Незабутні: Буковина пам'ятає, Chernivtsi (2025)

21/07/2025

ВЛАДИСЛАВ КОЛОДРІВСЬКИЙ

Він міг уникнути служби, мав на те повне право, однак вирішив захищати Батьківщину. Владислав Колодрівський був сміливим, не ховався за спинами побратимів – ішов уперед. Не мав страху перед ворогом. Саме тому поїхав на завдання, із якого більшість бійців не поверталися. На жаль, життя мужнього воїна обірвалося у 27 років.

Народився Владислав Васильович Колодрівський 14 липня 1995 року у місті Заставна. Тут виростав, навчався у місцевій гімназії. Пізніше став студентом Західноукраїнського національного університету. Мати хлопця працювала за кордоном, тож його виховували бабуся та дідусь.

До початку повномасштабного вторгнення Владислав Колодрівський працював на АЗС і навіть не уявляв себе в однострої. Та 2022 року вирішив добровільно долучився до війська. Він міг не йти на фронт, бо мав астму. До того ж, був єдиним опікуном старенької бабусі, адже мама та дідусь померли. Однак хлопець вважав службу своїм обов’язком.

«Обрав бути снайпером. Я не могла усвідомити, що він із дитини зробився таким чоловіком. Таким самостійним», – розповідає бабуся захисника Петруня Колодрівська.

Зрештою, Владислав здобув омріяний військовий фах. Служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді. Мав позивний Зевс.

У лютому 2023 року захисник планував приїхати додому у відпустку та одружитися. Однак ввечері 3 лютого із завдання він не повернувся. У той день Владислав їхав відкритою ділянкою дороги і ворожий дрон їх вистежив. Росіяни здалеку вели автівку українських бійців та поцілили в неї з протитанкової ракети. Трапилося це у селі Червонопопівка на Луганщині.

Поховали захисника у рідній Заставні. Йому назавжди 27 років.

17/07/2025

ІВАН АДАМКО

Він не шукав легких шляхів. Коли Батьківщина покликала – став у стрій. Без вагань, без страху, з вірою у перемогу. Іван Адамко став для земляків символом патріотизму, незламності духу, самопожертви та безмежної любові до України.

Народився Іван Михайлович Адамко 19 січня 1987 року у місті Заставна Чернівецької області. Опанував фах столяра у вищому професійному училищі №24. Останнім часом працював продавцем у меблевому магазині, також складав меблі. На дозвіллі любив зустрічатися з друзями, відпочивати на природі та подорожувати велосипедом.

Під час повномасштабної війни чоловік став на захист України. Воював у лавах 8-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Спершу понад пів року був артилеристом, а упродовж останнього місяця – піхотинцем-штурмовиком. Виконував завдання у районі Білогорівки Бахмутського району. 14 лютого 2023 року із чоловіком пропав зв'язок. За декілька днів із військкомату родині принесли сповіщення, що він зник безвісти. Тіло бійця повернули у процесі обміну наступного літа.

«Іван був дуже доброю, щирою людиною. Ніколи не відмовляв у допомозі. Завжди посміхався, любив жартувати. Він дуже хотів мати сімʼю та дітей, дуже любив своїх донечок. Був люблячим чоловіком і батьком», – розповіла дружина Галина.

Поховали захисника у рідному місті. Йому назавжди 36 років. У Івана Адамка залишилися дружина, дві донечки, мама та дві сестри.

01/07/2025

АНДРІЙ ФЕДІН

Воїн із великим серцем. Найважливішим для нього було захистити побратимів і Батьківщину.

Андрій Андрійович Федін народився 14 червня 1982 року на Буковині у селі Шипинці. Навчався у місцевому ліцеї, а потім здобув спеціальність радіомеханіка з обслуговування та ремонту радіотелевізійної апаратури у Чернівецькому професійно-технічному училищі. Десять років працював за кордоном, але перед початком повномасштабної війни повернувся в Україну.

