19/11/2025
СЕРБІЯ ЯК НОВИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПАРТНЕР ЄС.
ДИЛЕМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ БЕЛГРАДА
«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти». Ця відома і стара як світ приказка як ніколи актуальна в умовах буремного сьогодення міжнародної політики. Визрівання крайньої точки напруги в світовій системі безпеки, що спостерігаємо, а особливо в позначеній масштабною війною її європейській складовій, робить геополітичне позиціонування кожної країни особливо значимим. Тим більше, якщо ідеться про історично центрові країни регіонального масштабу, такі, як Сербія.
30 жовтня президент цієї держави Александр Вучич дав знакове розлоге інтерв’ю німецькому виданню «Cicero», в якому у доволі несподіваному ракурсі, відповідаючи на відверті запитання журналіста, окреслив поточні пріоритети сучасної зовнішньої політики Сербії. Головні тези наступні.
Сербія прагне стати членом ЄС. Нагадаємо, уряд країни подав заявку у 2009 році, але переговори про вступ зайшли в глухий кут після нападу росії на Україну. Зокрема, як заявив Вучич, понад 60% питань зовнішньої політики Сербії уже узгоджуються із зовнішньою політикою ЄС. Однак очевидно на завдані стоять насамперед історично тісні контакти та енергетична залежність від росії. Залишається невирішеною проблема статусу Республіки Косово. Белград не визнає незалежності своєї колишньої провінції, а нині частково визнаної міжнародною спільнотою самопроголошеної держави, переважаючу більшість населення якої становлять етнічні албанці. Тобто робиться наголос на питаннях геополітики, коли позиція москви тривалий час була політичною опорою Белграда в протистоянні визнанню Заходом державності Косово.
Не меншу роль, ніж геополітика і традиційні історично-ментальні зв’язки Сербії і росії, мають справи енергетичні. Вучич усвідомлює, що однією з головних проблем сучасного розвитку Сербії є її надмірна залежність від російських енергоносіїв. Він не виключив можливості політичного дрейфу Белграда від москви, принаймні за його президенства, але зазначив, що «це не так просто», адже сербська промисловість, що розвивається, набагато більш залежна від російського газу, ніж виробництво низки інших держав Європи. І це, на його думку, є проблемою. Водночас на закид журналіста Карстена Корфмахера про його особисту участь у параді до річниці Дня перемоги в москві 9 травня цього року Вучич парирував, що цей факт є наслідком данини спільній історії, коли «Червона Армія та югославські партизани разом звільнили Белград та Сербію», і не більше. Він відкинув закиди про надмірні контакти з путіним, заявивши, що понад три роки не спілкувався з ним від початку війни росії проти України, яку засуджує, у той час, коли інші європейські лідери їздили до москви чи вели переговори з путіним по телефону. Очевидний натяк на Макрона та Шольца. Хоча його (Вучича) історичним «обов'язком» була участь у згаданому параді у москві, серби «з поваги до України» не виставили на Красній площі ні своїх солдат, ні військової техніки.
Контекст російсько-української війни у відповідях сербського президента з об'єктивних причин проходив червоною лінією. Вучич начебто виправдовується за проросійськість та нейстралітет щодо дій москви в Україні, підкресливши, що саме Сербія є лідером серед балканських держав у наданні Києву фінансової та гуманітарної допомоги. При цьому Сербія підтримує територіальну цілісність України, не визнає анексії Криму та частини Донбасу. І це зрозуміло на фоні проблем самих сербів з Косово. Нагадаємо, що офіційний Київ не визнав незалежності Косово, що безумовно імпонує сербському істеблішменту.
Вучич наголошує на тому, що Сербія, незважаючи на упереджену думку європейської преси та «провокації режиму в Приштині», завжди була основою стабільності і безпеки в регіоні, чим зробила вклад в загальноєвропейську безпеку. У цьому контексті особливо знаково прозвучала пропозиція для ЄС укласти угоду про купівлю-продаж сербської зброї, що має стати «феноменальним внеском» його країни в європейську безпеку. При цьому Вучич доволі несподівано наголошує на прагненні видати на потреби ЄС фактично усі запаси озброєнь, які начебто в надмірному обсязі перебувають на складах в Сербії, і очікує на відповідь європейського керівництва.
Особливо знаковим у цих заявах президента Сербії стала не стільки пропозиція продавати зброю до ЄС, але відповідь на запитання, чи згоден він на подальше використання цієї зброї на полі бою в Україні, тобто проти росіян. Відповідь Вучича вразила: «Покупці можуть робити з ним, що завгодно». Головною метою Белграда є довгостроковий контракт з ЄС. При цьому серби продовжать залишатися військово нейтральними, тобто напряму не постачатимуть зброю Україні чи тим більше не будуть залучатися до бойових дій в інших формах. При цьому зроблено наголос на залученні сербських військових підрозділів до поточної співпраці з «європейськими друзями» Сербії в Африці, Азії та інших куточках світу, і готовність збільшити свою участь у відповідних операціях.
