17/03/2023
№4-7, липень-грудень 2022 р.
Дух Ізраїлю народжений і в українських містечках
РОДИНА СІОНІСТІВ ОСТРОВСЬКИХ ІЗ БОГУСЛАВА
(Закінчення. Початок у попередньому пості)
ЙОСЕФ ЛЕЙБ ОСТРОВСЬКИЙ
Слідуючи стопами своїх синів Ашера, Аарона, Яакова Пейсаха і дочки Ханни, рабин Йосеф Лейб Островський емігрував до Ерець-Ісраель влітку 1906 року.
Він купив 110 дунамів (110 км2) землі в Кфар-Сабі для посадки мигдалю. Близько року пропрацював у єврейських колоніях і повернувся до Богуслава, щоб піднімати на ноги решту членів сім’ї. Він передав своє майно своїм синам Ашеру та Аарону, які були спочатку робітниками в Петах-Тікві, а потім оселилися в Кфар-Сабі. Там вони посадили мигдальні гаї.
Потім рабин Йосеф Лейб кілька разів відвідував Ерець-Ісраель і в 1920 році разом з другою дружиною Шейндл та сином Довом остаточно оселився в Кфар-Сабі (тоді, мабуть, і було зроблене родинне фото, яке вміщено вище під №2). З Богуслава до ізраїльського порту Яффо вони добиралися майже рік. А потім разом з Довом звів будинок на вул. Ротшильда. Згодом син став будівельником. Йосеф Лейб підтримував єврейських робітників, і на його прохання в синагозі було введено спеціальний кворум для них.
Він прожив у Кфар-Сабі 17 років і брав участь у її розвитку, у всіх перевтіленнях, через які вона проходила. А помер ввечері напередодні Рош а-Шана 1937 року (1 тішрея 5698 року або 6 вересня 1937 року) в синагозі Кфар-Саби. А його друга дружина Шейндл померла 2-го тевета 5719 року (13 грудня 1958 року).
У 2013 році було зняте спеціальне відео, присвячене 76-м роковинам пам’яті Йосефа Лейба Островського (його можна подивитися на YouTube за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=TyiTRi3iEtY). У ньому про свого дідуся розповідає вже згадуваний вище онук Ізахар Островський (на фото 14), син Дова Островського (на фото 15) – Дову було 17 років, коли він приїхав до Землі Ізраїлю. Ізахар вже людина досить похилого віку, ходить з паличкою і ділиться спогадами біля та всередині Центральної синагоги Кфар-Саби, одним із засновником якої був його дідусь. Там він багато років служив габаєм (старостою синагоги), кантором і Баал кора (людиною, яка читає Тору в синагозі перед віруючими). Проводив там єврейські свята та обряди бріт-міли (обрізання), Бар- та Бат-міцви (релігійного повноліття), хупи (весілля) та інші. Ізахар показує пам’ятні таблички на стіні синагоги, присвячені його дідусеві та батькові. А його син Аді прийшов на кладовище, щоб поклонитися могилі свого прадідуся (на фото 16). І саме на цьому кадрі добре видно, що на камені вибито не Йосеф Лейб, а «Йосеф Єгуда Островський, син Цві» – друге ім’я Єгуда замість містечкового Лейб з’явилося вже в Ерець-Ісраель, можливо, як символічна заміна, тому що на гербі коліна Єгуди зображений лев.
МІРІАМ ОСТРОВСЬКА (БАРАЦ)
Це одна з доньок Йосефа Лейба Островського, і вона стала найвідомішою зі всієї родини: саме завдяки їй я дізналася про інших її родичів. Ось як вона написала про себе в своїх спогадах: «Я проста єврейка без вищої освіти. Багато моїх друзів були більш освіченими, ніж я, але вони не стали відомими. Вони залишилися невідомими і усамітненими, а я, проста дівчина, зробила собі ім’я і досягла багато чого». Вона була однією з засновників першого ізраїльського кібуца Дґанія Алеф.
Міріам народилася в Богуславі 23 грудня 1889 року (на фото 17). Коли їй виповнилося дванадцять років, померла її мати, а батько знову одружився.
