On-line Ukraine

On-line Ukraine Новини. Аналітика. Прогнози. Експертні оцінки Думай. Аналізуй. Прогнозуй

Колись давно, коли ще згадував ті події, я часто думав про те, як у центрі Києва, у великому супермаркеті на Хрещатику, ...
04/01/2026

Колись давно, коли ще згадував ті події, я часто думав про те, як у центрі Києва, у великому супермаркеті на Хрещатику, трапилася неймовірна історія, яку важко забути.

Старенька Олена Петрівна, майже дев’яносто‑річна, повільно ввійшла в магазин, спираючись на стару дерев’яну палицю. Кожен крок був для неї важким: коливалися ноги, боліли спина й живіт, ніби в ній хотілося розвалитися. Але їй треба було закупити продукти, бо звичка робити все самостійно залишила її самотньою й впертою.

Вона шукала між полицями, оглядаючи товари. З під в'язаного шарфа виглядали сиві волоски. Олена Петрівна схопила буханку хліба, а коли подивилася на ціну — 45 гривень — одразу поклала його назад. Потім взяла пачку масла, зітхнула глибоко, розвернула упаковку і ще раз замислилась.

Ціни здавалися надто завищеними, майже насмішливими. Жінка все частіше відкладала товари, бо розуміла, що грошей може не вистачити навіть на найнеобхідніше.

У магазині було людно: покупці квапились за своїми списками, нікого не цікавила стара жінка, що крокує з труднощами. Олена Петрівна вже майже дісталась кінця проходу, коли несподівано спіткнулася. Раптово пройняв різкий болісний удар по нозі.

«Ой… болить…» — вигукнула вона і впала на холодну підлогу, втрачаючи палицю.

Декілька людей обернулися. Хтось на мить застиг, а потім відвернувся. Жінка біля полки продовжувала обирати йогурти, а касир, як ніби нічого не помітив, стояв у черзі. Олена Петрівна спробувала піднятися, але ноги її не слухалися. Хапнулася за палицю, піднялася, та знову впала.

Вона розвела очі, очі її наповнилися слізьми, а губи тремтіли. Протягнула руку, ніби кликала на допомогу, — а ніхто не підбіг. Один молодий чоловік навіть дістав телефон і став знімати, вважаючи це жартом.

Більша частина покупців залишилася байдужою, їх погляди були сумішшю співчуття та цинізму, ніби кожен вирішив: «Не моє це діло».

Тоді до Олени Петрівни підійшла маленька дівчинка, не старша п’яти років, з плюшевим ведмедиком у руці. Вона обережно схилилася, подивилася на стареньку і тихо запитала:

— Бабусю, болить? Де твої діти?

Старенька підняла голову, на обличчі з’явилася слабка, доброзичлива усмішка. Дівчинка простягла маленьку рученьку, намагаючись підняти її.

Матір дівчинки, побачивши всю сцену, швидко підбігла, підхопила Олену Петрівну, посадила її на лавку і негайно викликала швидку допомогу. Поки чекали швидкобійку, дівчинка тримала стареньку за руку і шепотіла:

— Не бійся, все буде добре.

Коли швидка…
Читайте продовження в коментарях 👇

💙 «Мрія». Коли мирне життя більше не мовчить 🇺🇦Ця історія не про героїзм у підручниках.Вона про внутрішній зсув, після я...
04/01/2026

💙 «Мрія». Коли мирне життя більше не мовчить 🇺🇦

Ця історія не про героїзм у підручниках.
Вона про внутрішній зсув, після якого вже не повертаються назад.

Раніше повідомлялося, що 24-річна військовослужбовиця з позивним «Мрія» служить аеророзвідницею у підрозділі «Хартія» та виконує бойові завдання на Харківському напрямку. До війни її життя було зовсім іншим. Інших даних джерело не подає.