Варто зазначити, що інформація про імовірне постачання виготовленої в Сербії зброї для України оприлюднюється не вперше. У червні 2024 року на шпальтах Financial Times наводилися схожі слова Вучича про те, що Сербія не постачає зброї жодній зі сторін військового конфлікту, а його особисто не обходить те, куди європейці дівають продану Сербією зброю. Причому він проговорився, що ішлося про ракети та Чехію як країну-посередника. Тобто він підтвердив наявний факт продажі сербської зброї. Водночас ще за рік до того, у 2023 році, після оприлюдненого в західній пресі витоку секретних матеріалів Пентагону про імовірність застосування сербських боєприпасів Україною на полі бою той же Вучич в категоричній формі запевняв, що сербські експортні контракти передбачають заборону на реекспорт зброї в Україну. Непрямим підтвердженням надходження сербської зброї до України цілком могла слугувати висловлена тоді бурхливо-нервова реакція очільників російського МЗС, які зажадали від сербів припинити такі поставки. Як бачимо, позиція Вучича з цього питання за два роки зазнала еволюції ̶ від офіційного заперечення поставок зброї до України до позиції «нехай в ЄС продають зброю, кому захочуть».
Розуміючи, що більшість сербського суспільства підтримує членство в ЄС. бо народ «хоче жити в демократії» і «кращих умов життя», Вучич постулює збереження добрих відноси з росією не як перешкоду європейсько орієнтованому курсу, а додаткову можливість, створюючи таку собі паралельну реальність відсторонення від протистояння агресору і необхідності його дипломатичної ізоляції.
На внутрішньому рівні в Сербії правлячим режимом культивується неліберальний варіант суспільно-політичного розвитку, що піддається критиці омріяним для інтеграції її елітами Заходом, але дає можливість шукати варіанти взаємовигідного партнерства з авторитарними центрами міжнародного впливу, типу росії і Китаю. При цьому Вучич абсолютно відкидає будь які звинувачення в авторитаризмі, розгоні демонстрацій, тиску на суди та обмеження свободи преси, посилаючись на численні акції протесту і десятки нападів на відділення його політичної партії, заперечує застосування силових методів впливу на опозицію з боку поліції, виправдовує начебто нападки на нього особисто і режим наявністю якихось «бізнес інтересів». Водночас він дипломатично відкинув роль зовнішніх розвідувальних служб на ситуацію в країні та відмовився називати уряди країн, які на його думку фінансували виступи опозиції, поклавши усю відповідальність за численні протести («25 тисяч демонстрацій») на так звані «ліберальні міські еліти» та «ультраправі студентські рухи», тобто маргіналізує їх соціальне наповнення.
На завершення інтерв'ю Вучич видає ще один знаковий пасаж про можливість компромісу щодо проблеми вирішення статусу Косово у переговорах з Брюсселем, «за умови, що цього бажають усі сторони». Це очевидно повинно стати головною запорукою успіху Сербії на шляху вступу до ЄС, яке прогнозується її президентом в хронологічному діапазоні наступних восьми років.
Згадане інтерв'ю президента Сербії наочно проявило низку головних чинників і тенденцій сучасного міжнародного позиціонування цієї країни, які, вважаємо, матимуть далекосяжні наслідки не лише для її долі, але й усієї Європи, та безумовно України. Розглянемо їх.
1. Зв'язки Сербії з росією мають глибоке історичне коріння та ґрунтуються на ідеологемі спільності слов'янства, релігійній близькості православ'я і безумовно взаємних геополітичних розрахунках, які все ще не варто скидати з рахунків. Сербія віддавна виконувала роль агента впливу російської імперії на Балканах. Довіра до сербів як спорідненої нації російського царату наочно проявилася ще у ХVIII ст., коли рішенням імператриці Єлизавети у 1751 році на Півдні України з метою охорони південно-західних кордонів імперії, але насправді для витіснення і знищення Запорізької Січі, було створено округ компактного проживання Нова Сербія. Невдовзі створили багатонаціональний військовий округ Слов’яносербія, що проіснував на Донбасі під такою назвою усього близько десятиліття. Російська імперія сприяла відновленню у ХІХ ст. сербської державності. Росія підтримала Сербію під час Першої світової війни. У повоєнний період і часи «холодної війни» відносини між сторонами були доволі напружені через несприйняття лідером Югославії Йосипом Броз Тіто сталінської системи та належності цієї країни до руху неприєднання. Водночас СРСР вкладало інвестиції у сербську економіку в різних сферах, включаючи енергетику, банківську систему (кредитування), машинобудування, туризм. З розпадом СРСР та самої Югославії співпраця сторін продовжилася. Росіяни співчували сербам через розпад Югославії і підтримали Белград у Косовському конфлікті, а чимало з них як добровольці взяли участь у війні на Балканах 1990-х років. Саме тому, в будь яких оцінках зигзагів сучасної зовнішньої політики Сербії не варто забувати про силу російського фактору, який продовжує чинити сильний вплив на становлення цієї держави в оновленому форматі та значні русофільські настрої в сербському суспільстві.
