03/17/2026
Галичанин отець Іван Чав’як: незламний ісповідник віри
Є на світі щасливі люди, які своїм життям, своєю щоденною працею споріднюють на десятиліття, на сотні років цілі міста і села, тисячі земляків, співвітчизників. До когорти таких постатей парафіяни Івано-Франківська зарахували світле ім’я отця-митрата Івана Чав’яка, який походить із Семаківців Галицького району. За служіння церкві святій він поплатився довгими роками сталінських таборів, але відійшов від нас незламним ісповідником віри та духовним наставником, володарем найвищих церковних нагород – митри і двох нагрудних золотих хрестів.
Його набожність – від батька
По дорозі з Галича до Івано-Франківська, трохи нижче автостанції у Пасічній, з правого боку привертає до себе увагу затишна дерев’яна церковка Святого Великомученика Дмитрія. Її аж занадто обступили високі будівлі, але не змогли сховати від ока людського. Саме у цьому храмі пройшли щасливі, хоч і останні майже десять літ життя отця Івана. І всі ці роки поряд із ним був (у статусі дяка, диякона, помічника) нинішній настоятель церкви митрофорний протоієрей Борис Гобир. Попри те, що сьогодні отець Борис одночасно є й настоятелем нового пасічнянського храму Преображення Господнього та віце-ректором Івано-Франківської Теологічної Академії з навчальної роботи, він викроїв час, щоб розповісти про отця Івана – свого вчителя, духовного наставника. Розповідь була такою теплою і щирою, вирізнялася такою кількістю цікавих фактів та ремарок, що для о.Івана вона могла б слугувати особливою нагородою за його учительський талант, доброту та людяність.
…Коли на схилі літ отець Іван чи то з листів, чи то з преси дізнавався про своїх колишніх товаришів-семінаристів, які свого часу виїхали за кордон і стали великими священиками в Філадельфія,Торонто, Нью-Йорку, в Європі, він у задумі міг промовити: «Ади, та то і я міг поїхати, мене нічого не тримало». Але через хвильку додавав: «Та то пусте. Нащо згадувати».
Та ми згадаємо про все його життя. Виходячи з того, що простий сільський хлопець до Другої світової війни закінчив Станіславівську гімназію, духовний ліцей, а потім і семінарію, можна дійти висновку, що сім’я його батьків – Филипа та Анни – була заможною. Та й не дивно, родина працювала з ранку до вечора. Але попри чорну роботу, попри відсутність належної освіти, особливо батько, – а він для Івана був великим авторитетом, - приділяв своїм дітям багато уваги. Саме від тата хлопець увібрав свої релігійні, світоглядні принципи, саме від нього набрався справжньої народної побожності.
Уявіть собі картину. Під вечірньою зорею селянин повертається з поля, вечеряє. А потім витягає Святе Письмо і починає дітям читати, пояснювати. Бувало, бере газету, читає, переказує. Тобто виконує у сім`ї роль просвіти, роль богословської школи, роль вчителя і наставника. Тож дитячого багажу знань та здобутого в гімназії Іванові вистачило, щоб без проблем вступити в семінарію, де він навчався з 1936-го до 1939 року. До речі, отець Борис Гобир має копію легіматиційної (залікової книжки) семінариста Чав’яка: оцінки винятково дуже добрі та відмінні.
Та вирізнявся Іван у семінарії прекрасним співом (мав хороший музичний слух і чудовий голос). Він навіть у свої похилі роки, 80-літнім дідусем, чудово співав у церкві. А його юнацький вишкіл на все життя залишив прихильність до жорсткого порядку та дисципліни. Інколи отець Іван міг відкласти в Пасічній якусь відправу лише тому, що з його точки зору не було кому добре заспівати. «Або відправляємо, як має бути, або ніяк», – стояв на своєму.
Так ось, у духовній семінарії він був дяком, тобто людиною, яка відповідала за правильність виконання і звучання усіх богословських відправ. І це при тому, що на кожній Утреній та Вечірній був присутнім владика, тепер уже великомученик Григорій Хомишин. Та нічого, молоденький дяк Іван Чав’як почувався на своєму місці, бо мав велику відвагу, добрі знання з музики та талант до співу.