Вона росла в сіоністській родині та з дитинства вбирала в себе ідеї сіонізму. Потім вона згадувала про це так: «Навіть коли мені було 12 років, коли я почула, як мій брат говорив про Землю Ізраїлю, я мала певне ставлення до цієї землі, і мої думки були зосереджені на ній».
Услід за батьком, старшими братами та сестрами, 12 вересня 1906 року, у віці сімнадцяти років, Міріам емігрувала до Ерець-Ісраель разом з тими членами її сім’ї, які ще залишалися в Богуславі: дідусем рабином Цві та бабусею Леєю Островськими, ще одним братом і тіткою.
Незадовго до їхнього приїзду її батько Йосеф Лейб купив для родини землю в Кфар-Сабі для посадки мигдалю. Її сім’я влаштувалась у Петах-Тікві, щоб підготуватися до переїзду до своєї власності в Кфар-Сабі. Міріам була сповнена енергії та ентузіазму і знайшла роботу в Яффо. Але потім, щоб мати засоби для існування, дідусь, бабуся та Міріам відкрили ресторан для робітників у Кфар-Сабі, і дівчина переїхала туди і разом з ними працювала кухарем та пекарем. Молоду та безтурботну, її прозвали «дика коза».
Потім Міріам згадувала про це так: «Спочатку ми вирішили, що вся родина буде жити в Кфар-Сабі, щоб обробляти татову землю. Але через брак житла там брати їздили туди й назад із Петах-Тікви до Кфар-Саби. Тільки я, дідусь Цві та бабуся Лея (яка була його шостою дружиною) жили в Кфар-Сабі регулярно… То були теплі дні, роботи було багато, а посуду та гарячої їжі не було. Один із працівників запропонував відкрити ресторан… Я варила супи з сочевиці та каші з булгуру. М’яса наші очі могли не бачити і цілий тиждень. Основною роботою було випікання хліба. Робітники любили гарячий хліб, за суп з хлібом платили митлик (приблизно десяту частину башлика – митлик і башлик – це турецькі срібні монети – К.К.), деякі взагалі не платили, та ніхто і не вимагав у них, уся кулінарна робота виконувалася на чавунній печі, не було навіть примусу…
Наше місце проживання було у великій халупі, побудованій групою розплідників у Кфар-Сабі, у цій халупі нам дали крихітну кімнатку, де жили дідусь і бабуся, і куточок для мене. Більшість робітників працювали на оранці та посадці в мигдальних гаях, вони працювали від сходу до заходу сонця, …вони поверталися з роботи втомлені, але не минало й години, як вони починали танцювати. Кожен вечір вони танцювали до пізньої ночі, особливо багато танцювали, коли не було хліба, і це траплялося не раз у зимові місяці, коли неможливо було їздити до Петах-Тікви. Тоді вони встановили житло в громадському будинку, де їли робітники та робочі тварини, і ми іноді ходили туди, щоб очистити його від жахливого бруду.
Хоч я не отримувала зарплати від діда, я почувалася справжнім робітником. Це було моє перше робітниче навчання, і коли я повернулася до Петах-Тікви після Песаху, я вже виглядала як досвідчений робітник.
Я була єдиною дівчиною в цьому місці, і хлопці насправді хотіли мати зі мною пару, і багато з них залицялися до мене, і хоча я вирішила на початку, що це була найбільша «неприємність», яку я мала тут, та я її подолала...»
Але поступово і власники мигдальних гаїв, і нечисленні робітники, жителі Петах-Тікви, які приїздили на роботу в будні дні і поверталися додому на Шабат, стали зазвичай приносити свою їжу на весь тиждень, тому вони не часто ходили в ресторан родини Островських. Та й їхніх фінансових можливостей не вистачало на харчування за пристойними цінами, а в літні дні робота взагалі припинялася. Тому, крім відірваності від родини, дідусь з бабусею та Міріам стали відчувати й відсутність засобів для існування. І вони вирішили переїхати до Петах-Тікви.
