Незабутні: Буковина пам'ятає, Вулиця Михайла Грушевського 1, Chernivtsi (2025)

11/11/2025

ВАЛЕНТИН СІЧКАР

Щирий, добрий, сильний духом та люблячий – таким запам'ятають Валентина Січкаря рідні, близькі, друзі та побратими. Хотинщина втратила хороброго Героя, справжнього патріота України, який боронив рідну землю до останнього подиху.

Народився Валентин Сергійович Січкар 11 жовтня 1991 року в місті Хотин. Навчався у місцевій школі №1. Був відповідальним і добрим хлопчиком, завжди готовим поділитися останнім та допомогти. Професію будівельника здобув у Чернівецькому професійно-технічному ліцеї. Потім проходив строкову службу у спеціальних моторизованих військах. Повернувшись, працював за спеціальністю до 2014 року.

Після початку АТО доєднався до лав Збройних сил України. Довгий час перебував у Донецькій області. Зокрема, брав участь у захисті Дебальцевого, де разом з побратимами потрапив у кільце. Завдяки мужності та хоробрості воїнів, їм вдалося вистояти і повернутися живими. Та Валентин Січкар зголосився повернутися назад у те пекло, щоб витягнути ще п’ятьох побратимів. Пізніше просив вибачення у матері, яка дуже хвилювалася за нього, кажучи: «Я не міг вчинити інакше!».
2015 року захисник демобілізувався. Мав кілька нагород, чимало грамот від командування.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Валентин Січкар працював у Чехії. Великим болем озвалися у його серці страшні новини, які надходили у ті лютневі дні з мирних українських міст та сіл, що опинилися під навалою рашистів, довжелезних колон техніки і військ окупантів. Тож захисник повернувся з-за кордону та долучився до війська.

Валентин Січкар був умілим оператором БМП, ремонтував підбиту ворожу техніку, яку відбивали в окупантів. Пройшов бої у Бахмуті, Покровську, Часовому Яру, Великій Комишувасі.
Побратим Сергій Молчанов згадував про друга: «Воїн та справжній батько для свого відділення!».

Загинув захисник 10 березня 2023 року внаслідок мінометного обстрілу противника поблизу населеного пункту Оріхово-Василівка на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III-го ступеня.

«Валентин любив і цінував життя, був справжнім, мужнім і попри все позитивним, – згадувала сестра Наталія Рясова.– Казав, мені: «Не переживай, сестричко, все буде добре!». Його дух завжди з нами, він допомагає і підтримує нас, рідних, побратимів, усіх, хто воює».

Завдяки ініціативі та підтримці батьків загиблого Героя у Хотинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 відкрито хаб – простір, що об’єднує учнів, педагогів та громаду задля спільного розвитку, навчання й пам’яті про подвиг воїна.

05/11/2025

ЮРІЙ БОДНАРЮК

Він мріяв про мирні справи – добудувати капличку в Глибокій, облаштувати майданчик для дітей, щоб вони займалися спортом, а не шукали забуття в чарці. Юрій Боднарюк збирав техніку, любив учитися новому… Та, на жаль, більшість задумів лишилися нездійсненими.

Народився Юрій Миколайович Боднарюк 29 квітня 1980 року в Глибокій. Навчався у місцевій школі. Із дитинства був щирим, уважним до людей, умів підтримати добрим словом.

За освітою він був юристом, працював директором районного центру соціальних служб для дітей та молоді в рідному селищі. Згодом – начальником відділу житлово-комунального господарства Глибоцької РДА. Колеги згадують його як чесну та порядну людину.

Юрій Боднарюк брав участь у Революції Гідності. Після початку російсько-української війни волонтерив – возив на фронт гуманітарну допомогу, підтримував бійців.

«Якось Юрі довелося евакуювати тіла мертвих хлопців із Іловайська й Дебальцевого. Тоді згорьована мама одного з загиблих била його в груди й промовляла: «Чого ти живий, а мій син загинув?». Опісля він сказав: «Я більше не можу чути таких слів. Якщо буде війна – піду сам», – пригадує мати захисника Лілія Боднарюк.

Рішення було прийнято. Юрій Боднарюк спакував рюкзака. Той чекав свого часу.

