29/12/2025
Багато моїх друзів і знайомих в ЗСУ.
Вони воюють на різних напрямках, в різних підрозділах.
І я постійно чекаю від них звісток, радуюсь любому посту в соц. мережі (що не часто буває і не у всіх), любому: "Привіт Дубровська" чи навіть сухому плюсику, який наче аж танцює зі мною, бо це персональний МІЙ плюс!
Я намагаюсь не питати подробиць і не розповідати нічого з того що знаю (але як же я боюсь то все забути!!)
І при цьому...
Коли я читаю як часто завдяки нашим дронам рашисти не вилетіли на відпочинок чи у справах - я танцюю.
Я знаю хто стоїть за виконанням цих задач.
І на відпочинку я з окремою насолодою розпитую в немитих їхньою мовою про добирання і переживання.
І коли вони вірять, що я рідна душа, яка переживає за них і розуміє їх скорботи про втраченим оплаченим 1-2 дням відпочинку,
я обіцяю нашою мовою, що подібні події будуть частіші.
Розповідаю про Маріупольський театр, де їхньою гнусною мовою було написано "ДЕТИ!", в вони взірвали його...
Питаю чи не вклались вони в Маріупольські "заброшки"?
Описую, як гарно сипатиметься їх кремль, створений італійськими архітекторами, бо немиті не можуть нічого створити самі.
Часто до цього я вже розпитала де саме живуть нові знайомі - чомусь рашисти радо діляться навіть адресами.
І в принципі у розмові запросто можна вивідати де які стоять в них заводи, що вони виробляють для війни.
"Раньше там дєлалі оптіку - ачкі, а сійчас работайєт для пріцелов. Самі панімаєтє - главнайє вайна! Всьо для вайни!" (с)
- І ваш син тоже растьот для вайни? - кліпаю як справжня блондинка я.
- Йєслі родіна прікажет... - каже мать його...
І я розумію, що нема про що.. нема про що з ними говорити...
Але пишу для своїх де роблять приціли, де лазери, де дрони і т.інш.
Спілкуватись з нелюдами ми можемо, а от вони з нами - ні. Бо мова має значення.
І я вмію не ГЕкати (рашисти все вихваляються, що можуть вичислити наших по м'якішому "Ге").
Вчора на росії знов був "кавйор-пєрєхват" - наші дрони робили їм боляче.
А значить в готелях були невитрачені немитими гроші, подаровані за відпочинок.
- Так байюсь лєтать - казала мені в Єгипті орчиха і раділа, що ми поки що не маємо ракет, щоб цілити по їхнім літакам.
А я її "заспокоювала" що ми маємо дрони і розповідала, як вони гарно спрацювали по військовим аеропортам, скільки ворожих літаків було уражено і як гарно палають нафто і газові сховища.
- Та після обстрілів столиці ми ж можемо й не по військовим... "Око за око" - це по вашому "Глаз за глаз"...
Після подібних розмов майже всі рашисти, якщо поряд з ними немає телефонів, завжди кажуть, що ненавидять свого фюрера і чекають ракет на крембль.
Якщо їх телефон є поряд, то фрази про те саме, але більш "обтєкайємі", бо нелюди впевнені, що їх всіх прослуховують і бояться того конкретно.
Знаю хлопців з ППО Києва. Коли вони пишуть зранку скільки збили крилатої біди я з радості не можу підібрати слів.
І дякую їм та кажу які ж вони круті.
І постійно відчуваю, коли спілкуюсь з військовими чи добровольцями, що і я винна/повинна бути в строю.
А я працюю... Не воюю.
Бо якщо чесно, впевнена з мене там буде мало толку...
Тому націлена донатити і робити все для ЗСУ.
І все одно мені соромно, постійно.
І Воїни кажуть мені:
- Заспокойся! Ти і так робиш багато для Перемоги.
А я завжди заперечую.
Бо кожен з нас завжди вважатиме, що не достатньо.
Скільки б ми не робили - НЕ ДОСТАТНЬО!!!
І це одночасно і тримає, і спонукає до нових дій та проектів.
Цього року я знову не ставила ялинку, хоча й планувала.
І надивилась неймовірні іграшки для неї, і навіть "поклала в корзину" та не оплатила.