«Мрія» народилася в селі на Житомирщині. Вона вчилася, читала, працювала з текстами, вступила до Національної академії внутрішніх справ у Києві й стала слідчою. Це була робота «за правилами», з паперами, звітами й цифрами. Але з часом вона відчула: система більше рахує справи, ніж допомагає людям. І це боліло.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, світ зламався навпіл.
Спершу — волонтерство.
Потім — спроба жити далі.
Навіть відкриття тату-студії в Києві.

Та всередині не зникало відчуття: без форми вона не на своєму місці.

Восени 2024 року «Мрія» підписала контракт і пішла служити до підрозділу «Хартія». Вона думала про медицину — через втрату близького друга. Але підрозділ запропонував інше: аеророзвідку. Роботу з дронами, аналіз зображень, «очі» для артилерії й піхоти.

Це не романтика.
Це холод.
Це концентрація.
Це відповідальність за кожен піксель на екрані.

Спочатку побратими ставилися обережно — перша дівчина у взводі. Але дуже швидко стало зрозуміло: «Мрія» — своя. Вона піднімає ящики, не уникає навантажень, тримає темп і працює нарівні з усіма. Без знижок. Без винятків.

Війна змінила її.
Вона каже, що життя тепер ділиться на «до» і «після».
І що шкодує лише про одне — що не пішла служити раніше.

Для підрозділу вона — частина механізму, який рятує життя.
Для країни — приклад того, як внутрішня чесність приводить на фронт.
Для себе — людина, яка знайшла своє місце там, де важко.

Що має сказати внутрішній голос, щоб людина залишила все й пішла в небо війни?
І чи вміємо ми чути історії тих, хто несе службу тихо, але щодня змінює хід подій?

Вибір, який більше не відпускає.

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це продовження любові.

📌 Джерело: Українська правда

💙 Олександр Матвіюк. «Матвій». Шлях, який не зламався 🇺🇦Ця історія не про диво.Вона про витримку, яка тримає людину при ...
04/01/2026

💙 Олександр Матвіюк. «Матвій». Шлях, який не зламався 🇺🇦

Ця історія не про диво.
Вона про витримку, яка тримає людину при житті.

Раніше повідомлялося, що київський поліцейський Олександр Матвіюк, позивний «Матвій», зазнав надважких поранень на фронті, але вижив і продовжує боротьбу — за життя, за майбутнє, за сенс.

Олександр служить у Національній поліції з 2014 року. За ці роки він пройшов шлях від оперативника до начальника сектора, знав службу зсередини й ніколи не ховався за посадою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він знову зробив вибір — стати командиром взводу і піти туди, де найнебезпечніше.

На Торецькому напрямку він разом із побратимами утримував позиції, виводив людей з-під вогню, допомагав евакуювати поранених і загиблих. Це була робота без пафосу — важка, виснажлива, щоденна. Саме там, на третій день перебування на позиції, ворожий дрон завдав удару. Олександр отримав тяжке поранення руки.

Побратими миттєво наклали турнікет і почали евакуацію.
Попереду було відкрите поле, постійна загроза повторних ударів і майже відсутні сили. 30 годин шляху до безпеки — із втратою свідомості, болем і боротьбою за кожен крок. У якийсь момент він просто дивився в небо і просив не здатися.

Коли його доправили до лікарів, стало зрозуміло: руку врятувати не вдасться. Згодом медики виявили ще одну смертельну небезпеку — уламок біля серця. Операція була складною, але успішною. Він вижив. Попри все.

Сьогодні Олександр проходить протезування і реабілітацію. Поруч — родина, підтримка близьких і тиха, вперта мотивація жити далі. Він мріє повести свою дитину в перший клас. І планує повернутися до служби в поліції, щоб передати свій досвід тим, хто лише стає на шлях.

Це історія не про втрату руки.
Це історія про збережене ядро людини.
Про те, що навіть після фронту й операцій можна не втратити себе.

Що допомагає людині вистояти, коли тіло вже на межі?
І чи достатньо ми цінуємо тих, хто повернувся — але продовжує боротьбу щодня?

Життя, яке не зламалося.