У військкомат чоловік пішов у перший день повномасштабного вторгнення. Служив старшим солдатом артилерійської групи 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Мав позивний Балу. Звільняв від окупантів Київщину, опісля – захищав Бахмут.

«Побратими казали, що він завжди був поруч, готовий допомогти. І це його натура: «Я якось обійдуся, зате хлопці матимуть». Коли до нього прийшов військовослужбовець у дірявих берцях, а йому – на передову, то Юра зняв берці з себе і тиждень, допоки волонтери не привезли нове взуття, ходив у шльопанцях. Він реально своєму народу віддавав останнє», – пригадує друг воїна, настоятель храму святої Ольги ПЦУ селища Глибока протоієрей Роман Грищук.

Навіть коли Юрій Боднарюк розтрощив кістку на нозі і йому наклали гіпс, відмовився покидати фронт. Займався логістикою, возив хлопцям зброю, контактував із волонтерами.

Смертельне поранення воїн отримав 18 березня 2023 року. У його автівку влучив дрон. Юрію Боднарюку було 42 роки. Поховали Героя у рідній Глибокій. У нього залишилися батьки, сестра, син.

30/10/2025

СТАНІСЛАВ МЕЛЬНИЧУК

Він був тим, хто не шукав легких шляхів, вірив у перемогу й мріяв про мирне життя, будував дім. Світла усмішка, доброта й мужність Станіслава Мельничука залишаться у серцях рідних, друзів та всіх, хто його знав.

Народився Станіслав Мирославович Мельничук 22 червня 1998 року в Рукшині. Зростав у любові бабусі, для якої був опорою і сенсом життя. Добрий, щирий, життєрадісний, з «золотими руками» – таким його пам’ятають усі, хто знав.

«Він був хорошим сином, внуком, другом та помічником. Завжди усміхнений та цілеспрямований, Станіслав із дитинства полюбляв футбол. Він буквально виріс на стадіоні», – пригадують односельці.

Після навчання на економічному факультеті Чернівецького національного університету Станіслав працював баристою, досягав успіхів у своїй справі, перемагав у конкурсах у Києві та Львові. Водночас піклувався про бабусю, яка замінила йому маму.

«Із отриманої зарплати купував побутову техніку для кухні, щоб полегшити їй працю. Говорив, що у майбутньому все облаштує і приведе молоду господиню у дім, тоді бабусі буде легше. Був дуже добрим, тямущим і порядним хлопцем», – розповів заступник Рукшинського сільського голови Валерій Мариняк.

Він мав багато мрій і планів на життя. Разом із батьком будував дім.
«Цей будинок я готував для нього, що не встигав, він сам доробляв. І плитку умів укладати, і столярної справи у мене вчився. Роботи ніколи не боявся... Воювати пішов добровільно, сказав мені, що ховатися чи уникати мобілізації не буде», – розказав тато Героя.

29 липня 2022 року Станіслава Мельничука мобілізували. Він пройшов навчання у Великобританії, воював у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади на найгарячіших позиціях біля Бахмута.

«Після навчання він потрапив на передову. У телефонних розмовах Станіслав говорив, що перші два дні на нульових позиціях було дуже важко через постійні потужні обстріли ворога. Але швидко звик, не скаржився, – згадує друг Максим. – Я запитував його: «Як ти, брате?». Він був налаштований по-бойовому та запевняв, що все буде добре. І просив нічого не казати бабусі, щоб не хвилювалася. Вона навіть не знала, що Стас уже на фронті».

29 жовтня 2022 року, захищаючи Україну, Станіслав Мельничук загинув поблизу села Берестове Донецької області. Йому було лише 24…

Поховали воїна у рідному Рукшині. Його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

28/10/2025

МИКОЛА ДУПЕШКО

Він був кадровим офіцером, упродовж 11 років служив у лавах Збройних сил України. Із дитинства марив військом, контракт уклав одразу після закінчення школи. Коли ж пройшов безліч боїв, прагнув лише одного – тихого життя з коханою. Мріяв відкрити своє СТО. На жаль, планам Миколи Дупешка збутися не судилося.

