Radio Lemberg Hungary

14/11/2025

Széky János: Mi történt Washingtonban?

https://www.es.hu/cikk/2025-11-14/szeky-janos/mi-tortent-washingtonban.html
Nincs ok idegeskedésre, a békepárti magyar kormány amagyaremberek pénzéből tovább finanszírozhatja Putyin háborúját. Orbánnak persze nemcsak ezért volt égetően szüksége a haladékra – egy esztendő éppen elég, igazából csak a választásig kell kihúzni –, hanem azért is, mert ha egyik napról a másikra elzárnák a szénhidrogéncsapokat, abból az országot uraló politikai-gazdasági hálózatnak súlyos magánüzleti hátrányai származnának. Sőt a négy éve stagnáló nemzetgazdaságnak is pluszpofon lenne, ami a választások előtti fél évben nem praktikus.

A cikk a rövid reklám megtekintése után ingyen olvasható!

02/08/2025

26/07/2025

УГОРЩИНА: ДВАДЦЯТЬ РОКІВ КОТУ ПІД ХВІСТ

Янош Сейкі Janos Szeky, ÉS, 25.06.2025

Є дві показові країни — Румунія та Польща, які ще зовсім недавно — принаймні наскільки сягає пам’ять найстарших — були біднішими за Угорщину. А сьогодні середній громадянин там живе краще, ніж ув Угорщині. Те, наскільки добре живеться людям у тій чи іншій країні, найнадійніше показує рівень фактичного індивідуального споживання. Тобто те, на що вистачає зароблених грошей після того, як держава забере частину на свої цілі. Зараз цей рівень серед країн Евросоюзу найнижчим є саме в Угорщині: минулого року він становив 72% від середнього по ЕС; в Польщі — 83%, в Румунії — 86%.

Що відбувається в Угорщині і в сусідніх країнах, наочно показує графік GKI Gazdaságkutató Zrt. («20 років Угорщини в ЕС: як змінилося споживання населення», gki.hu, 21 лютого 2024 р.). Йдеться про річні витрати на споживання в розрахунку на одну особу, тобто про дещо інше, ніж індекс фактичного індивідуального споживання (перший вимірюється в грошах за ринковими цінами, другий — у фізичному обсязі спожитих благ), але суть та сама. Із графіка видно, що в 2004 році, в рік великого розширення ЕС, Польща була в гіршому становищі, а Румунія взагалі не була членом ЕС (ще згадаймо, що за п’ятнадцять–двадцять років до того в обох країнах панували справжні злидні — дефіцит їжі та карткова система, і звідти тодішня Угорщина виглядала майже як Захід.) Польща до 2010 року — тобто на шостому році членства — ю наздогнала Угорщину, а до 2014-го вже значно випередила, і з того часу залишається попереду. Румуни стартували з набагато гіршої позиції, але завжди зростали трохи швидше (і в кризу 2008 року впали менше), і нині наздогнали Угорщину.

Отже, Угорщина викинула щонайменше два десятиліття — а радше й більше — у вікно. А інші — ні. У чому секрет румунів і поляків? Найпростіша відповідь — «не крадуть гроші». Або по-простому: у них немає Орбана. Дуже хотілося би, щоби все було так просто.

Погляньмо ще раз на той графік. Тенденція відставання почалася не в 2010 році, а вже в перші десять років цього століття (принаймні). Тобто ще задовго до того, як при владі була коаліція лівих партій. Так, тоді корупція ще була лише руйнівною силою в системі, а не її визначальною нормою. Але ключ не в тому, що десь немає корупції. Якщо вона є, це проблема й там — у Румунії вона була настільки системною, що колишнього всесильного прем’єра навіть посадили через це.

Так само не можна сказати, що в Румунії чи Польщі не було й немає цезаристських, обмежено-націоналістичних, ідеологічно засліплених негідників-політиків. Ще й як були і є — читайте статті ÉS про Польщу та Румунію.

Це не пояснюється й тим, що молоді енергійні люди у нас виїжджають, а в інших країнах — ні. Та ні ж бо — з Польщі та Румунії масово їдуть на Захід, і відсотково, ймовірно, навіть більше, ніж від нас.

В Угорщині величезну політичну й економічну шкоду спричинило те, що тут так і не було осмислення минулого в царині державної безпеки — ця система залишилася майже недоторканною й непідконтрольною, зі своїми інформаційними монополіями й зв’язками. Характерно, що дослідницький інститут Управління захисту суверенітету, створеного як батіг для опозиції, очолює колишній офіцер комуністичної контррозвідки. Проте й Румунія тут не може бути прикладом: у спадкоємця Секурітате — Румунській службі розвідки (SRI) — і сьогодні надмірний вплив на політику.

