04/01/2026
Колись давно, коли ще дим над Київським під’їзком піднімався і вікна будинків дрібно скрипіли, я згадую, як наша бабуся Ганна, відкладши в’язання, підняла вікно на горищі й запитала:
— Марічко, куди ти знову тікаєш? — голосом, що підкреслював її сонце‑жовті очі. — На той самий горіховий підвал?
Дівчинка, вже схопивши дверну ручку, застигла, бо не чекала питань.
— Не, бабусю, просто… повітря понюхати.
— Повітря? — глузував дід Семен, не підводячи погляду від газети. — Там же пил, а не повітря. І холодно. Знову щось старе зібрати хочеш? У куті вже всі ті залізяки розкидані.
— Це не залізяки, — ображено пробурмотіла Марічка. — Це деталі.
— Деталі до чого? — настоював дід, відкладаючи газету. — Поясни нам, діти, нарешті. Що ти там твориш? Якийсь летючий апарат?
Дівчина зачервеніла і опустила погляд, шукаючи слова, що не звучатимуть дурно.
— Ну… майже.
Бабуся покотала головою:
— Дитинко, може, краще уроки вчити? Або гуляти, як інші діти. Тільки ти весь час з паяльником і якими‑то… транзисторами.
У цей момент раптом задзвонив дзвінок. Голос був різким, настійливим, незнайомим.
У дверях стояв молодий чоловік у окулярах, з серйозним, занепокоєним обличчям.
— Доброго дня. У вас живе Марина Круглова?
Бабуся насторожила:
— Що? Це наша онука. Що сталося?
Юнак зітхнув полегшено.
— Вибачте за турботу. Мене звати Артем, я з Київського університету, кафедра робототехніки. Ми проводимо дистанційний конкурс для школярів «Техніка майбутнього». Ваша онука надіслала нам свій проєкт.
У квартирі настала тиша. Дід повільно піднявся з крісла.
— Який… проєкт? — запитала бабуся, збентежена.
— Чи ви не в курсі? — здивувався гість. — Вона створила прототип навігаційного браслету для незрячих, який ультразвуком попереджає про перешкоди. Конструкція, чесно кажучи, геніальна для її віку. Хочемо запросити її на очний тур разом з батьками. Але вона вказала, що батьки в далекій командирці, а опікунами є ви.
Баба Ганна мовчки сіла на стілець. Дід поглянув спершу на гостя, потім на двері в комору, звідки був прохід на горище. За цими дверима мовчала їхня онука.
— Вона… завжди на горищі зникала, — тихо промовив Семен. — Сиділа в ноутбуці. Ми думали, що це лише лінь.
— Ні, — усміхнувся Артем. — Вона місяць тому писала нам питання з схемотехніки, ми консультували дистанційно. Дуже вперта. Можна привітатись?
Двері тихо відчинилися, і на порозі з’явилася Марічка, весь у пайці, з якоюсь деталлю в руках. В її очах блищало здивування.
Через півгодини, коли гість вже пішов, у будинку запанувала тиша. Бабуся першою порушила мовчання, підходячи до Марічки і обіймаючи її за плечі.
— Прости нас, старих, добре? Ходь на горище скільки треба. Тільки шапку не забувай — холодно.
А потім вони з дідом стояли біля вікна і спостерігали, як онука, така маленька й вперта, впевненим рухом клацала мишкою, надсилаючи доповнення до заявки. Екран монітора згас, відбивши її зосереджене, озарене внутрішнім світлом обличчя. У цій мовчазній увазі була така тверда впевненість, що дід не витримав і вигукнув:
— Ох! Ми ж не помічали. Людина, здається, росте. І не просто. У нашій старості буде не лише опора, а і свій особистий інженер.
Бабуся відтерла крихку сльозу і гордо підняла підборіддя, спостерігаючи, як онука вже переглядає складну схему, занурившись у свої думки.
Вона обернулася до діда, і в її очах блиснула давно забута іскра азарту.
— Семене, — твердо сказала вона. — А пам’ятаєш, як раніше на заводі пропозиції писали? Як ти мені токарний станок майже на першому побаченні в гаражі показував?
Дід хмурився, у кутках його очей з’явилися смішні морщинки — значить, згадка його розвеселила.
— Пам’ятаю, Анно. Тільки роки минули… Ми вже не ті.
— Роки — не привід розум відкладати! — встигла відрізати бабуся і рішучо рушила до комоду. — Вона там одна, в пилу, паяє, а ми тут носи підвісили. Порушення.
Бабуся витягла зі шухляди стару, але міцну коробку. Дід зупинив подих:
— Ти вже й свій дар приносиш!
— Ой! — бабуся відчинила кришку. Усередині, акуратно уложені в барвисті глибини, лежали старі, але чудово збережені інструменти: набір мініатюрних викруток, кусачки з тонкими губками, пінцети, навіть маленький паяльник, що колись жив від батарейок. — Мій батько, царство йому небесне, був годинниковим майстром. Це його набір. Спочатку думала Марічці на пам’ять подарувати, коли виросте. Потім вважала, що не знадобиться… А зараз — час.
Того ж вечора, коли Марічка, втомлена і задоволена, спустилася з горища на вечерю, вона зупинилася у порозі кухні. На столі, біля миски супу, стояла та сама коробка. Навпроти, з найневиннішими обличчями, сиділи її дід і бабуся.
— Це… що? — прошепотіла вона.
— Це, внучко, наш внесок у спільну справу, — важливо сказав дід. — Анна згадала про свій аварійний комплект. Це перше. А я вважаю, що для точної роботи тобі не вистачає хорошого освітлення. Я його на горищі організую. Це друге.
Марічка мовчки піднялася до столу, взяла в руки крихітну викрутку з перламутровою рукояткою. Здавалося, вона боїться її зламати одним дотиком.
— Ви… тепер не проти? — випала вона. — А раніше казали, що я марно займаюся.
Бабуся підняла руку, ніби відмахуючись від власної дурості.
— Ой, стареча дурниця. Ми поправилися. Тож розкажи, який у тебе браслет. Може, ми чимось допоможемо. Рукі ще пам’ятають.
Наступні тижні в будинку старих Круглових панувала приємна метушня. З горища лунали живі голоси. Дід, піднявшись на стрем'янку, монтував додаткові провідники і ворчав, що «без нормального світла жоден мікрочип не розпізнає». Бабуся, надягнувши стару пенсію, з надзвичайною спритністю допомагала онуці паяти найдрібніші деталі, її тонкі пальці не підводили.
Вони стали командою за одним столом. Дід пропонував інженерні рішення зі свого досвіду, бабуся відповідала за ювелірну точність, а Марічка з’єднувала все це новими технологіями, які черпала з інтернету і книг.
У день очного туру конкурсу Марічка стояла перед журі не одна. Поза, уважно випрасувані і підфарбовані, сиділи її головні радники — дід у відутюженому костюмі і бабуся в найкращій сукні. Коли суворі професори задавали кидкі питання, Марічка не лякалася. Вона лише повернулася до своїх стареньких, вони кивнули, і вона дала точну, виважену відповідь, народжену в їхніх спорі і обговореннях на горищі.
Вони не здобули перше місце, а зайняли шановане друге, поступивши місце одинадцятокласнику з …
Читайте продовження в коментарях 👇