Народився Микола Іванович Дупешко 19 липня 1995 року у селі Малий Кучурів Заставнівської громади. Зростав у багатодітній родині, мав іще двох старших братів. Любив спорт. Футбол, баскетбол, волейбол, теніс, біг – усе це було в його житті. Їздив на шкільні змагання з легкої атлетики. Згодом відвідував секцію вільної боротьби, займався панкратіоном. Майже вийшов на професійний рівень, але травма завадила його спортивній кар'єрі. Крім того, був дуже ерудованим. Постійно брав участь в олімпіадах з фізики, історії України, математики, екології.

«Микола був найдобрішою людиною, чесним і справедливим. Він поважав батьків та дуже любив братів. Завжди допомагав по господарству, знав, що таке праця», – пригадує мама захисника Людмила Дупешко.

Ще одним захопленням юнака стали мотоцикли. Він скуповував запчастини і зібрав власного мотоцикла – «Карпати».

Навесні 2013-го Микола Дупешко закінчив школу, а вже восени підписав контракт із Збройними силами України. Проходив службу у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді.

У 2014 році виконував завдання у зоні проведення антитерористичної операції. Разом із побратимами впродовж місяця мужньо тримали оборону Луганського аеропорту.

«Після Луганська моя дитина змінилася... Він йшов навчатися хлопчиком, а повернувся справжнім, мужнім чоловіком. Розповідав, що у Луганськ їхали, як у фільмі, але коли побачили, які підірвали танк, то зрозуміли, що таке війна…», – згадує мати.

Микола Дупешко навчався у Одеській військовій академії на факультеті десантно-штурмових військ та морської піхоти. Після закінчення проходив службу на посадах командного складу. Він був начальником розвідки 25-ї повітрянодесантної Січеславської бригади. Умів виважено ухвалювати рішення та брати на себе відповідальність.

«Після Нового, 2022 року їх мали відправити на схід, щоб замінити хлопців у зоні АТО, але вони так і не доїхали… Велику війну чоловік зустрів у Миколаївській області, де згодом із групою на гвинтокрилих полетіли стримувати ворожу колону», – каже дружина захисника Катерина.

Воїн загинув 12 грудня 2024 року в результаті вогневого ураження під час виконання бойового завдання у Покровську Донецької області. Йому назавжди 29 років.

«За життя чоловік отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудний знак «За оборону Луганського аеропорту», медаль «25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада ДШВ». Медаль «10 років сумлінної служби» мені передали вже після його загибелі. У червні 2025 року коханому надано звання «Герой України» з відзначенням орденом «Золота Зірка» посмертно», – розповідає Катерина Дупешко.

Із розвідником Миколою Дупешком попрощалися 17 грудня у його рідному селі Малий Кучурів. У військового залишилися мама, дружина та брати. Посмертно йому присвоїли звання підполковника.

23/10/2025

МИКОЛА БАМБУЛЯК

Він любив життя, родину і рідну землю. Усміхався щиро, працював наполегливо, мріяв просто – щоб Україна була вільною. Молодший сержант Микола Бамбуляк віддав за цю мрію найдорожче – власне життя.

16 серпня 2022 року під час виконання бойового завдання на Донеччині біля села Білогорівка його життя обірвалося під час ворожого мінометного обстрілу. Миколі було лише 41 рік.

Народився він у селі Лукачівка Чернівецької області. Навчався у місцевій школі, з ранніх літ вирізнявся добротою та порядністю. Під час строкової служби в Ужгороді отримав звання молодшого сержанта. У мирному житті працював у різних сферах, завжди залишаючись людиною, готовою прийти на допомогу. Найбільше любив час, проведений із родиною та племінниками, для яких був прикладом сили, ніжності й турботи.

Коли почалася повномасштабна війна, Микола не вагався – став до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади та вирушив захищати Батьківщину.

«Мій брат був добрий, ввічливий і порядний. Мужній, щирий, сміливий, відданий своїм друзям і побратимам», – розповіла сестра загиблого.

«Життя… Таке коротке й швидкоплинне… Спалахнуло і згасло, немов свічка. Скільки щасливих моментів могло ще статися… Та ворожі ракети підло обірвали життя нашого захисника. Добрий, чуйний, веселий і енергійний – таким ми запам’ятаємо Миколу», – написала односельчанка Ніна Марценюк.
Молодшого сержанта Миколу Бамбуляка поховали у селі Браїлівка Чернівецької області.

