Меморіал: вбиті росією, Паньківська 3, оф. 1, Kyiv (2025)

26/09/2025

47-річний енергетик Олександр Стрілець загинув 13 вересня 2022 року в місті Балаклія Харківської області. Оглядаючи лінію електропередачі, він підірвався на розтяжці, залишеній окупантами.

Олександр народився в селі Яковенкове Харківської області. Вищу освіту здобув у Харківському національному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Понад 15 років працював в АТ «Харківобленерго» на посаді майстра виробничої дільниці служби ліній Куп'янського високовольтного району електромереж.

«Він був чесною, справедливою, порядною людиною, спеціалістом найвищого рівня. Для нього не існувало завдань, які неможливо виконати. Його бригада була за ним як за кам'яною стіною. Завжди турбувався про кожного, дбав про безпеку. Це дуже велика втрата для всіх нас», – сказали його колеги.

Російські війська окупували Балаклію на початку повномасштабного вторгнення – 3 березня 2022 року. Коли 8 вересня 2022-го ЗСУ звільнили місто, Олександр одразу приєднався до тих, хто взявся за його відновлення.

«Наша родина завдяки йому була міцною та непорушною. Як брат він завжди був поруч, готовий підтримати і розвеселити. Як син він був гордістю та опорою для батьків. Як чоловік дарував тепло і розуміння. Як батько він дав своїм дітям безмежну любов і став для них найкращим прикладом. Його відхід залишив у наших серцях невимовний біль, але світла пам'ять про нього завжди зігріватиме. Ми втратили не просто брата, сина і батька, а неймовірну людину, яка наповнювала наше життя радістю, підтримкою та мудрістю», – розповіла сестра Тетяна.

Поховали Олександра в рідному селі.

Посмертно енергетика нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

У нього залишилися батьки, дружина, двоє синів та сестра з родиною.

25/09/2025

57-річного Валерія Коновала вбили 28 лютого 2022 року – він повертався скутером додому в село Озеряни з Києва, коли його розстріляли російські війська. Це сталося біля села Нова Басань на Чернігівщині.

Валерій народився в селі Озеряни на Чернігівщині. Після школи навчався в залізничному технікумі в Києві, а потім пішов в армію. Повернувшись, вирішив не продовжувати навчання там. Закінчив профтехучилище, багато років працював у Києві на Дарницькому вагоноремонтному заводі.

Мав дружину і сина. У 2017-му повернувся жити в батьківську хату в рідному селі. Останні роки працював охоронником на автостоянці в столиці.

«27 лютого він поїхав на зміну. Ми просили, що не треба, але він вважав, що має це зробити. Електричка вже не ходила, бо залізниця була пошкоджена. Тому майже 90 кілометрів здолав на скутері. Відчергував, а додому так і не доїхав… Зв’язку не було. Від інших я знала, що людей, які їхали тією дорогою 28 лютого 2022, розстрілювали. Остаточно про загибель брата мені сповістили 2 квітня, коли знайшли тіло. При ньому були документи. Ми поховали його на кладовищі в рідному селі 5 квітня», – сказала сестра Тетяна.

Тетяна згадує брата надзвичайно роботящим; він умів працювати з деревом, електрикою. Мав золоті руки.

«Валерій був добрий, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Нам його дуже не вистачає», – додала сестра.

У Валерія Коновала залишилися сестра, дружина, син й онука.

23/09/2025

58-річний пастор Юрій Клімко загинув 28 лютого 2024 року в місті Куп'янськ на Харківщині. Тоді в церкву, де він служив, влучив російський снаряд.

Юрій був родом із Донецька. Його батька запросили на роботу на Куп'янський ливарний завод. Сюди він перевіз родину з двома дітьми. Після школи Юрій вивчився на автослюсаря. Працював на ливарному заводі. Потім був плиточником, працював на виробництві меблів, займався власною справою з проведення каналізації. Останніми роками повністю присвятив себе церкві та капеланству.

