Політика Експерт

06/11/2025

06/11/2025

🕯 Десять місяців пошуків. На Вінниччині попрощалися з Героєм Олександром Личманюком

Десять місяців родина чекала на звістку. Десять місяців вірила, що син живий. І лише зараз стало відомо — солдат Олександр Личманюк, позивний «Папай», загинув під Покровськом.

Йому було 27. Народився в Гайсині, навчався у Тульчинському ліцеї з військово-фізичною підготовкою, потім у Львівській академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Після навчання служив добровольцем у батальйоні «Вінницькі скіфи», а згодом підписав контракт із 59-ю окремою мотопіхотною бригадою.

9 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Пушкіне (Донецька область) зв’язок із його групою зник. Лише після ДНК-експертизи встановили: Олександр загинув 13 грудня.

«Мав поранення, контузії, але завжди повертався у стрій», — згадують побратими.

Сьогодні Гайсин проводжав свого Героя на Алеї Слави. Люди стояли мовчки, із квітами та сльозами. Бо кожна така історія — це не просто біль, це наша історія боротьби.

Ви відчуваєте, як боляче звучить слово «чекали» у минулому часі?
І чи вистачить нам сил пам’ятати кожного, хто повернувся додому лише у вічності?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: ФАКТИ

06/11/2025

💙 «101 день на позиції». Історія Валерія “Шума” — воїна 101-ї бригади ТрО Закарпаття

Сто один день без відпочинку, без заміни, без тіні спокою. Сто один день серед вибухів, пилу, спеки й ночей без сну. Так минуло літо для Валерія з Ужгорода, позивний “Шум”.

До війни він жив, як більшість із нас: навчався в ужгородській школі №3, потім у професійному училищі. Працював на меблевому виробництві, далі — на фабриці лиж у Чопі. Але після початку вторгнення у 2023 році вирішив: час служити. Долучився до 101-ї окремої бригади територіальної оборони Закарпаття.

У травні 2025 року його група з трьох бійців заступила на позицію на Донеччині. «Через постійні атаки дронів ротації не було. Ми просто залишились — бо хтось мав стояти», — розповідає Валерій.

«Найважче було не від обстрілів, а від спраги. Не вистачало води, а іноді навіть слів», — згадує він.

Побратим Олег із Кіровоградщини загинув. Удвох із Євгеном з Мукачева вони тримали позицію ще кілька тижнів. Під обстрілами, без палива, без підсилення. Коли отримали наказ відходити, шлях назад зайняв три дні — п’ятнадцять кілометрів, «від посадки до посадки».

За стійкість і мужність Валерій отримав відзнаку Головнокомандувача — «Золотий хрест». Але для нього головна нагорода — повернутись до своїх, у 6-й батальйон. Бо там — побратими. Там — життя.

«Ми бачили пекло, але не здалися. Бо знали, що за нашими спинами — Україна», — каже він.

Сто один день — це не просто цифра. Це історія про витримку, коли тіло хоче впасти, але серце не дозволяє.

Ви відчуваєте, скільки сили в цих простих людях?
І чи вміємо ми дякувати не лише за перемогу, а за кожен день, який вони нам подарували?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Суспільне Ужгород

06/11/2025

🕯 Полтавщина прощається з Героєм: підтверджено загибель розвідника Валерія Хоменка, який дев’ять місяців вважався зниклим безвісти

Дев’ять місяців тиша. Дев’ять місяців чекання, молитв, сподівань. Родина вірила, що він живий. Але тепер стало відомо — захисник із Лубен Валерій Хоменко загинув 15 лютого на Донеччині.

Валерій народився 1 жовтня 1973 року у Лубнах. Закінчив школу №2, працював механіком у Лубенській механізованій колоні №27, потім — начальником служби військової охорони. Він був людиною дії: надійний, відповідальний, спокійний. Любив спорт — грав у волейбол, не раз представляв Лубенщину на змаганнях.

Коли почалась повномасштабна війна, Валерій не залишився осторонь. Став розвідником-радіотелефоністом розвідувальної групи, служив із гідністю. Восени 2024 року пройшов навчання у центрі десантно-штурмових військ і повернувся на фронт — на Донецький напрямок.