Тож у чому головна відмінність? На мою думку, у простому: в Польщі й Румунії політична влада не сіла всією своєю дупою на економіку. В Угорщині ж до 2010 року, точніше — до 2009-го, політичні сили, які боролися за владу, підпорядковували кожен економічний інтерес боротьбі за її збереження чи здобуття. Пан Дюрчань — з міркувань виборчої вигоди — не зміг витягнути країну з кризи, куди її штовхнув Меддьєші своїм «соціальним системним зламом» («просрали»), а Орбан — про це, мабуть, мало хто пам’ятає — зліва атакував кожну обережну спробу врятувати національну економіку. У 2010-му політична конкуренція припинилася, а разоміз нею — і ринкова, конкурентна економіка: головним, важливішим від усіх інших, джерелом бізнесового успіху став рівень наближености до Віктора Орбана — родинно, товарисько чи політично.

А чому в Польщі чи Румунії економічний інтерес не було підпорядковано інтересу окремих політичних груп? Не тому, що там кращі люди, вища політична культура або сприятливіші історичні традиції (радше навпаки — гірші). А тому, що були прості передумови, чи відсутність кількох речей: люди мали імунітет до економіки, керованої державою; влада не могла зосередитись в одних руках, тобто існував інституційний розділ гілок влади (не те, що намалював Монтеск’є у XVIII столітті, а реальні регіональні та місцеві самоврядування, незалежні від милості центрального уряду; безпосередньо обраний президент з реальними повноваженнями; двопалатний парламент); не було всеохопної двохтретинної системи, яка здебільшого робить парламентські вибори марними; і не було надто непропорційної виборчої системи, яка полегшує здобуття конституційної більшости. Щоб Угорщина могла зрушити з місця, ці умови треба змінити — тоді, можливо, ми частково надолужимо ці два–три десятиліття відставання.

Але тільки можливо. По-перше, бо не факт, що в надто політизованому середовищі збереглися компетенції, потрібні для ринкової економіки. По-друге, не факт, що демократичні системи, вже перевантажені тисячею проблем, витримають виклики нової технологічної епохи. Як про це могли дізнатися читачі ÉS з публікації Оани Попеску-Замфір («Останній поміркований», ÉS, №29, 18.07.2025), після десятиліття успіхів в Румунії настала економічна криза, в традиційних центристських партій закінчуються ресурси, зростаючий вплив соціальних мереж сприяє радикалам, і цим користуються зловмисні зовнішні гравці (тобто росіяни). Але подібна ситуація є і в Польщі. І в багатьох інших країнах розвиненого світу.

А цей світ цілком може на цьому закінчитися. І тоді в Угорщині вже ніхто і ніщо не поверне змарновані можливості після 1996, 2002 чи 2010 року — принаймні не для нинішніх поколінь. Це не малювання чорта на стіні, а реальний сценарій, з яким наші відповідальні політики мали б рахуватись — якщо такі в нас ще є…

Джерело: https://www.es.hu/cikk/2025-07-25/szeky-janos/ablakon-ki.html

Переклад українською: Radio Lemberg

21/07/2025

REGIME UNCHANGERS

The Hungarian opposition must unite strongly in order to win 2/3 of the seats in parliament in the spring 2026 elections and change many unjust laws; but even that does not guarantee that it will not follow the authoritarian path of Orbán’s current regime.

János Szeky, Parameter, July 17, 2025

In recent times a sequence of dogmas has spread among Hungarian opposition circles:

1. Viktor Orbán is to blame for all our troubles; we would do everything right ourselves, we are innocent victims.

2. Since Orbán is the cause of our troubles, the troubles will cease if we get rid of Orbán.

3. The reason the opposition has not succeeded so far is that it wasn’t sufficiently united and didn’t have a bold leader to play the Anti-Orbán's role. Now there is such a leader, and his name is Péter Magyar.

The next logical steps in this argument:

4. The way to get rid of him is through electoral victory—through elections that, by international standards, are far from fair. “Not fair” here is not a moral judgment, but means that—financially (including vote-buying), legally, in terms of legislation, information, propaganda, and intelligence resources—the government side enjoys an insurmountable advantage over the opposition. And no sense of shame or civic restraint prevents it from exploiting that advantage.

5. Since the only way to get rid of [Orbán] is to win these unfair elections, one must not take risks and must play it safe. One must campaign on topics that are important and comprehensible to voters. What is important—and thus understandable, even experiential—is partly revealed by polls (corruption; the poor quality of govenrment services such as healthcare, education, railways); partly it's those things that have become clear over the past year and a half (scandalous conditions in child protection institutions, which contradict the political slogans about child protection and offend any kind of elementary moral sense).

6. Since single-member constituencies are crucial for winning the elections (106 seats come fom such small constituencies, elected in a first-past-the post system; and 93 for nationwide party lists), and most these districts are “rural”—generally made up of villages and small towns, where the middle classes are weak—and these constitute Fidesz’s traditional hinterland, it is not advisable to raise topics that would irritate those voters already brainwashed by state propaganda (such as unconditional solidarity with Ukraine; support for Pride—well, before it turned out that freedom of speech indeed interests a great many citizens), or topics that do not directly affect their everyday lives. It is not me who says this, but it can be inferred from Péter Magyar and his inner staff’s conduct, and is seen as correct by a slightly wider circle of educated and well informed supporters. In summary: because the method of liberation is winning the election, and the election can be won in the "countryside", this is the only correct path.

