21/07/2025
35 років тому, 20 липня 1990 року, не стало Сергія Параджанова — митця, чия творчість не підлягає жодним класифікаціям, а ім’я назавжди вписане в історію світового кінематографу. Його не просто переслідувала радянська влада — вона боялася сили його бачення. І мала на те підстави: бо Параджанов розмикав межі дозволеного, говорячи мовою фольклору, релігії, еротики та історії — там, де система вимагала уніфікації.
Його «Тіні забутих предків» (1964) стали проривом — кінематографічною фрескою, яка засвідчила: українське село, міф, колір, ритуал можуть стати мистецтвом світового масштабу. Variety назвала фільм «візуально гіпнотичним», а Роджер Еберт писав: «Це один із найунікальніших фільмів, які я бачив». Та для влади це був не прорив, а загроза — не лише через форму, а й через вміст: фільм про Україну без “радянської людини” в кадрі.
Після «Кольору граната» (1969) шедевру, який повністю відмовився від лінійного сюжету, а натомість збудував візуальну поему про поета Саят-Нову, репресії стали системними. У 1973-му Параджанова заарештовують за надуманими звинуваченнями. Чотири роки таборів — за художній підпис, за право мислити інакше. «Вони ув’язнили його на піку його художньої сили», — скаже згодом режисер Михайло Вартанов.
Захід реагує: Фелліні, Трюффо, Бертолуччі, Бунюель, Жан Маре — підписують листи на його захист. Луї Арагон пише особисто Брежнєву. Світовий кінематограф уперше впритул стикається з фактом, що перед ним — геній, і водночас політичний в’язень.
Параджанов повертається і створює «Легенду про Сурамську фортецю» (1984) та «Ашик-Кериба» (1988) — фільми-орнаменти, фільми-ікони. Усі — поза часом і простором. Його відмову від прямого наративу називали кінематографічним анархізмом, але також і духовною революцією. Жан-Люк Годар сказав: «У храмі кіно є образи, світло й реальність. Параджанов був майстром цього храму».
Його творчість ніколи не була про втечу від реальності — вона була спротивом через красу. І це, мабуть, найнебезпечніше мистецтво для кожної імперії.
Сьогодні ім’я Параджанова — це не лише кіно. Це жест. Постава. Пам’ять про те, що художник має право бути вільним, навіть коли свобода — це злочин у очах держави. Його твори не старіють, бо говорять не з епохою, а з сумлінням.
Його музеї у Єревані та Тбілісі, ретроспективи у Луврі, Берліні, Нью-Йорку, його вплив на Джармуша, Кустурицю, Мадонну — усе це нагадує: Параджанов був більшим за національні межі, але водночас глибоко українським, вірменським, кавказьким митцем.
Митцем, що за темної ночі тоталітаризму повернув нам фольклор, колір, пам’ять, свободу.
35 років без нього. Але з його візією — як викликом і дороговказом.