08/10/2025
Сьогодні ми згадуємо Володимира Свідзінського – одного з найтонших і найтрагічніших українських поетів ХХ століття.
Народжений 8 жовтня 1885 року у селі Маянів на Поділлі, він прожив життя, сповнене внутрішньої глибини, інтелектуальної відваги й мовчазного спротиву. Його називали «поетом мовчання» – не тому, що він не мав що сказати, а тому, що його слово було настільки чистим і самодостатнім, що не потребувало гучності.
Він навчався у Київському комерційному інституті, редагував журнали «Червоний шлях» і «Літературний журнал», працював у Кам’янці-Подільському університеті, займався архівною справою та етнографічними дослідженнями народних промислів Поділля. Паралельно писав вірші – глибокі та філософські.
Його перша збірка “Ліричні поезії” вийшла 1922 року в Кам’янці-Подільському, “Вересень” – у 1927, “Поезії” – у 1940. Готував ще одну – “Медобір”, яку видали посмертно в Мюнхені у 1975-му.
Свідзінський був не лише поетом, а й перекладачем - він блискуче перекладав Арістофана, Овідія, Езопа, Гесіода, а також Гюґо, Барбюса, Міцкевича, Пушкіна та інших класиків. Його переклади з античних і європейських мов – зразок точності, культури й відчуття міри.
Василь Стус називав його творчість “способом шляхетної герметизації духу” - мовчанням, що стає формою спротиву.
Життя Володимира Свідзінського закінчилося трагічно. У жовтні 1941 року його заарештувало НКВС за “антирадянську агітацію”. Коли німецькі війська наближалися до Харкова, арештантів, серед яких був поет, спалили живцем у сараї біля села Непокрите. Йому було 56.
Посмертно реабілітований у 1964 році, він і досі залишається для багатьох читачів відкриттям – як автор, що зумів поєднати інтелектуальність і чистоту, споглядальність і біль.
“Це поет неповторний, своєрідний, тонкий”, – писав Микола Бажан.
Сьогодні ми згадуємо Володимира Свідзінського – поета, який не кричав, але залишив слово, що звучить сильніше за будь-який гул епохи.
Додаємо фрагмент із книги «Вересень» - Володимира Свідзінського:
Біла пушинка пливе над сіножаттю – легке суденце,
Несене струменем вітру, куди забажає недбалий.
Десять одного гнізда промінясто розходиться щоглів;
Отже, нема ні стерна, ні весла. Та й навіщо їм бути?
Чи на південь, чи на північ, чи в іншу країну летіти,
Біла пушинка за те не турбує. Знялась куди-луча
Гордо пливе корабель, до завзятого бою готовий.
Тільки ж війська на нім, що одно непомітне зеренце.
Буде пливти і пливти, аж зронивши натомлені крила,
Десь її вітер зневолить упасти в гущавину травну.
Там і лежатиме нишком, підступний притаєвий ворог.
Хмари, повні вологи холодної. Потім надовго
Ляже зима непорушна. Та день неминучий настане,
Кинеться сніг, загурчить, затуркоче. І кільчик тоненький
Він до трави молодої тулитися боязко буде.
Голову потім підвівши, упевнено гляне круг себе.
"Буду владати цією країною. Чуєте, трави?
Тут розцвіту, розхилюся, розсію потужний нащадок.
Слово незламне моє. Зачувайте, готуйтесь до бою".
Також додаємо поезію із рукопису та збірки «Медобір»:
Як інколи сумую самотою,
Не знаючи, відкіль пливе печаль,
Мені буває жаль,
Що я, не владний над струною,
Не можу музику збудити,
Журливу дівчину у райдужному строю.
І гасне звук німий. Але приходиш ти,
Стареньку хустку кинувши на плечі,
І, поки тьмиться дальній вечір,
Вдивляєшся в прозірчасті мости,
Високо знесені на заграві блідавій,
У хмарні рисочки, начеркнені на ній,
В насумрені доми й споруди величаві;
Руками памʼяті находиш світлу ланку
В іржавім ретязі давноминулих днів.
І ось твої слова,
Зриваючи зневірену мовчанку,
Звучать як спів,
як щастя музика жива.
Зачинить ніч зорі ясне вікно,
Та вже природа з нами заодно:
Мов зерно на простелене рядно
З малого паросня розвіяної тучі
При місяці спадає дощ блискучий,
Розворушає чорний бір,
І з бросток смоляних, з некошених полявин,
З дрібних перепісків, з зарослих озерявин
Навала пахощів пливе до нас у двір,
І молодість нову вливає в давні сни,
І плеще полумʼям забутої весни.
У видавництві «Дух і літера» готується біографічна книга про Володимира Свідзінського, авторства найкращої дослідниці його творчості – пані Елеонори Соловей.