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це продовження любові.

📌 Джерело: Вечірній Київ

🕯 Іван Тимошенко. Одещина втратила свого Захисника 🇺🇦Цей день приніс новину, яку важко прийняти.Вона лягає тишею на коже...
04/01/2026

🕯 Іван Тимошенко. Одещина втратила свого Захисника 🇺🇦

Цей день приніс новину, яку важко прийняти.
Вона лягає тишею на кожен дім у громаді.

Раніше повідомлялося, що на війні загинув Герой з Одещини Іван Тимошенко. Захисник віддав життя, виконуючи бойове завдання за Україну. Інших даних про обставини загибелі джерело не подає.

Іван був жителем села Струмок на Одещині. Тут його знали як свого — без гучних слів, без показної відваги. Людину, яка жила звичайним життям, працювала, будувала плани й цінувала прості речі. Коли війна прийшла в кожен дім, він усвідомлено став на захист України.

Служба для Івана була не формальністю.
Це був вибір — стояти поруч із побратимами.
Тримати стрій.
Бути там, де найважче.

Про загибель Захисника повідомила Татарбунарська міська рада. Міський голова Андрій Глущенко висловив співчуття родині та близьким, наголосивши: Івана пам’ятатимуть як мужнього воїна і вірного присязі українця.

Для рідних — це біль, який не має слів.
Для побратимів — тиша там, де ще вчора було плече поруч.
Для громади — ще одне ім’я, вписане війною.
Для України — Захисник, який не відступив.

Як пережити такі втрати, не звикаючи до них?
І як нам берегти пам’ять про Івана Тимошенка так, щоб вона жила не лише в новинах, а в серцях?

Пам’ять, що залишається з нами.

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це продовження любові.

📌 Джерело: Obozrevatel

4 січня свій 40-й день народження відзначає Кирило Буданов.Буданов є однією з найвідоміших і водночас найзакритіших пост...
04/01/2026

4 січня свій 40-й день народження відзначає Кирило Буданов.

Буданов є однією з найвідоміших і водночас найзакритіших постатей України. За роки роботи в українській розвідці він став символом нового покоління військових керівників. Призначення на посаду очільника Офісу президента розглядають як спробу посилити управлінську вертикаль у період повномасштабної війни.

Бажаємо сил, наснаги та нових звершень на благо України! 🇺🇦

🕯 Андрій Петренко. Від 2022-го стояв за Україну — до останнього 🇺🇦Ця звістка приходить тихо.Але болить глибоко.Раніше по...
04/01/2026

🕯 Андрій Петренко. Від 2022-го стояв за Україну — до останнього 🇺🇦

Ця звістка приходить тихо.
Але болить глибоко.

Раніше повідомлялося, що на Куп’янському напрямку загинув захисник з Херсонщини Андрій Петренко, який від 2022 року став на захист рідної землі. Інших даних про обставини загибелі джерело не подає.

Андрій Георгійович Петренко народився і виріс на Херсонщині — землі, яка нині пережила окупацію і біль. Після смерті матері він переїхав на Волинь, до батька. Тут почалося його друге, мирне життя. Тут він пустив коріння. Але війна знову покликала.

З початку повномасштабного вторгнення Андрій не вагався. Уже у 2022 році він став до лав захисників України. Для нього це було не гучне рішення, а внутрішня необхідність — боронити те, що вважав своїм домом, навіть якщо той дім був за сотні кілометрів.

Служба на фронті — це щоденна напруга.
Це відповідальність за побратимів.
Це тиша між боями, у якій думають про рідних.

Андрій воював на Куп’янському напрямку — там, де важко і небезпечно, де досвід і витримка вирішують усе. Він залишався у строю до кінця, виконуючи бойове завдання.

Для батька — це син, якого чекали вдома.
Для побратимів — надійне плече, якого бракуватиме.
Для Волині — ще одне ім’я серед тих, хто став своїм.
Для України — Захисник, який не відступив.