«Мав золоті руки й велике серце. Завжди йшов першим і ніколи не здавався», — кажуть побратими.

15 лютого 2025 року він загинув під час виконання бойового завдання. З того дня його вважали зниклим безвісти. І лише тепер ДНК-експертиза підтвердила страшну звістку.

У Валерія залишилися дружина та син. Прощання з Героєм відбудеться 7 листопада о 12:00 на Володимирському майдані в Лубнах.

Ви відчуваєте, як довго може тривати надія?
І чи зуміємо ми пам’ятати кожного, хто повернувся додому — не словами, а вічною вдячністю?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Zmist

06/11/2025

💙 Ветеран зі Стрийщини пробіг два світові марафони — в пам’ять про загиблого сина

Іван Дрозд, позивний «Шпак», із невеликого села на Стрийщині. Людина, яка втратила сина на війні. Людина, яка сама пройшла війну, поранення, лікарні. І знайшла спосіб жити далі — бігти.

Цього листопада він подолав два найвідоміші марафони світу — у Вашингтоні та Нью-Йорку. Сто кілометрів болю, пам’яті та сили. Біг не за медаль, а заради сина Андрія, який загинув, захищаючи Україну.

До війни Іван служив у Збройних силах. Під час бойових дій у 2022 році отримав тяжке поранення — втратив ліву руку. Але після реабілітації знову почав бігати. Спочатку — для себе. Потім — для тих, кого вже немає поруч.

«Я біжу, щоб пам’ять про сина жила в кожному кроці. Щоб показати: навіть після втрати можна стояти — і бігти далі», — каже Іван.

У Вашингтоні він фінішував із результатом 3 години 50 хвилин, у Нью-Йорку — 3 години 32 хвилини. Наступна мета — пробігти марафони в Лондоні, Чикаго та Сіднеї.

Його історія — не про спорт. Вона про любов, яка не закінчується смертю.

Ви відчуваєте, як пам'ять може стати рухом?
І чи вміємо ми бачити у болі не кінець, а початок нового шляху?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Varta1

06/11/2025

🕯 На Донеччині загинув Захисник із Волині — Олександр Пекний

Йому було лише 34. Молодий, щирий, усміхнений. З тих, про кого кажуть — справжній. Олександр Пекний із села Лище Підгайцівської громади загинув 27 жовтня 2025 року під час бою на Донеччині, поблизу населеного пункту Затишок.

Народився він 29 грудня 1990 року. З дитинства був працьовитим, відповідальним, завжди готовим допомогти. Коли війна прийшла в дім — не вагався. Взяв зброю і став у стрій.

«Він ніколи не говорив про страх. Казав лише: треба стояти — бо за нами Україна», — згадують побратими.

Олександр віддав життя за свободу й незалежність, захищаючи кожного з нас. Для рідних він був опорою, для друзів — людиною честі. Його шлях — це приклад мужності, що не потребує гучних слів.

7 листопада Волинь попрощається зі своїм Героєм. Тіло Олександра проведуть від Волинського бюро судово-медичної експертизи у Луцьку, а далі — до рідного дому в селі Лище.

Ви відчуваєте, як боляче звучить слово «повертається» у такому контексті?
І чи зможемо ми берегти кожного, хто став стіною між нами і війною?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: VSN

06/11/2025

💙 Історія трансформації: як жартівливий торговець із пляжу Залізного Порту став військовим

Ще кілька років тому він стояв на гарячому піску, жартував із відпочивальниками й торгував сувенірами. Усі знали його усмішку — вона була частиною літа. А тепер — шолом, автомат і тиша позицій.

Цей чоловік із Залізного Порту змінив життя повністю. Після початку повномасштабного вторгнення залишив бізнес на морі й пішов до війська. Не за наказом, а за покликом — тому що «інакше не міг».

«Колись торгував під парасолями, тепер стою під прапором. Не легше, але важливіше», — каже він.