Захищав державу на посаді командира бойової машини, командира 2-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригада імені Короля Данила.

Старший солдат Андрій Федін на псевдо Фанта загинув 23 грудня 2023 року поблизу селища Шуми Бахмутського району Донецької області. Під час виконання бойового завдання воїн отримав поранення, несумісні з життям, внаслідок пострілу ворожого снайпера. Захисникові був 41 рік. Командування бригади посмертно нагородило Андрія Федіна орденом «Хрест Героя».

💬«З Андрієм ми прожили разом останні 8 років, міцно кохаючи одне одного, мали багато планів на життя, мали зареєструвати шлюб, але не встигли… Андрій був найдобрішою людиною у світі, ввічливий, щедрий, справедливий, сміливий, найкоханіший чоловік у світі. Тепер мій Герой навіки!», – розповіла кохана Олена.

💬«Він був справжнім воїном, з великим серцем. Для нього найголовніше було захистити своїх побратимів, свою Батьківщину. Його приклад буде жити у серцях тих, хто знав його, і надихатиме інших на боротьбу за свободу. Схиляємо голови перед його подвигом і завжди пам’ятатимемо про його самопожертву», – кажуть про воїна побратими.

Відповідно до Указу Президента №234/2025 за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне виконання свого обов’язку перед Батьківщиною захисника посмертно відзначено орденом «За мужність» III ступеня. Нагороду отримали мати й донька Героя 24 червня 2025 року.

Поховали Андрія Федіна у рідному селі Шипинці. У воїна залишились кохана, дві доньки, батьки та брат.

🇺🇦Вічна пам’ять та слава Герою!

23/06/2025

МИКОЛА МАРКОВСЬКИЙ

Він був енергійним, веселим, працьовитим парубком. Любив життя і свою країну. Коли Україна зіткнулася із російською ордою, він без вагань вирушив боронити найдорожче. На жаль, життя молодого чоловіка обірвала важка хвороба.

Народився Микола Марковський 12 серпня 2000 року у селі Хряцька Герцаївської громади. Ріс у звичайній сільській багатодітній родині. Був старшою дитиною в сім’ї, тож змалку допомагав батькам по господарству.

Після того, як закінчив школу, хотів бути самостійним. Влаштувався на роботу у Чернівцях, підтримував молодших братика та сестричку, яких дуже любив.

Захисник із самого початку повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ та боронив нас від ворога. Служив стрільцем-радіозвʼязківцем у складі 302-ї зенітної ракетної Харківської бригади. У війську важко занедужав. Через стрес та постійне навантаження хвороба швидко прогресувала. Жодні зусилля медиків і родини не дали результатів. 13 лютого 2025 року Микола Марковський помер. Йому було лише 24 роки.

Поховали воїна у рідному селі Хряцька.

19/06/2025

ЕДГАР ГРІГОРЯН

Молодий, енергійний, сповнений надій і планів, із загостреним почуттям відповідальності та справедливості – таким Едгара Грігоряна назавжди запам’ятають рідні, близькі, друзі та побратими. Хлопець не зміг залишитися осторонь, коли Україна опинилася в біді.

Едгар Грігорян народився 29 травня 2000 в місті Єреван, Вірменія. Коли йому було два роки, родина переїхала до села Гвіздівці Чернівецької області. Там закінчив місцеву школу та вступив до коледжу, який не закінчив через хворобу батька. Займався спортом, любив слухати музику.

За станом здоров'я хлопець був обмежено придатним до військової служби. Проте в 2023 році він вирішив все ж піти на фронт та підписав контракт із ЗСУ. Служив у 107-й окремій бригаді територіальної оборони на посаді стрільця.

«Син був всім життям для мене. Він був на одній хвилі зі мною, весь час підтримував батька після важкої хвороби, доглядав за меншою сестрою. Мав дуже багато друзів, які вважали його найкращим, бо міг вислухати і за можливості допомогти. Він дуже любив життя, правду, яка б вона не була гірка, і ненавидів фальшивих людей. А найбільше любив свою доцю, яка народилася за кордоном та яку він так і не встиг потримати на руках», – розповіла мама загиблого.