А потім почалося пекло
1939 рік. Прийшли перші совіти. Нема потреби розказувати, як вони ставилися до церкви. Тож невисвячений випускник семінарії змушений був два роки заробляти собі на хліб вчительською працею у Межигірцях: влада не особливо заглядала у «дипломи», бо вчителів бракувало, але треба було комусь навчати в школах дітей.
Непомітно наступив 1941 рік. Станіслав окупували німці. Якось зібрався Іван і пішов до владики Григорія Хомишина, якого боготворив.
- Скажіть мені, владико, що маю робити? – згадував Іван Чав’як через десятиліття. Семінаристи починали їхати за кордон, бо відчували, що війна може закінчитися на користь совітів і другої радянської окупації вже не витримають. Звичайно, особливо відчував це владика Хомишин, тож з еміграцією нікому не перечив.
- Не знаєш, Іване, що маєш робити? – перепитав владика. – А що ти хочеш?
- Хочу вас спитати, що буде далі?
- Буде то, що Бог дасть, – вимовив святий отець, дивлячись Іванові у вічі.
«Від цих слів до мене прийшов великий спокій, і я сказав, що хочу висвятитися. «То добре», - відповів владика. – Так, у 1943 р. я прийняв священичий сан і був призначений кафедральним сотрудником у Станіславі», – пригадував отець Іван.
Та головне, що у тому ж році Іван Чав`як отримав свою першу й останню парафію, яку мав до арешту (1943 – 1949 роки). То була парафія у селі Братишів Тлумацького району. Молодий парох, завзятий хлопець, який до того ж активно займався у всіляких організаціях «Пласту», він, звичайно, відрізнявся від старшого священика, який там служив. Іван, можна сказати, бігав до церкви навправці, міг сміло перескочити через рівець чи дозволити собі ще якусь вільність. Село йому було цікаве, люди приємні. Але з часом почув про себе таке: «Та що то за священик… Бігає, як хлопчисько? Не те що наш поважний та статечний настоятель». Задумався Іван та запитав у одного досвідченого пароха, що йому робити, оскільки не виходить у нього ходити так, як старші люди. А той порадив: «Купи собі паличку (то модно), і вона буде тебе стримувати». Ви будете сміятися, але, кажуть, так Іван і зробив. Все налагодилося. Але в 1946 році пройшов у Львові псевдособор, українська греко-католицька церква була заборонена. З часом почали репресувати священиків.
- Отець Іван багато розказував про свій арешт енкаведистами, про відбування величезного терміну в Казахстані, Чурубай-Нури, Омську та шахтах Кемеровської області. Але нещодавно о. Ігор Пелехатий, редактор газети «Нова Зоря», – розповідає Борис Гобир, – приніс мені архівні копії кримінальної справи Івана Чав’яка (обвинувачення, вирок – 1950 рік), в яких міститься офіційна мотивація арешту. Так ось, радянська влада на 10 років засудила отця Івана за те, що для неї він був «особо опасный государственный преступник, осужденный за связь с ОУНоским подпольем, котрому помогал денежными и другими средствами».
Служба Божа за ґратами
У тюрмі Іван не втрачав віри у прийдешнє повернення, бо, насамперед, мав надію на порядних людей, яких зустрічав завжди, навіть у підозрілому для нього середовищі комуністів, тюремних наглядачів. Першим серед таких згадував начальника табору, який розумів його з півслова. Якось на Великдень, маючи кусок хліба та ампулку вина з волі, Іван подумав, що то є перша, а, може, й єдина, нагода відправити у неволі Службу Божу. Підійшов до начальника та питає, нічого не пояснюючи:
- Будьте так милостиві, чи міг би я сьогодні не піти до роботи, а залишитись у бараці?
Той подивився, подивився та й каже: «Я знаю, знаю, зачем тебе это надо. Улавливаю, какой сегодня день. Оставайся».