7. In general it is not advisable—practically: it must not happen, because it would be a waste of energy and resources—to focus on topics that do not affect voters’ daily lives directly, i.e. issues not about governance but about the essence of the system. What the system is will be addressed below.

But until then: this is the point where both Péter Magyar and his inner staff, as well as their supporters, run into a contradiction. They never consider—or at least do not want to articulate publicly and emphatically—how governance differs from the system itself (the very structure of the regime), since it is not in their interest to delve into 'theoretical' issues when it comes to winning elections.

On this subject, as far as I know, there is harmony between the inner staff and the committed, self-proclaimed regime-changing supporters, as well as the pluralistic and creative national network of the so-called Tisza Circles. (The Party itself is very small, but there is a huge movement of local debate and self-help groups attached to it, though not tightly controlled by it.

In his lengthy and effective speeches—for example, the one he gave at the recent party congress in Nagykanizsa—Péter Magyar speaks in detail about how the Tisza Party would govern in certain policy areas in the hypothetical case of winning an election. This would signal a revolutionary change in governance (no irony intended here), because it would pursue public interest, unlike the current government, which always follows the economic interests of its own power network. Which seizes what it can profit from, and just allows to rot away anything that is not fit for profit-making. But Magyar only sporadically and peripherally touches upon the issue of revolution itself—in other words, the ways to change the regime in order to govern well.

Let us face reality. The regime as such will not change merely by someone winning an election and a new government taking office; it would be welcome but would not mean a change of regime just because Orbán loses formal power. It would only be the beginning, a necessary precondition. Replacing the condition with the consequence—I cannot put it more politely—is irresponsible, deceiving followers (though most of them do not complain).

However, informed supporters—in their inner, outer, and outermost circles around the Tisza Party—have been watching Hungarian politics long enough to know this much: winning elections with a simple majority is not enough for change, because governance is obstructed by the multitude of "cardinal" acts (38 exactly), and appointments from the past government term(s), all of which require a two-thirds majority of votes in the Parliament, and whose effects are hard to reverse. A new government with a simple majority could not touch many laws, and would have to work with a series of Orbán loyalists appointed for nine or twelve years.

Thus the goal itself still belongs to the essential structure of the regime: acquiring a two-thirds mandate majority. The supposed way of liberation, I repeat, is winning the election—and according to this logic (and mine too), one of the fundamental requirements for changing the system would be someone acquiring a two-thirds majority of seats. And if Péter Magyar were to gain this two-thirds majority in an unfair election after campaigning that preferably avoids systemic issues, nothing would be more natural than him reasonably and in the broader public interest using the constituent majority, casting aside his own individual and party interests. (Just kidding.)

Let there be no misunderstanding: I am not afraid that Péter Magyar would become a dictator or Orbán 2.0. I am afraid that his political imagination does not stretch beyond the conditions preceding the second Orbán government, conditions not worth returning to. Or this is not even some vague fear on my part, but a justified suspicion, because from respectable opposition voices—and even constitutional law experts—I experience this same lack of systemic imagination. Or rather call it the chronic absence of political boldness, out-of-the-box thinking, a larger perspective?

Crying over Milk that has not Spoilt Yet
I’ve entered debates with many politically minded intellectuals about Péter Magyar’s presumed two-thirds—some whom I deeply respect, some of whom are even friends, or whom I’d like to call friends. The issue wasn’t about danger of abusing the two-thirds majority, but rather the assumption that if other small opposition parties don’t step back now, but decide on their own candidates, they endanger the future two-thirds and thus betray the fight against Orbán.

There are three fundamental problems with that argument. One is that the two-thirds that Tisza could achieve next spring, when the parliamentary elections are presumed to take place, is not certain—it’s a future event, whose probability is more than 0 and less than 1—and political moves until then have unpredictable effects on the outcome.

At this moment—when some opinion-leaders target, whiplash-like, the very few actually opposition MPs, like Ákos Hadházy—the probability that Tisza would achieve a razor-thin (133, or 1–2 more) two-thirds majority is very small. And one cannot know for sure that if those few mandates would be missing because of small left-wing parties’ possible success in Budapest, the locally popular politicians entering wouldn’t be less likely to be regime-changers than the Tisza’s as-yet unnamed candidates.