Солдат Едгар Грігорян, позивний Циган, загинув 18 грудня 2023 року біля села Богданівка Бахмутського району Донеччини. У бою з ворогом отримав смертельне кульове поранення голови. Воїну назавжди 23 роки.

Поховали захисника в селі Гвіздівці Чернівецької області.
В Едгара залишилися батьки Світлана Володимирівна та Едуард Вруйрович, сестра Олександра та донька, яку він так і не побачив.

Воїна посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня та Почесною відзнакою Чернівецької обласної ради «За слуги перед Буковиною».

27/05/2025

ЮРІЙ ШИМКІВ

Молодший сержант Юрій Шимків, на псевдо Янкі, поліг 29 жовтня 2023 року внаслідок ворожого мінометного обстрілу під час бойового завдання поблизу міста Авдіївка Донецької області. Воїна вважали зниклим безвісти, і лише 14 лютого 2025 року рідні змогли забрати його тіло. Захисникові було 32 роки.

Юрій народився в селі Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області.

Середню спеціальну освіту здобув у політехнічному технікумі, а вищу економічну — у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. Працював старшим продавцем у гіпермаркетах «Караван» та «Ашан». Останнім часом обіймав посаду економіста у ТОВ «Аутомотів Електрік Україна».

У 2014–2015 роках воював у лавах добровольчої роти «Карпатська Січ». Під час повномасштабного російського вторгнення боронив незалежність України у складі 25-го окремого штурмового батальйону, який на той час підпорядковувався 47-й окремій механізованій бригаді «Маґура». Був командиром тактичного підрозділу. У 2023 році брав участь у контрнаступі поблизу Роботино в Запорізькій області.

За гідну службу Юрія нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «Ветеран війни — учасник бойових дій».

«Надзвичайно начитана людина, не було такого питання, на яке б він не мав відповіді. Особливо любив вивчати історію України та світу. Шкодую, що через швидкоплинність і суєту життя ми так мало часу проводили разом. Люблю дуже!», — сказала двоюрідна сестра Оксана.

Поховали захисника у рідному селі.
У Юрія залишилися мама, тітки, двоюрідні сестри, племінники, бабуся та дружина.

21/05/2025

ВІТАЛІЙ ДУЩАК

Він не боявся ні ночі, ні кулі,
Ішов уперед, де найважче було.
Веселий, відважний – розвідник і воїн,
Живе у серцях, хоч не стало його.

Ці поетичні рядки рідні присвятили захиснику Віталію Дущаку. Він був людиною з великої літери – добрим, мужнім, справжнім. Мріяв створити сім’ю, стати батьком, але втілити бажане не встиг…

Народився Віталій Володимирович Дущак 19 червня 1997 року у селищі Берегомет Вижницького району Чернівецької області. Виріс і проживав у селі Нижні Станівці. У дитинстві був світлим, допитливим хлопчиком із надзвичайним почуттям гумору, яке залишалося з ним до останніх днів – навіть у найважчі часи війни.

На долю Віталія Дущака ще до початку повномасштабної війни випадало чимало випробувань. У 2012 році він пережив важку аварію, після якої буквально вчився ходити заново. Але навіть це не зламало його духу. У 2022 році, не вагаючись, Віталій став на захист України. Він вирішив воювати, бо не хотів, щоб ворог прийшов у його край, у його рідне село.

Віталій Дущак служив у складі 150-го окремого розвідувально-ударного батальйону (150 ОРУБ), де був частиною секретного підрозділу. Від початку служби — завжди в перших лавах. Розвіддані, які Віталій разом із побратимами здобували, не раз рятували життя десяткам українських військових. Мав позивний Талісман. Саме так його називали побратими, вірячи, що він приносить їм удачу і береже від лиха.