У нього залишилися бабуся і сестра. Свою власну родину створити він не встиг.

Світла пам'ять і вічна шана Герою, який поклав життя за мир і свободу України.

20/10/2025

БОРИС ФИЛИПЧУК

Стрілець-снайпер Борис Филипчук на псевдо Філіп поліг 16 березня 2023 року в селі Берестове Бахмутського району Донецької області. Під час бойового завдання він зазнав смертельних вогнепальних поранень. Воїну було 35 років.

Борис народився 4 січня 1988 року в Чернівцях. Після закінчення школи вивчився на слюсаря. Працював налагоджувальником верстатів на приватному підприємстві. Разом із родиною мешкав у селі Степанівка.

На дозвіллі любив грати на гітарі та малювати. А ще обожнював готувати: його коронною стравою було м’ясо по-французьки.

Борис пішов захищати Україну на початку 2023 року. Служив у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Був стрільцем-снайпером мотопіхотного батальйону мотопіхотної роти.

«Мій чоловік був добрим і чуйним. Найкращим чоловіком, батьком і другом. Усім завжди допомагав. Мав добре серце і золоті руки. Ми всі дуже сумуємо за ним», – поділилася дружина Людмила.

🥀Поховали захисника в селі Степанівка неподалік Чернівців.

🎖Посмертно Бориса нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У нього залишилися дружина Людмила, сини Станіслав і Костянтин.

Меморіал героїв

17/10/2025

ОЛЕКСІЙ КАРЛІЙЧУК

Йому було лише 19 років. «Якщо тут ми виживемо, то ми з тобою, брат, ще заживемо. Як ні, то вибачай». Такі слова написав Олексій Карлійчук другу напередодні загибелі. Сміливий юнак не відступив перед небезпекою. І назавжди вписав своє ім’я в історію боротьби за незалежність.

Народився Олексій Володимирович Карлійчук 22 серпня 2002 року у селі Кам'янка Чернівецької області. Навчався у загальноосвітній і художній школах.

«Із дитинства дуже гарно та старанно вчився і мав багато похвальних листів. Займався спортом, зокрема боксом. Дуже любив гори та малювати. Завжди дуже відповідально ставився до всього, чим займався», – розповіла його мати Леся Платформі пам’яті «Меморіал».

Після закінчення 11 класу Олексій вивчився на тату-майстра та почав працювати. Він часто отримував позитивні відгуки про свої роботи та мріяв відкрити власний тату-салон.

Навесні 2021-го Олексій підписав річний контракт із ЗСУ. Служив у Державній спеціальній службі транспорту в місті Чоп на Закарпатті. Мав позивний Карліто. Пізніше підрозділ перевели у Маріуполь, де захисників і застала повномасштабна війна. Під час однієї з військових операцій на заводі «Азовсталь» Олексій Карлійчук приєднався до полку «Азов». Коли батьки зв’язувалися з сином телефоном, він нічого зайвого не розповідав. Лише говорив, що після закінчення війни планує служити в «Азові».

«Він був гідним воїном, винахідливим, відповідальним. Завжди без вагань виконував поставлені йому завдання, – розповів побратим на псевдо Студент. – Реально людина дуже світла, позитивна, приємна у спілкуванні. Смілива, відчайдушна. Карліто – це саме той хлопець, який мав бути цвітом нації, який мав розвивати нашу країну і вести її у краще майбутнє. Мені б хотілося якомога більше бачити у своєму оточенні саме таких людей, яким був Олексій».

Старший солдат Олексій Карлійчук поліг 10 травня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Він зазнав смертельного поранення від кулі російського снайпера на металургійному комбінаті «Азовсталь».

Тіло хлопця ідентифікували лише у березні 2023 року – батьки впізнали Олексія за татуюванням. Трохи згодом це підтвердив і тест ДНК.

«Він для всіх був промінчиком сонечка. Завжди з гарною посмішкою, з впевненою ходою, з високо піднятою головою. Олексій був надзвичайно хорошою людиною. У його 19 років мав неймовірну жагу до життя», – сказала мати.

