09/10/2025
У полоні бойовики пропонували йому посаду в Сочі
"Парад полонених", влаштований бойовиками в Донецьку 24 серпня 2014 року. В центрі – Володимир Сахневич
Він ішов проспектом Донецька в колоні полонених, а розлючений натовп здавався хижою тварюкою, яку стримує озброєний конвой. Одурманені й оскаженілі місцеві жителі під впливом фантомної ідеї «руського миру» стали істотами, які прагнули помсти та крові. І що найжахливіше, не усвідомлювали головного – звідки в них це взялося
Щоб виплеснути свою лють, вони кидали в українських бійців все, що було під рукою, а все, що роз’їдало їхнє нутро, виривалося назовні: «Тварюки! Вбивці! Фашисти…».
Таке шоу, влаштоване 24 серпня 2014 року, звичайно, не могло не потішити хворого самолюбства прихильників терористів та бандитів. На камеру розтоптували й шматували український прапор, радісно розмахували російськими триколорами. Володимир Сахневич ішов і намагався не дивитися на них. «Парад полонених» пережив як страшний сон, але саме тоді промайнула думка: обміняють. Адже їх знімали на телекамери, їх побачить вся країна…
А перед початком «дійства» за рогом адмінбудівлі із військовополоненими провели «виховну роботу»: принижували та намагалися зламати морально. Офіцерів вишикували окремо від солдатів. За хвилину вийшов Захарченко в оточенні кількох ватажків бойовиків. Ті відразу почали кидати репліки: «Які ви офіцери, якщо піднімаєте руку на своїх людей?», «Чому ви сюди прийшли?..».
– Захарченко ставив запитання, а я дивився на нього і думав: ми з тобою, може, і зустрінемося, але ти вже будеш на моєму місці, – згадує Володимир.
Із лютою ненавистю бандити обзивали наших військових «фашистами» та «виродками». Сахневич не витерпів такої наруги й крикнув: «Це ви що тут робите?» Відразу ж наразився на побиття.
Далі вони продовжували: «То що ви, офіцери, підете попереду своїх солдатів?» Українці не вагалися ні секунди. Стали в перші дві шеренги та пішли. Після кількох тижнів полону вони вже нічому не дивувалися.
Утримували їх у будівлі СБУ Донецька. Перевели в архівне приміщення, тож спати довелося на полицях, на яких нещодавно лежали документи. Особливо жорстоко бойовики поводилися із артилеристами та розвідниками. Чомусь зненавиділи одного прапорщика: катували його та викликали на «допити» ледь не щодня. Полюбляли показувати бійцям відео, де нібито українські військові розстрілюють мирне населення.
– Нас били постійно. Фізично це витримати можна. Важко морально, – каже підполковник. – Тоді саме тема була: начебто четвертований хлопчик біля Слов’янська. Та серед їхніх відеороликів жодного натяку на це не побачили. Коли запитали: «А де ж хлопчик?», бандити відповіли, мовляв, інформація засекречена.
Особливу цінність для них становили офіцери. По-перше, їх можна вигідно обміняти на своїх: наприклад, одного на трьох. А по-друге, переманити на свій бік та скористатися їхніми знаннями та навичками у власних інтересах. Інколи такі «душевні розмови» здавалися Володимиру театром абсурду.
– Мені пропонували посаду начальника продзабезпечення в Сочі. Я зауважив, що на таку пропозицію можу відповісти словами їхнього ідола. Вони відразу: якого ідола? Кажу: «Той, що зрадив вперше, зрадить і вдруге» – цитата Гітлера. За це дуже отримав, і після цього в Сочі мені їхати не пропонували.
За полоненими наглядали як найманці з Донеччини, так і кадирівці. Побачивши на шиї підполковника два хрестики (один пластмасовий, який дав батюшка перед боєм, а другий – золотий, батьківський подарунок на шістнадцятиріччя), відразу ж здерли. Володимир не розгубився: «Це не ваше, віддайте негайно!» Речі господарю таки повернули.
У полон Володимир потрапив через зраду місцевих мешканців. Засідку влаштували кадирівці. Кілька тижнів бандити придивлялися та вираховували маршрут колони, якою керував підполковник Сахневич. Щоночі він із бійцями вивозив із оточеної ворогом Савур-Могили вбитих та поранених, а туди доправляв підкріплення та боєприпаси. До найближчого населеного пункту Амвросіївка – 30 км. Без фар, неабиякий ризик, уночі робили по два рейди. До цього українські військові майже місяць тримали висоту. Та коли 19 серпня 2014 року розвідники засікли колону техніки з 200 бойових машин, яка рухалася з боку російського кордону, і українські артилеристи її знищили, тоді все і почалося.
Упродовж тижня Савур-Могилу й село Петрівське рівняли із землею. Від вогню ворожої артилерії та мінометів бійці ховалися біля обелісків і стели. Ґрунт там кам’яний, тож окопатися було неможливо, і навряд чи це допомогло б. Гелікоптери, що мали прикривати та надавати допомогу, не могли пробитися крізь щільний вогонь. Кілька гвинтокрилів було підбито. Єдина «дорога життя» вела на Амвросіївку. Командир бригади викликав до себе свого заступника підполковника Володимира Сахневича і сказав, що на нього єдина надія.
