10/08/2025
„ 𝗢𝗻𝗲 𝗼𝗳 𝘁𝗵𝗲 𝗣𝗮𝘁𝗿𝗲𝘀 𝗣𝗮𝘁𝗿𝗶𝗮𝗲”
Text by Haim BILGA (Хаїм БІЛГА)
𝘱𝘭𝘦𝘢𝘴𝘦 𝘧𝘪𝘯𝘥 𝘌𝘯𝘨𝘭𝘪𝘴𝘩 𝘷𝘦𝘳𝘴𝘪𝘰𝘯 𝘣𝘦𝘭𝘰𝘸
УСІ ДОРОГИ З РИМА ВЕДУТЬ ДО МЮНХЕНА
Літній Мюнхен – місто з розчиненими вікнами, легким альпійським повітрям і напруженою історичною пам’яттю. У цьому 2025 році липень видався особливо теплим – не лише за погодою, а й за людськими зустрічами. Тут не буває «просто візитів». Особливо коли йдеться про людину, чиє життя вписане в хроніку українського Відродження – як біль, як боротьба, як послідовна праця. У середині місяця до нашого міста ненадовго завітав Михайло Ратушний – людина, чиє ім’я давно стало синонімом політичної стійкості та інтелектуальної мужності. Його зупинка в Мюнхені на зворотному шляху з Рима в Україну стала для міста не просто епізодом, а подією, яку хочеться осмислити й зберегти.
Ми вперше познайомилися особисто, хоча заочно були знайомі вже три роки. На початку повномасштабної війни наша зустріч у Києві зірвалася – тоді пан Михайло пішов добровольцем до тероборони у складі ДФТГ «Щит Василькова». Час диктував інші пріоритети. І ось, через три роки, серед лип і тіней Вальдфрідгофу, відбулася наша справжня зустріч. Ми пройшлися місцями, де історія української боротьби буквально вписана в камінь, де спочивають Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський та інші батьки української незалежності.
ОСОБИСТЕ ВРАЖЕННЯ
Михайло Ратушний – людина, в якій дивовижно поєднуються твердість і теплота. У його жестах – спокійна впевненість. Він говорить з точністю історика, але з інтонацією поета. Його погляд – прямий, але не суворий. У ньому – пам’ять про друзів, які відійшли в боротьбі, і віра в тих, хто продовжує її сьогодні. За кілька днів прогулянок, розмов, зустрічей з представниками української громади ми не просто обмінялися думками – ми стали друзями. І це, мабуть, головне, що я виніс із цієї зустрічі.
КНИГА ЯК СВІДЧЕННЯ ЕПОХИ
Він привіз із собою свою нову книгу – «Один із Patres Patriae». У ній він говорить не як політик, не як колишній депутат Верховної Ради чи керівник аналітичного центру, а як учасник і свідок. Це – сповідь людини, яка бачила і творила історію. Назва книги, що відсилає до давньоримського почесного титулу «батько Вітчизни» (Pater Patriae), глибоко символічна. Як каже сам автор: «не Леніни, Сталіни, Єльцини чи Кравчуки є батьками Вітчизни, а ті прості українці, які на зламі епох піднялися за незалежність». У цьому я бачу глибоку й чесну думку, позбавлену пафосу.
«Ця книга – мій дебют у письменстві. Вона є результатом особистої участі та причетності до новітньої історії України. Вона народжена з любові до людей, з якими доводилося жити, працювати, боротися, і з ненависті до тих, хто намагався і намагається знищити українців – фізично, морально, духовно», – говорить Михайло. І ти віриш йому. Бо в цих словах – не поза, а біль, не пафос, а правда.
Книга писалася 35 років. У ній – спогади, аналітика, есе, промови, архівні матеріали. Вона охоплює період від кінця 1980-х років і розповідає про шлях України до незалежності, боротьбу УПА, історію Народного Руху, долі останніх політв’язнів СРСР, місію українських націоналістів в Ічкерії, ухвалення Конституції 1996 року, ядерне роззброєння та багато іншого. Це не просто хроніка – це жива тканина епохи, в якій Михайло Ратушний був не просто свідком, а дійовою особою.