«Юра любив книжки і риболовлю. Читати міг цілодобово, особливо релігійну літературу і фантастику. Риболовлю любив за тишу. Казав, якщо навіть нічого не спіймав, то просто посидів, поспілкувався з Богом або й помовчав», – згадала дружина Олена.

У парі з Оленою Юрій прожив 33 роки.

«Дай, Боже, кожній такого чоловіка. Він був дуже добрий, спокійний. Ми протилежності. Я запальна, як сірник. Юра ж гасив усі можливі конфлікти. В нас була одна-єдина сварка. Пам’ятаю, образилася, мовчала, але він не зрозумів, що я в образі. Думав, що просто зайнята. Коли почала коники показувати, сказав: «Давай домовимося раз і назавжди – що би не сталося, ми розмовляємо. Якщо комусь щось не подобається, ми про це кажемо. Але ми це робимо в любові. І не кажемо це на людях, при дітях, а – наодинці». Ніхто нам не вірив, що в нас не було сварок, але це дійсно так».

Олена пригадує – Юрій умів зі співчуттям і терпляче вислухати, а коли почалася повномасштабна війна знаходив слова, аби всіх навколо заспокоїти.

27 лютого 2022 року в Куп'янськ зайшли російські війська. Пастор Юрій із дружиною Оленою залишилися зі своїми вірянами. Зокрема, допомагали з продуктами і ліками.

«Господь так зробив, що були фінанси, які ми змогли спрямувати на допомогу. Місцеві підприємці, фермери віддавали товар за мінімальну ціну, щоб ми безкоштовно роздавали людям. В нас вони отримували тушонку, олію, борошно, крупи, цукор. Також ми забезпечували населення «сірої зони» ліками. Збирали списки необхідного, закуповували і розвозили», – згадала Олена.

Юрій Клімко був відомий своєю українською позицією. Коли до міста зайшли ворожі спецчастини, там почали ширитися новини про те, окупанти забирають людей «на підвал».

«Ми з Юрою були військовими капеланами, хоча й позаштатними, волонтерами. Наші документи лежали в міській раді. Юра мав посвідчення учасника бойових дій, – розповіла Олена. – Згодом у нашу церкву вломилися окупанти, очевидно, шукали зброю. Коли з'явилася спецкомендатура, запровадили перевірку по списках тих, хто в'їжджає до міста. Ми мали добу, аби зібратися».

Клімки виїхали 6 квітня 2022. На новому місці Юрій продовжив волонтерство: купував авто для військових, возив їх та передачі.

У вересні 2022-го українські війська звільнили Куп'янськ. На п'ятий день Юрій із Оленою прибули до міста з допомогою, а в грудні повернулися до нього назовсім.

28 лютого 2024 року Олена була в церкві, коли раптом прогримів вибух – прилетів снаряд. Отямившись, побачила над собою небо. Церква була зруйнована.

«У момент прильоту Юра з двома братами ремонтували в гаражі нашу машину. Вони отримали поранення, чоловік загинув на місці», – сказала Олена.

В Юрія Клімка залишилися дружина, троє дітей, сестра та шурин.

22/09/2025

45-річного Леоніда Козирєва знайшли закатованим 5 жовтня 2022 року на Харківщині – на території Куп’янського силікатного заводу в робочому цеху.

Леонід народився у селі Подоли Куп’янського району Харківщини. Був слюсарем. У 2010-му пішов працювати на залізницю слюсарем аварійно-відновлювальних робіт 4-го розряду дільниці водопостачання станції Куп’янськ.

У складі аварійно-відновлювальної бригади забезпечував безперебійну роботу систем водопостачання селища Куп’янськ-Вузловий і лінійних станційних об’єктів.

Співробітники розповідають, що Леонід був дисциплінованим, кваліфікованим. Постійно підвищував свій професійний рівень. З усіма ввічливий. Проявив себе як ініціативний працівник під час введення в експлуатацію установок знезараження питної води і частотних перетворювачів по артезіанських свердловинах.

