Вісник+К, Перемоги, 15, Lutsk (2025)

09/07/2025

Цілу ніч у Луцьку відбивали атаку ворогів. Слава нашим Захисникам!!!
Президент Володимир Зеленський відреагував на масовану атаку Росії і показав наслідки. Про це написано на сторінці глави держави у мережі.

«Нова масштабна атака Росії проти наших міст. Було найбільше повітряних цілей за добу – 741 ціль: 728 дронів різних типів, із яких понад 300 – це «Шахеди», і 13 ракет – Кинджали та Іскандери. Більшість цілей було збито. Застосовувалися наші дрони-перехоплювачі – є десятки збиттів, масштабуємо технологію. Працювали й мобільні вогневі групи – теж маємо десятки збиттів. Дякую всім воїнам за влучність», – наголосив Президент.

За словами Зеленського, зараз у багатьох областях України триває ліквідація наслідків нічної російської атаки. Основний удар був по Луцьку. Пошкодження зафіксовані також у Дніпровській, Житомирській, Київській, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Харківській, Хмельницькій, Черкаській і Чернігівській областях.

«Це показова атака, і саме зараз, коли було стільки спроб досягти миру, припинити вогонь, і тільки Росія все відкидає. Черговий доказ, що потрібні санкції – болючі санкції проти нафти, яка вже понад три роки війни накачує військову машину Москви грошима. Вторинні санкції проти тих, хто купує цю нафту та спонсорує вбивства. Партнери знають, як натиснути так, що Росія буде змушена думати про завершення війни, а не нові удари. Кожен, хто хоче миру, повинен діяти», – наголосив глава держави.
Рятувальники ДСНС у Волинській області ліквідовували пожежі. Всі працювали ризикуючи своїм життям, щоб ми мали спокій...

05/07/2025

Пам’ятаємо, шануємо!
У липні 2014 року перестало битися серце однієї з найкращих журналісток «Вісника+К» Марії Дубук. Молодої, красивої, талановитої. Минуло одинадцять літ, та ми й досі не змирилися з цією жахливою втратою. Ніби Марійка десь поруч. То була сильна особистість.
Працювала у нас також Наталя Фещук. Теж журналістка з великої букви. Її не стало чотири роки тому.У редакції стало традицією на початку липня вшановувати дорогих нашому серцю колег. У п’ятницю поїхали ми на могили до дівчат. Терпким щемом озвався у серцях цей візит. Побували у селі Лютка та Дубечне на Старовижівщині, вклонилися світлій пам’яті цих прекрасних людей. Пом’яніть хто їх знав.
Цілу дорогу як з відра лив дощ. Ніби сама природа оплакувала нашу тяжку втрату.Царство їм небесне.

04/06/2025

Родичі далеко, а могили нема кому прибирати. А в Чернівцях є спеціальна служба, яка за певну плату це робить. Чому б не запровадити таке й на Волині...
Перед Паскою та проводами люди найчастіше йдуть на кладовища, щоб навести порядок біля могил рідних. Дехто їде з іншого кінця країни, тратить купу часу й коштів, бо по-іншому ніяк. Та за деякий час могли знову заростають. Хороше рішення цієї проблеми знайшли у Чернівцях. Варто й нашим комунальним службам чи громадам до нього прислухатися.

Фото поховання надсилають до і після прибирання
Два роки тому в Чернівцях почало працювати комунальне підприємство «Муніципальна ритуальна служба». Вони відразу закріпилися на ринку послуг завдяки висвітленню своєї роботи та рекламуванню послуг через онлайн-ресурси. Якщо у родині хтось помер, одразу можна замовити все через інтернет і дізнатися офіційні ціни: скільки коштує ритуальний зал, холодильні камери й інше та самому прикинути кошторис витрат. Окремим пунктом виділили прибирання могил.
– Адже дуже часто рідні не мають змоги це зробити. Багато виїхало під час війни за кордон або в інші міста і не може прийти на цвинтар. Тому ми запровадили таку послугу, як прибирання могил, і її також можна замовити онлайн, – розповідає менеджерка зі зв’язків з громадськістю підприємства «Муніципальна ритуальна служба» Наталія Тімченко. – Потрібно тільки оформити замовлення та оплатити послугу онлайн. Разове прибирання могили з фотозвітом коштує 1022 гривні. Річний догляд – 3600 гривень, який передбачає чотири прибирання на рік. Працівники надають фотозвіт виконаних робіт: могилу фотографують до та після прибирання. До Великодня й поминальних днів послугою прибирання скористалося дуже багато людей з-за кордону та інших міст. Понад 40 % замовлень надійшли з різних регіонів України. Понад 20 % – з Великої Британії, понад 15 % – з Німеччини, понад 10 % – з Франції та близько 5 % – з Канади. Для тих, хто за кордоном, це дуже зручно, бо якщо перевести оплату на гривні вийде мізерна сума трохи більше двадцяти євро.