Попрощалися із захисником 26 березня 2023 року. Поховали Олексія Карлійчука на кладовищі у селі Кам’янка Чернівецької області.

Посмертно воїна нагородили орденами «За мужність» III ступеня і «Хрестом Героя».
Із рідних у нього залишилися мати, батько, брат і сестра.

08/10/2025

АНДРІЙ МЕСЮК

Він дуже любив життя, був справжнім патріотом і великим оптимістом. Після повномасштабного вторгнення Андрій Месюк добровільно пішов захищати країну, хоча й не служив у армії й ніколи не цікавився військовою справою. Але вважав, що боронити рідну землі – справа честі й обов’язок кожного чоловіка. На жаль, життя воїна обірвалося у 35 років.

Народився Андрій Петрович Месюк 12 грудня 1987 року в Чернівцях. Навчався у гімназії №1 (нині ліцей №8). Із дитячих років умів відстояти свою думку. Навіть коли його позиція розходилася із переконаннями друзів – не відступав. Був непосидючим і всього хотів навчатися.

Як і більшість хлопчиків у його віці, Андрій у шкільні роки любив футбол, а ще цікавився музикою, грав на піаніно та гітарі.

«Він ріс веселим, здоровим, гарним хлопчиком, світлим таким. Мав багато друзів і завжди захищав ображених. У нього було загострене почуття справедливості. Пригадую випадок, коли ми купили Андрію дорогий светрик. А через кілька днів він прийшов зі школи уже без нього. Я запитала, де поділася нова річ. А він мені відповів: «На мене у школі один хлопчик так дивився… Батьки не можуть купити йому светрик. Тому я подарував йому свій», – ділиться спогадами про молодшого сина Ганна Месюк.

Після школи Андрій Месюк вивчився на юриста, а потім ще здобув спеціальність «Державне управління». Працював як у державних структурах, так і на приватних підприємствах, деякий час був помічником народного депутата.

Андрій Месюк одружився, у нього народилися двоє синів – Андрій та Максим. Однак родина розпалася.

У другому шлюбі на світ з’явилася донечка. Сталося це незадовго до повномасштабного вторгнення. Тато іще встиг охрестити дитя, а вже 28 лютого 2022 року пішов до військкомату. Маленькій Вікторії на той момент було три тижні.

Служив стрільцем-радіотелефоністом у одній із частин Національної гвардії України.

«Він не міг писати, але у месенджерах надсилав смайлики. І завжди від нього чула: «Мамо, у нас все буде добре. Мамо, у нас вже є дрони…». Я запитувала: «Синку, дуже важко?». Андрій казав: «Нас б’ють, а ми будемо сильнішими», – ділиться пані Ганна.

В умовах постійних артилерійських обстрілів надавав пораненим побратимам першу допомогу. Одного разу воїн виявив приховане пересування окупантів, повідомив командира та почав стріляти. Тоді ворог відступив через втрати. Завдяки таким діям Андрія Месюка вдалося врятувати не одне життя військовослужбовців. Загинув захисник 7 березня 2023 року на Луганщині під Кремінною.

Поховали воїна на Алеї слави Центрального кладовища у Чернівцях. Без батька залишилися троє дітей. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

02/10/2025

МАКСИМ КОСТЮК

Він до останнього подиху безстрашно і самовіддано боровся із російськими окупантами за рідну землю. Максим Костюк захищав Україну від початку війни. Поле бою для захисника стало місцем численних подвигів. На жаль, його життя обірвалося за кілька днів до тридцять другого дня народження.

Народився Максим Петрович Костюк 27 вересня 1992 року у селі Новий Вовчинець. Навчався в Черепковецкій школі. Мріяв бути воїном, уже в 18 років підписав свій перший контракт. Став танкістом. А згодом – сержантом, майстром своєї справи. Мав позивний Вуйко. Брав участь у АТО. Максим Костюк був тим, хто умів вислухати, підтримати, розрадити. Чесний, доброзичливий, відданий. У колективі його любили й цінували.

«Його руки вміли «оживляти» танки. У найгарячіші дні АТО та війни хлопці телефонували саме йому: «Вуйку, допоможи». Він знаходив вихід там, де, здавалося, немає дороги. І це було не лише про техніку – це було про життя, яке він вмів рятувати», – пригадує мама захисника Марина Костюк.