2. З розпадом Югославії серби продовжили досвід неоднозначної політики міжнародного лавірування часів югославського режиму хорвата за походженням Тіто, коли позірна рівновіддаленість від ключових центрів сили (сьогодні це ЄС, США, росія) робить її водночас привабливим та ризикованим партнером. Україна це сповна відчуває на собі в умовах війни з росією та двоїстої позиції сербського керівництва.
3. Сам президент Вучич як досвідчений політик став продовжувачем такої традиції зовнішньої політики Сербії. Попри заявлену стратегічну мету інтеграції держави до ЄС стратегічні відносини з росією ніколи не піддавалися сумніву, хоча й максимально прагматизувалися, зводилися насамперед до енергетичної залежності та геополітичного інтересу. При цьому вони відзначалися неоднорідністю, яка посилилася у період російсько-української війни, особливо з початком другого її етапу – повномасштабного вторгнення 2022 року. Упродовж останніх років додався фактор Китаю, з яким серби намагаються розвивати торговельні відносини, а в КНР розглядають Сербію як можливий регіональний центр посилення свого впливу в Європі, насамперед на Балканах. Надзвичайно важливим чинником безпеки Сербії є Туреччина та її міжнародні позиції. Саме через Туреччину проходять потоки нафти і газу до цієї країни.
4. У Вучича непроста ситуація на внутрішній арені, де протести проти його правління стали регулярними. Тому прагнення всидіти «на двох стільцях» у міжнародній політиці спрямовані на самозбереження і намагання заручитися підтримкою ключових центрів міжнародної політики. Варто звернути увагу на те, що вимоги поновлення переговорів про членство в ЄС не стоять в центрі уваги протестувальників, які мають більш приземлені претензії до режиму Вучича. Однак центральні вимоги опозиції щодо лібералізації політики влади і подолання засилля корупції, відмова від переслідувань опозиції, системна практика яких зумовила навіть характеристику самого президента Сербії як «сербського Гітлера», абсолютно вписуються в практику дотримання відомих головних європейських цінностей і декларованої офіційним Белградом стратегії європейської інтеграції.
5. Прихід до влади Дональда Трампа зумовив спроби Белграда віднайти нові точки дотику у історично складних відносинах з американцями і схоже, що сербам це вдається доволі непогано. Про це свідчить візит Вучича до Нью ̶ Йорка на сесію Генеральної асамблеї ООН 24 вересня, де відбулася його зустріч з державним секретарем США Марко Рубіо. Цей візит як ознаку потепління відносин між країнами в рамках так званого «стратегічного діалогу» варто розглядати як реакцію на посилення тиску Вашингтона на москву через небажання російського керівництва іти на переговори про завершення війни в Україні, наслідком якого стало запровадження американських санкцій на провідні російські нафтові компанії «Лукойл» і «Роснєфть». Нагадаємо, що єдина гілка нафто- та газопроводу, яка іде до Сербії, все ще постачає російські енергоносії, а американські санкції здатні підірвати ці поставки. Тому вочевидь візит до США мав на меті насамперед здобути преференції в рамках старого формату енергопостачання. Хоча, знаючи стратегію адміністрації Трампа щодо активної енергетичної експансії на зовнішніх ринках, можемо з великою долею імовірності припустити, що в ході візиту ішлося саме про можливість заміщення російських енергоносіїв на сербському ринку американськими, що логічно вписується в американську стратегію повного витіснення росії з європейського енергетичного ринку. Судячи з показово теплої зустрічі Вучича з Рубіо, що відбулася на фоні загального похолодання відносин США з Республікою Косово, американці мають належні сподівання саме на Белград.
Сербська влада навіть напередодні візиту запропонувала провести зустріч Трампа і путіна в Белграді, який начебто є більш нейтральним майданчиком, ніж Будапешт. Утім у цьому безумовно маємо великі сумніви. Адже, по перше, Сербія та її керівництво наразі не досягли такого рівня довіри та авторитету в обох сторін імовірних переговорів, аби стати фактичним посередником. По друге, уявити собі можливість повного гарантування безпеки американської делегації в Белграді, наводненому російською агентурою, проросійськими радикальними елементами і криміналітетом, доволі складно, якщо взагалі можливо.