А друга така добра людина зустрілася Іванові вже після повернення з таборів. То був начальник автобази, яка знаходилася в Угринові та обслуговувала сільськогосподарські роботи. Саме цей керівник узяв Івана на роботу – диспетчером, як людину дисципліновану і чесну. Більше того, попри всі ризики керівник автобази поставив його на квартирний облік, і в результаті вчорашній політв’язень отримав на околиці міста однокімнатну квартиру.
Але це було пізніше. А одразу після повернення з Казахстану на Батьківщину у 1957 році почалася для Івана друга Голгофа. Він почував себе непотрібним. З таким політичним багажем його не приписували, бо казали, що він не працює. А на роботу не приймали, мотивуючи тим, що не має приписки. То було замкнуте коло. Кілька років підряд він часто ночував на вокзалі, щоб лишній раз не підставляти сестру Катерину в Семаківцях. Саме вона зі щирим серцем прийняла брата після тюрми до батьківської хати, оскільки він був священиком неодруженим, не мав своєї родини. Сестра, хоч і була молодшою, в якійсь мірі замінила Іванові матір (батьки померли, коли син був у місцях дуже далеких). Виявилося, що разом із братом Катерина взяла на себе весь той тягар утисків і переслідувань, яких він зазнав уже після звільнення. Ним цікавились специ НКВД, районне комуністичне керівництво, сільська рада. Погрожували й сестрі за те, що прихистила неблагонадійну людину.
Та обійшлося. Автобаза, колектив шоферів стали для Чав’яка спасінням. Всі цінували його порядність та неймовірну освіченість (як розповідає віце-ректор Івано-Франківської Теологічної Академії Борис Гобир, отець Іван навіть на схилі років за своїм освітнім рівнем був значно вище багатьох професорів). А знаючи, що диспетчер підприємства – справжній священик, ні один водій у його присутності не дозволяв собі поганого чи грубого слова. Більше того, коли шанований Чав`як отримав призначення пароха у пасічнянській церкві Святого Великомученика Дмитрія, працівники автобази почали їздити туди на відправи. Часто до Служби запитували: «Скажіть, а Іван Филипович є?». «Не Іван Филипович, а отець Іван», – поправляли їх у церкві. «Та так, так», – ніяковіючи, відповідали його вчорашні товариші, багато з яких стали вірними парафії.
Щастя останніх літ
Зауважимо, що отець Іван до легалізації греко-католицької церкви (кінець 80-х) разом із іншими її сподвижниками виконував відповідні обов’язки в підпіллі, тому перебував у полі зору владики Павла Василика, владики Софрона Дмитерка, отців Сімкайлів. Тож із відродженням активного духовного життя в Івано-Франківську вони запропонували йому тимчасово взяти під опіку дерев’яну церковцю в Пасічній, яка чудом уціліла під час пожежі в роки війни. Тимчасово, бо Іван Чав’як, 1913 року народження, вже був людиною немолодою. Але Господь розпорядився так, що він прослужив тут ще майже десять щасливих літ (1989 –1998). Щасливих, бо отець Іван вперше з далекого 1949-го став публічним священиком, він нарешті отримав сатисфакцію, можливість бути з людьми, говорити з ними, стверджувати їх у вірі. До цього він жив минулим. Бо, як казав своїм учням, з приємністю згадував тільки дитинство та роки навчання у семінарії. У подальшому не було нічого доброго.
І хоч нарешті все стало на свої місця, у отця Івана фактично вже не було резерву віку, не було здоров’я. Та навіть попри це, він залишився у пам’яті вірних настоятелем, який заново вибудував у Пасічній парафію. Він дав їй нове дихання, дав їй життя. Не було на той час у церкві своїх дяків, співаків –він виховував їх сам. У відносинах з парафіянами був дійсно духовним батьком, лагідним душпастирем, дуже доброю людиною, яка вміла кожного зрозуміти і допомогти. Він міг годинами сидіти у сповідальниці, вислуховуючи якусь заблукану людину.
