21/02/2026
🇺🇦 Навіки 19. Роман Гурик.
Йому було лише дев’ятнадцять.
Вік, коли мріють, кохають, планують подорожі, вступають до омріяних університетів. Роман вчив польську, готувався до навчання за кордоном, читав філософію, займався спортом. У нього було життя — світле й відкрите.
Але 20 лютого 2014 року він стояв на Інститутській — у перших рядах. Без зброї. З металевим щитом у руках. Стояв за право жити у вільній країні.
Постріл снайпера в скроню.
О 12:30 лікарі констатували смерть.
Його останні слова в соцмережі були простими й страшними у своїй рішучості:
«Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть.»
Він не тікав. Він повернувся на передову після короткого перепочинку. Він прикривав інших. Він ішов вперед, коли більшість інстинктивно шукає укриття.
Роман мав татуювання трьох карпатських шпилів — «Батьківщина, родина і я».
Він справді поставив Батьківщину вище за себе.
Коли Івано-Франківськ прощався з ним, тисячі людей устеляли дорогу квітами. Лунало «Пливе кача». Місто плакало. А разом із містом — вся країна.
Сьогодні, у День Героїв Небесної Сотні, згадаймо не лише історію, а людину. Хлопця з мріями. Сина. Друга. Студента.
Навіки 19.
Пам’ятаймо ціну свободи.
Герої не вмирають. 💙💛
#НебеснаСотня #РоманГурик #ГероїНеВмирають #20Лютого