Кладовища обкошують, а зілля на могилах росте
А чи можна на Волині скористатися подібною послугою? Адже вона актуальна не тільки для обласних центрів, а й для селищ та сіл. Там теж є могили, до яких рідко навідуються родичі.
– Моє рідне село Михайлин, яке недалеко від Рожища, колись було велике та багате славними людьми, – пригадує редакторка газети «Між нами бабами» Раїса Козачук. – Однак за десятиліття чимало померло, діти роз’їхалися по різних куточках не тільки України, а й за кордон. Комусь виходить перед Великоднем навідатися, а комусь – ні. Тому за порядком на кладовищі у нас слідкує громада. Є людина, яка добровільно взяла на себе всі організаційні обов’язки. А колишні жителі здають, хто скільки може коштів, щоб там підтримували порядок. Звичайно, добре було б, якби був якийсь працівник, котрий за певну плату міг доглянути за могилами. Можна навіть табличку з його номером телефону десь прикріпити біля кладовища, щоб люди знали, до кого звертатися.
Директор «Луцького спеціалізованого комбінату комунально-побутового обслуговування» Василь Цетнар зауважує, що проблема прибирання актуальна для села та міста. Однак в нинішній час у його підпорядкуванні не вистачає працівників на основні роботи, пов’язані з похованнями, тому нема як говорити про прибирання могил.
– У нас в підпорядкуванні 40 кладовищ Луцької громади. Звичайно, як хтось звернеться, що треба покосити чи землю підсипати, то хлопці зроблять, – каже Василь Павлович. – Але цілеспрямовано такої реклами ми не робимо. Нічого не можу сказати про розцінки. Якщо покосити траву, то може десь 400 гривень буде, а інше завдання то дорожче.
Голова Поромівської громади Володимирського району Олег Савчук розповідає, що часто організовує толоку серед місцевих жителів, щоб прибирати сільські кладовища.
– Ми обкошуємо загальну територію, між могилами, тож проблеми в догляді я не бачу, – каже Олег Васильович.
Начальник виробничого управління житлово-комунального господарства селища Торчин Владислав Кревський пояснив, що за зверненнями старост виїжджають до понад двадцять кладовищ, щоб забрати сміття, обкошують територію, а щоб хтось конкретно, за певну офіційну плату, доглядав за могилами, то такого нема. Хоча багато людей погодяться, що ця послуга дуже зручна й потрібна. Бо хоч загальну територію кладовища покосять, а бур’яни на могилах ростуть, якщо родичі далеко. Тож приклад чернівецьких комунальників вартий наслідування. Треба тільки працівникам певних структур сісти й подумати, як його реалізувати офіційно, щоб гроші не губилися в чиїхось кишенях.
Руслана СУЛІК

28/05/2025

Ходіть босоніж – це корисно і дорослим, і дітям
На стопі є точки, які відповідають за роботу всіх органів

Наші предки ходили босоніж і рідко скаржилися на здоров’я. А зараз мало хто так робить. Лікар ортопед-травматолог КП «Луцька міська дитяча поліклініка» Володимир Гітуляр, який майже 50 років працює в ортопедії, відмітив, що за останні десятиліття побільшало дітей з проблемами стоп. Володимир Трохимович розповідає, чому важливо їх змалечку привчати ходити босоніж по пісочку, травичці та чим це корисно для дорослих.