На початку повномасштабної війни Леонід зі сім’єю опинилися в окупації в селищі Куп’янськ-Вузловий. Там зникло електропостачання, газ, вода.

21 вересня 2022 року Леонід вийшов із дому, щоб набрати для родини води в людей, які мали водопостачання від генератора, і не повернувся.

Селище Куп’янськ-Вузловий Збройні Сили України звільнили 27 вересня 2022 року.

Згідно з довідкою слідчого відділу Куп’янського РВП ГУНП в Харківській області, 5 жовтня 2022-го на території Куп’янського силікатного заводу знайшли тіла двох цивільних людей зі слідами тортур. Їхні руки та ноги були зав’язані за спиною.

Одним із загиблих виявився Леонід, якого на вулиці схопили російські окупанти.

«До всього Леонід мав вогнепальне поранення в шию, був залитий цементом. Експертиза показала, що 1 жовтня він вже був неживий… Чоловік терпіти не міг окупантів. Найбільше він чекав, коли нас звільнять», – згадала дружина Світлана.

Поховали Леоніда 14 листопада 2022 року в Куп’янську.

«Чоловік був добрим і чуйним, чудовим сім’янином, найкращим батьком. Увесь вільний час присвячував дітям, спілкуванню з ними. Возив їх на всі можливі спортивні гуртки. Сам цікавився спортом. В молодості займався волейболом», – розповіла Світлана.

У Леоніда Козирєва залишились дружина, син і донька.

21/09/2025

Роман Шияненко ріс добрим і справедливим хлопцем, умів підтримати інших. Однокласники обрали його президентом класу, бо поважали за відкритість і чесність.

Рома любив спорт, допомагав мамі й турбувався про менших братів.

5 вересня 2022 року російський снаряд зруйнував дім родини у Новій Гусарівці на Харківщини. 14-річний Роман загинув.

Його ховали на подвірʼї будинку, а домовину зробили з ящиків, де були російські снаряди. Через кілька днів Нову Гусарівку звільнили українські воїни. Романа перепоховали на місцевому кладовищі.

🟦Читайте його історію на сайті платформи Меморіал: https://bit.ly/3Vmn5Px

19/09/2025

53-річний Олег Дехтиренко загинув унаслідок балістичної атаки російської армії на Кривий Ріг 4 квітня 2025 року. Коли почався обстріл, він був на прогулянці поблизу дитячого майданчика разом із дружиною Вікторією та онукою Кірою. Рідні Олега вижили.

Олег Дехтиренко жив у Кривому Розі. Працював у галузі зв’язку. Спершу – в АТ Укртелеком, а потім обіймав посаду техніка відділу впровадження сектору будівництва ПрАТ «Датагруп». Колеги згадують його відповідальною людиною, на яку можна було покластися, від якої можна було отримати пораду.

«Це велика втрата для всієї нашої команди. Олег був надзвичайно порядною, доброю, щирою та чуйною людиною. Ми цінували його за надійність, готовність завжди прийти на допомогу і високий професіоналізм. Він любив життя та свою справу. І залишив після себе світло, пам’ять і приклад справжньої людяності», – написала колега Оксана Алексєєнко.

На дозвіллі Олегові подобалося ходити в ліс. Також він обожнював походи в гори та подорожі в нові місця.

«Мій чоловік був доброю і чуйною людиною. У нього не було своїх дітей, проте він дуже любив нашу онучку, Кірочку», – сказала Вікторія.

В Олега Дехтиренка залишились дружина, пасинок із невісткою та онука і дядько.

18/09/2025

40-річний Раміс Закієв загинув від російського удару по багатоповерхівці Києва. Тієї ночі ворог атакував Дарницький район ракетами і дронами та зруйнував увесь під'їзд житлового будинку. Загинуло понад 20 людей.

«Ракета влучила у вікно помешкання, де жив мій брат зі сім'єю...», – розповіла Вікторія Закієва.