Як знаходять у собі сили стояти роками, знаючи, якою може бути ціна?
І як нам берегти пам’ять про Андрія Петренка так, щоб вона жила не лише в новинах, а в наших серцях?

Пам’ять, що не стирається.

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це продовження любові.

📌 Джерело: Obozrevatel

Колись давно, коли ще дим над Київським під’їзком піднімався і вікна будинків дрібно скрипіли, я згадую, як наша бабуся ...
04/01/2026

Колись давно, коли ще дим над Київським під’їзком піднімався і вікна будинків дрібно скрипіли, я згадую, як наша бабуся Ганна, відкладши в’язання, підняла вікно на горищі й запитала:

— Марічко, куди ти знову тікаєш? — голосом, що підкреслював її сонце‑жовті очі. — На той самий горіховий підвал?

Дівчинка, вже схопивши дверну ручку, застигла, бо не чекала питань.

— Не, бабусю, просто… повітря понюхати.

— Повітря? — глузував дід Семен, не підводячи погляду від газети. — Там же пил, а не повітря. І холодно. Знову щось старе зібрати хочеш? У куті вже всі ті залізяки розкидані.

— Це не залізяки, — ображено пробурмотіла Марічка. — Це деталі.

— Деталі до чого? — настоював дід, відкладаючи газету. — Поясни нам, діти, нарешті. Що ти там твориш? Якийсь летючий апарат?

Дівчина зачервеніла і опустила погляд, шукаючи слова, що не звучатимуть дурно.

— Ну… майже.

Бабуся покотала головою:

— Дитинко, може, краще уроки вчити? Або гуляти, як інші діти. Тільки ти весь час з паяльником і якими‑то… транзисторами.

У цей момент раптом задзвонив дзвінок. Голос був різким, настійливим, незнайомим.

У дверях стояв молодий чоловік у окулярах, з серйозним, занепокоєним обличчям.

— Доброго дня. У вас живе Марина Круглова?

Бабуся насторожила:

— Що? Це наша онука. Що сталося?

Юнак зітхнув полегшено.

— Вибачте за турботу. Мене звати Артем, я з Київського університету, кафедра робототехніки. Ми проводимо дистанційний конкурс для школярів «Техніка майбутнього». Ваша онука надіслала нам свій проєкт.

У квартирі настала тиша. Дід повільно піднявся з крісла.

— Який… проєкт? — запитала бабуся, збентежена.

— Чи ви не в курсі? — здивувався гість. — Вона створила прототип навігаційного браслету для незрячих, який ультразвуком попереджає про перешкоди. Конструкція, чесно кажучи, геніальна для її віку. Хочемо запросити її на очний тур разом з батьками. Але вона вказала, що батьки в далекій командирці, а опікунами є ви.

Баба Ганна мовчки сіла на стілець. Дід поглянув спершу на гостя, потім на двері в комору, звідки був прохід на горище. За цими дверима мовчала їхня онука.

— Вона… завжди на горищі зникала, — тихо промовив Семен. — Сиділа в ноутбуці. Ми думали, що це лише лінь.

— Ні, — усміхнувся Артем. — Вона місяць тому писала нам питання з схемотехніки, ми консультували дистанційно. Дуже вперта. Можна привітатись?

Двері тихо відчинилися, і на порозі з’явилася Марічка, весь у пайці, з якоюсь деталлю в руках. В її очах блищало здивування.

Через півгодини, коли гість вже пішов, у будинку запанувала тиша. Бабуся першою порушила мовчання, підходячи до Марічки і обіймаючи її за плечі.

— Прости нас, старих, добре? Ходь на горище скільки треба. Тільки шапку не забувай — холодно.

А потім вони з дідом стояли біля вікна і спостерігали, як онука, така маленька й вперта, впевненим рухом клацала мишкою, надсилаючи доповнення до заявки. Екран монітора згас, відбивши її зосереджене, озарене внутрішнім світлом обличчя. У цій мовчазній увазі була така тверда впевненість, що дід не витримав і вигукнув:

— Ох! Ми ж не помічали. Людина, здається, росте. І не просто. У нашій старості буде не лише опора, а і свій особистий інженер.

