14/01/2026
В мені постійно бореться 2 Тані:
Одна, що не може без Києва і не виїжджала б з нього, доки йому боляче і страшно, бо ми відчуваємо один одного і нам болить разом.
Друга, що розуміє ступінь відповідальності перед клієнтами, що в такий важкий час довірили свої гроші і мріють про відпустку, відповідальності перед сином, друзями і СОБОЮ (так в останню чергу, але вже пишу сама для себе великими літерами, щоб дошло).
Я не збиралась нікуди їхати - ну максимум до батьків, бо в тата обмерзла машина, примерзла хвіртка, і вони якось виходять бочком через ворота, одна створка яких ще відкривається.
Та мама категорично наказала користуватись запрошенням і їхати в безпеку, за них не переживати, бо на їх вулицю 2чі на тиждень привозять продавати все і можна замовити щось по телефону чи напряму.
Моя подруга запросила мене пожити у Відень.
Взагалі це ВЧИНОК - запрошувати до себе пожити.
Міняти свої правила і уклад. Пускати в свій особистий простір іншу людину.
Навіть коханого не всі можуть. А тут просто подругу, з якою майже не спілкуєшся, бо і вона і ти постійно зайняті.
Але яку відчула через тисячі кілометрів, коли в мене геть не було ресурсу.
Насправді у нас у всіх геть нема ресурсу, коли вибухи, смерті, кожну ніч очікування біди, бо повітряні тривоги завжди, як тільки приходить ніч...
А ночі взимку довгі і холодні.
І наші ЗСУ роблять все, щоб ми жили, але не можуть нас захистити від вигоряння, болю, апатії, що накриває...
Безсонні ночі завжди даються взнаки - хоча ми намагаємось бути такими ж продуктивними і не здаватись.
І оці важкі метали після вибухів, що вдихаємо з повітря теж відображаються на нашому вигляді і загальному стані.
І оця напруга безкінечна багато років підряд - вона теж змінює поставу, ходу і погляд.
Як би ми не намагались робити вигляд, що тримаємось, переживемо, і що все це нас не зламає.
Є люди сильніші і слабші.
Але на кожному завжди буде тепер цей відбиток.
І на тих хто одразу виїхав, бо не витримав.
І на тих, хто виривається в безпеку на трішки.
І на тих, хто не може виїжджати і мусить то все терпіти постійно.
Всі ми змінились.
І це невідворотній процес, якого неможливо уникнути.
Але розповім вам враження від Відня, бо моя подруга подарувала мені його зненацька (хоча запрошувала постійно і часто, та я не збиралась їхати і якби не страшні вибухи і той стан, коли не розумієш, що робиш, я б не взяла квиток).
Почну з того, що Європа все ж надто розніжена, порівняно з нами.
Тут не такі страшні морози і снігопади як у нас, але всюди колапс.
Я їхала в електричці з Будапешту до Відня і зі мною їхав повний вагон вірмен.
Вони взяли квитки, щоб день тому прилетіти прямим рейсом Єреван-Відень, але через мороз і снігопади рейс відмінили.
Взяли квитки на Братиславу (вона поруч) і не долетіли й туди - аеропорт не зміг прийняти.
Долетіли в Будапешт і їхали потягом до Відня.
Пропали оплачені готелі (досить дорогі), але форс-мажор..
Європа не готова до снігів і морозів, хоча тут всього мінус 6, а в нас мінус 12-18 і все працює навіть у війну.
Ще тут дивно те, що 2 потяги що йдуть в один час ставляться на колії поряд.
І я так здивувалась, що взяла квиток на наш УЗД Київ-Відень. Забігла в вагон (причепний місцевий) і добре, що люди подивились мої квитки і зорієнтували що на сусідній колії такий самий Віденський.
Перебігала на останніх хвилинах через перон, запихувала валізу, бачила як наш пішов вчасно, а місцевий стояв і стояв, а потім їхав не наздоганяючи втрачений час і спокійно спізнився на годину.
Говорила з вірменами і вони щиро дивувались, чому ми чинимо опір.
Ми ж "братні" народи, це ж не те саме, що вони з Азербайджаном.
А я казала, що це ще гірше. Розповідала про Маріуполь, Бахмут, Авдіївку, Херсон, Запоріжжя, Бучу, Ірпінь, Київ, Одесу, Харків, Миколаїв та інш.
І мені не вірили.
- Вас менше. Скоріться і живіть як раніше.
Не знаю, чи в мене вже не було сил та слів.