Через плоскостопість можуть бути грижі та боліти голова
– Стопа – це не тільки орган, призначений для руху і опори, а й чутливий сегмент для зв’язку із довколишнім світом, – наголошує на початку розмови Володимир Трохимович. – Підошва ноги сприймає не тільки температуру, вологість, твердість та інші властивості поверхні, на яку ступає, а ще й має властивості особливого «вібраційного слуху». На підошвах і пальцях стоп розміщені імпульсивні точки, які відповідають за роботу всіх наших органів. Стимулюємо їх, отже покращуємо самопочуття.
– Як це робити?
– Почнемо змалечку. Важливо, щоб дитина, як тільки навчилася ходити, проводила тренування м’язів стопи. Спочатку це робиться підсвідомо за рахунок природних факторів. Дитина має бігати по пісочку, травичці, камінчиках. Тобто по поверхнях, які подразнюють підошву. Це дає покращення тонусу м’язів, які формують склепіння стоп. Таке своєрідне тренування дуже корисне. У домашніх умовах малечу варто привчати ходити по масажному килимку. Стопа у дітей до трирічного віку тільки формується, і ці вище перераховані заходи допоможуть їй формуватися правильно. Натомість проблеми зі стопою, якщо їх проігнорувати та не лікувати, в майбутньому можуть серйозно позначитися на здоров’ї.
– А які проблеми можуть бути зі стопою? Поясніть детальніше.
– Одна з найпоширеніших – плоскостопість, або, як по-простому кажуть, нема впадини на стопі. Це можна самому помітити, оглянувши ногу. Хто думає, що нічого страшного тут нема, глибоко помиляється. Негативні наслідки плоскостопості з часом проявляються на стані суглобів, відчуттях хребетного стовпа. Тому що вага тіла перерозподіляється на колінний і стегновий суглоб для підтримки стійкості людини. При цьому порушуються амортизаційні функції хребта, от і з’являються міжхребцеві грижі, тріщини. А здавлення нервових закінчень будуть супроводжуватися постійними головними болями, болями в сідницях та спині, в ногах, у внутрішніх органах. Плоскостопість здатна приводити до артрозу колінного суглоба, до остеохондрозу, сколіозу, остеопорозу.
Мобілки шкодять не тільки очам, а й… ногам
– Що ж робити для профілактики проблем зі стопою?
– Дітям треба вибирати взуття з твердим «задніком», ортопедичною устілкою. А дорослим важливо носити різне взуття, щоб нога не звикала до однакових форм. Треба чергувати різну висоту каблука, щоб зберегти еластичність м’язів склепіння стопи.
– Часто чула, що корисно ходити босоніж по росі… З якого віку варто привчати до цього дітей?
– Не треба забувати, що роса – холодна. І, говорячи про дітей, треба обережно до цього підходити. Бо якщо знижений імунітет, то можна застудитись. Починати треба десь з однієї хвилини, згодом добавляти час. Йде літо, то треба, щоб діти загартовувалися, укріпляли стопи, стрибаючи по піску, траві. Шкода, що багато теперішніх мам бояться дозволити своїй малечі такий контакт з природою і потім мають проблеми. А чому? Бо батьки всунуть дитині мобільний телефон чи увімкнуть комп’ютер – і мале сидить, дивиться, не рухається, м’язи не працюють. Я сам, коли перебуваю в сільській місцевості, не упускаю шансу походити босоніж по траві чи землі.
– А чим корисні такі прогулянки для дорослих? Бо моя 80-річна сусідка, буває, цілий день ходить босою по подвір’ї.
– І правильно робить, адже людям в старшому віці це не менш корисно, ніж дітям. Коли стопа торкається м’якої трави, відбувається природний масаж, стимуляція рефлекторних зон. І навіть якщо випадково станете на кропиву – нічого страшного, її «пощипування» теж корисне: покращує циркуляцію крові. Босі прогулянки зміцнюють імунну систему. Користі від них багато. Головне: не лінуватися і не боятися зняти взуття хоча б на пів години, щоб відчути контакт з природою.
Руслана СУЛІК
Фото автора
Лікар-ортопед Володимир ГІТУЛЯР

21/05/2025

Найкращому випускникові сільської школи премія сто доларів
Премію на честь батька-вчителя уже двадцять років передає з Канади син

Наприкінці травня у всіх школах пролунає дзвоник, який сповіщає про закінчення навчального року та початок канікул. На лінійці вітають кращих вчителів та учнів. А от у Лаврівському ліцеї Боратинської громади Луцького району ще й сто доларів найуспішнішому випускнику вручають! Це особлива стипендія імені місцевого вчителя Петра Сєкунова, який багато років працював у цій сільській школі.