Гуляючи містом, ми говорили про те, як історія повторюється. У 1991-му Ратушний вийшов із тюрми наступного дня після проголошення незалежності. Він згадував своїх соратників: Степана Хмару, Анатолія Лупиніса, Миколу Головача, Леоніда Березанського. Людей, яких арештовували за протести, голодування, за саму ідею свободи.
«Тепер з тієї групи останніх політв’язнів живий лише я. Я зрозумів, що якщо не розповім про ті часи, вже ніхто цього не зробить», — каже він. І ти розумієш, що ця книга — не просто текст, а заповіт.
МЮНХЕН – МІСТО ПАМ’ЯТІ ТА ПРОДОВЖЕННЯ
Мюнхен – це не просто точка на мапі. Для українців він давно став символом культурного й історичного вузла, де минуле і сучасне української боротьби перетинаються майже буквально. Тут, на цвинтарі Вальдфрідгоф, спочивають ті, хто віддав життя за ідею вільної України. Тут, на Цеппелінштрассе 67, колись розташовувалася штаб-квартира Організації українських націоналістів. І тут же, в стінах Українського Вільного Університету, продовжується інтелектуальна традиція, започаткована ще в еміграції.
Важливою частиною візиту стала зустріч з керівництвом Українського Вільного Університету (УВУ), який цього року відзначає 80-річчя свого переїзду до Мюнхена. Це навчальний заклад, заснований 17 січня 1921 року у Відні, Статут якого писав сам Михайло Грушевський, справжній інтелектуальний форпост, центр української думки в Німеччині. УВУ був і залишається місцем, де мисляча Україна жила тоді, коли її намагалися знищити в Києві, Харкові, Львові. Сьогодні, коли місто знову наповнюється українською мовою – на вулицях, в аудиторіях, у церквах – відчуття історичної тяглості стає особливо гострим.
«Такі інституції – як маяки, – сказав один із професорів. – Вони нагадують, що боротьба буває і на фронті, і в авдиторії».
Тут, далеко від Батьківщини, століттями зберігалася і розвивалася українська наука, культура та національна ідентичність. Михайло Ратушний представив ректорці пані Ларисі Дідковській, канцлеру панові Дмитру Шевченку та іншим присутнім свою книгу – і це було більш ніж символічно. У цих стінах, де звучали лекції про свободу, національну ідентичність, історію та культуру, книга «Один із Patres Patriae» зайняла своє місце як свідчення епохи.
УВУ завжди був хранителем української думки в еміграції, лабораторією ідей, які потім поверталися в Україну. І сьогодні, коли країна знову бореться за свою незалежність, роль таких інституцій стає особливо важливою. Вони – якорі, які не дають забути, хто ми і звідки.
ЕМІГРАЦІЯ ЯК ПРОДОВЖЕННЯ БОРОТЬБИ
Мюнхенська українська діаспора завжди була продовженням тієї самої боротьби, про яку пише Ратушний. Його слова особливо гостро сприймаються тут, серед вулиць, якими ходили Мирон Коновалець, Дарія Ребет, Дмитро Миськів, Ярослава Філь..:
«Коли сьогодні кремлівський покидьок заперечує існування українського народу, стверджуючи, що Україну придумав Ленін, думаю, не лише мене охоплює гнів. Щоб ця ненависть не перетворила нас на звірів, є лише одні ліки – любов і віра: у Творця, в наш народ і в себе».
Ці слова – як маніфест, що звучить у Мюнхені, де українська еміграція, зберігаючи пам’ять, формує майбутнє. Тут зустрічаються покоління: ті, хто колись тікав від репресій, і ті, хто сьогодні рятується від війни. І між ними – міст, збудований на книгах, розмовах, університетських лекціях і особистих зустрічах.