Looking only at numbers: if Tisza had well over 133 seats—which, I repeat, is a theoretical possibility—then it doesn’t matter how many mandates the minor parties have. But outcome scenarios of 130, 131, or 132 mandates for Tisza—which then could be supplemented by allied small-party mandates—, put together, by logic are more probable than exactly 133. It made quite a stir when András Fekete-Győr, the former leader of the small liberal party Momentum, with has declared they wouldn't enter the competition, so as not to disturb Magyar's circles, said that Fidesz tried to bribe Momentum leaders to run in the elections (to weaken Tisza). Since 2014 there have been some suspected cases where post-communist left-wing politicians were bribed, blackmailed, or both, by Orbán's people—but that does not mean that every opposition politician outside of Tisza who stays in public life is an Orbán mercenary. Comfortable though that assumption may be.

The second problem is that the theory’s adherents do not trust the voters’ common sense—that if it were clear their vote is needed for regime change, they would vote in large numbers for the "change" candidate, despite their personal preferences.

The third is that in June 2025 you cannot predict what would happen—if the small left-wing parties heeded the whip-cracking pundits’ warning and withdrew, what proportion of their current supporters would vote in next April’s single races for the (yet unknown) Tisza candidate. Why do the observers think that if Péter Magyar is very strong at that point—but personally unsympathetic to the local voters—he might not defeat Orbán without their individual or "list"votes? If he is doing well, why couldn’t such a scenario happen?

Returning to the regime issue: According to the Bálint Magyar and Bálint Madlovics's manual The Anatomy of Post-Communist Regimes a regime has political, economic, and social components. I won’t address the latter now—not only for simplicity's sake but also because changing the fabric of social relations is the hardest thing to do with political tools.

The political system—whether a country is a democracy, a dictatorship, or an autocracy, and, within those categories, what subtype—first and foremost depends on fundamental institutions codified in the constitution. The Hungarian institutional system’s serious—for a democracy, deadly—disease is the combination of the two-thirds principle and the disproportionate electoral system. My opinion on this has not changed since last year’s December—and even since 2007—because I have been saying it constantly, mostly to deaf ears (thanks to the exception).

The two-thirds principle—more precisely, the system of cardinal laws, as well as appointments requiring a qualified parliamentary majority, valid beyond two electoral cycles—mostly makes elections unnecessary, because in most cases it doesn’t matter who is in office. (And it is worsened by the near-total absence of the actual separation of powers; the dogmatic rejection of direct presidential elections; the decay of local self-governments; and above all, a cult of rules as the guarantees of "decent" political behaviour as opposed to understanding how the separation of powers, or checks and balances, work.) If the government lacks a two-thirds majority in Parliament, its hands are severely tied and cannot respond to new situations. If it has it, on the other hand, it can do whatever it wants.

All this makes the control of two-thirds desirable, while the disproportionate electoral system makes it achievable. And neither of these features was brought on us in 2010 by Orbán. The two-thirds principle was built into the constitution in 1989; and the mixed electoral system has been severely disproportionate also from its 1989 creation, not just since the 2012 makeover.

Both the two-thirds principle and the disproportionate, clunky electoral system responded to a fleeting situation—which prevailed in the end of summer, and autumn of 1989—, and soon it made no practical sense and only caused harm. But no one admitted this under the self-gullible pretense of “it can’t be that bad”—and when in 2010 it indeed became bad, it was simpler to blame Orbán’s treachery than for elites to face what they themselves had screwed up, clung to, and invested in emotionally/professionally/financially during the previous decades. The human mind works like that.

Regarding elections, in 2017 the opposition parties—mainly thanks to Márton Gulyás, a highly energetic social-media opinion leader—agreed on a plan to introduce the “German” electoral system, where the number of single-member mandates is not added to the list mandates but subtracted from them, so the system wouldn’t be just “more proportional” than the current single-round process or the pre-2010 convoluted two-round competition, but truly proportional. Then, having lost the next elections in 2018, they forgot the idea as if it never existed.

There is a simple and logical way of preventing the abuse of the two-thirds system: remove the principle from the Constitution altogether. The large majority of countries do fine with a stable constitution and easily alterable laws—no spreading intermediate level between the constitution and ordinary legistlation, and no secret negotiations to select functionaries who are later accepted by a consenting qualified majority. But the expert is'magination hasn’t reached that point yet. Nor even Péter Magyar seems particularly concerned with this topic.

At most, what we can expect from today’s average politicians is a return to the pre-2010 sick political institutional system with some cosmetic adjustments: the same system that made one-party rule possible and desirable.

What about the economy?
In real life there are no pure types, but in Hungary we fundamentally do not have a market economy. It is rather a relational economy (see Magyar and Madlovics's book), where ownership stems from power and the key to business success is proximity to Viktor Orbán (like the proximity to Putin in Russia). “I either seize it because I can, or I let it rot.” Accordingly, the national economy is floundering, and there is no possibility of correction—that is, catching up—just like in the era of the planned economy.

Perhaps symptoms can be alleviated, or certain voter groups pleased by “bringing home EU money,” or "giving support" toSMEs that make up the spinal column of the middle class (it is quite vague what Tisza Party means by support, beyond some cash grants), taxing fortunes over €12.5 million, or some criminal cases for deterrence—but this does not make up for a competitive market economy.