З Києва – у волинське село
Колись молодих вчителів направляли в різні куточки України на роботу. Так хлопець із самого Києва опинився у невеличкому селі Лаврів на Волині. Спочатку викладав російську літературу, потім зарубіжну та військову підготовку. Тут познайомився з колегою Наталією Терентіївною з Вінниччини. Незабаром створили молоду вчительську сім’ю, виховували сина Олександра й доньку Тетяну. Тепер у Лаврівському ліцеї працює чимало педагогів, яких колись навчало подружжя Сєкунових. Про Петра Марковича згадує заступник директора з виховної роботи Віктор Герасимчук:
– Він був дуже справедливий, жив роботою. Як проводив урок літератури, то перевтілювався у героїв книжок, а на військовій підготовці організовував різні цікаві дійства, – розповідає Віктор Володимирович.
Колишній сільський голова Арсен Сидорчук був не тільки учнем Петра Сєкунова, а ще й жив недалечко від нього.
– Петро Маркович був серйозний зовні, але дуже любив жартувати та мав хороше почуття гумору, – посміхається Арсен Арсенович. – Завжди носив до школи великий шкіряний портфель, повний книжок. Дуже любив грати шашки й шахи.
– Саме на його честь щороку у школі організовуємо спортивні змагання, – приєднується директор Лаврівського ліцею Віктор Папко.
Кожен, хто під час нашої розмови заходив у кабінет директора, додавав свій штрих до спогадів про Петра Сєкунова. І хоч він був родом із Києва, але завжди казав, що любить Лаврів. Це село стало йому рідним. Тут виросли його діти. Я припустила, що вони пішли батьківською стежкою, однак ні. Син і донька обрали кардинально іншу спеціальність. Стали інженерами.

Замість нової сорочки купляв книжку
Донька Тетяна згадує, що як у 17 років поїхала вчитися до Києва, так там і лишилася. Рідко, але старалися з братом навідатися зі столиці до батьків на Волинь.
– Тато був унікальною людиною. Виваженим, толерантним. Він ніколи не матюкався. Для нього найбільш лайливим словом було «дурень». Він навіть до учнів-двієчників звертався на Ви, – розповідає у телефонній розмові Тетяна Петрівна. – Дуже любив читати. У нас була прекрасна бібліотека та гори газет і журналів. Збирав у папки цікаві вирізки. Без проблем міг потратити всю зарплату на передплату. Коли мама казала: «Купи собі нову сорочку», він відповідав: «Я краще книжку куплю».
На початку 90-х робота дипломованих та талановитих інженерів в Україні знецінилася. Тетяна ще якось викручувалася, а Олександр почав шукати вакансії за кордоном, бо ж сім’ю треба годувати.
– Так він опинився в Канаді. Там на початках підтримувала українська діаспора, – додає Тетяна Петрівна. – А коли вже став на ноги, то подав мені ідею, щоб на честь батька запровадити в школі стипендію, аби сільські діти мали заохочення для науки. Вирішив по сто доларів передавати найкращому випускникові. Я його підтримала. Ще до коронавірусу Саша приїжджав у Лаврів. У школі робили зустрічі.
І хоч вже багато років Олександр Сєкунов проживає в Канаді, завдяки інтернету спілкується з колективом ліцею, пересилає кошти на премії лаврівським випускникам.
– З 2003 року у нас ця традиція, – зауважує Віктор Кононович. – Звичайно, для учнів це заохочення. Якщо клас великий, то діти між собою навіть змагаються, хто краще вивчить урок.
– А якщо два випускники мають однакові високі бали?
– Тоді суму ділимо на двох.
У фойє школи висять списки випускників, які колись отримали золоті та срібні медалі, а отже й грошову премію імені Сєкунова. Для когось це перші самостійно зароблені гроші за свої знання, які є стимулом для навчання у майбутньому.
Напевно, у нас є чимало шкіл, які гордяться своїми талановитими випускниками, котрі працюють за кордоном. Але чи у багатьох є такі премії, які заохочують дітей гарно вчитися?
Руслана СУЛІК,
Волинська область
Вчитель Петро Сєкунов
Колишній учень Арсен Сидорчук береже теплі спогади про свого вчителя
На кладовищі села Лаврів похоронене подружжя вчителів Сєкунових