ОСОБИСТЕ В ЕПОХУ ІСТОРИЧНОГО
За ті кілька днів, що Михайло Ратушний провів у Мюнхені, ми встигли багато: пройтися вулицями, де колись звучала українська мова в еміграції; відвідати меморіальне кладовище, обговорюючи долі тих, хто боровся і тих, хто продовжує боротьбу; зазирнути в архіви, де зберігаються сліди епох. Але головне – ми говорили. Не як редактор з автором, не як представник діаспори з політиком, а як люди, яких об’єднує спільне – Україна.
У наш цифровий час, коли спілкування часто зводиться до повідомлень у месенджерах, особисті зустрічі набувають особливої цінності. Наше знайомство з Михайлом Ратушним – тому підтвердження. Ці розмови були насиченими, щирими, іноді важкими. Пан Михайло ділився спогадами про тих, хто відійшов, про те, як писалася книга, про біль і надію. Він говорив:
«Я пишу про людей та про події або правду, або нічого. Розумію, що багато людей вже відійшло і вони свої версії подій не можуть подати. Тому я стараюся говорити та бути чесним з читачами та з тими людьми, з якими я мав щастя та честь працювати».
І в цих словах – суть. Бо сьогодні, коли історія твориться в реальному часі, коли кожен день може стати частиною хроніки, особливо важливо говорити правду. Особливо важливо зустрічатися. Дивитися в очі. Передавати книги з рук у руки. Бо саме в таких моментах народжується не просто пам’ять, а зв’язок поколінь.
ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ
Коли ми стояли біля могили Ярослава Стецька, Михайло сказав:
«Вони зробили своє. Сьогодні – наша черга».
І я подумав: так, саме так. Ми живемо в час, коли історія не просто пишеться – вона вимагає участі. В епоху, коли події відбуваються на наших очах, особисті зустрічі стають якорями. І такі зустрічі, такі книги, такі міста, як Мюнхен, стають не просто тлом, а сценою, на якій розгортається драма української свободи. І чим менше між нами екранів – тим більше шансів зберегти правду. Справжню.
Дякую, Михайле, за книгу, за розмову, за присутність. І дякую Мюнхену – за те, що він продовжує бути місцем, де українська душа знаходить прихисток, силу і голос.
𝘌𝘥𝘪𝘵𝘰𝘳-𝘪𝘯-𝘊𝘩𝘪𝘦𝘧’𝘴 𝘕𝘰𝘵𝘦𝘴
𝗔𝗹𝗹 𝗥𝗼𝗮𝗱𝘀 𝗳𝗿𝗼𝗺 𝗥𝗼𝗺𝗲 𝗟𝗲𝗮𝗱 𝘁𝗼 𝗠𝘂𝗻𝗶𝗰𝗵
Summer in Munich is a city of open windows, Alpine air, and dense historical memory. In July 2025, the warmth was felt not only in the weather but in the human encounters. There are no “ordinary visits” here—especially when it involves someone whose life is inscribed in the chronicle of Ukraine’s rebirth: as pain, as struggle, as persistent work.
Mid-month, Munich welcomed a brief but meaningful stopover by Mykhailo Ratushnyi—a man whose name has long been synonymous with political resilience and intellectual courage. His pause in Munich, on the way back from Rome to Ukraine, became not just a passing moment but an event worth reflecting on and preserving.
We met in person for the first time, though we’d known each other remotely for three years. Our planned meeting in Kyiv at the start of the full-scale war had fallen through—at the time, Mr. Ratushnyi had joined the territorial defense unit “Shield of Vasylkiv.” Priorities were different then. And now, three years later, among the lindens and shadows of Waldfriedhof, our real meeting finally took place. We walked through places where the history of Ukrainian resistance is literally carved in stone—where Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavskyi, and other fathers of Ukrainian independence rest.
𝗔 𝗣𝗲𝗿𝘀𝗼𝗻𝗮𝗹 𝗜𝗺𝗽𝗿𝗲𝘀𝘀𝗶𝗼𝗻
Mykhailo Ratushnyi is a man in whom firmness and warmth coexist in remarkable harmony. His gestures carry calm confidence. He speaks with the precision of a historian but the cadence of a poet. His gaze is direct, but never harsh. In it lives the memory of comrades lost in struggle, and faith in those who continue it today.