Most of the country shares the following experience: if they wake up, switch on a simple electric device or especially the TV, have breakfast (very likely paying 18% or world record 27 + 4% tax on food and coffee), go online and try to get some information about the world, carry out a simple—but under penalty mandatory—bank transaction, then they are paying tax either directly to the robber-state or one of Orbán’s bloated mega-companies with market merits irrelevant. They run an extremely large proportion of services providing for the necessities of life. If they decide so, they could cripple the next government simply by raising prices or creating 'technical' breakdowns. Meanwhile this average citizen is exposed to hi-tech surveillance and malicious manipulation. And this vulnerability does not change if one morning Viktor Orbán loses formal power.

As far as I know life, the anaesthetic effect of the 2013–19 “small Kádár era” (political repression + a reliable rise in living standards) and then the paralyzing effect of the subsequent COVID rules have now passed. Many want Orbán gone, and all the more immediately. More and more local communities think that through mutual help they can at least partially replace—up to a tolerable level—what the state doesn’t care to provide. The great majority of dissatisfied people are glad now that Orbán finally has a potent challenger and place their trust in him. On the other hand, the ruling elite clearly reckons with the possibility that it will lose some power instruments and now strives to make wealth accumulation and ideological conquest irreversible.

But all this is not enough to change the regime. Once more: the fate of the country hinges on whether the political and economic system changes. This is the precondition for lasting good governance—but Orbán’s replacement is only that: a precondition. The intellectual observers who define themselves as such have still not gone beyond thinking about the preconditions of the preconditions of the preconditions—and just as before the previous three elections, they treat anyone who looks farther than their nose, i.e. neurotic calls for an opposition unity, as a jerk or an enemy.

Of course now there is more chance for change. But if the educated opposition audience does not devote at least a fraction of the intellectual and emotional energy now reserved for the cult of Péter Magyar, and branding his their supposed enemies, to thinking about the new regime, and while trusting without any doubt that Péter Magyar will somehow create a new system, ot it will come to existence by miracle—
—then who or what can stand against an Orbánist restoration?

***
The author is the editor of Élet és Irodalom magazine (Life and Literature, Budapest).

Source (in Hungarian): https://parameter.sk/1255854/rendszernemvaltok/

20/07/2025

НЕЗМІНЮВАЧІ РЕЖИМУ

Угорській опозиції треба добре згуртуватися, щоби отримати 2/3 місць у парламенті на виборах навесні 2026 року та змінити багато несправедливих законів; але навіть це не гарантує, що вона не піде авторитарним шляхом теперішнього режиму Орбана.

Янош Сейкі, Parameter, 17.07.2025

Останнім часом в угорських опозиційних колах поширилася така послідовність догм:

1. У всіх наших бідах винен Віктор Орбан; ми самі все робили правильно, ми — невинні жертви.

2. А що Орбан є причиною наших бід, то біди припиняться, якщо ми позбудемося Орбана.

3. Опозиції досі не вдавалося цього зробити, бо вона була недостатньо обʼєднаною не мала сміливого лідера, здатного зіграти роль Анти-Орбана. Тепер такий лідер є, і його звати Петер Модьор.

Наступні логічні кроки цього міркування:

4. Позбутися Орбана можна шляхом перемоги на виборах — на виборах, які за міжнародними стандартами аж ніяк не є справедливими. («Несправедливі» тут — це не моральна оцінка, а означає, що в фінансовому сенсі (включно з підкупом голосів), у правовому, законодавчому, інформаційному, пропагандистському й агентурному плані урядова сторона має непереборну перевагу над опозицією. І нею вона користується без жодного сорому чи громадянської стриманости).

5. А що єдиний шлях позбутися [Орбана] — це перемога на цих несправедливих виборах, то ризикувати не можна, треба грати обережно. Треба вести кампанію на темах, важливих і зрозумілих виборцям. А що є важливим — і тому зрозумілим, навіть пережитим на власному досвіді — частково показують опитування (корупція; погана якість державних послуг — охорона здоров’я, освіта, залізниця); частково це стало очевидним за останні півтора року (скандальні умови в установах захисту дітей, що суперечать політичним гаслам про захист дітей і обурюють будь-яке елементарне моральне чуття).

6. Одномандатні округи мають вирішальне значення для перемоги на виборах (106 мандатів обираються в таких округах за мажоритарною системою; ще 93 — за національним партійним списком), і більшість з цих округів є «сільськими» — здебільшого складаються з сіл і невеликих містечок, де середній клас слабкий — а це й є традиційний тил Фідес, тому не варто порушувати теми, які можуть дратувати тих виборців, котрих уже промили державною пропагандою (наприклад, беззастережна солідарність з Україною; підтримка Прайду — принаймні до того моменту, коли з’ясується, що свобода слова справді цікавить багатьох громадян), або теми, які не впливають безпосередньо на їхнє повсякденне життя. Це кажу не я, а це можна вивести з поведінки Петра Модьора і його внутрішнього кола, і це вважається правильним у дещо ширшому колі освічених і добре поінформованих прихильників. Якщо підсумувати: а що шлях до визволення — це перемога на виборах, а вибори можна виграти в «глибинці», то це єдино правильний шлях.