6. Візит Вучича до Вашингтона і озвучені ним пропозиції продажу зброї до ЄС варто розглядати як ознаку розуміння сербським керівництвом наростання тенденції послаблення міжнародного впливу росії, яке неухильно слідує за посиленням американського тиску на москву, нових антиросійських санкцій ЄС, поступовою зміною позиції Китаю щодо всеосяжної підтримки росії та виходом на системний рівень успішних військових дій Сил оборони України на її території. Як каже відома приказка, миші першими втікають з корабля, що тоне. Імовірна втрата ключового джерела енергоресурсів і давнього геополітичного партнера в особі росії не на жарт турбує сербів, які звикли розглядати москву як надійний тил і ключового міжнародного союзника. Тому ініціативи Белграда щодо торгівлі зброєю з ЄС і прагнення загального зближення є намаганням убезпечити собі можливість для відступу та певне алібі на міжнародній арені від звинувачення в співпраці з агресором в умовах імовірної втрати російської опори, яка все більше підточується і цілком імовірно в досяжній часовій перспективі остаточно обвалиться. Також для Белграда надзвичайно важливо відвести від себе негативну увагу міжнародної громадськості у зв'язку з поширенням інформації в західній пресі про підготовку росією збройних підрозділів для дестабілізації ситуації в Молдові на час парламентських виборів, що відбулися 28 вересня.
7. Досвідчений Вучич добре розуміє, що імовірна поразка росії, та на віть досягнення будь-якої угоди про перемир'я в російсько-українській війні створять абсолютно нову безпекову реальність в Європі, в якій Сербія буде змушена шукати нове місце для себе та активізувати співпрацю в напрямку євроінтеграції. Тому пропозиція про системне постачання зброї до ЄС, значна частина якої зрозуміло потрапить до України, є прагненням «вбити двох зайців» ̶ посилити власні позиції у відносинах з ЄС, можливо навіть відновити призупинені переговори про членство та зрештою вирішити життєво важливу для Белграда геополітичну проблему ̶ «наздогнати» насамперед інші держави Балкан (Албанію і Чорногорію), а з ними й Україну, в процесі вступу до ЄС, спробувати будь що досягнути одночасного набуття членства в об'єднанні разом з ними. Адже моделювання цілком реальної перспективи залежності імовірного процесу вступу Сербії до ЄС від позицій насамперед вказаних держав-сусідів по Балканському півострові як на той час цілком реальних повноправних його держав-членів, зважаючи на історично непрості міждержавні відносини з ними, наводить справній жах на сербський істеблішмент.
7. Розглянуте інтерв'ю Вучича свідчить також про те, що Україна стала більш цікава Сербії як геополітичний та військово-політичний партнер. Це стало наслідком об'єктивних обставин сучасної міжнародної політики, безпекової ситуації в Європі, де роль і вплив України істотно зросли. Для України зближення позицій з Сербією в контексті сучасних реалій міжнародних відносин безумовно не зайве. Візит Александра Вучича до Одеси на саміт Україна ̶ держави Південно-Східної Європи 11 червня, приїзд до Києва голови парламенту Сербії Народної скупщини Анни Брнабич 11 листопада стали знаковими для можливості поглиблення взаєморозуміння і старту нового етапу міждержавних відносин.
Однак варто врахувати, що посилене декларування партнерства з боку такого специфічного партнера як Сербія, повинне пройти певне випробування часом. Адже ситуація, коли декларується поглиблення співпраці Белградом та водночас відбувається голосування сербів на Генеральній Асамблеї ООН в унісон позиції російського агресора, більше не повинна мати місця в українсько-сербських стосунках. Досягнення справжньої довіри між двома державами стане можливим лише тоді, коли президент Сербії не цуратиметься публічно назвати російську федерацію кривавим агресором, а Україну ̶ жертвою агресії, замість підготовлених на території Сербії проросійських бойовиків на території України воюватиме офіційно визнана сербська зброя, використана для оборони миру і все ще чинних норм міжнародного права, а європейська інтеграція в політиці Белграда стане не розмінною монетою в геополітичних іграх, а головним елементом позиціонування на міжнародній арені.
P.S. Напередодні, 12 листопада, Александр Вучич в етері сербського телеканалу Pink заявив, що Європа готується до війни з росією, яка «стає все більш очевидною». Виходячи з традиційних та сучасних геополітичних розкладів у цьому контексті серйозний виклик стоїть не лише перед усією Європою, під якою сербський президент має на увазі насамперед ЄС, але й самими сербами. При цьому лідер Сербії наразі не відповів, на чиєму боці можливо воюватиме його країна і народ, чи все ж вони сподіваються відсидітися. Історія доводить, що до цього, у попередніх світових конфліктах, які починалися саме з Європи, сербам відсидітися вдавалося доволі погано. Якраз для них цей черговий виклик європейській безпеці полягатиме в необхідності цивілізаційного вибору. Чи готові вони до нього ̶ питання наразі відкрите.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
