04/07/2025
🌟 Вечірнє читання 🌟
Уривок із книги Джона Фланаґана "Учень рейнджера. Книга 1. Руїни Ґорлану"
⬇
💬 Учепившись за кам’яне підвіконня, Вілл відчув надзвичайне полегшення. Він підтягнувся на руках, прослизнув до кімнати і м’яко зістрибнув додолу. Кімната барона, звісно, була порожня. Світло неповного місяця струменіло через широке вікно.
На столі, на тому ж місці, де його лишив барон, самотньо лежав аркуш паперу, де містилася головна відповідь — про майбутнє Вілла. Хлопець схвильовано роззирнувся покоями. Велике крісло барона з високою спинкою стояло за столом, неначе вартовий. Інші предмети інтер’єру проглядалися крізь морок. На стіні висів портрет одного з Аральдових предків, який із докором позирав на незваного гостя.
Вілл відкинув ці химерні думки та швидко перетнув кімнату. М’які чоботи не видали жодного звуку, поки він наближався до столу. Аркуш паперу світився відбитим місячним сяйвом. Він міг узяти його просто зараз. «Просто подивись, прочитай та йди собі», — сказав він собі. Це все, що треба було зробити.
Він простягнув руку.
Пальці торкнулися паперу.
І тої ж миті нізвідки вихопилась рука і спіймала його за зап’ясток!
Вілл із переляку закричав. Серце йому вибивалося з грудей. Піднявши голову, він зрозумів, що дивиться просто в холодні очі Холта, рейнджера.
Звідки він тут? Адже Вілл був упевнений, що в кімнаті нікогісінько. Не чув і звуку дверей, які відчинялися. Тоді пригадав той дивний плямистий сіро-зелений плащ, що його носив рейнджер: саме завдяки йому Холт зливався з навколишнім середовищем і змішувався з тінями, теж стаючи невидимим.
Утім зараз важливо було не те, як Холт це зробив. Справжньою халепою було те, що він упіймав Вілла тут, у кабінеті барона. Це був кінець, край усім його сподіванням.
— Я так і знав, що ти щось таке утнеш, — тихо промовив рейнджер.
У Вілла серце шалено калатало в грудях, і він не знав, що відповісти. У відчаї він присоромлено опустив голову.
— Маєш що сказати? — спитав Холт, але хлопець лише похитав головою.
Йому було несила подивитися вгору та знову зустрітися з темним, пронизливим поглядом. Наступні слова Холта підтвердили найгірші побоювання Вілла.
— Що ж, подивимося, що на це скаже барон.
— Прошу, Холте! Не треба…
Тоді Вілл раптово замовк. Тому, що він утнув, не було вибачень. Найменше, що він міг зробити, — це прийняти покарання як чоловік. Як воїн. Як, на його думку, вчинив би батько.
Рейнджер зміряв Вілла оцінювальним поглядом. Віллові здалося, що він помітив короткий відблиск… розуміння? Але погляд ще дужче спохмурнів.
— Ну, то щось скажеш? — коротко спитав Холт.
Вілл похитав головою.
— Ні.
Тримаючи хлопця за руку залізною хваткою, Холт вивів його через двері на широкі вигнуті сходи, що вели до покоїв барона. Вартові, які стояли біля сходів, здивовано поглянули на похмурого рейнджера та хлопця поруч із ним. Холт подав їм знак, і охоронці слухняно розійшлися, відчинивши двері до баронової спальні.
Кімната була яскраво освітлена, і мить Вілл розгублено роззирався. Він був певен, що світло на цьому поверсі загасили, коли він спостерігав за вежею з дерева. Тоді він побачив важкі штори на вікні і все зрозумів. На відміну від скупо обставленого робочого кабінету барона, ця кімната була затишним нагромадженням диванів, табуретів, килимів, гобеленів та крісел. В одному з них сидів барон Аральд, гортаючи стос звітів.
Він відірвав погляд від сторінки, поглянувши на Холта, що зайшов разом зі своїм бранцем.
— Отже, ти мав рацію, — сказав барон, і Холт кивнув.
— Як я й попереджав, мілорде. Пройшов крізь подвір’я фортеці, наче тінь. Проминув вартового так, наче його там і не було, і піднявся по стіні, як павук.
Барон відклав звіти на приставний столик і нахилився.
— Заліз вежею, кажеш? — недовірливо перепитав він.
— Без мотузки. Без драбини, мілорде. Заліз, ще й так легко, як ви сідаєте на коня зранку. Власне, навіть ще легше, — сказав Холт із тінню усмішки на вустах.
Барон насупився. Він таки мав трохи зайвої ваги, тож іноді потребував сторонньої допомоги, коли треба було залізти на коня після безсонної ночі. Вочевидь, він не був у захваті від того, що Холт про це згадав.
— Що ж, гаразд, — сказав він, суворо дивлячись на Вілла. — Справи серйозні.
Вілл мовчав. Він не знав, чи варто йому взагалі щось казати. Обидва варіанти несли свої ризики. І він волів би, щоб Холт не псував барону настрій, згадавши про його вагу. Це точно не покращувало становище Вілла.
— То що нам з тобою робити, Вілле? — продовжив барон.
Він підвівся з крісла й став походжати по кімна ті. Вілл подивився на нього, намагаючись оцінити настрій правителя, вольове бородате обличчя якого було незворушним.
Раптом барон зупинився, потерши бороду пальцями.
— Скажи мені, юний Вілле, — промовив він, відвертаючись від нещасного хлопчика до вікна, — а як би ти вчинив на моєму місці? Що ти зробив би із хлопчиськом, який вломився до твого кабінету серед ночі, намагаючись украсти важливий документ?
— Я не крав, мілорде! — заперечення вихопилося з Вілла раніше, ніж він устиг його стримати. Барон обернувся до нього, недовірливо звівши брову. Попри те Вілл продовжив: — Я просто… Хотів поглянути, і це все.
— Може, й так, — відповів барон, не змінюючи виразу обличчя. — Але на моє запитання ти не відповів. Як би ти вчинив на моєму місці?
Вілл знову похнюпився. Він міг благати про пощаду. Міг вибачатись чи знову намагатися пояснити. Натомість він розправив плечі та здобувся на рішення. Він знав про можливі наслідки. І вирішив ризикнути. Вочевидь, вимолювати пощаду — не його шлях.