Міріам почала шукати роботу і тут стикнулася з новими труднощами – тепер це називають гендерною нерівністю. Тобто вона хотіла працювати в садах, але їхні власники воліли наймати або чоловіків через їхню фізичну силу, або арабів, чия робота була дешевою; і лише деякі погоджувалися найняти жінку в сільському господарстві. Тому їй довелося докласти зусиль, щоб проявити себе, аби бути прийнятою на роботу. І їй пощастило: землевласник Яаків Карол із Петах-Тікви, який погоджувався брати на роботу євреїв, побачив її та запросив працювати в своєму цитрусовому саду. Так вона стала незалежною від родичів і близько восьми місяців вирощувала саджанці в його саду. На Пурім 1907 року почалася підготовка до створення розплідника для посадки лісу Герцля в Бен-Шемені, який був першим проєктом з посадки на землі Єврейського національного фонду – і Міріам теж брала в цьому участь.
Саме там вона вперше зустрілася з членами «Роменської комуни» (першопрохідці з м. Ромни Сумської області), які були серед робітників, вирощували саджанці. Незважаючи на те, що їй не було чого їсти, Міріам не приєдналася до них як хатня робітниця, а хотіла стати сільськогосподарським робітником. 8 червня 1908 року, коли члени групи вирушили жити до експериментальної навчальної «Ферми Кінерет», вона отримала повідомлення, що її просять допомогти своїм друзям, тому що її подруга Сара Малкін захворіла, будучи хатньою робітницею, відповідальною за приготування їжі, прання та прибирання в житловій будівлі, хоча в неї не було практичного досвіду. І Міріам покликали замінити подругу. Вона залишалася там протягом чотирьох місяців (на фото 18 – Міріам Островська – внизу зліва – зі своїми друзями під час життя на «Фермі Кінерет», справа – Сара Малкін).А потім її попрохали поїхати в мошав Міцпа, щоб працювати хатньою робітницею для шести молодих людей, які переїхали туди. Вона пробула в Міцпі, де умови були надзвичайно важкими, протягом двох місяців, а потім вирушила в Хадеру, коли єврейські робітники повинні були допомогти збирати перегній. У Яффо вона перебувала в підпорядкуванні Менахема Шеїнкіна (1871–1924), представника партії «Ховевей Ціон» у Ерець-Ісраель, та делегації землевласників Хадери, які приїхали вибирати робітників для цієї роботи. Шеїнкін порекомендував Міріам, яка вразила його своєю наполегливістю, ентузіазмом та фізичною силою.
У Хадері поширилася новина про те, що «прийде жінка-робітник». Коли землевласники відмовилися найняти її, вона запропонувала працювати без оплати, і наступного дня стала найманим працівником. Її колеги з «Роменської комуни» попросили її залишитись у Хадері, «жити і працювати разом». Робота там вважалася «новаторською» через малярію, яка вирувала в цьому районі. У комуні було дві жінки: домогосподарка Сара Малкін і робітниця в садах мошава Міріам Островська.
У 1909 році комуна Хадери вирішила прийняти пропозицію доктора Артура Руппіна (1876–1943) про те, що вони переїжджають в поселення Умм-Джунні і обробляють там землю. Десять чоловіків та дві жінки оселилися там 28 жовтня 1910 року.
Серед членів групи був Йосеф Барац (1890–1968) з Вінницької області, з яким Міріам познайомилася в Атліті, коли той працював каменярем разом з її братом Аароном. Його переїзд до Зіхрон-Яакова дозволив їм часто зустрічатися, і вони закохалися один в одного. Йосеф приєднався до комуни.
У цей час її батько, який вже за декілька років до цього повернувся до Богуслава, дивлячись, що вона переживає економічні труднощі, написав їй листа, щоб вона відвідала батьків на батьківщині і пообіцяв їй, що вона зможе повернутися до Землі Ізраїлю, коли захоче. Вона вирушила в листопаді 1910 року: «Я поїхала через чотири роки на батьківщину, відразу після того, як ми оселилися в Умм-Джунні, за велінням моїх батьків». Там вона з подивом виявила, що батько не бажає, щоб вона поверталася до Ізраїлю. Мало того, у неї забрали гроші та документи, і вона не могла повернутися. Після сварок Міріам втекла з дому, поїхала до Бессарабії до батьків Йосефа Бараца, а звідти до Одеси. Звідти вона попливла назад, представившись дванадцятирічною донькою єврея, який записав її до свого паспорта. (З 1904 року османський режим дозволяв в’їзд тільки емігрантам, громадянство яких було вказано в паспорті).