21/05/2025

Володимир Тодор з Вовковиїв на Рівненщині – Герой України

Йому назавжди буде 33 роки. Мама Тетяна Тодор вже виплакала всі сльози за своїм сином. Він так і залишився на полі бою, побратими не змогли забрати його тіло. В рідному селі Вовковиї Демидівської громади Дубенського району немає навіть могили, щоб було куди прийти рідним, які моляться за упокій його душі. Він добровільно пішов захищати Україну й віддав своє життя. Держава нарешті вшанувала захисника і його подвиг. 8 травня 2025 року указом Президента України головному сержанту десантно-штурмової роти 80-ї окремої Галицької бригади Володимиру Тодору присвоєно звання Героя України (посмертно). У серпні 2024-го у матеріалі «Після смерті Володя у снах приходив до рідних» ми розповідали про полеглого воїна.

«Я мушу захищати Україну, адже маю досвід»
Він загинув у січні 2023-го: рідним повідомили, що пропав безвісти.
Тоді Володя приснився мамі Тетяні.
– Заходить наш син у хату, такий високий, аж через двері не може пройти, – схлипувала і плакала жінка. – Напевно його душа хотіла і прагнула повернутися додому.
Десь на третій день після цієї страшної звістки брат приснився Катерині.
– Я приходжу до хати і бачу – Володя сидить. Я до нього кинулася: «Володя, як добре, що ти прийшов, а мене тебе шукаємо. Нас сповістили, що тебе немає. А ти знайшовся». Він мене обійняв і каже: «Сестра, не переживай, у мене все добре, то війна, тут не легко, але я мушу йти», – витирала сльози сестра. – Кілька разів снився моєму чоловікові Богданові.
Мама Героя і молодша сестра Катерина Іванюк розповідали, що після дев’ятого класу Володя вирішив здобувати робітничу спеціальність, щоб самому собі раду давати. У Демидівському професійно-технічному училищі вивчився на столяра, активно займався гирьовим спортом, неодноразово ставав переможцем на різних змаганнях. Ще у юному віці почав їздити на заробітки, навчився працювати з гіпсокартоном, шпаклювати і робити ремонти у квартирах і будинках. Він був дуже трудолюбивий і наполегливий. Коли ставив перед собою якусь мету, то завжди її досягав.
– Після училища брата призвали на строкову службу, – розповідала сестра Катерина. – Півтора року служив водієм-механіком, а згодом став командиром танка. Його товариші розповідали, що був кваліфікованим спеціалістом. Досконало знав техніку: зі старого танкового двигуна своїми золотими руками робив диво – і мотор працював, як новенький. У нього був життєвий девіз: я це зможу зробити!
Після армії працював у Києві на будівництві. Йому дуже подобалася наша столиця і Володя мріяв там жити у майбутньому, став заощаджувати гроші, щоб купити собі квартиру.
– Син захопився боксом, – продовжила мама, – вдень працював, а вечорами їздив на тренування. Брав участь у всеукраїнських змаганнях, виступав за Рівненську область і зайняв друге місце у своїй ваговій категорії.
Коли у 2014 році розпочалася російська агресія, то Володимир Тодор рішуче заявив: «Я мушу захищати Україну, адже маю досвід». Рюкзак на плечі – і поїхав. Тільки кілька місяців побув в учебці і його кинули на фронт: Луганськ, Донецьк та інші гарячі точки. Перший рік воював без відпустки. Рідні ним гордилися, адже Володимир був патріотом і вболівав за Україну. Після повернення з АТО Володимир Тодор познайомився у Києві з підприємцем Петром Філіпчуком і влаштувався до нього на роботу. Почалися стабільні і нормальні заробітки. Купив собі машину і однокімнатну квартиру у Києві. Тільки не встиг створити сім’ю. Крім цього, син ще й допомагав батькам. Провів воду у їхню хату у Вовковиях і зробив сучасне опалення.