Бабуся відтерла крихку сльозу і гордо підняла підборіддя, спостерігаючи, як онука вже переглядає складну схему, занурившись у свої думки.

Вона обернулася до діда, і в її очах блиснула давно забута іскра азарту.

— Семене, — твердо сказала вона. — А пам’ятаєш, як раніше на заводі пропозиції писали? Як ти мені токарний станок майже на першому побаченні в гаражі показував?

Дід хмурився, у кутках його очей з’явилися смішні морщинки — значить, згадка його розвеселила.

— Пам’ятаю, Анно. Тільки роки минули… Ми вже не ті.

— Роки — не привід розум відкладати! — встигла відрізати бабуся і рішучо рушила до комоду. — Вона там одна, в пилу, паяє, а ми тут носи підвісили. Порушення.

Бабуся витягла зі шухляди стару, але міцну коробку. Дід зупинив подих:

— Ти вже й свій дар приносиш!

— Ой! — бабуся відчинила кришку. Усередині, акуратно уложені в барвисті глибини, лежали старі, але чудово збережені інструменти: набір мініатюрних викруток, кусачки з тонкими губками, пінцети, навіть маленький паяльник, що колись жив від батарейок. — Мій батько, царство йому небесне, був годинниковим майстром. Це його набір. Спочатку думала Марічці на пам’ять подарувати, коли виросте. Потім вважала, що не знадобиться… А зараз — час.

Того ж вечора, коли Марічка, втомлена і задоволена, спустилася з горища на вечерю, вона зупинилася у порозі кухні. На столі, біля миски супу, стояла та сама коробка. Навпроти, з найневиннішими обличчями, сиділи її дід і бабуся.

— Це… що? — прошепотіла вона.

— Це, внучко, наш внесок у спільну справу, — важливо сказав дід. — Анна згадала про свій аварійний комплект. Це перше. А я вважаю, що для точної роботи тобі не вистачає хорошого освітлення. Я його на горищі організую. Це друге.

Марічка мовчки піднялася до столу, взяла в руки крихітну викрутку з перламутровою рукояткою. Здавалося, вона боїться її зламати одним дотиком.

— Ви… тепер не проти? — випала вона. — А раніше казали, що я марно займаюся.

Бабуся підняла руку, ніби відмахуючись від власної дурості.

— Ой, стареча дурниця. Ми поправилися. Тож розкажи, який у тебе браслет. Може, ми чимось допоможемо. Рукі ще пам’ятають.

Наступні тижні в будинку старих Круглових панувала приємна метушня. З горища лунали живі голоси. Дід, піднявшись на стрем'янку, монтував додаткові провідники і ворчав, що «без нормального світла жоден мікрочип не розпізнає». Бабуся, надягнувши стару пенсію, з надзвичайною спритністю допомагала онуці паяти найдрібніші деталі, її тонкі пальці не підводили.

Вони стали командою за одним столом. Дід пропонував інженерні рішення зі свого досвіду, бабуся відповідала за ювелірну точність, а Марічка з’єднувала все це новими технологіями, які черпала з інтернету і книг.

У день очного туру конкурсу Марічка стояла перед журі не одна. Поза, уважно випрасувані і підфарбовані, сиділи її головні радники — дід у відутюженому костюмі і бабуся в найкращій сукні. Коли суворі професори задавали кидкі питання, Марічка не лякалася. Вона лише повернулася до своїх стареньких, вони кивнули, і вона дала точну, виважену відповідь, народжену в їхніх спорі і обговореннях на горищі.

Вони не здобули перше місце, а зайняли шановане друге, поступивши місце одинадцятокласнику з …
Читайте продовження в коментарях 👇

🕯 Роман Мельник. Першим ішов у бій — і повертався останнім 🇺🇦Новина про нього не потребує гучних слів.Бо все головне вже...
04/01/2026

🕯 Роман Мельник. Першим ішов у бій — і повертався останнім 🇺🇦

Новина про нього не потребує гучних слів.
Бо все головне вже сказано його вчинками.