До війни він знав усіх у своєму селищі, допомагав, розраджував, мав друзів по всій Україні. Тепер його друзі — побратими. Серед пилу й вибухів він знову жартує — щоб підтримати інших. Бо сміх теж лікує, навіть на війні.

Його історія — про внутрішню силу, коли людина, яка ніколи не тримала зброю, стає опорою для інших. Про шлях, який змінює все: від пляжного прилавка — до бойового посту.

Ви відчуваєте, як багато мужності треба, щоб зробити такий крок?
І чи зуміємо ми берегти цю просту, людяну відвагу — без пафосу, але з глибокою вдячністю?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Суспільне Херсон

06/11/2025

Старший солдат Максим Дяченко на псевдо Міні Мі поліг у селі Рибацьке Донецької області 31 березня 2022 року. Його з важкопораненими побратимами евакуювали з металургійного комбінату «Азовсталь» у Маріуполі, коли російські військові збили гелікоптер. Воїнові назавжди 28 років.

Максим народився 23 травня 1993 року у місті Чистякове (раніше Торез), але з родиною жив у сусідньому Шахтарську на Донеччині. У 2014-му закінчив Донецький юридичний інститут.

«Коли тривали державні іспити, вже точилися бої за Донецький аеропорт. І відразу після останнього іспиту він поїхав у Нові Петрівці до батька Ігоря та вступив до батальйону «Донбас». Там склав присягу й став солдатом. У складі цього добровольчого підрозділу прослужив близько пів року, після чого син звільнився», – розповіла мати Тетяна.

Навесні 2015 року родина переїхала до Кам’янського на Дніпровщині. Там придбали будинок і все літо присвятили його облаштуванню.

«Наприкінці серпня до нас завітали побратими, з якими Макс служив у батальйоні «Донбас». Вони запропонували йому приєднатися до лав «Азова» та організувати в полку аеророзвідку», – поділилася мати.

Максим служив у «Азові» з 2015 по 2021 роки. Мав низку нагород: відзнаку Президента «За участь в АТО», нагрудний знак «За доблесну службу», медалі «За оборону Маріуполя» та «За військову службу».

«Я з ним познайомився в нашому батальйонному клубі під час настільної гри Warhammer 40000. Такий невисокий, у круглих окулярах, із шикарною густою та довгою бородою, світлою посмішкою. І очима, які постійно блищали – особливо коли Макс говорив про те, що йому подобалося. Мене трохи веселила його любов до здоровенних ножів. Міні Мі був розумною людиною, вільно володів англійською, багато читав і мав гарне почуття гумору. З ним було легко спілкуватися», – розповів побратим на псевдо Обіто.

У жовтні 2021-го Максим звільнився. Проте, за кілька днів до повномасштабного вторгнення вирушив до Маріуполя: «Я тільки подивлюся, може, нічого й не буде», – сказав тоді. Вранці 24 лютого 2022 року Максим уже був на базі та знову долучився до полку.

«Зв’язок був дуже слабким і нестабільним. Переважно Максим спілкувався зі своєю коханою Настею, вони були разом вісім років. За словами Ігоря, 14 березня Макс отримав поранення: у кімнату залетів і вибухнув снаряд, сину зламало руку, обпалило плече та посікло ноги», – сказала Тетяна.

Останнє голосове повідомлення від сина вона отримала 27 березня: «Все добре, лікуюся». 31 березня важкопоранених евакуювали гелікоптером. Але дістатися Дніпра вертоліт не зміг.

20 листопада 2024 року на Байковому кладовищі у Києві відбулася кремація.

Посмертно оборонця нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Меморіал героїв

06/11/2025

💙 “Лакі”. Історія військового, який пройшов найгарячіші напрямки фронту — від Куп’янська до Торецька

Його позивний — «Лакі». Щасливий. І це не просто слово, а відбиток долі. Молодший сержант із Харківщини пройшов майже весь східний фронт — від Куп’янська до Торецька, через Часів Яр і навіть «Нью-Йорк».

