10/29/2025
36 років тому УГКЦ вийшла з підпілля і розпочався процес її відродження.
Із 1946-го до 1989 року духовенство і миряни пережили важкі часи радянського терору.
29 жовтня 1989 року, після 43 років підпілля греко-католики повернули свій Преображенський храм у Львові. Вже через місяць із москви повідомили про дозвіл реєструвати громади УГКЦ.
У серпні 1987 року група духовних осіб оголосила про свій вихід із підпілля і з таким листом звернулась до папи Римського. Тоді до боротьби за відродження УГКЦ долучились українські дисиденти. Люди зібрали десятки тисяч підписів під відкритим листом про вихід церкви з підпілля.
У травні 1989 року греко-католики оголосили голодування на Арбаті у Москві, щоб привернути увагу світової громадськості, і вимагали від Кремля легалізувати УГКЦ. Водночас у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях вірні молились біля зачинених храмів і тих, які відібрала в УГКЦ Російська православна церква.
17 вересня 1989 року у Львові на віче вийшли, за різними даними, від 150 до 200 тисяч людей. Близько 40 священників відправили богослужіння на вулиці, вірні зачитали звернення до генсекретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова з вимогою легалізувати УГКЦ. Місто було оточене танками і військами. Однак депутати міської ради не дозволили пропустити армію у місто. Пішою ходою учасники акції пройшлись до Святоюрського собору, що перебував тоді під РПЦ. Там відбулась молитва за відродження УГКЦ. А ввечері на тротуарах міста львів’яни запалили тисячі свічок на знак протесту проти радянської окупації.
1 грудня 1989-го, після зустрічі Михайла Горбачова з папою Іваном Павлом ІІ було дозволено реєструвати парафії УГКЦ.
Жоден єпископ своєї церкви не зрадив
Тарас Бублик
«Коли ми говоримо про ліквідацію УГКЦ в 1946 році, це відбулось закриття видимих структур. Церкву як Божу спільноту ніхто не може знищити, бо залишаються люди, які себе визнають віруючими. Вдалося зберегти структуру в умовах переслідування і репресій, бо були єпископи, які дбали про свою церкву, висвячували нових священників, в умовах підпілля вдалося відновити духовне навчання, тобто була розроблена ціла система пошуку нових кандидатів на священство. Діяли підпільні монастирі. Жоден єпископ своєї церкви не зрадив, всі фактично відмовилися від цього процесу возз’єднання, пішли на Сибір. Очевидно, найважливіше – що у підпіллі вдалося зберегти вірних. Бути віруючим у переслідуваній церкві було викликом для людей, і миряни стали головною силою у процесі легалізації церкви», – каже отець Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту історії церкви Українського католицького університету.
Намагання знищити УГКЦ у Західній Україні в радянської влади були ще з 1939 року, кажуть дослідники, однак тоді їй цього не вдалось. Бо надто сильною і впливовою серед вірних і у світі була особистість митрополита і провідника УГКЦ Андрея Шептицького. Тоді церква налічувала понад 3,5 мільйони вірних.
Однак внаслідок важкої хвороби митрополит Андрей Шептицький відійшов у вічний світ 1 листопада 1944 року. У той час вже понад 3 місяці вдруге у Галичині були «радянські визволителі».
У 1945 році був виданий таємний припис Кремлем про заходи «щодо відриву Греко-католицької (Уніатської) церкви в СРСР від Ватикану та подальшого її приєднання до Російської православної церкви». У 1945 році почались масові арешти духовенства за звинуваченнями у «контрреволюційній діяльності».
8 березня 1946 року у соборі Святого Юра у Львові відбувся так званий псевдособор, на якому, за наказом Йосипа Сталіна, заборонили УГКЦ. Псевдособор узаконив репресії проти греко-католиків, церкву насильно приєднали до РПЦ.
Митрополит Йосиф Сліпий, владики Миколай Чарнецький, Никита Будка, Григорій Лакота, Іван Лятишевський, Йосафат Коциловський, священники, монахи були арештовані. Протягом 1945–1946 років, за інформацією Інституту історії церкви, НКВС арештував понад 800 греко-католицьких душпастирів на термін від 10 до 25 років таборів у Мордовії, Сибіру, Казахстані.
1 травня 1951 року у Владимирській в’язниці у Москві помер рідний брат митрополита Андрея Шептицького, архимандрит Климентій Шептицький, якого НКВС арештував у 1947 році, звинувативши «в антирадянській діяльності та співпраці з Організацією українських націоналістів і Ватиканом».
Сталінський період. кажуть дослідники, був найжорстокіший для УГКЦ.
У час так званої «хрущовської відлиги», зокрема з середини 1960-х років, духовенство і мирян переслідували за кримінальними статтями, тобто «за порушення релігійного законодавства».
Не припинилось знущання з греко-католиків і в час керування компартійця Леоніда Брєжнєва. У «брєжнєвський» період – а це 1970–80-і роки – чинився психологічний тиск, і тоді переслідували дуже активно молодь, яка долучалась до підпільної церкви. У цей час було кілька гучних вбивств за віру, розповідають дослідники.
27 лютого 1980 року, за їхніми даними, у селі Томашівці Івано-Франківської області спалили у власній хаті літнього священника Анатолія Гургулу з дружиною. Офіційно слідство констатувало самопідпал.
29 вересня 1982 року в під’їзді будинку у Львові кадебісти, за даними дослідників, вбили молоду мирянку Марію Шведу, яка поверталась з таємної служби Божої. У її торбині були ризи, молитовник – тобто речі для богослужіння, які вона забрала від підпільного отця, щоб його врятувати. Ці дві справи вивчаються роками, щоб визнати їх мучениками церкви...
Більше прочитати можна ТУТ:
https://tinyurl.com/b3twann9