Міріам повернулася до групи: «Коли я повернулася, я не знайшла Умм-Джунні. Я знайшла Дґанію». Тобто поселення Умм-Джунні вже стало першим ізраїльським кібуцем Дґанія. Тим часом Йосеф Барац також вирушив до Російської імперії, щоб записатися в армію, і, «виконавши свій обов’язок» і потрапивши в армію, теж утік до Ізраїлю і повернувся до Дґанії.
У цей період у Дґанії була куплена перша корова, привезена з Голанських висот. Коли Міріам повернулася з дому своїх батьків, вона хотіла навчитися доїти, але більшість її друзів чинили опір цій ідеї. Вона звернулася до дружини родича, яка жила по сусідству, і попросила навчити її доїти. Вночі вони разом виходили до хліву доїти корів. Так Міріам навчилася доїти і почала будувати корівник. Збудований нею корівник розширився і забезпечив членів Дґанії молоком та молочними продуктами.
Любов Міріам до Йосефа Бараца, члена кібуцу (а пізніше – одного із засновників Асоціації солдатів, члена першого Кнесета), з яким вона почала зустрічатися в Хадері, також почала укорінюватися в Дґанії. Але ж у кібуці був дуже чіткий статут – категорично не можна одружуватися, тому що треба землю обробляти, а не займатися всім іншим. Статут цей розробляв Йосеф Барац – він же перший його … і порушив, тому що першим одружився. Питання про їхній шлюб стояло на порядку денному зборів членів кібуцу, і після спільного рішення було вирішено, що вони одружаться 5 червня 1912 року. Йосеф і Міріам одружилися в Дґанії під час святкування першого врожаю кібуцу та їхнього переїзду до постійних будинків (на фото 19 – Міріам Островська-Барац – сидить крайня зліва – та її чоловік Йосеф Барац – стоїть крайній зліва – разом із засновниками кібуцу; Дґанія після 1912 р.). Так розпочався перший сімейний осередок Дґанії, внаслідок чого виникли фундаментальні питання, що стосуються місця сім’ї в кібуці, оскільки досі всі її члени були самотніми.
Вони стали першою кібуцною сім’єю, а їх син Гідеон, що народився через рік, – першою дитиною, яка народилася в першому ізраїльському кібуці (на фото 20 – Міріам та Йосеф Барац зі старшим сином Гідеоном.1913 р.). До речі, їхня онука Тамар Галь Сарай, яка досі живе в Дґанії, теж згадує, що у перші роки після заснування шлюби в кібуці були під забороною. «Моя бабуся була єдиною жінкою тут, і, звичайно, спочатку всі вони разом вирішили, що романів вона ні з ким не заводитиме. Але потім вона познайомилася з моїм дідом, і, незважаючи на те, що багато хто був цим незадоволений, рабин одружив їх. Власного житла, звичайно, не було, вони жили в спільному будинку з рештою членів кібуца, уявляєте, на що було схоже їхнє особисте життя», – сміється Тамар. Коли в кібуці стали з’являтися й інші жінки, члени громади вирішили: бог з ними, з шлюбами, але давайте хоча б не народжувати до певного часу дітей. Із заздалегідь програшної ідеї знову-таки нічого не вийшло, і в 1913 році Міріам народила сина – Гідеона, який став першою дитиною кібуца. «У моєї бабусі не було декретної відпустки, вона продовжувала працювати, як і решта членів кібуца, – розповідає Тамар, – годувала немовля груддю, а оскільки залишити його не було з ким, вона влаштувала дитяче ліжечко прямо в корівнику, де й працювала».