7. Загалом не радять (не можна, бо це марнування сил і ресурсів) зосереджуватися на темах, які не стосуються безпосередньо повсякденного життя виборців, тобто не на управлінських питаннях, а на сутності самого ладу. Про те, що таке цей лад — зараз буде.

Але перед тим: саме тут Петер Модьор і його найближче коло, як і їхні прихильники, натикаються на суперечність. Вони ніколи не замислюються — або принаймні не хочуть публічно і чітко артикулювати — чим їхнє управління відрізняється від системи (структури режиму), бо це не відповідає їхнім інтересам у плані перемоги на виборах.

У цьому питанні, наскільки мені відомо, панує гармонія між внутрішнім колом і відданими, самопроголошеними прибічниками зміни режиму, а також яскравою й креативною національною мережею так званих кіл «Тиса». (Партія сама по собі є дуже маленькою, але довкола неї — хоч і не під суворим контролем — розвинувся великий рух місцевих дискусійних і самодопомогових груп).

У своїх довгих і ефектних промовах — наприклад, на партійному з’їзді в Надьканіжі — Петер Модьор детально розповідає, як Партія «Тиса» керувала б окремими сферами політики в гіпотетичному випадку перемоги на виборах. Без іронії: це справді означало б революційні зміни в управлінні, бо орієнтувалося б на суспільний інтерес, на відміну від нинішнього уряду, який завжди слідує економічним інтересам власної владної мережі. Він хапає те, з чого може мати прибуток, і просто дає загнивати тому, з чого прибутку не має. Але про саму революцію — тобто про способи зміни режиму заради доброго управління — Модьор говорить лише епізодично і побіжно.

Сам по собі режим не зміниться лише від того, що вибори виграє інша партія і посади обіймуть нові урядовці; зміна режиму не означає просто втрату Орбаном формальної влади. Це лише початок, необхідна передумова. Плутати умову з наслідком — не можу сказати м’якше — безвідповідально і вводить в оману прихильників (хоча більшість з них наразі не скаржиться).

Однак поінформовані прихильники — як у внутрішніх, так і в зовнішніх і найзовнішніших колах довкола Партії «Тиса» — достатньо давно стежать за угорською політикою, щоб знати хоча б таке: перемоги на виборах простою більшістю недостатньо для змін, бо уряду заважатиме цілий набір «кардинальних» законів (точно 38) і призначень з попередніх термінів, які всі вимагають ДВОХ ТРЕТИН голосів у парламенті й які важко скасувати. Новий уряд з простою більшістю не зможе змінити багато законів і буде змушеним працювати з низкою орбаністів, призначених на 9 або 12 років.

Тому метою має бути отримати дві третини мандатів. Умовний шлях до визволення, нагадаю, — це перемога на виборах, і за цією логікою (і моєю теж) одним з основних чинників зміни системи було би саме здобуття двох третин місць. І якби Петер Модьор здобув ці дві третини на несправедливих виборах після кампанії, що навмисно уникає тем системности, то немає нічого природнішого, як раціонально й в інтересах суспільства використати установчу більшість, відкинувши інтереси власні та партійні (жартую, звісно).

Щоб не було непорозумінь: я не боюся, що Петер Модьор стане диктатором чи Орбаном 2.0. Я боюся, що його політична уява не сягає далі умов, які були перед другим прем’єрством Орбана — умов, до яких не варто повертатися. Або навіть не боюся, а маю обґрунтовану підозру, бо і від шанованих опозиційних голосів — навіть від конституціоналістів — я бачу ту ж саму відсутність системного бачення. Або, точніше, хронічну відсутність політичної сміливости, нестандартного мислення, ширшої перспективи.

•Плач за ще не скислим молоком

Я неодноразово вступав у дебати з багатьма політично ангажованими інтелектуалами щодо ймовірности отримання двох третин мандатів партією Модьора — з деким, кого я глибоко поважаю, з деким, хто навіть є моїми друзями чи кого я хотів би вважати друзями. Суть суперечки полягала не в небезпеці зловживання двома третинами, а в припущенні, що якщо інші малі опозиційні партії не відступлять зараз, а визначаться з кандидатами, то вони поставлять під загрозу ці дві третини і, отже, зрадять боротьбу проти Орбана.

Цей аргумент має три фундаментальні проблеми.