Загинув воїн 18 червня 2023 року в селі Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області під час танкового обстрілу. Його підрозділ брав участь у визволенні населеного пункту Роботине. Поліг у степах, политих кров’ю ще наших пращурів – хоробрих козаків. Йому так і не виповнилося 26 років…

Рідні дізналися про загибель Віталія Дущака саме в день його народження – 19 червня. Після себе захисник залишив батьків і трьох сестер, які нестимуть пам’ять про нього через усе життя.

14/05/2025

ВІТАЛІЙ КАДИЩУК

Він був надзвичайно добрим,чесним, вірним, сильним і відважним. Любив справедливість і життя. Віталій Кадищук неодноразово рятував побратимів на фронті. Він загинув, вивозячи поранених із поля бою.

Народився Віталій Іванович Кадищук 9 квітня 2001 року в селі Ставчани Чернівецького району. Після закінчення школи пішов до армії на строкову службу. Додому повернувся у грудні 2021 року, та вже за два місяці знову одягнув однострій – почалася велика війна. Займав посаду техніка-водія в Третьому прикордонному загоні імені героя України полковника Євгенія Пікуса. Пройшов навчання у Великій Британії. Мав позивний Гоуст.

Із 13 березня 2022 року молодший сержант Віталій Кадищук вирушив зі своїм підрозділом на Схід України. Виконував завдання в найгарячіших точках фронту.

Протягом усієї служби Віталій постійно здійснював бойові виїзди – доправляв особовий склад та всі необхідні матеріали на передові позиції. Під час одного із завдань броньовик, яким керував Віталій, підірвався на міні та постраждав від скидів із безпілотників. Однак завдяки його рішучим діям вдалося зберегти життя товаришів та автівку.

Загинув захисник 30 березня 2025 року в районі населеного пункту Кам'янка Харківської області. В машину, якою Віталій Кадищук вивозив поранених побратимів, влучив дрон.

Поховали захисника у рідному селі Ставчани. Він кілька днів не дожив до свого 24-річчя.

13/05/2025

АНДРІЙ БУРЧАК

У мирному житті він був майстром спорту зі стрільби з лука. Також фотографував і займався відеозйомкою. Любив гірські мандри, мав сотні друзів, приятелів. І багато планів та мрій. Здійснити їх завадила велика війна. У перші дні повномасштабного вторгнення чернівчанин Андрій Бурчак добровільно доєднався до лав ЗСУ.

Народився Андрій Володимирович Бурчак 11 грудня 1987 року у Чернівцях. Батько, який був альпіністом, змалечку брав його з собою в гори. Він також привів сина у секцію стрільби з лука. У дев’ятому класі Андрій виконав норматив майстра спорту України. Крім того, він захоплювався фотографією, відсилав роботи на виставки, де їх високо оцінювали професійні митці. Після закінчення школи навчався у Чернівецькому торговельно-економічному інституті на спеціальності «економічна кібернетика». Ще студентом два рази їздив на роботу до США, працював на риболовецькому комбінаті, бо хотів фінансово ні від кого не залежати. Андрій міг залишитися у Штатах, але надто сильно любив Україну, своїх друзів, рідні Карпати, тому повернувся додому. І влаштувався відеографом у приватну фірму.

«Андрій був справжнім фахівцем. Ще на початку 2000-х робив чудові знімки екстремальних трюків сноубордистів у русі. Так тоді ще мало хто фотографував, – каже приятель воїна Петро Дарій. — Загалом він був ще той екстремал, коли йшлося про гори».

Чернівчанин брав активну участь у Революції Гідності, разом із батьком допомагав воїнам під час АТО/ООС. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Андрій та його брат Денис рішуче сказали: «Батьку, війна! Ми їдемо, бо ж мусить хтось вас захищати». І долучилися до війська.

