17/11/2025
Їхня донька зникла у 1990 році, прямо після випускного в Києві. 22 роки потому батько відкрив один старий альбом – і зрозумів, що, можливо, все було не так, як вони думали…
У червні 1990-го столичний районний двір був прикрашений кульками й плакатами: останній дзвоник, шкільний випускний. Серед десятків усміхнених одинадцятикласників – Світлана, донька подружжя Коваленків з Києва. Вона пішла на святкування… і додому так і не повернулась.
Поліція, орієнтування, нескінченні допити, пошуки по лікарнях і лісосмугах — нічого. Батьки прожили десятиліття між надією та відчаєм: то їм здавалося, що вони ось-ось почують знайомий голос у слухавці, то знову закривали вікна, щоб не чути радіо з новинами про чиєсь «невідоме тіло».
Минуло 22 роки.
Осінній ранок накривав Київ сірим серпанком. На кухні повільно закипав чайник, а Віктор Коваленко стояв у дверях кімнати доньки, яку вони так і не змогли змінити. На стінах — плакати улюблених гуртів, на столі — старий магнітофон і кілька касет, у шафі висіла та сама біла випускна сукня.
— Треба вже… наважитись, — тихо сказав він сам до себе. Учора вони з дружиною вирішили: час розібрати речі Світлани. Не викинути пам’ять, а хоча б не жити в постійній напрузі.
Віктор почав з шафи: складав одяг у коробки, торкаючись кожної речі так, ніби вона ще тепла від присутності доньки. Сукня, светр, потерті джинси з нашивками, які вона пришивала вечорами під серіал.
Коли дійшов до полиці з книжками та зошитами, помітив щось, чого раніше не бачив: тонкий шкільний альбом у м’якій обкладинці. У перші роки після зникнення вони ні фото, ні відео не могли дивитись — ховали все в коробки, аби не зірватись.
Він сів на край ліжка, розгорнув альбом — і час відмотався назад.
На першій сторінці — Світлана в шкільній формі, з білими бантами й стрічкою «Випуск 1990». Поруч — її найкраща подруга Марина, та сама, яка раніше приходила до них ночувати, допомагала Софії на кухні й могла годинами базікати зі Світланою про музику.
Після зникнення доньки Марина ще кілька разів з’являлася на порозі, приносила квіти, плакала разом із ними… а потім раптово перестала приходити. Життя рознесло людей по різних кутах Києва, і Коваленки просто втратили з нею зв’язок.
На одній зі сторінок Віктор побачив блок з підписами однокласників. Під фото Світлани було написано нерівним почерком:
«Дякую мамі й татові за все. І Маринко, не забудь повернути мою “Таємничу алею”. Ти ж знаєш, без цієї книги я не я. Люблю тебе!»
Віктор зморщив лоб. «Таємнича алея» — товста ілюстрована книжка, яку донька перечитувала по колу. Він чітко пам’ятав, як вона носила її з собою навіть у школу, але серед Світланиних речей цієї книги ніколи не було.
Він ще раз окинув очима кімнату: полиця над ліжком, коробки під столом, тумбочка… Ніде.
Стара деталь, яку сорокарічний він тоді просто пропустив: книжка могла залишитися в Марини.
У кінці альбому був список контактів однокласників — режисер класу акуратно переписав усі номери стаціонарних телефонів. Навпроти імені Марини стояло:
«Телефонуй у будь-який час, якщо буде сумно».
Старого міського номера вже, звісно, не існувало. Віктор набрав його більше з внутрішнього ритуалу, ніж у надії: довгі гудки, а потім тиша. Він поклав слухавку та пішов на кухню.
— Софіє, ти випадково не знаєш, куди доля занесла Марину? — обережно запитав він.
— Та вона ж десь тут, у Києві, — пригадала дружина. — Я її років зо два тому бачила, на Лук’янівці. Казала, що працює в гуртожитку біля метро.
Поки чайник знову зашипів, Віктор уже шукав у шухляді ручку й папірець — записав собі: «гуртожиток біля метро Лук’янівська».
За годину він стояв перед старою дев’ятиповерхівкою з облупленими стінами. На другому поверсі, згідно з табличкою вахтера, була кімната чергової по поверху — Марини Дорошенко.
На стук двері обережно прочинились.
— Так? — спитала втомлена жінка з короткою стрижкою.
Вона вдивилась у нього — і враз зблідла.
— Вікторе Івановичу?.. Боже… Я думала, ви виїхали кудись за місто. Заходьте.
У кімнаті пахло кавою та свіжою випічкою. На полицях стояли квіти в горщиках, на стіні висіли фото її студентів.
— Я знайшов Світланин альбом, — сказав