Перша — те, що ті самі дві третини, яких партія «Тиса» могла б досягти наступної весни, коли ймовірно відбудуться парламентські вибори, ще не є фактом — це подія майбутнього, ймовірність якої більша за нуль, але менша за один — і політичні дії до того часу мають на неї непередбачуваний вплив.

На цей момент — коли деякі думкоспрямовувачі, наче батогом, б’ють по тих небагатьох справжніх опозиційних депутатах, як-от Акош Хадхазі — ймовірність того, що «Тиса» отримає рівно 133 мандати (або на 1–2 більше), є вкрай малою. І немає жодної гарантії, що якщо цих кількох мандатів не вистачатиме через успіх малих лівих партій у Будапешті, то обрані там популярні місцеві політики не будуть більшими прибічниками зміни режиму, ніж ще не названі кандидати «Тиси».

Якщо дивитися лише на цифри: якби «Тиса» мала помітно більше за 133 мандати — що, повторюся, є лише теоретичною можливістю — тоді не має значення, скільки мандатів матимуть менші партії. Але сценарії, де «Тиса» отримує 130, 131 або 132 мандати, які потім могли би бути доповненими за допомогою мандатів союзників з малих партій, є логічно ймовірнішими, ніж точнісінько 133. Великий резонанс викликав той факт, що Андраш Фекете-Дьор, колишній лідер малої ліберальної партії «Моментум», яка оголосила, що не братиме участи у виборах, аби не заважати колу Модьора, заявив: Фідес намагався підкупити лідерів «Моментуму», щоби ті все ж висунулися. Із 2014 року були підозри, що посткомуністичних лівих політиків підкуповували, шантажували або й те й інше — але це не означає, що кожен опозиційний політик за межами «Тиси», який залишається в публічному житті, є найманцем Орбана. Хоч яким би комфортним було таке припущення.

Друга проблема полягає в тому, що прихильники цієї теорії не довіряють здоровому глузду виборців — не вірять, що якби було зрозуміло, що їхній голос потрібен для зміни режиму, то вони масово проголосували б за кандидата «змін», попри особисті симпатії.

Третя проблема — це те, що в червні 2025 року неможливо передбачити, що станеться — якщо малі ліві партії послухають тих, хто б’є батогом, і відступлять, то яка частка їхніх нинішніх прихильників у квітні наступного року справді проголосує за кандидата від «Тиси» в одномандатних округах. Чому спостерігачі думають, що якщо Петер Модьор на той момент буде дуже сильним — але особисто несимпатичним місцевим виборцям — то він зможе перемогти Орбана без їхніх індивідуальних голосів або голосів за список? Якщо в нього все йтиме добре, то чому такий сценарій не міг би реалізуватися?

Повертаючись до питання про режим: згідно з посібником Балінта Модьора та Балінта Мадловича «Анатомія посткомуністичних режимів», режим має політичні, економічні та соціальні складники. До останнього я зараз не звертатимусь — не лише з міркувань простоти, а й тому, що змінити тканину соціальних відносин політичними засобами найважче.

Політична система — демократія, диктатура чи автократія, і якого типу — передусім визначається фундаментальними інституціями, закріпленими в Конституції.

Серйозною — смертельно небезпечною для демократії — хворобою угорської політичної інституційної системи є поєднання принципу двох третин і непропорційної виборчої системи. ❗️

Моя думка з цього приводу не змінилася ще з грудня минулого року — і навіть з 2007-го — бо я постійно це кажу, здебільшого в глухе вухо (дякую за винятки).

Принцип двох третин — точніше: система кардинальних законів і призначень, що вимагають кваліфікованої парламентської більшости й залишаються чинними понад два виборчі цикли — у більшости випадків робить вибори зайвими, бо зазвичай байдуже, хто формально перебуває при владі. (і це посилюється майже повною відсутністю реального розподілу влади; догматичною відмовою від прямих президентських виборів; занепадом місцевого самоврядування; і, перш за все, культом «правил» як гарантії «пристойної» політичної поведінки замість розуміння розподілу влади, противаг і балансу). Якщо уряд не має двох третин у парламенті — його руки є зв’язаними і він не може реагувати на нові ситуації. Якщо має ці дві третини — то уряд робить що заманеться.

Усе це робить контроль над двома третинами бажаним, а непропорційна виборча система — досяжним. І жодне з цього не було принесено нам у 2010 році Орбаном: принцип двох третин заклали ще в Конституцію 1989 року; змішана виборча система теж існує від самого початку — з 1989 року — і завжди була жорстко непропорційною.

І принцип двох третин, і непропорційна, кострубата виборча система були відповіддю на минущу ситуацію — яка існувала наприкінці літа й восени 1989 року — але згодом стали безглуздими і завдавали лише шкоди. Але ніхто не визнавав цього, посилаючись на те, що «не може ж бути так погано» — і коли в 2010-му справді стало погано, то було простіше звинуватити у зраді Орбана, ніж елітам визнати, що вони самі зіпсували, за що трималися і в що емоційно/професійно/фінансово вкладалися. Так працює людське мислення.