Раніше повідомлялося, що після важких поранень зупинилося серце спецпризначенця Романа Мельника. Йому було 35 років. Інших даних джерело не подає.

Роман народився в Калуші на Івано-Франківщині. У мирному житті він багато працював над собою — займався спортом, мав технічну освіту, умів тримати дисципліну і слово. Він певний час працював в Італії й міг залишитися там. Але завжди казав: дім — тут. Україна — тут.

Коли почалася повномасштабна війна, Роман без вагань пішов служити разом із другом. Спочатку — в тероборону, згодом — у 78-й полк спеціального призначення «Герць». Він воював на Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Запоріжжі. Там, де завжди важко. Там, де не питають, чи готовий.

Побратими згадують його просто:
першим ішов на позиції — і повертався останнім.
Він ніколи не поспішав залишити інших позаду. Ділився всім, що мав. Одного разу під обстрілами сам приніс 60-кілограмовий кулемет, встановив його й допоміг відбити атаку.

8 липня 2023 року поблизу Малої Токмачки на Запоріжжі Роман підірвався на міні. Двоє побратимів загинули одразу. Він вижив, але зазнав надзвичайно тяжких поранень. Попри ампутації і боротьбу лікарів, 30 липня його серце зупинилося.

Посмертно Романа Мельника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «За бойову звитягу» та Золотим хрестом. Але для тих, хто знав його, головною нагородою була людина поруч.

Для родини — це син, яким пишаються.
Для побратимів — той, хто не залишав у найгірші миті.
Для України — воїн, який тримав стрій до кінця.

Що означає — повертатися останнім?
І чи зможемо ми жити так, щоб бути гідними пам’яті Романа Мельника?

Пам’ять, яка тримає стрій.

Поставте ❤️, якщо пам’ять для вас — це продовження любові.

📌 Джерело: Експрес

10 червняСьогодні я знову відчула, що це місце не моє. З дитинства мене мучили дивні спогади — старий будинок, наповнени...
04/01/2026

10 червня

Сьогодні я знову відчула, що це місце не моє. З дитинства мене мучили дивні спогади — старий будинок, наповнений димом і ароматом яблук, темно-каштанове волосся жінки, яка співала колискові, чоловік, що кидати мене на стелю, сміючись так, що вікна дребезкали. Моя мати, Вероніка, говорила, що це лише фантазії. Та спогади лише посилювалися.

Тоді жодна схожість між веронічиними рудим волоссям і синіми очима та моїм темно-каштановим волоссям і карими очима не могла бути випадковою. Про батька ніколи не згадували.

Коли рак ув’язнув мою маму, майже на порозі смерті вона прошепотіла: «Я вкрала тебе». Під час подорожі у Галичині я пережила землетрус. У руїнах я знайшла маленьку дівчинку в крапкових сукнях — єдину живу серед мертвих. Я сама не мала дітей, і взяла її до себе, виховуючи. «Я забрала у тебе минуле, але залишила ім’я. Твоя мати була Олена, батько — Іван».

Я не повірила, поки не побачила пожовклу фотографію чоловіка і жінки, обличчя яких були страшенно знайомі. У мені назріла пустка, що штовхала шукати відповіді.

Десь у Криму, старий Іван Тимофійович боровся з хворобою. Кров у серветці ховав від свого підопічного Артема. Він обіцяв дружині Ленці, що дочекається, коли їхня втраченна донька Оксана повернеться. Ленка, колись вірила в карти і передзнамення, померла, переконана, що їхня дочка живе. Іван носив у серці важкість провини й надії.

Артем кидався просити лікування, а Іван відмовляв, радив знайти нову дружину і забути про втрачену наречену. Обох їх спільно з’єднувала біль — Артем втратив батька в тому самому землетрусі, що забрав Івану дитину.