Over several days of walks, conversations, and meetings with members of the Ukrainian community, we didn’t just exchange thoughts—we became friends. And that, perhaps, is the most valuable thing I took from this encounter.
𝗔 𝗕𝗼𝗼𝗸 𝗮𝘀 𝗮 𝗧𝗲𝘀𝘁𝗮𝗺𝗲𝗻𝘁 𝗼𝗳 𝗮𝗻 𝗘𝗿𝗮
He brought with him his new book—One of the Patres Patriae. In it, he speaks not as a politician, not as a former member of parliament or head of an analytical center, but as a participant and witness. It is the confession of a man who saw and shaped history.
The title, referring to the ancient Roman honorific “Father of the Fatherland” (Pater Patriae), is deeply symbolic. As the author himself writes:
“It wasn’t Lenins, Stalins, Yeltsins or Kravchuks who fathered the nation—but ordinary Ukrainians who rose for independence at the turning point of history.”
That is a profound and honest thought, stripped of pomp.
“This book is my debut as a writer. It is the result of personal involvement in Ukraine’s modern history. It was born out of love for the people I lived, worked, and fought alongside—and out of hatred for those who tried and still try to destroy Ukrainians physically, morally, spiritually,” says Mykhailo.
And you believe him. Because in those words there is no pose—only pain. No rhetoric—only truth.
The book took 35 years to write. It contains memoirs, analysis, essays, speeches, and archival materials. It spans the period from the late 1980s and tells of Ukraine’s path to independence, the struggle of the UPA (Ukrainian Insurgent Army), the history of the People’s Movement, the fate of the last Soviet political prisoners, the mission of Ukrainian nationalists in Ichkeria, the adoption of the 1996 Constitution, nuclear disarmament, and much more.
It’s not just a chronicle—it’s the living fabric of an era in which Mykhailo Ratushnyi was not merely a witness but a protagonist.
As we walked through the city, we spoke of how history repeats itself. In 1991, Ratushnyi was released from prison the day after Ukraine declared independence. He recalled his comrades: Stepan Khmara, Anatoliy Lupynis, Mykola Holovach, Leonid Berezanskyi—people arrested for protests, hunger strikes, and for the very idea of freedom.
“Now I’m the only one left from that group of final political prisoners. I realized that if I don’t tell the story of those times, no one else will,” he said.
And you understand: this book is not just a text—it’s a legacy.
𝗠𝘂𝗻𝗶𝗰𝗵 — 𝗔 𝗖𝗶𝘁𝘆 𝗼𝗳 𝗠𝗲𝗺𝗼𝗿𝘆 𝗮𝗻𝗱 𝗖𝗼𝗻𝘁𝗶𝗻𝘂𝗮𝘁𝗶𝗼𝗻
Munich is not just a point on the map. For Ukrainians, it has long been a symbol—a cultural and historical crossroads where the past and present of Ukrainian resistance intersect almost literally.
Here, at Waldfriedhof Cemetery, lie those who gave their lives for the idea of a free Ukraine. Here, at 67 Zeppelinstrasse, once stood the headquarters of the Organization of Ukrainian Nationalists. And here, within the walls of the Ukrainian Free University (UFU), the intellectual tradition born in exile continues to thrive.
A key part of the visit was a meeting with the leadership of UFU, which this year marks the 80th anniversary of its relocation to Munich. Established in Vienna on 17 January 1921, with its charter written by Mykhailo Hrushevsky himself, UFU remains a true intellectual stronghold—a center of Ukrainian thought in Germany.
UFU was and remains a place where thinking Ukraine lived when it was being suppressed in Kyiv, Kharkiv, and Lviv. Today, as the city once again fills with the Ukrainian language—in the streets, in lecture halls, in churches—the sense of historical continuity becomes especially vivid.
“Institutions like this are beacons,” said one professor. “They remind us that the struggle happens both on the front lines and in the classroom.”