– У мене вся сім’я – медики. Мама та дружина – лікарі. Можливо, тому мені довірили цю місію, – розповідає Володимир. Я погодився, підійшов до солдата-водія і кажу: «Ну що, брате, треба». Той відразу: «Якщо треба, тоді поїхали».
Під час поїздок використовували навігатор. Як тільки виривалися із оточення, відразу ж за метрів 20-25 розривалися міни. Що буде за наступним поворотом, заступник комбата не знав.
Просто ставив перед собою мету: за всяку ціну доправити людей до амвросіївської лікарні, інакше вони б не вижили. Понівечені снарядами два ГАЗ-66 пробивали «дорогу життя» для тих, хто утримував висоту. Як можна було вижити та жодного разу не дістати поранення, ходячи «по лезу ножа», для підполковника Сахневича й досі залишається загадкою.
– Напевне, я фартовий, – усміхається офіцер. А всередині біль від пережитого, який виявляється у специфічному тембрі голосу та в сповнених смутку очах.
– Майже щодоби з інших підрозділів прибувало по 10-15 бійців для підкріплення. Більшість військовослужбовців понад 24 години пробути там не могли. Постійний щільний вогонь, лобові зіткнення психологічно витримати важко.
Місцеві підтримували кадирівців, російських найманців та донецьких «визволителів». Коли одного разу Володимир привіз до лікарні тяжкопораненого полковника Петра Потєхіна, лікарі відмовилися надавати йому допомогу. Тоді нічого іншого не залишалося, як під дулом пістолета примусити медиків робити свою справу.
– Ми їм туди ліки возили, вони навіть і це боялися брати. Одного ранку я приїхав забрати наших військових, а вони розповіли, що вночі виставили охорону, бо бойовики протягом доби завозили своїх поранених, – каже Володимир.
Тож не дивно, що інформацію про переміщення машин у напрямку Савур-Могили бандитам довго шукати не довелося. 20 серпня підполковнику Сахневичу поставили завдання: із командного пункту виїхати на Савур-Могилу, щоб доправити до підрозділу, яким командував полковник Гордєєв, провізію та набої.
– Зі мною були чотири військовослужбовці. В Кутейниковому мені дали ще дві санітарні машини, щоб зміг звідти забрати «200-х» та «300-х». Наші бійці, які вже не могли утримувати висоту, вночі залишили Савур-Могилу, а ми зранку 21-го поїхали до них. Вийшло так, що розминулися. А на дорозі нас вже чекали кадирівці.
Дорога до Савур-Могили пролягала під горою, вкритою товстим шаром пилу. Тож колону можна було вирахувати по сірих клубах, які видно на кілька кілометрів. Терористи дочекалися моменту, коли їм легше було влучити в колону. Все сталося за лічені секунди.
Володимир не відразу зрозумів, що трапилося. Глянув у дзеркало і побачив, що з останньої машини бойовики витягують солдатів. Відразу відчинили і дверцята його машини. Всіх поклали на дорогу та почали кричати: «Аллах акбар! Уши резать буду. Убить всех…»
Потім – місяць полону, знущань та морального пригнічення. Та, як кажуть: «Все, що нас не вбиває, робить сильнішими…» Володимир хвилювався за близьких та рідних. Вдома залишилася дружина із півторарічним сином. Вони чекали – і це додавало сил.
– На кого мене поміняли, я досі не знаю, – каже підполковник. – Коли до нас прийшли наші наглядачі та запитали, чи ми, офіцери, підемо в першу чергу на обмін, всі одностайно відмовилися. Сказали, щоб віддали поранених.
Після повернення додому налаштуватися на мирне життя Володимиру було доволі складно. З головою поринув у роботу та сімейні клопоти, щоб якось відволіктися від болючих споминів, які ятрять душу.
Тоді українським бійцям багато речей були незрозумілими та позбавленими здорового глузду. Приміром, те, що по захисниках Савур-Могили вели вогонь не лише бандформування, а й російські курсанти-артилеристи.
– Там до кордону 12 км. Ми все бачили в оптику. Це в них такий собі полігон був, – каже офіцер. – У нас була одна із версій, що вони виїжджали і навіть не бачили, куди стріляють. За півгодини витратили боєкомплект і поїхали. Ми їх добре бачили – юнаки в камуфляжах із нашивками 3-4 курсу.
Багато чого не сприймалося, але доводилося холоднокровно виконувати свою роботу. І коли підполковник щоразу виїжджав дорогою до висоти, охопленої полум’ям, всі прожиті роки пробігали перед очима. За миті згадував, чого не зробив і що треба зробити. Щось всередині підказувало, що повернеться, вціліє, адже він «фартовий», він на своїй землі і воює заради найціннішого – миру та життя.
@Галина ЖОЛТІКОВА