Службу Андрій Бурчак розпочав у 107-й окремій бригаді територіальної оборони, був старшим солдатом, гранатометником. Мав позивний «Лютий». У складі штурмових підрозділів звільняв Сумську й Харківську області, а потім і Донеччину. Воїна поважали за гострий розум, фаховість, чесність. Навіть значно старші за віком побратими ласкаво називали його «татом».

24 грудня 2022 року під час сильного артобстрілу Андрій Бурчак узявся рятувати поранених товаришів. Витягнув із поля бою трьох. Один воїн, на жаль, загинув, і Андрій пішов за тілом під щільним ворожим вогнем. Його накрило «градами».

Поховали воїна у Чернівцях на Алеї слави. Андрій Бурчак нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою головнокомандувача ЗСУ. Під час служби боєць записував відео про життя військових та викладав у соціальній мережі. В одному з них попросив – якщо загине, щоб присутні на його похороні відтискались від землі. Друзі й знайомі виконали останню волю Героя.

09/04/2025

ОЛЕКСІЙ АНДРЕЄВ

Його життя було максимально далеким від військової справи. Олексій Андреєв любив рідний Маріуполь, море, котів, мріяв мандрувати та знімати документальне кіно. Та коли Батьківщині знадобився захист, він пішов, не вагаючись.

Народився Олексій Євгенович Андреєв 24 серпня 1973 року у місті Маріуполь Донецької області. Його батько все життя працював старшим механіком на великих вантажних суднах, мама була вчителькою математики. У школі грав у футбол, захоплювався важким роком. Олексій Андреєв закінчив коледж та отримав технічну освіту, працював на одному з промислових підприємств, але швидко зрозумів, що йому це не до душі. Тож вступив у Київський національний університет культури і мистецтв – на курс режисури кіно і телебачення. Тут зустрів майбутню дружину Наталю. Також під час навчання розкрився його талант відеооператора. Працював у продакшн-студії в Києві, пізніше – на кількох телекомпаніях у Маріуполі.

«Він умів бачити людей. І вмів не просто вчасно піддивитись емоції, а й зафіксувати їх», – пригадує дружина Наталя.

2017 року Олексій Андреєв переїхав до Чернівців – рідного міста дружини. Наталя повернулася сюди, щоб доглядати літніх батьків. Тут пара зайнялася підприємницькою діяльністю.

На захист України Олексій став вже на другий день повномасштабної війни. Був сержантом, служив у 92-му батальйоні 107 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Брав участь у бойових діях на Харківщині, згодом – на Донеччині. Узяв собі псевдо Коваль – на честь мами. Це було її дівоче прізвище. Вірив, що воно стане його оберегом.

Уже на фронті Олексій створював музику для фільму, який планувала знімати дружина.

25 листопада 2023 року група Олексія Андреєва, всього вісім людей, заступила на одну з позицій під Богданівкою біля Бахмута. Дуже швидко зв’язок із захисниками зник: росіяни пішли на штурм, зав’язався запеклий бій.

Майже рік Олексія вважали зниклим безвісти. Була надія, що він із побратимами потрапив у полон. Та експертиза підтвердила збіг з ДНК одного з тіл, які вдалося повернути з Росії. Поховали воїна 2024 року на Алеї Слави Чернівецького центрального кладовища.

Дружина Наталя Ікім і друг та колега Макс Грабовський планують опублікувати пісні, створені Олексієм, щоб зберегти музику, яка наповнювала його щодня.

31/03/2025

ІВАН ЛУНЕВ

Він любив свою країну і робив усе для її перемоги. Попри молодість, не боявся йти першим, сміливо зустрічав небезпеку. Іван Лунев умів підтримати і підбадьорити побратимів. Він загинув, рятуючи життя захисників.

Народився Іван Володимирович Лунев 15 лютого 2000 року в селі Круглик нині Хотинської громади. Із дитинства на долю хлопця випало чимало випробувань. Батьки розійшлися, тато виїхав, залишивши сім’ю. Мати померла 2023 року. Іваном опікувався старший брат Руслан.