Here, far from the homeland, Ukrainian science, culture, and national identity have been preserved and developed for generations. Mykhailo Ratushnyi presented his book to Rector Larysa Didkovska, Chancellor Dmytro Shevchenko, and other attendees—and it was more than symbolic.
In these halls, where lectures on freedom, national identity, history, and culture have echoed for decades, One of the Patres Patriae found its rightful place as a testament of an era.
UFU has always been a guardian of Ukrainian thought in exile—a laboratory of ideas that later returned to Ukraine. And today, as the country once again fights for its independence, the role of such institutions becomes even more vital. They are anchors that keep us from forgetting who we are and where we come from.
𝗘𝗺𝗶𝗴𝗿𝗮𝘁𝗶𝗼𝗻 𝗮𝘀 𝗮 𝗖𝗼𝗻𝘁𝗶𝗻𝘂𝗮𝘁𝗶𝗼𝗻 𝗼𝗳 𝘁𝗵𝗲 𝗦𝘁𝗿𝘂𝗴𝗴𝗹𝗲
The Ukrainian diaspora in Munich has always been an extension of the same struggle Ratushnyi writes about. His words resonate sharply here, among the streets once walked by Myron Konovalets, Daria Rebet, Dmytro Myskyv, Yaroslava Fil..:
“When today the Kremlin scoundrel denies the existence of the Ukrainian people, claiming that Ukraine was invented by Lenin, I think I’m not the only one who feels rage. And to keep that rage from turning us into beasts, there is only one cure—love and faith: in the Creator, in our people, and in ourselves.”
These words are a manifesto—echoing through Munich, where the Ukrainian diaspora, preserving memory, is shaping the future. Here, generations meet: those who once fled repression, and those now escaping war. And between them—a bridge built on books, conversations, university lectures, and personal encounters.
𝗧𝗵𝗲 𝗣𝗲𝗿𝘀𝗼𝗻𝗮𝗹 𝗪𝗶𝘁𝗵𝗶𝗻 𝘁𝗵𝗲 𝗛𝗶𝘀𝘁𝗼𝗿𝗶𝗰𝗮𝗹
In the few days Mykhailo Ratushnyi spent in Munich, we accomplished much: walked the streets where Ukrainian was once spoken in exile; visited memorial cemeteries, discussing the fates of those who fought and those who continue the fight; explored archives that hold traces of an era.
But most importantly—we talked. Not as editor and author, not as diaspora representative and politician, but as people united by one thing: Ukraine.
In our digital age, where communication often boils down to messages in apps, personal meetings gain special value. Our acquaintance with Mykhailo Ratushnyi is proof of that. These conversations were rich, sincere, sometimes difficult. Mr. Ratushnyi shared memories of those who passed, of how the book was written, of pain and hope. He said:
“I write about people and events either truthfully—or not at all. I understand that many have passed and can no longer share their versions of events. So I try to speak honestly—to readers and to those I had the honor and joy of working with.”
And in those words lies the essence. Because today, when history is being made in real time, when each day may become part of the chronicle, it is especially important to speak the truth. Especially important to meet. To look into each other’s eyes. To pass books from hand to hand.
Because in such moments, memory is born—not just as recollection, but as connection between generations.
𝗔 𝗧𝗶𝗺𝗲 𝘁𝗼 𝗚𝗮𝘁𝗵𝗲𝗿 𝗦𝘁𝗼𝗻𝗲𝘀
As we stood by the grave of Yaroslav Stetsko, Mykhailo said:
“They did their part. Now—it’s our turn.”
And I thought: yes, exactly. We live in a time when history is not just being written—it demands participation. In an era when events unfold before our eyes, personal meetings become anchors. And such encounters, such books, such cities as Munich become not just a backdrop, but a stage on which the drama of Ukrainian freedom plays out.
And the fewer screens between us—the greater the chance of preserving the truth. The real truth.
Thank you, Mykhailo, for the book, for the conversation, for your presence. And thank you, Munich—for continuing to be a place where the Ukrainian soul finds refuge, strength, and voice.