Боєць із 41-ї окремої механізованої бригади починав простим зв’язківцем, а сьогодні — командир відділення. У цивільному житті він був монтажником систем відеоспостереження. На війні став тим, хто тримає нитку комунікації, коли світ валиться у хаос.

Під час одного бою снаряд влучив йому в шолом, інший — у рюкзак. Вижив дивом. Звідтоді й «Лакі» — не про удачу, а про вдячність.

Його робота невидима, але саме вона тримає фронт.

Коли зв’язок зникає — зникає й орієнтир, і безпека, і впевненість. Тому «Лакі» і його побратими — це тиша, у якій народжується перемога.

Ви колись замислювались, скільки життів тримають ті, кого не видно?
І чи здатні ми дякувати не лише за подвиги, а й за буденність, що рятує інших?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Слобідський край

06/11/2025

💙 «Мажор». Боєць із Тернопільщини, який повернувся з Польщі, щоб захищати Україну

Він міг залишитися за кордоном. Міг спокійно працювати, заробляти і жити. Але повернувся. Бо не зміг інакше.

Володимир із Тернопільщини, позивний «Мажор». На початку березня 2022 року він працював на пилорамі в Польщі. Коли почалось повномасштабне вторгнення — був єдиним українцем серед колег, хто вирішив повернутись додому.

Спершу у військкоматі йому відмовили: не служив строкову, ще молодий. Але він приходив знову і знову. І восени таки підписав контракт — став оператором у підрозділі безпілотників 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

«Ми часто стояли за сотню метрів від росіян. Там або ти — або тебе», — згадує Володимир.

Три роки на війні. Без показного героїзму, без великих слів. Просто обов’язок і віра, що Україна має вистояти.

Ви відчуваєте, скільки сили в цих тихих історіях?
І чи цінуємо ми достатньо тих, хто не втік, а повернувся — щоб бути поруч?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Gazeta-Misto

06/11/2025

💙 Батько йде слідами сина. Історія родини азовця Олександра Гряника, який прорвався в оточений Маріуполь

Його називали «Грян». Він міг залишитись у безпеці, але обрав шлях у саме пекло — в оточений Маріуполь. У серпні 2022 року боєць «Азову» Олександр Гряник вирушив туди добровільно, щоб допомогти побратимам.

Мама дізналася про його рішення вже після смерті. Син не хотів, щоб вона хвилювалась. Він просто вірив, що мусить бути там, де важко.

До війни Олександр любив гори. Піднімався на вершини — в Україні й за кордоном. Казав, що висота дає спокій. І тепер, коли його немає, ці слова набули іншого змісту.

Його батько продовжив шлях сина. Тепер він підкорює вершини, які мріяв пройти «Грян». Спершу — гора Олімп, далі — Говерла. І кожен крок — це молитва замість слів.

Так пам’ять перетворюється на дорогу. І навіть коли серце розбите, людина знаходить спосіб іти далі — заради любові.

Ви відчуваєте, як пам’ять може стати силою?
І чи змогли б ви піднятись на гору болю, як цей батько?

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це не минуле, а продовження любові.

📌 Джерело: Суспільне Люди

06/11/2025

🕯️ 99 годин надії. Як український боєць вижив завдяки роботизованій евакуації.

У прифронтовій зоні на Харківщині поранений боєць бригади «Хартія», позивний Шатай, опинився сам посеред поля. Під постійним наглядом ворожих дронів він не мав змоги рухатися чи викликати допомогу.

Звичайна евакуація була неможлива. Але побратими знайшли спосіб — відправили роботизований дрон “Змій-500”, розроблений українськими інженерами.
Повільний, але майже непомітний, він під вогнем наблизився до бійця і вивіз його з небезпечної зони.

Евакуація тривала 99 годин. Це були дні надії, віри і боротьби за життя.
Сьогодні “Шатай” живий. І його історія — доказ того, що українські технології вже рятують українських людей.

Ця війна — не лише про зброю. Вона про винахідливість, взаємну підтримку і незламність, яка сильніша за будь-який страх.

«Ми не просто обороняємось. Ми створюємо рішення, які рятують», — кажуть побратими бійця.

📌 Джерело: Цензор