09/05/2020
Шануймо тих, хто здобув перемогу, і пам'ятаймо тих, хто розв'язав війну!
Століття тому антигітлерівська коаліція перемогла, і ми не забуваємо про значний внесок радянської армії, без якої перемога не була би можливою. Ми маємо вшановувати героїв минулого бодай тому, що серед них наші прадідусі й прабабусі або ж наші батьки, і наша пам'ять про них і є тими нитками, якими зсередини зшите наше суспільство. Ми вшановуємо тих, хто віддав своє життя на цій війні, як і тих, кому вдалося вціліти на фронті та прожити довге життя. Адже хто, як не вони, цього заслужили?
Водночас ми в жодному разі не збираємося вшановувати товариша Сталіна, який загубив мільйони людських життів. Нам часто хочуть нав'язати, що люди були готові в бою віддати життя за великого Сталіна, хочуть зробити його еквівалентом перемоги, хочуть виправдати його через факт цієї перемоги й, зрештою, приписати перемогу йому особисто. Чи не забагато для людини, яка гарантувала радянській державі постійні репресії та страх говорити на повен голос? Чи не забагато почестей для тирана, який влаштував Голодор та випестив ГУЛАГ?
Навпаки, ми шануємо ветеранів саме тому, що вони змогли перемогти, незважаючи на те, що в них систематично забирали з-під ніг країну, у якій часом не хотілося жити – не те, що за неї помирати. Ми говоримо про подвиг не заради "великої радянської імперії", а про подвиг заради можливості самого факту існування майбутніх поколінь, які зможуть вільно керувати своїм життям, які отримають змогу жити поза постійним диктатом. Не забуваймо: простому радянському народу довелося заплатити багатьма мільйонами людських життів за починання, яке "вождь народів" мав честь розпочати пліч-о-пліч із самим фюрером.
Яким же відчуттям сповнюється сталініст, святкуючи перемогу над фашизмом? Це відчуття неможливо зрозуміти, не осягнувши зради фашистського союзника, якої Сталін аж ніяк не чекав. У випадку сталіністів перемога над фашизмом – це перемога не над злом і, вочевидь, не перемога світлої сторони над темною. Перемога сталінізму – це навіть не перемога як така, а, імовірніше, помста за недооціненість "генія вождя", який вважав, що нарешті знайшов собі рівного тоді, коли його за рівного не вважали. Тож шануймо тих, хто цього дійсно заслужив, хто вигриз перемогу ціною власного життя, хто був далеко від дому та рідних, у кого на очах помирали живі люди, життя та смерть яких ніколи не перетворяться для них на суху статистику та супутні втрати.