Та й у господарському плані отець зробив дуже багато для відродження церкви Святого Великомученика Дмитрія, яка є пам`яткою архітектури. В радянські часи вона була захаращеним, сірим складом театрального реквізиту. Тому коли заново відкрилася за своїм прямим призначення, люди побачили завішані павутинням віконця, прогнилі дощаті стіни та діряву підлогу. Але вже через невеликий проміжок часу розпочалося відновлення. Розгорнулися малярські та іконописні роботи. Навіть було проведено опалення.
Ремонт не був перешкодою для церковного провадження. Море людей переповнювало подвір’я храму – в спеку чи в холод, в ясну погоду чи в дощ. Власне, так було задовго до легалізації церкви де-юре. Влада закривала очі на те, що греко-католики Івано-Франківська збиралися на подвір’ї Божого дому в Пасічній, оскільки атеїстична епоха вже йшла в небуття. Та повноцінне життя пасічнянського храму розпочалося після офіційної реєстрації общини. О восьмій ранку отець Іван розпочинав Утреню, о десятій – Службу Божу. Все робив строго за богослужбовими книгами – жодних відхилень. Проповіді в нього були особливими – по суті, він виголошував свій багатий духовний досвід, непорочне сприйняття світу. Тож навіть якщо промова виходила задовгою, нікого це не напружувало. Всі слухали, затамувавши подих.
Довший час ніхто не зауважував, що отцю все важче і важче проводити богослужіння, сповіді. Його поступово підточувала онкологія, він терпів страшенні болі, але поводився так, щоб люди цього не знали. Мовляв, у кожного свої негаразди. Відмовившись від операції, отець Іван усвідомлював, що його чекає. Та нічого не міняв у своєму служінні парафії. У грудні 1997 року разом із отцем Борисом навіть освятив наріжний камінь нині величного парафіяльного храму Преображення Господнього (одного з найбільших в Україні), попри те, що мав великий сумнів щодо здійснення такого масштабного проекту. «Та то потрібні великі мільйони у твердих грошах, а у нас що – зо дві тисячі купоно-карбованців?» – казав отець.
На жаль, 28 грудня 1997 року, у власний День народження, парох Іван Чав’як – тоді уже отець-митрат, протопросвітер – провів свою останню Літургію. Після неї він приймав щирі привітання, але поглядом наче прощався з людьми. Мабуть, відчував, що його вік закінчується. Після цього попросився побути деякий час вдома, відпочити. Але після нового року, коли помічник дипломатично запитав: «Отче Іване, то як то буде на Різдво?», - він відповів: «Та як собі дасте раду, так і буде». Не прийшов до церкви і на Йордан. Але коли святили на подвір’ї воду, люди бачили, як отець Іван стояв у вікні своєї скромної квартири і плакав (житло прямісінько навпроти церкви отримав клопотаннями парафіян). Після цього він зліг. А 3 лютого приставився Господові.
Парафіяни дуже хотіли поховати свого душпастиря в Івано-Франківську – на цвинтарі у Дем’яновому Лазі чи у Пасічній, були навіть пропозиції упокоїти тіло його біля рідної церкви Святого Дмитрія. Але не змогли порушити власного заповіту отця Івана: «Там, де я народився, там і хочу бути похованим – біля рідної сестри». Так і зробили. Тепер щороку в день його смерті парафіяни з Пасічної їздять на його могилу до Семаківців.
У сільській хаті Чав’яків зараз ніхто не живе. Інколи навідується з Івано-Франківська син покійної Катерини – Ігор, сім’я якого була для отця Івана найбільшою родинною відрадою та опорою. Останні роки, коли самому вже було важко їздити в Семаківці, отець дуже тішився, коли сестра навідувалася до Ігоря, тож була можливість разом поспілкуватися.
Все уже в минулому. У Семаківцях, де у світському житті Івана Чав’яка називають справжньою знаменитістю, на його честь назвали вулицю, якою він бігав ще босоногим хлопчиком. У Пасічній протоієрея о.Івана теж не забувають, бо парафіяльне життя провадиться у його кращих традиціях. І ми, галичани, помолімося світлій пам’яті нашого славного земляка, сина Божого Івана.
Марія Палюга, «Галицьке слово»