У 2016 році Максим Костюк вступив у Харківський національний технічний університет на спеціальність «Озброєння та військова техніка». Закінчив виш із відзнакою. 2021 року молодий лейтенант став командиром танкової роти 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

«Він отримав у руки не просто зброю, а 40 одиниць військової техніки й десятки людських життів. Відтепер він відповідав не тільки за себе, а й за тих, хто дивився йому у вічі, шукаючи впевненості й захисту», – каже Марина Костюк.

Повномасштабне вторгнення захисник зустрів на півдні, у Херсонській області. Він і його рота тримали оборону Антонівського мосту. Максим Костюк зумів вивести особовий склад та техніку з оточення. За цю операцію отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Побратими згадують: «Коли колону накрили «гради», він, перший у танку, зупинився, відчувши небезпеку. Саме він скомандував евакуацію, і цим врятував багатьох. Коли довелося переховуватись у чужих підвалах, коли ворог виставляв блокпости, саме його рішучість і віра допомогли дістатися своїх».

1 вересня 2024 року Максим Костюк отримав поранення в бою на Покровському напрямку. Попри зусилля лікарів, 9 вересня його серце зупинилося. Герою було лише 31. Його поховали в рідному селі.

23/09/2025

ВАДИМ ЧОРНЕЙ

Такі люди, як він, – зустрічаються вкрай рідко. Це був справжній воїн – сміливий, досвідчений, вірний. Вадим Чорней люто ненавидів ворогів і не знав страху перед ними, будь-якої миті був готовий виконати наказ і поділитися з побратимами останнім. За вільну Україну та мир він віддав своє життя, маючи ще стільки планів та нездійснених мрій.

Народився Вадим Ілліч Чорней 5 липня 1984 року в селі Горбівці на Глибоччині. Був допитливим, компанійським хлопчиком, легко знаходив друзів і цінував кожного.
«Він любив усе нове, прагнув відкривати світ, але найбільше – кататися на ковзанах. Там, на льоду, ніби виростав крилами: очі світилися щастям, а сміх лунав на весь двір», – пригадує мама захисника Тетяна Зарубайко.
Згодом родина переїхала до села Стерче. Там Вадим закінчив школу, а опісля – училище в Чернівцях, опанував професію електрозварювальника. Також виготовляв ковані вироби.

У 2004 році Вадим Чорней одружився. Донька Діана стала найбільшим щастям життя. Тато дуже її любив та пишався успіхами.

Після початку повномасштабного вторгнення пішов до війська. Служив у 107-й окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ.
«Вадим опинився на Бахмутському напрямку, у самому пеклі. Побратими згадували, він був людиною, яка не знала страху. Возив бійців на позиції, підвозив боєприпаси, ремонтував машини. За рішучість, упевненість і силу духу отримав позивний Лев. І він справді був Левом – сильним і відважним», – каже Тетяна Зарубайко.

Загинув воїн 29 листопада 2023 року в селі Богданівка Бахмутського району Донецької області – потрапив під артобстріл.

«Я безмежно вдячна Богові, що мала такого тата. Він назавжди залишиться для мене прикладом мужності, тепла і щирості», – каже донька полеглого захисника Діана.

Поховали Вадима Чорнея на Алеї слави Центрального кладовища у Чернівцях. Йому назавжди 39.

16/09/2025

СЕРГІЙ ПЕНЮК

Він був відповідальним змалечку, завжди допомагав слабшим, охоче доглядав за братом, співав йому колискові, розповідав казки і возив на санчатах. У 19 років Сергій Пенюк пішов захищати Батьківщину – став охоронцем кордонів. У майбутньому мріяв започаткувати свою справу, однак, не судилося.

Народився Сергій Сергійович Пенюк 31 липня 2000 року у селищі Глибока Чернівецької області. Швидко подорослішав, адже у 16 років втратив батька. Хлопець допомагав виховувати молодшого брата.

«Син ніколи не проходив повз того, хто слабший. Кошенята, пташенята, діти, яких кривдили інші, – усі знаходили в Сергійкові захисника. Його слово було міцним, як камінь, але в серці завжди залишався простір для ніжності. Він ріс чесним, упертим і світлим. Міг сперечатися, але завжди тримав слово. Міг мовчати, але його мовчання було насичене більше, ніж будь-які промови», – згадує мама захисника Людмила Пенюк.