Раміс народився у Києві. Його мама із заходу України, а тато за національністю азербайджанець. Раміс навчався спершу в залізничному технікумі, а потім закінчив Державний економіко-технологічний університет транспорту (нині це Національний транспортний університет). 14 років працював на залізниці – пройшов шлях від монтера колії до майстра бази. У 2021-му звільнився і підробляв на різних роботах.

«Основною рисою характеру Раміса було те, що він виступав за справедливість. Також брат був дуже відповідальний, товариський, як особистість – різносторонній, як батько та чоловік – турботливий, піклувався про родину. Мав багато друзів, колег і знайомих та завжди намагався допомогти. Ніколи не оцінював людину за статусом», – додала Вікторія.

Поховали Раміса Закієва на Бортницькому кладовищі.

У нього залишилися батьки, дружина, двоє синів і сестра.

17/09/2025

Життя фермера Олександра Гордієнка відібрала російська армія 5 вересня 2025 року. Ворог атакував безпілотником автівку, в якій він перебував поблизу села Урожайне на Херсонщині.

Олександрові було 58 років. Народився у селі Тихий Лиман Каховського району Херсонщини. Закінчив Херсонський державний аграрно-економічний університет. Жив у Бериславі. Очолював фермерське господарство «Гордієнко» і був головою обласної асоціації фермерів, а також депутатом Херсонської обласної ради. Вів активну соціальну та громадську діяльність.

«Усього за три дні до трагедії зустрічався з прем'єр-міністеркою України, розповідав про проблеми аграріїв, боровся за звільнення від оподаткування тих землеробів, яким доводиться працювати в страшних обставинах. Мав зустрічі з президентом Володимиром Зеленським на з'їздах представників бізнесу Херсонщини. Завжди представляв інтереси громади, умів достукатися до влади», – розповіла донька Аліна Гордієнко.

Після того, як Збройні Сили України звільнили правий берег Херсонщини від окупації, вивіз сімʼю до Одеси, а сам повернувся в рідну область. Обробляв землю, навчився розміновувати поля.

Самотужки розмінував тисячі гектарів, звідки вивіз понад 5 тисяч протитанкових мін. Рятував від обстрілів техніку й працівників. Боровся з ворожими дронами за допомогою РЕБ і збивав їх рушницею, якою майстерно володів.

Обожнював катання верхи і мисливство. Разом із друзями їздив полювати в різні куточки України. Вів здоровий спосіб життя, відвідував спортивний зал. Багато часу присвячував родині.

«Батько був людиною неймовірно широкої душі, лідером за характером. Чудовий син, тато і дідусь. Від нього ми навчилися, що сімʼя – це найвища цінність. Він завжди наголошував: «Я ж Гордієнко, я козацького роду, мене не так легко вигнати зі своєї землі». Дітям і внукам прищепив риси лідерів і переможців. Він – характерник, ішов до кінця, довгий час відбивався від ворожих безпілотників, бувало, що сікло йому машину або і його ранило. Але то була справа принципу! Вселяв нам безперервний оптимізм. Ми, як сім'я, дуже переживали за нього, просили берегти себе, але водночас повністю розділяли його діяльність», – додала Аліна.

В Олександра залишилися донька, два сини, онуки й інші рідні.

17/09/2025

Катерині Винниченко було лише 13 років. Вона росла в Маріуполі, захоплювалася цирковим мистецтвом, стрільбою з лука та малюванням.

Дівчина мала сильний і впертий характер — завжди прагнула, щоб усе було по-її.

Катерина з мамою Іриною залишались в Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення. Вони загинули 15 березня 2022 року, коли готували їжу на багатті у дворі.

🟦Читайте історію Катерини на сайті Меморіалу за посиланням: https://bit.ly/3Vmn5Px

17/09/2025

Життя Оксани Файдюк відібрав російський обстріл Києва проти ночі 28 серпня 2025 року. Тоді в Дарницькому районі ворог зруйнував увесь під'їзд п'ятиповерхового будинку. Тоді не стало також хлопця Оксани Вадима Желізника з мамою Зоєю та її коханим Андрієм.