Я вирішила діяти. Купила квиток за 500 гривень і полетіла до рідного села. У кишені була лише адреса і фотографія. У таксі, яким мене вёз, водій раптом поблідив, коли побачив зображення, і майже влаштував аварію.

— Яке у вас прізвище? — запитав він тремтячим голосом.
— Жена, — відповіла я.
— Ні, — зітхнув він. — Твоє справжнє ім’я — Оксана.

Я застигла. Чи це випадковість, чи доля?

Той, хто вже був на межі, Іван передчув, що це остання ніч. Він сподівався заснути спокійно, як колись спала Ленка. Але ранок приніс йому новий подих — слабкого, зламаного, проте чеканням наповненого. Почулося гудіння авто і кроки у коридорі.

— Дядо Ванно, це я! — крикнув Артем, додаючи: — Я не сам! — Іван подумав, що приніс лікаря.

Аж раптом у кімнату ввійшла дівчина. Не Ленка — хоча спершу…
Читайте продовження в коментарях 👇

🕯41-річний солдат Віталій "Тихий" Бойко поліг 27 липня 2014-го поблизу с. Георгіївка на Луганщині. Підрозділ батальйону ...
04/01/2026

🕯41-річний солдат Віталій "Тихий" Бойко поліг 27 липня 2014-го поблизу с. Георгіївка на Луганщині. Підрозділ батальйону "Айдар", у складі якого він воював, потрапив у ворожу засідку. Разом із Віталієм тоді полягли ще 11 побратимів.

Віталій народився в Києві. Брав участь у Революції Гідності. У 2014-му вступив до лав 24-го батальйону ТрО "Айдар". Служив стрільцем.

Захисника нагородили посмертно орденом "За мужність" III ступеня, нагрудним знаком "За оборону Луганського аеропорту", відзнаками "За вірність присязі", "За вірність народу України", "Герой Голосієва", відзнакою батальйону "Айдар", а також відзнакою від громади Києва "Киянин Герой".

Поховали Віталія Бойка на Київщині. Вдома на нього чекали мати, сестра та племінник.

💔 Меморіал героїв

Головний сержант Віктор Продан на псевдо Вольво поліг 5 вересня 2022 року поблизу села Любомирівка Миколаївської області...
04/01/2026

Головний сержант Віктор Продан на псевдо Вольво поліг 5 вересня 2022 року поблизу села Любомирівка Миколаївської області. Під час бойового завдання він потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Захиснику було 32 роки.

Віктор народився 24 березня 1990 року в селі Лабушне Одеської області, жив у місті Кодима. Закінчив школу, а згодом – професійно-технічне училище. Працював далекобійником.

У 2014 році брав участь в АТО.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віктор був за кордоном, але повернувся в Україну, щоб стати на її захист. З 28 лютого 2022 року виконував бойові завдання. Служив у лавах 38-го зенітного ракетного полку. Обіймав посаду головного сержанта-командира відділення зенітного взводу. Був відповідальним і відважним воїном. Своє псевдо отримав через те, що коли працював далекобійником, їздив на машині марки «Вольво».

Захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Син був моєю душею», – написала мати воїна Валентина.

Поховали Віктора Продана в місті Кодима на Одещині.

У нього залишилися батьки, дружина та дві доньки.

Меморіал героїв

51-річний Дмитро Лагута загинув 9 листопада 2025 року. Захисник був старшим солдатом ДПСУ й служив на посаді навідника п...
04/01/2026

51-річний Дмитро Лагута загинув 9 листопада 2025 року. Захисник був старшим солдатом ДПСУ й служив на посаді навідника протитанкових систем. 24 жовтня 2025 року він зазнав поранень під час бойового завдання в прикордонні Золочева: бійця лікували понад два тижні.

Дмитро Лагута народився в Києві та здобув освіту військового інженера в Харківському авіаційному інституті.

Address

Kyiv
03170

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when On-line Ukraine posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Business

Send a message to On-line Ukraine:

Share

Category