У 2020 році Сергій закінчив Чернівецький фаховий коледж технологій та дизайну за спеціальністю «Фінанси, банківська справа та страхування». Він колекціонував моделі машин та мріяв відкрити станцію обслуговування авто.

Із 2019 року хлопець служив у Державній прикордонній службі України. Від травня 2022-го був водієм-кулеметником 11-го прикордонного загону. Виконував бойові завдання на різних гарячих ділянках фронту.

«Сергій довгий час перебував у складних умовах, бачив сам, як гинуть його побратими — це була його особиста трагедія», – розповідає Людмила Пенюк.

23-річний сержант Сергій Пенюк, позивний Зять, загинув 1 листопада 2023 року біля села Іванівське, що під Бахмутом на Донеччині. Під час виконання бойового завдання потрапив під снайперський обстріл. Поранення були смертельними.

Тіло прикордонника не змогли евакуювати з поля бою через постійні обстріли. У Сергія залишилися мама, брат, бабуся і дідусь.

12/09/2025

АНДРІЙ ЛУКАНЮК

Він був справжнім, щирим, відданим своїй справі. Відкритий до знань, ніколи не переставав учитися новому. Рідні розповідають, що Андрій Луканюк був добрим, чуйним, надзвичайно любив сім’ю. Побратими згадують його як вимогливого і справедливого офіцера. Він вів своїх бійців уперед і йшов із ними туди, де було найважче. На жаль, війна обірвала життя захисника у 34.

Народився Андрій Валерійович Луканюк 8 грудня 1988 року в селі Годи-Добровідка Коломийського району Івано-Франківської області. Навчався у місцевій школі, яку закінчив на «відмінно», а також у Коломийській художній школі. Мав хист до малювання. У його альбомі часто можна було побачити літаки – уже з дитинства Андрій мріяв про військову авіацію. Та спершу опанував цивільний фах інженера комп’ютерних систем, а згодом і бухгалтера-економіста у Коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Опісля відслужив у армії рік за контрактом. Далі було навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультеті аеромобільних військ.

Після закінчення академії рік служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді у Львові. 2013 року офіцера перевели у Чернівці, де він брав активну участь у формуванні 3-ї батальйонно-тактичної групи «вісімдесятки». Виконував завдання на посаді командира роти. Пройшов бої за Луганський аеропорт, Дебальцеве, Красногорівку, Широкине. Мав позивний Борзий. Його неодноразово відзначало командування, зокрема, медаллю «За військову службу Україні» та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

У 2021 році Андрій Луканюк здобув іще одну освіту – закінчив магістратуру за спеціальністю «соціальна робота» у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича.

У 2022 році, вже будучи майором, очолив аеромобільний батальйон 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Сам намалював шеврон для свого підрозділу та дав йому назву Legion.

«Він був створений для армії, для боротьби. Провів на війні дев’ять років майже безперервно. Розумів, що та як робить, керував великим організмом, багатьма людьми. І беріг цих людей», – розповів побратим захисника Роман Гасько.

Професіоналізм, витримка людяність. Саме такі риси Андрія Луканюка виділяють ті, кому доводилося з ним служити. Він був командиром, котрий справді вів людей за собою, а не просто віддавав накази. Загинув воїн 6 березня 2023 року в населеному пункті Часів Яр Бахмутського району Донецької області.

Поховали Героя на Центральному цвинтарі Чернівців. У нього залишилися батьки, дружина та троє маленьких дітей. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Вулицю Кіндрата Рилєєва у Чернівцях перейменували на честь Андрія Луканюка. Також у рідному селі його іменем назвали вулицю, на якій живуть батьки, а на школі, що її закінчив воїн, встановлено меморіальну дошку.

Незабутні: Буковина пам'ятає

11/11/2025

05/11/2025

30/10/2025

28/10/2025

23/10/2025

20/10/2025

17/10/2025

08/10/2025

02/10/2025

23/09/2025

16/09/2025

12/09/2025

Address

Website

Alerts

Contact The Business

Shortcuts

Share

Category