13/06/2023
Представник молодої української поезії:
Катерина Балашова
Поезія цієї авторки непокоїть. Рядками наче промовляє зачаєна тривога та притлумлений неспокій. Можливо, це не лише вірші, але й речитативи якогось незнаного ні нам, ні самій поетці ритуалу – його фрагменти, зітлілий спогад. Щось звучить звідти, зсередини; щось спонукає нас зупинитися і вслухатися.
– Ростислав Семків
Її вірші про дім, про стіл, про свіжий хліб, про те, що сьогодні перетворилося із кліше на цілком свіжі, цілком конкретні рани. Це поезія про крихкість найріднішого і знищення красивого, яке все ж не зникає навіть тоді, коли його беруть нечистими руками і грубо розбивають.
– Мирослав Лаюк
відгомін
нині ці стіни завше тихі на дотик –
опалі паруси з цегли напнуться від протягу
що гойдає коридори й вузли того дому
з пусткою замість крівлі й оком на дверях;
звук годинника на горищі:
цок
стан часу – хистка тростина
але тонкі речі буває найважче зламати
цок цок
спіралі стін в’ються над багаттям
крізь віконні ікла звідкись тихо нісся бог
медогляд
зробили рентген
і побачили в грудях вулик:
біле плетиво в чорній інверсії,
медові соти у липкій клітці,
як вовтузяться бджоли в легенях,
як літають трахеєю вгору й униз
і як солодко буває на серці;
сказали: „тому
у вас кашель із кров’ю, бо
ви дали недузі прогресувати”.
ніжно тримаю бджілку в пучках,
щоб вона чула звуки міста від ребер:
жуж жуж жуж
питаю:
як то мені їх не лишити
як не любити,
коли вони одні повертаються до мене
щодня, мов додому?
12.3.22
як у цей сонячний день
щось може влучити
у твій дім крім проміння?
він надійно лежить
на дні спільного неба
хитається на межі
слів і великого болю
просто зараз
ракета перекинулась
на синицю:
вона сідає на дах
і хрипко цвірінькає
про своє.
повернення
а потім ми повернулися в дім,
який нас чекав.
і це було найдивовижніше з див:
хто звелів йому хитко стояти
на крихкій камінній долоні?
чому він не розщепився зсередини
у простиглий каркас із цегли,
щойно ми вийшли за межі,
забравши своє густе мовчання,
спаковане в коробки з нової пошти?
чому підлога лащиться так,
ніби нічого не сталося,
а фіранки торкаються обличчя й рук,
мов тюлеві кішки хвостами з мережива?
цей дім урчить, самотній-голодний,
ніби радіє, що знайшов дорогу до нас;
плекавши наш відгомін, кімнати
обійняли собою наші речі й риси.
і ми посадили наші змертвілі тіла
за теплий обідній стіл,
поклали їх у шепіт води у ванній,
щоби опісля скрутитися
в утробній темряві ліжка
з надією народитися
вранці.