Але я так і не змогла пробити цю стіну нерозуміння.
Співчуття було.
А розуміння - ні.
Бо ніхто не може повірити, що рашисти НАСТІЛЬКИ (пдри) погані.
Бо легше вірити, що Буча, це постановка, ніж розуміти, що твої друзі, з якими спілкуєшся, можуть бути нелюдами.
Але я ж обіцяла про Відень.
Він неймовірний!!!
Красивий, продуманий, розслаблений і геть без контролю.
Заходиш в метро без всяких препон і кордонів, без оплати (бо кожен має проїзний, чи купує онлайн квиток, який можуть перевірити, але не часто).
Нема тьоть, що вимірюють рулеткою твою валізку, хоча вона виглядає маленькою і зрозуміло, що можна не міряти, а пропускати (це так в Києві мене постійно "переміряють").
Нема турнікетів, що можуть тебе хлопнути по дупці, в разі якщо ти замріявся і надто повільно йшов.
Заходь і їдь. Всюди ліфти, спуски чи ескалатори - а раптом ти на візку чи з валізкою.
Але при купівлі квитка напиши з якої станції рушаєш і куди плануєш. І прізвище.
І переходити на іншу лінію можна. Без проблем і доплат.
В Стамбулі не так. Там платиш щоразу.
Моя Олександра хоч і не була у Відні, але чекала мене.
Поставила в вазу мої улюблені тюльпани - ніжні і прекрасні, як весна і обіцянка життя.
Накупила фруктів, зварила бульйон (як я себе сварила, що писала про це нещодавно і завдала їй зайвого клопоту).
- Ти п'єш каву з молоком? Я купила тобі молочко. І сир, що ти любиш, і червону рибку, і зелень, і помідорчики, і лимони, і авокадо, і айранчик, і різного хлібчика - ВСЕ ЇЖ!!
Вдома мене чекали 2 хвостики - чорний котик і білявочка собаня.
Вони сховались під ліжком, коли зрозуміли, що прийшла не їх улюблена господиня, а я.
Але потім повилазили і грались зі мною, і ходили всюди за мною хвостиками.
Мене люблять діти і тваринки.
А я обожнюю все живе.
Думала, що погуляю освітленим вечірнім Віднем, але не вистачило сил.
Моя Саша лишила ввімкнену гірлянду, що світить малесенькими вогниками і не мигає (бо від мігалок в мене тепер болить голова).
Поряд поклала в мисочку Рафаело "ти ж любиш", цікаві книжки і аромасвічку "для розслаблення після дороги".
Я гріла собі бульйон і розуміла, що мені просто хочеться плакати від цієї турботи і опіки.
Цієї любові і сприйняття.
Підтримки і жертовності.
"Ну Таню, що ти таке говориш, це ж нормально!" (с)
Лягла в радісних кольорів постіль і заснула.
І звірята намагались не заважати мені.
Наче розуміли, що мені так необхідно виспатись.
Я б довго спала.
Але телефон почав дзенькати десь о 9й - туристи не сплять.
Насипала корм хвостикам, зварила запашну каву, побронювала заявочки і буду зараз оплачувати ті, що сьогодні підтвердили.
Мені тихо і затишно.
А в Києві мої подруги починали ранок під канонаду вибухів.
І поки я добиралась - теж "пропустила" обстріл мого міста, після якого знову зникли світло, вода і тепло.
Мені пощастило мати таку подругу...
Мені взагалі так щастить на людей.
І на хвостиків ))
Через свою роботу я не маю право заводити їх, щоб не думати потім, куди ж прилаштувати на час поїздок.
Але так радію, що можу набутись з тваринками друзів.
- Слава Україні!! - репетує папуга моєї знайомої в Німеччині.
І якщо ніхто не відповідає, то відповідає сам собі:
- Героям слава! Ну що ж ви.. пора ж вже вивчити...
Знайома каже, що завдяки мені в них в оселі завжди є Україна.
Папужка не дає забути ні на день.
А вони були впевнені, що він не може навчитись говорити.
Треба розібратись з повідками і одягом для песика, та вийти разом прогулятись.
Вона покаже мені найближчі локації Відня.
А я відчую себе віденською фрау з собачкою.
Дві білявочки будуть доречні на вулицях прекрасного міста.
Де тихо, затишно і дорого.
Але так прекрасно!
#Дубровська 14.01.2026 Відень
Tetiana Dubrovska Tainka Dubrovska Тетяна Дубровська