Оксані було 23 роки. Вона народилася і зростала в місті Красилів на Хмельниччині. Там закінчила школу, а згодом вступила до педагогічного коледжу Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. Здобула освіту виховательки-логопедині дошкільних навчальних закладів.

Останні три роки жила в Києві із коханим Вадимом. Разом започаткували бізнес із підбору і продажу автомобілів. Також Оксана працювала майстринею манікюру й пекла торти на замовлення.

«Моя донька була дуже спокійна, неконфліктна. Хороша людина, на яку можна було покластися. Вона вміла вислухати і допомогти, коли хтось у біді. Із Вадимом жили дружно та мирно. Вільний час Оксана проводила з ним, також мала друзів. У столиці їй було добре», – розповіла мама Олена.

Поховали Оксану Файдюк у Красилові.

У неї залишилися мама, два молодші брати, бабусі, дідусь.

16/09/2025

39-річного Олександра Любиченка вбили у березні 2022 року під час окупації на Київщині. Окупанти вистрелили чоловіку в голову. Тіло Олександра знайшли поблизу водойми у Дмитрівці Бучанського району 17 квітня 2022. На ньому були сліди від катувань та випалювання татуювань, які чоловік мав на руці.

Олександр народився 23 квітня 1982 року в селі Білокоровичі Житомирської області. Навчався у Житомирському фаховому коледжі культури та мистецтв імені Івана Огієнка. Навчання не закінчив, був призваний на строкову службу. Опісля їздив на заробітки за кордон. З родиною жив у селі Новий Корогод на Київщині. Працював у Києві на будівництві та водієм таксі.

Після початку повномасштабного російського вторгнення дружині Олександра з дитиною вдалося виїхати з Київщини. 5 березня з Олександром зник зв'язок. За понад місяць, уже після звільнення Київщини, його знайшли вбитим поблизу водойми у Дмитрівці.

«Син був працьовитий, здавалося, що він усе вміє: обкласти грубу каменем, зробити зачіску донечці, посадити і доглядати троянди. Це і багато іншого було для Олександра простим. Не було й дня, аби в кишенях не носив з собою корм для тварин – завжди годував безхатніх котиків і собачок. Був дуже справедливий», – розповіла мама Любов.

Поховали Олександра в селі Білокоровичі Житомирської області

У нього залишились мама, дружина, донька і брат.

15/09/2025

Виставка Меморіалу «Втрачене дитинство» – у Варшаві.

Це історії українських дітей, яких вбила російська армія після початку повномасштабного вторгнення.

Фото та життєписи діток уже четвертий місяць розміщені на фасаді Посольства України у Польщі. Побачити їх можна до кінця вересня.

29 серпня експозиція була представлена також біля ресторану кримськотатарської кухні Krym Restauracja, поруч зі столиком пам'яті на честь полеглих українських захисників і захисниць.

Це стало можливим завдяки Пласт Варшава - Płast Warszawa та Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej/Посольство України у Польщі.

«Ця виставка нагадує нам, що, на жаль, число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, постійно зростає. Одна з фото – нагадування про трагедію пластової родини Базилевич, у якій від російських ракет загинуло троє дітей і мама. Втрата сотень дитячих життів — це біль, який неможливо описати словами. Світ не має права забути ці жахіття, поки в Україні продовжують гинути невинні», – поділилися у Пласт Варшава - Płast Warszawa.

«Виставка «Втрачене дитинство» особливо торкає серце. Це не просто фотографії — це історії маленьких українців, яким не дали вирости. Світ має пам’ятати їх і не допустити забуття», – поділилась Руслана Ковальчук, дружина полеглого воїна Віталія Ковальчука.

Меморіал: вбиті росією

26/09/2025

25/09/2025

23/09/2025

22/09/2025

21/09/2025

19/09/2025

18/09/2025

17/09/2025

17/09/2025

17/09/2025

16/09/2025

15/09/2025

Address

Telephone

Website

Alerts

Contact The Business

Shortcuts

Share

Category