Щодо виборів: у 2017 році опозиційні партії — головно завдяки енергійному лідеру думок у соцмережах Мартону Ґуйашу — погодилися на план запровадження «німецької» виборчої системи, де кількість одномандатних мандатів не додається до спискових, а віднімається від них, щоб система була не просто «більш пропорційною», ніж нинішня однотурова чи довоєнна двотурова модель, а справді пропорційною. Але після поразки на наступних виборах 2018 року цю ідею забули, наче її ніколи й не було.

Є простий і логічний спосіб запобігти зловживанню системою двох третин: вилучити цей принцип з Конституції. Більшість країн чудово обходиться стабільною Конституцією і легко змінюваними законами — без проміжного рівня між основним законом і звичайним законодавством і без таємних переговорів для призначення функціонерів, які згодом приймаються кваліфікованою більшістю. Але уяви експертів на це ще не вистачає. І навіть Петер Модьор, схоже, не дуже переймається цією темою.

У найкращому випадку від нинішніх пересічних політиків можна очікувати повернення до хворої інституційної системи до 2010 року — з деякими косметичними правками: тобто до тієї ж системи, яка зробила однопартійну владу можливою й бажаною.

•А як щодо економіки?

В реальному житті не існує чистих типів, але в Угорщині в нас по суті немає ринкової економіки. Ми маємо радше економіку зв’язків (див. книжку Модьора і Мадловича), де власність походить від влади, а ключем до успіху в бізнесі є близькість до Віктора Орбана. «Я або забираю, бо можу, або даю згнити». Відповідно, національна економіка перебуває в стагнації, і немає жодної можливости для корекції — тобто для наздоганяючого розвитку — так само, як і за планової економіки.

Можливо, симптоми вдасться пом’якшити або порадувати певні групи виборців «привезенням додому» евросоюзних грошей чи «підтримкою» малого і середнього бізнесу, що формує середній клас (доволі неясно, що під цим має на увазі Партія «Тиса», окрім кількох грошових грантів), оподаткуванням статків понад €12,5 мільйонів, чи кількома показовими кримінальними справами для залякування — але це не компенсує відсутности ринку та конкурентної економіки.

Більшість країни має ось такий досвід: якщо вони прокидаються, вмикають якийсь електропристрій або особливо телевізор, снідають (ймовірно, платячи 18% або рекордні у світі 27% + 4% податку на їжу та каву), заходять в інтернет і намагаються отримати інформацію про світ, здійснюють просту — але обов’язкову під загрозою покарання — банківську операцію, то вони платять податок або безпосередньо до держави-грабіжника, або в одну з надутих мегакомпаній Орбана, де ринкові чесноти не мають жодного значення. І водночас вони піддаються високотехнологічному стеженню та зловмисній маніпуляції. І ця вразливість не зникає, навіть якщо одного ранку Віктор Орбан втратить формальну владу.

Наскільки мені відомо життя, знеболювальний ефект «маленької кадарівської епохи» 2013–2019 років (політичне придушення + гарантоване зростання рівня життя), а згодом паралізуюча дія обмежень, пов’язаних із COVID, уже минули. Багато хто хоче, щоби Орбан пішов, і що швидше — то краще. Щораз більше місцевих спільнот вважає, що завдяки взаємодопомозі вони принаймні частково можуть компенсувати — до терпимого рівня — те, чого держава, якій байдуже, не надає. Переважна більшість незадоволених радіє, що нарешті з’явився дієздатний конкурент Орбана, і покладає на нього надії. Правляча еліта чітко усвідомлює можливість, що втратить частину важелів влади, і тепер намагається зробити накопичення статків і ідеологічне завоювання незворотними.

Але цього всього недостатньо для зміни системи. Ще раз: доля країни залежить від того, чи зміниться політична й економічна система.

Це — передумова тривалого доброго врядування. А усунення Орбана — лише передумова. Інтелектуальні глядачі, які самі себе так називають, досі не просунулися далі обговорення передумов передумов передумов — і так само, як перед попередніми трьома виборами, вважають кожного, хто дивиться далі власного носа, тобто хто закликає не до невротичної єдности опозиції, а до стратегічного мислення, — або дурнем, або ворогом.

Звісно, зараз шанс на зміну справді є більшим. Але якщо освічена опозиційна публіка не витратить хоча б частину тієї інтелектуальної та емоційної енергії, яку вона нині спрямовує на культ Петра Модьора та на таврування його уявних ворогів, на роздуми про новий режим, і водночас без жодного сумніву віритиме, що Петер Модьор якимсь чином створить нову систему — або що вона виникне дивом —
— то хто або що зможе протистояти реставрації?

*
Автор статті, Янош Сейкі, є редактором журналу угорського журналу Élet és Irodalom («Життя і література», Будапешт).

Source (in Hungarian): https://parameter.sk/1255854/rendszernemvaltok/