22/11/2025
«Ми тебе не чекали», — сказала сестра і закрила двері.
«Мама померла три дні тому, а ти тільки зараз приїхала!» — голос у телефонній трубці тремтів від ледь стриманого гніву.
Марійка притиснула телефон плечем до вуха, намагаючись одночасно утримати важку валізу й дістати ключі від машини. Дощ посилювався, краплі барабанили по даху вокзального навісу.
«Оленко, я ж пояснювала. Була в командировці на Закарпатті, зв’язку не було. Як тільки дізналася — одразу вилетіла».
«Командировка важливіша за матір?»
«Не починай. Я їду. Буду за годину».
Сестра кинула трубку. Марійка сіла в орендовану машину, хвилину сиділа нерухомо, дивлячись на розмиті дощем вогні міста. Рідне місто, з якого вона виїхала п’ятнадцять років тому. Тоді їй було двадцять п’ять — повна рішучості підкорити Київ. Мама плакала, батько мовчав, а Оленка — молодша сестра — кричала, що вона зрадниця.
Дорога до батьківського дому зайняла більше години. Місто змінилося — з’явилися нові райони, торгові центри, розв’язки. Але чим ближче до старого центру, тим впізнаванішими ставали вулиці. Ось пекарня, де вони з Оленкою купували гарячі паляниці. Ось школа, з облупленим фасадом. Ось їхня вулиця — тиха, з палісадниками та лавочками біля під’їздів.
Батьківський дім стояв у кінці тупика. Двоповерховий, з мансардою, колись білий, тепер сірий від часу. У дворі горів світло, за завісою рухалися постаті. Марійка припаркувалася біля воріт, взяла валізу, глибоко зітхнула.
Хвіртка була незамкнена. Під навісом стояли столи, накриті білими скатертинами. Поминальний обід. Кілька людей курили біля ганку, розмовляли пошепки. Побачивши Марійку, замовкли.
«Добрий день», — сказала вона.
Ніхто не відповів. Тітка Галя, мамина подруга, відвернулася. Сусід дядько Петро похитав головою. Марійка пройшла повз них, піднялася на ґанок, потягнула двері.
Замкнено.
Вона подзвонила. Кроки, клацання замка. У дверях з’явилася Оленка. Постаріла, з гіркими зморшками біля губ, у чорній сукні.
«Ми тебе не чекали», — сказала сестра і закрила двері.
Марійка стояла на ґанку, не вірячи своїм вухам. За спиною зашепотіли курильники. Вона знову подзвонила. Тиша. Постукала.
«Оленко! Оленко, відчини! Це ж абсурд!»
Двері відчинилися на ланцюжок.
«Їдь», — сказала Оленка. «Тобі тут немає місця».
«Я приїхала попрощатися з мамою!»
«Запізнилася. Поховали вчора».
«Але ж ти сказала, що вона померла три дні тому!»
«І що? Думала, встигнеш? П’ятнадцять років тебе не було, а тут раптом спонукало».
«Оленко, впусти мене. Давай поговоримо по-людськи».
«По-людськи? А коли батько помирав, ти по-людськи вчинила? Навіть не приїхала!»
«Я була в Камеруні! В експедиції! Без зв’язку!»
«Завжди в тебе відмовки. Камерун, Антарктида, командировки. А ми тут з мамою. Вона хворіла три роки, Марійко. Три роки! Де ти була?»
Марійка мовчала. Вона знала, що мама хворіє. Дзвонила, переказувала гроші на лікування. Але приїхати... Завжди щось заважало. Робота, проекти, дослідження.
«Я надсилала гроші».
«Гроші?» — Оленка гірко засміялася. «Їй потрібна була не твоя фінансова допомога, а ти сама. Донька. Але ти обрала кар’єру».
«Це несправедливо».
«Що несправедливо? Що я кинула роботу, щоб доглядати за мамою? Що мій чоловік пішов, тому що я більше часу проводила в лікарні, ніж вдома? Що мій син ледь знає матір, бо вона завжди з бабусею?»
Двері захлопнулися. Марійка зійшла з ґанку, сіла на лавку в садку. Дощ перестав, але з дерев капало. З дому лунали голоси, дзвін посуду.
«Марійко Андріївно?» — почувся жіночий голос.
Вона обернулася. Поряд стояла незнайома жінка літ сорока.
«Я Наталка, сусідка. Ми переїхали сюди п’ять років тому. Ваша мама багато розповідала про вас».
«Справді?»
«Дуже пишалася. Казала, донька в мене вчена, по всьому світу їздить, статті пише. Вирізки з газет показувала».
У Марійки защеміло в очах.
«А про те, що я її кинула, не розповідала?»
«Нікого ви не кидали. Просто у кожного своє життя. Ганна Степанівна це розуміла».
«Оленка не розуміє».
«Оленка Андріївна згорьована. Їй було важко. Але це не означає, що вона права».
Наталка сіла поруч.
«Знаєте, ваша мама перед смертю листа вам написала. Віддала мені, просила передати, якщо ви приїдете».
«Листа?»
Наталка дістала з кишені конверт. На ньому знайомим маминим почерком було написано: «Марійці».
«Дякую», — Марійка взяла конверт тремтячими руками.
«Якщо щось знадобиться — я у сусідньому будинку, зелені ворота».
Наталка пішла. Марійка залишилася сидіти з листом у руках. Відкривати було страшно. Вона встала, пішла до машини. З дому вийшов літній чоловік — дядько Тарас, мамин брат.
«Марійко? Оце так, приїхала».
«Дядьку Тарасе», — вона обійняла його. «Хоча ви радий мене…
Читайте продовження в коментарях 👇
