06/07/2022
Мій дідусь! Письменник, режисер, журналіст. Людина що піднімала культуру України після другої світової війни. Зараз я розумію яку долю він пройшов. Він був у німецькому концтаборі , а після завершення війни на його плечі лягла велика робота. Він займався культурою.
Культурний діяч, який пройшов пекло війни. Зараз я згадую його розмови про війну, як він розповідав мені весь жах. Але я була дитиною і не серьезно сприймала байки про ракети та концтабори. Але сьогодні я згадую кожне його слово…
🤗 Продовжуємо знайомити з родиною сімейного видавництва:
Житній Микола Степанович - батько Житньої Людмили Миколаївни.
Житній Микола Степанович народився 22 травня 1926 року на Кіровоградщині в с. Володимирівка, в сім'ї Житнього Степана Тимофійовича та Варвари Кирилівни Щерби. Його батько Степан Тимофійович мав свою кузню, землю, коней. Був освіченою, доброю людиною, його поважали односельці.
Микола Степанович був з багатодітної сім’ї: семеро дітей - чотири сестри - Нюся, Меланка, Мотря, Галина і два брати – Дмитро та Василь. Микола Степанович був найменшою дитиною в сім'ї. Дитячі та юнацькі роки його пройшли так як у більшості сільських дітей того часу.
Микола Степанович ходив до сільської школи, відрізнявся від своїх ровесників розумом, веселою вдачею, відчуттям гумору, буйною фантазією, романтизмом. Писав вірші та дуже гарно малював. В сім'ї його як найменшого дуже любили, балували, закривали очі на всі його витівки.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Миколі Степановичу тоді ще не виповнилося 17 років, на фронт його не взяли. Його чекала тяжка доля німецьких концентраційних таборів. Разом зі своїми юними односельцями, хлопчиками та дівчатками, він був в 1941 р. відправлений до Німеччини (Гаінген - ІІ категорія). Про проведені в концтаборах роки він не розповідає. То були жахливі часи.
Коли, американці звільнили наших військовополонених з концтаборів Німеччини, звільнений був і Микола Степанович.
40 тисяч військовополонених були відправлені до Франції в місто Шалон, біля Парижа. Утримувати в людських умовах таку велику кількість військовополонених було тяжко. Сталін добився розділення такої великої кількості військовополонених на менші групи, по 4,5 тисячі, щоб покращити їхні умови існування. Серед військовополонених був відомий московський артист Трушков, який із талановитих військовополонених організував трупу зі 100 чоловік. Микола Степанович мав добрі артистичні здібності та теж був членом цієї трупи. Їздили вони з гастролями по всій Франції. Французи їх добре зустрічали.
Пізніше з військовополонених був створений мінометний полк, який знову був відправлений до Німеччини. Микола Степанович був командиром взводу мінометного полку. Після перевірки КДБ (як і більшості співвітчизників), він був відправлений для продовження військової служби в Карело-фінську РСР, в Резерв Верховного Головнокомандуючого. І тільки в 1950 році батько демобілізувався, повернувся до рідного села. Та матуся його не дочекалась... Вона була вбита німцями в останні дні війни та похована в братській могилі (разом з іншими односельцями) в с. Володимирівка. Старий батько разом з песиком дочекався...
В 1950 році, після демобілізації, Микола Степанович закінчив культурно-освітній технікум та політичну школу. Упродовж 15 років (1950-1965) працював завідуючим сільським клубом в с.Володимирівка. Клуб, яким завідував Микола Степанович, займав I місце в області. Художня самодіяльність клуба на всіх фестивалях області була кращою. На сцені сільського клубу ставилися твори відомих драматургів, такі як „Наталка Полтавка", „Назар Стодоля”, „Вечори на хуторі близь Диканьки”, „За двома зайцями" та інші.
Микола Степанович був актором (виконував головні ролі), а також драматургом. Сам писав драматичні твори (на жаль, не збереглися). Уже в той час писав кумедні гумористичні історії із життя села. Теми для його гумористичних творів підказувало саме життя.
Друкувався в газетах і журналах: „Кіровоградська правда", „Степовий край", "Літературна Україна”, журналі „Перець" та в інших. Він був комуністом і пишався цим. В 1961 році був обраний депутатом районної ради.
В с.Володимирівка Микола Степанович зустрів молоду гарну дівчину Caлову Галину Олександрівну, уродженку с.В.Виска Кіровоградської області, яка після навчання приїхала працювати в сільську бібліотеку. В 1952 році вони побрались. Від цього шлюбу народилося двоє дітей: Людмила Житня та її брат Сергій.
Микола Степанович продовжував вчитися, але вже заочно. Наскільки згадує Людмила Житня, він весь час десь вчився: Університет марксизму-ленінізму; факультет журналістики Київського університету; московський інститут радіо і телебачення. Він любив вчитися, його цікавило все. Його улюблена пісня: «Я люблю тебя жизнь.», а також «Два кольори мої, два кольори...» О.І. Білаша.
В 1965 році райком партії направив Миколу Степановича в компаніївський район Kiровоградський області, де він працював редактором газети, "Ленінець", відповідальним секретарем газети, "Прапор Леніна", редактором районної радіогазети.
Продовжував писати статті, нариси, оповідання, гуморески. Написав слова до пісні «Про Компаніївку», музика М.Лавро, яка стала піснею району. Був керівником групи під час створення «Книги пам'яті» Кіровоградської області.
Пішов з життя на 89-році. Але згадка про нього, культурний внесок в розвиток Кіровоградщини, залишиться назавжди у земляків, як надбання.
Людмила Житня