Хоча раніше колекціонувала новорічні іграшки і так раділа новим.
Натомість подарувала декілька своїх суконь жінкам, що не мали в чому піти на корпоративи/посиденьки з колегами.
Дві з них намагались мені повернути, бо "куди мені ходити в тих сукнях?"
А я сказала, що знайдемо куди.
В нас є театри, кафе, посиденьки в дружньому колі.
І одна зраділа і почала мріяти.
А інша розплакалась і я її обнімала, колихала і обіцяла, що життя продовжується і навколо ще багато хороших людей.
Ці люди, що вирвались з-під окупації чи тікали від рашистів, кинувши все.. не дозволяють про них писати і говорити.
Взагалі вони як оголений нерв, що реагує не лише на слова, а навіть на погляди і жести...
Я інтуїтивно намагаюсь не боляче спілкуватись з ними, але контролюю кожне слово.
Бо бачу, що прості слова, якими ми висловлюємось не задумуючись, можуть ранити.
І мені не хочеться добавляти їм ран.
А хочеться берегти, захистити кожну.
Радію їхній довірі і дозволу допомогти, бо інколи ці люди, як їжаки - такий захист проти всього світу.
Класно, що в нас в кожному районі чи на кожному березі Дніпра можна знайти простір та організації, що підтримують такі родини і намагаються допомогти.
Просто люди розгублені і не завжди в курсі куди звертатись.
Там проводять якісь зустрічі, майстер-класи, розмови з психологами.
І жінки навчаються щось робити руками, а потім захоплюються тим квілінгом чи вишивкою, малюванням і готові дарувати свої вироби, ділитись красою.
Інколи це схоже на подарунки дітей - такі ж щирі і радісні.
І головне приймати це так само з повагою і вдячністю.
Бо їм нема чим ділитись зараз..
А так хочеться...
Пишу і плачу, згадуючи ці моменти.
Так не було б, якби кляті рашисти не напали на нас...
Всього цього б не було...
Але вгадайте, кого в більшості клянуть ці люди, які бігли від окупації і лишились без нічого, бо їх хати розбомблені чи окуповані?
Думаєте головного окупанта? Чи нашого лідора, що розмінував кордони і пустив орду вбивати і знищувати Україну?
Ні, не їх..
Не їх...
Хоча я стараюсь не чіпляти такі теми в розмові, але інколи мене ними "винагороджують" за допомогу.
І я навчилась тихо, ніжно і швидко говорити фактами. Інколи мене навіть "чують"... Але рідко, пробити стіну зведену марафоном не просто.
Люди продовжують вірити популістом, і навіть розчаровані діями цієї влади будуть обирати новийє ліцца з військових чи валантьорів, які вміють гарно обіцяти.
А ще в Києві все частіше чую фразу: "пабєдіт адін із Вов" в різних варіаціях.
І після цього майже завжди йде сміх безкарності.
Технології продовжують працювати.
І інколи опускаються крила...
І я думаю: "Навіщо це все?!"
Та зустрічаю справжніх.
Обнімаємось. Обговорюємо. Діємо. І все по новій.
До Перемоги.
А про все інше ми подумаємо потім, коли хоч трішки збільшиться ресурс.
Мені пощастило зібрати досить велику бульбашку однодумців.
Та на Різдво, як в Європі, прийнято чистити свій простір.
Вони викидають старовинні меблі, а ми...
Ми дивимось, як ті меблі підбирають рашисти і хваляться потім в тирнеті, як їм пощастило...
Нелюди однаково легко та з задоволенням пишуть про те що вкрали щось в Україні і про те, як лазять по помийках Європи і збирають речі викинуті іншими.
Нагадують мені крис - все їм потрібно, нічим не гнушаються.
Ми чекаємо до нового року ще один сильний обстріл.
Вчора військові виклали фото збитого в Києві російського шахеда і там була дата виготовлення 9/12/2025 - новенькі... Тільки зроблені.
Мабуть все ж закінчуються в них "залєжи" старої зброї.
Та налагоджено випуск нової теж смертоносної...
Такі собі думки перед новим роком...
А що у вас?
#Дубровська 29.12.2025 Київ
Tainka Dubrovska Тетяна Дубровська