Первістка Міріам та Йосефа члени кібуца вважали своєю спільною дитиною та джерелом гордості: «Дґанія народила сина». Усі 35 членів кібуца «лікували» його, любили та із задоволенням гралися з ним. Міріам побажала повернутися на роботу на молочну ферму після того, як вона оговталася після пологів, і взяла із собою Гідеона. Проте кібуцники закричали від жаху, побачивши немовля, що лежить у годівниці з мухами, що покривають його обличчя. Міріам стояла на своєму і навіть взяла з собою вже двох дітей, Гідеона та Дебору, коли вона пішла на професійне навчання без відриву від роботи на фермі Бен-Шемена, оскільки вона не знайшла іншого доступного виходу. Рішення прийшло лише тоді, коли в кібуці народилося більше дітей і було призначено одну з жінок, яка дбала про них, щоб їхні матері могли повернутися на роботу, тобто з’явився перший дитячий садок.
Йосеф і Міріам Бараци прожили в Дґанії все своє життя. Майже у всіх знайдених джерелах вказується, що вони мали семеро дітей: Гідеона (1913–1988), Дебору (1915–1997), Амоса (1919–2000), Йону (1921–2014), Батью (1924–2001), Міхаль (1928–2002) та Ілая (1930–2010). Але на єврейському генеалогічному сайті Geni я знайшла інформацію про ще одну, восьму, дитину – доньку Хану Сімхоні. Первісток Гідеон став відомим ізраїльським письменником. Їхня дочка Йона та деякі з їхніх онуків живуть у Дґанії, а інші розкидані по всій країні, але підтримують постійні контакти один з одним. Йосеф Барац провів велику частину свого життя в місіях на благо країни та партії («Хапоель хацаїр», а потім «Мапай») та кібуцного руху зі схвалення Міріам, яка залишалася в кібуці, щоб ростити своїх дітей.
Протягом сорока п’яти років (від двадцяти одного до шістдесяти шести) Міріам Барац працювала на фермі Дґанії (на фото 21 – вона доїть корову в 1920–1930-х рр.). Вона заснувала та розвивала молочну галузь кібуца, досить нову сферу діяльності в нових єврейських поселеннях в Ерець-Ісраель у 1910-х роках. Вона навчилася поводитися з коровами з самого базового рівня і двічі виїжджала за кордон, щоб дізнатися про молочне тваринництво від професіоналів. Коли в 1926 році в неї народився п’ятий син, вона на пів року поїхала вчитися до Нідерландів, щоб розширити свої знання в цій галузі. А в 1937 році Міріам була надана можливість приєднатися до свого чоловіка Йосефа, який вирушив з місією в Америку, і продовжити вивчати тваринництво. Вісім місяців вона провела поза домом, де на неї чекали семеро дітей.
У 1961 році вона разом із вісьмома іншими засновниками Дґанії здобула спеціальну нагороду в рамках премії Каплана. «Жіночий сільгоспробітник», кооперативна організація зі страхування та ветеринарного обслуговування ізраїльського тваринництва, присудила їй премію Циммермана за сорок п’ять років роботи в молочній галузі та за її внесок у розвиток молочного тваринництва в Ізраїлі.
Коли Міріам була змушена через вік і здоров’я залишити ферму, вона продовжувала працювати на кухні на підготовчих роботах, до свого останнього дня (на фото 22). Того останнього дня, повернувшись із роботи, вона лягла відпочити – і не встала. Їй був 81 рік. Це сталося 30 грудня 1970 року. Вона була похована на цвинтарі Дґанії Алеф.
Міріам Барац була активним членом політичних партій «Хапоель хацаїр» та «Мапай». Вона була широко відомою фігурою і представляла Дґанію в Ізраїлі та за кордоном. Вона також брала активну участь у жіночих організаціях та стала символом працюючої жінки, піонера у Землі Ізраїлю. Вона була взірцем для наслідування і натхненником руху трудящих жінок, в якому вона брала активну участь разом з іншими жінками свого покоління.
Клавдія КОЛЕСНИКОВА.
Роман Тівін Музеї Богуславщини
