депресії.
Фільми 1930-х уже у всьому (крім, мабуть, бюджетів) походили на сучасні нам блокбастери, за винятком одного - вони все ще залишалися чорно-білими. Колишні, коротенькі «рухомі картинки» іноді розфарбовували вручну, але довгі плівки «повнометражок» виявилося занадто складно розмальовувати таким чином. Спроби, звичайно, були - всі пам'ятають червоний прапор в кульмінаційній сцені «Броненосця« Потьомкін »Ейзенштейна, розфарбований по чорно-білій плівці. Але це був швидше виняток, ніж правило. Зазвичай же вдавалися до тонування - плівку обробляли реактивами, і в результаті темні і світлі місця на ній перетворювалися у відтінки якогось одного кольору. Так, нічні сцени фарбували в синій, баталії - в червоний, фільми жахів - цілком в багряно-коричневий або зелений, який справляв, на думку авторів, гнітюче враження на глядача.
Дехто намагався діяти по-іншому: проектували на екран кілька різних одноколірних плівок, з'єднаних за допомогою спеціальної призми. Хтось пробував фарбувати в різні кольори кадри, що йшли один за одним - при їх зміні кольори зливалися і давали різнокольорову картинку. Але і та, й інша технології не приносили прийнятного результату і тільки викликали біль голови у глядачів.
Експерименти тривали, винаходили все нові і нові способи зробити кіно кольоровим - часто дуже складні і такі, що не гарантували успіху. В результаті кінематографісти зупинилися на одній методиці, що здавалася оптимальною: кілька одноколірних плівок, знятих з різними світлофільтрами, просто склеювали між собою. Ця система, яка називається «Техніколор», проіснувала до середини 1950-х років. А потім винайшли багатошарову (і багатобарвну) плівку. Але навіть тоді до кольору в кіно продовжували ставитися як до суто розважальної «добавки». Тільки в середині 1960-х р. нові можливості остаточно завоювали повагу кінематографістів. Перевернулося уявлення про норму - якщо раніше окремий кольоровий епізод в чорно-білому фільмі свідчив про особливу художню значущість або фантастичність того, що відбувається, то тепер навпаки, монохромне зображення стало художнім прийомом.
Чарівний світ
Говорячи про кіно, не можна не згадати про історію його «молодшої сестри» - мультиплікації. Її життя почалося практично одночасно з появою німого кіно. Вважається, що перший показ мультиплікаційного фільму відбувся 28 жовтня 1892 року в музеї Гревен в Парижі. Представляв його Шарль-Еміль Рейно, винахідник праксиноскопу. Цей апарат, предок сучасного кінопроектора, складався з циліндра, на внутрішній поверхні якого були намальовані п'ять сотень кадрів. Циліндр розкручувався електромотором, і картинки послідовно потрапляли в систему дзеркал, проектувалися на невеликий екран, де зображення «оживало».
На кіноплівку мальоване кіно переніс Дж. Стюарт Блектон - його перший мультфільм побачив світ в 1906 році. Головним героєм картини був художник. Він малював на грифельній дошці смішні пики, а вони оживали і дражнили творця. Щоб перенести своє творіння на плівку, автор... просто вручну намалював на ній кадр за кадром.
Однак з ходою технічного прогресу мультиплікація перестала вимагати такого завзяття і працьовитості. Спочатку від малювання на плівці перейшли до зйомки кадрів, намальованих на папері. Потім і зовсім стали зображати окремі елементи на целулоїдних пластинках і комбінувати з них картинку. Звичайно, кривляння героїв все одно доводилося малювати покадрово, зате художники могли не витрачати час на нерухомі декорації.
Спочатку всі сюжети для мультфільмів грунтувалися на журнальних карикатурах і коміксах. Переворот в цій галузі зробив Пат Салліван, який придумав першого самостійного мультиплікаційного героя. Ним став Кіт Фелікс, стрічки про якого були чорно-білими і німими. У нас цього персонажа майже ніхто не знає, зате на Заході Фелікса не забувають досі. Спочатку він з чорно-білого екрану перейшов на сторінки коміксів, а потім повернувся звідти вже кольоровим. І продовжив «кар'єру» на телебаченні, як більшість кіно- і мультгероїв середини століття.
Найвідомішою людиною в мультиплікації є Уолт Дісней. Він, як і брати Люм'єри, не був ентузіастом-винахідником. Зате вмів заробляти гроші. Саме Дісней разом з командою талановитих художників та інженерів створив сучасну технологію виробництва мультфільму. Але він удосконалював це мистецтво зовсім не для того, щоб радувати дітей. Мультиплікатор поставив перед своїм підприємством чітку мету: навчитися виробляти якомога більше «мультиків», витрачаючи на виробництво одного фільму мінімум часу і сил. Звичайно, вони повинні були подобатися дітям, інакше ставали комерційно невигідними. Як бачите, навіть найкращі починання - а анімаційні фільми студії Діснея, без сумніву, входять до золотого фонду дитячої кінематографа - не обходяться без корисливого наміру. У наш час багато в кіно і мультиплікації змінилося. Комп'ютерні технології відкривають таку безодню можливостей, яка і наснитися не могла декораторам і майстрам спецефектів минулих десятиліть. Тривимірні кіно і анімація виходять на якісно новий рівень видовищності і правдоподібності картинки. Апаратура вже зараз дозволяє обійтися взагалі без декорацій і реквізиту - завтра вона, можливо, дозволить обійтися без живих акторів. Традиційному кінематографу пророкують смерть в найближчі п'ять, максимум десять років. Але навряд чи ці прогнози справдяться - як не справдилися передбачення песимістів, які обіцяли, що театр і література з появою «рухомих картинок» кануть в Лету.
