01/12/2025
Після об’ємистого мультижанрового роману «Aurora Borealis» Максим Гах створює майстерну концептуальну збірку оповідань, об’єднаних лейтмотивом тривоги й непевності, що густою тінню лягають на звичний триб життя. Партійний функціонер, відряджений до чужих країв нести вогонь революції, стикається з прадавніми похмурими силами. Спустошена біологічною зброєю Європа вибирає між останньою битвою та втечею до іншого світу. Врешті, прихід цілком конкретної темряви, боронити світ від якої змушені звичайні люди.
📌Кожне з цих оповідань забарвлене виразним настроєм наших складних і невідрадних днів, химерно й непередбачувано віддзеркалених у калейдоскопі альтернативних світів. Адже завжди і всюди життя є боротьбою за право на існування, і навіть у найсвітліші часи темрява повністю не зникає, терпляче очікуючи нагоди повернутися.
📍Світи, описані в цих оповіданнях, дуже близькі нам, вони існують поруч із нашим власним світом, та все ж відрізняються від нього. Десь на зміну кіно прийшли фантазії режисерів, які в режимі реального часу транслюються глядачам у свідомість, занурюючи тих у інші, глибоко особисті реальності. Десь знайома нам історія зазнає коректив, холодна війна точиться між іншими блоками, і цивілізація ще більше наблизилася до глобальної катастрофи. А десь людині протистоїть не людина, а саме небуття, що насувається, поволі захоплюючи й розчиняючи в собі все знайоме і звичне.
Кожна з цих історій має свій особливий час і місце, а також свого анонімного оповідача. Втім, їх об’єднує тривожне відчуття загрози — іноді прихованої, іноді цілком відкритої, — яка нависає над життям. Відчуття, що, на жаль, сьогодні усім нам таке знайоме.
--------
ДІВЧИНА З ІПАНЕМИ
Ніколи б не подумав, що скажу це, але мені бракувало саме такої осені. Саме такого повітря, важкого, вологого, що притискає до землі, як вода до дна озера.
Але головне: я виявив, що осінь цілковито відповідає моєму внутрішньому станові. Це міст, перехід, уже не літо, але ще й не зима. Так і я — вже не той, ким був, але ще не хтось новий. Що привело мене сюди? На що я сподіваюся? Невже мене тут хтось пам’ятає?..
Моя акліматизація тривала від учорашнього ранку. Місто те саме, але водночас зовсім інше. Наша кав’ярня «Орфей» на місці (навіть Орестова картина з арлекінами висить там, де й висіла), а навпроти вигоріла руїна поштамту. Трамваї, здається, ходять тими ж маршрутами, але їхати ними якось боязко. Щось нетривке відчувається в усьому цьому, щось із царини сновидінь.
Я навідався до батькового будинку й на Францисканську, де колись була наша таємна мансардна квартирка. Батьків будинок цілий, але геть занедбаний; здається, в ньому знайшли притулок бродяги. Від мансарди не залишилося й сліду, весь квартал змело, неначе ураганом, суцільна пустка. Там зводять якийсь гуртожиток або школу — одну з тих нових бетонних коробок, яким критично бракує індивідуальності.
Хоча, здавалося б, чому дивуватися? Міста всі такі, це їхня природа. Їхні обличчя невловимі, оманливі, не обличчя, а маски. В погоні за сучасністю вони ладні на все, навіть зруйнувати себе до останку й вибудувати наново. Вкривають фасади новими вивісками, виставляють нові товари у вітринах, хизуються новими моделями автомобілів на вулицях. Містам байдуже до минулого, вони раді вдавати, що його взагалі не було.
Інша річ за містом — ось де осередок справжнього життя! Тут, серед пагорбів, серед окрайців поріділого лісу, серед самотніх сільських дзвіниць, що невідомо звідки вигулькують і невідомо куди зникають, усе затвердіває, загострюється. Тут проявляються одвічні форми існування, єдино можливі саме у цьому ландшафті, серед саме цих рослин, споконвіків укорінених саме у цьому ґрунті. Тут витає дух місця, genius loci.
Мені здається, я сумував навіть за холодом. Ранкова паморозь вкрила сонні поля й вікна машини. Цей дивний колір неба — хоча чому дивний, цілком звичайний — і те, як сонце лягає на траву під гострим кутом, ніби проводячи по ній долонею. Я тут народився і на¬ївно вірив, що скрізь у світі все влаштовано приблизно так само. Тепер я чужинець, і мені наново доводиться вивчати правила тутешнього буття.
Біля повороту до американської військової бази я зупинився на футуристичній заправці «BP», залив повний бак узятого напрокат «сітроена», випив кави, купив пачку «Лакі страйк» і пачку фруктових жуйок. У крамниці грає музика — теж американська, продають маленькі розумні кактуси, які запам’ятовують до шести літер або цифр і можуть видавати простенький прогноз погоди на два дні наперед.
Поки я заправлявся, під’їхав джвип з двома солдатами. Порівняно з ним мій «сітроен» іграшковий. Навіть моє пальто та туфлі іграшкові проти їхніх грубо скроєних, але дуже практичних одностроїв. Їхній одяг призначений для виживання. Мій — для чого? Не знаю… Відколи я вийшов із літака, я вже нічого про себе не знаю, точніше, відколи сів у літак. Хто б міг подумати, що у сорок з чимось можна ось так просто все кинути, все перекреслити й податися на протилежний край світу!
Американці (один із них чорношкірий, усміхається так широко і щиро, як білі ніколи не вміли, або якщо вміли, то давно розучилися) знайомі з працівником заправки, плескають один одного по плечах. По мені лише ковзають байдужими поглядами. Я чужинець. Тепер це їхній час, їхнє місце, тут розгортаються їхні життя, не моє.
--------
📕Придбати збірку оповідань Максима Гаха «Темрява» можна у нашій онлайн-книгарні:
https://publisher.in.ua/product/temryava/
📓В наявності також є уцінені примірники цієї книжки (з незначними пошкодженнями):
https://publisher.in.ua/product/temryava-neznachni-poshkodzhennya-obkladynky/