Попри життєві труднощі, Іван Лунев був веселим, любив жартувати. Він ніколи не падав духом, якби не було важко, все проходив із гордістю. Хлопець обожнював своїх маленьких племінниць. Мав дівчину та, на жаль, не встиг створити сім’ю.
Після початку повномасштабного вторгнення Івана та Руслана мобілізували. Брати стали на захист України від московської навали. Хоч не потрапили до однієї військової частини, але тримали зв'язок.

Іван Лунев служив у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Мав позивний Лунтік.

«Понад два роки Іван воював, отримав декілька контузій та осколкове поранення в руку, лікувався у госпіталях. Був стрільцем-санітаром, витягував поранених військовослужбовців з поля бою. Його підрозділ виконував завдання на пекельному Бахмутському напрямку, де доводилося дуже важко. Але він, попри все, будував плани на майбутнє. Хотів здати на права, водити техніку», – розповів брат загиблого Руслан.

28 вересня 2024 року Іван Лунев зі групою вирушив на евакуацію поранених. Він витягував бійця, коли їх накрило мінометним вогнем. Забрати тіла тоді не вдалося через щільні обстріли, тож майже два місяці Івана вважали зниклим безвісти.

«Я сподівався, що брат вижив, але потрапив у полон. Були шанси на це. Проте повідомили, що знайшли тіло. Його впізнав за татуюванням», – із болем сказав Руслан.

Поховали Івана Лунева у рідному селі Круглик. Йому назавжди 24.

21/03/2025

БОГДАН КОХАНЮК

Його однолітки пішли вчитися, а він – воювати. Богдан Коханюк отримав позивний Малий, бо на фронт потрапив у 18. Однак побратими пам’ятатимуть його як не за роками мудрого бійця, котрий чимало знав про військову справу. Богдан усвідомлював, що лише сильна, навчена та вмотивована молодь зможе здобути Українську Самостійну Соборну Державу.

Народився Богдан Коханюк 25 грудня 2004 року у Чернівцях. Навчався у гімназії №6 «Берегиня». Коли почалася повномасштабна війна, йому виповнилося 17 років. Хлопець уже тоді твердо вирішив, що піде захищати Батьківщину, тож почав готуватися до цього фізично і морально. Богдан Коханюк вступив у «Правий Сектор/Буковина», відвідував військові вишколи. Активний, допитливий, старанний юнак одразу став невід’ємною частиною руху. А у 18 років він подався на фронт.
«Ми були шоковані й деякий час намагались його відмовити. 18-річним, щоб долучитися до війська, потрібен дозвіл батьків. Мати довго не хотіла його давати, але все ж довелося», – каже сестра бійця Анастасія Коханюк.

Богдан Коханюк приєднався до батальйону «Вовки да Вінчі». Воював на Запорізькому та Лиманському напрямках, а також під Бахмутом. Під час бою отримав важке поранення в руку, та після недовготривалої реабілітації знову повернувся на фронт.
У батальйоні Богдану не дозволяли виходити на бойові позиції, тому він вирішив перевестися до «Азова» – не хотів залишатися в тилу. У складі бригади провоював два місяці на посаді кулеметника.

«На свій вік він був надзвичайно ерудованим. Цей хлопець пройшов дуже багато такого, чого деякі люди не проходять і у 50 років», – розповів побратим Богдана з позивним Афган.

Загинув Богдан Коханюк 1 жовтня 2024 року у стрілецькому бою. Це сталося у місті Торецьк, що на Донеччині. Поховали захисника на Садгірському кладовищі у Чернівцях. У нього залишилися мати та сестра.

Незабутні: Буковина пам'ятає

21/07/2025

17/07/2025

01/07/2025

23/06/2025

19/06/2025

27/05/2025

21/05/2025

14/05/2025

13/05/2025

09/04/2025

31/03/2025

21/03/2025

Address

Website

Alerts

Contact The Business

Shortcuts

Share

Category