«Мене на фронті чекають побратими»
Повномасштабна війна застала Володимира Тодора у столиці. Зранку 24-го лютого 2022-го він зателефонував батькам і повідомив, що їде машиною з Києва на Львів у свою 80-ту бригаду. Знову треба захищати Україну. Він не чекав повістки, а без роздумів відразу пішов добровольцем. Десантників відправили у найгарячішу точку стримувати наступ кацапів.
– Володимир Тодор із позивним Добрий був одним із найкращих командирів танка. Вмів знайти підхід до кожного солдата, – ділився спогадами його побратим Олег Душний. – Тому його поставили головним сержантом танкової роти. Він мав незаперечний авторитет і завжди боровся за справедливість, захищав перед командирами простих солдатів. Володя був душею танкової роти. 24 лютого 2022 року ми зустрілися в бригаді і так почався наш спільний бойовий шлях. Як головний сержант роти, він вже міг не ходити на завдання з хлопцями. Але на кожний штурм він першим завжди вів побратимів і вони йшли за ним без всяких питань. Якби у нас скрізь були такі командири, як Володя Тодор, ми б війну вже давно виграли, – згадував Олег Душний, який загинув 11 квітня цього року у Курській області.
Їхній підрозділ звільняв Ізюм на Харківщині і за це Володимира Тодора нагородили орденом «За мужність» третього ступеня. В одному з боїв у вересні 2022 року десантник отримав осколкове поранення. Лікувався у Львові, якось вирвався додому провідати і побачити рідних. На запитання: як себе почуває, завжди заспокоював і казав, що все добре.
– Я просила брата, може, ще підлікуєшся, побудеш у госпіталі, ти вже стільки часу воюєш, – згадувала Катерина. – «Ні, сестричко, мене на фронті чекають хлопці, хто їх буде вчити? Я не можу їх покинути і залишитися, мене трохи підлатали, я вже в нормі і здоровий». Брат просто рвався на війну до побратимів. Це була наша остання зустріч. Ми тоді всі разом навіть не сфотографувалися. Адже були переконані, що з ним не може статися нічого поганого. Він такий сильний, мужній і досвідчений, завжди повертався додому.
У січні 2023 року групу бійців біля населеного пункту Торське Донецької області накрили вогневим шквалом. Володя, як завжди, йшов першим. Тоді він командував передовою штурмовою групою. Завдяки його сміливим та своєчасним рішенням вони успішно зайняли ворожий взводний опорний пункт, знищивши 19 окупантів. Сержант Тодор зі стрілецької зброї стримував групу ворожої піхоти, яка намагалася повернути втрачені позиції. Потім вчасно помітив ворожу БМП-2, яку підбив з гранатомета. Він не ховався за спини інших воїнів. У тому бою живим залишився побратим Тарас Герасимов із Дніпра. Він на суді в Демидівці давав свідчення і підтвердив, що головний сержант роти із позивним Добрий загинув на його очах. Отримав кульове поранення в голову і стік кров’ю. Він намагався Володю забрати, але в першу чергу потрібно було евакуйовувати і рятувати поранених. Воїн залишився на полі бою на окупованій території. Демидівський суд визнав його загиблим.
Своїми спогадами про учня, який став Героєм України, поділилася перша вчителька Оксана Дмитрівна Шаранда:
– Володя Тодор мені запам’ятався як старанний, наполегливий і відповідальний учень. Він дуже багато читав, завдяки цьому мав багату фантазію і хист до літературної творчості. Міг придумувати різноманітні історії, тому я не здивувалася, що він вів на війні щоденник і записував свої враження. За характером був спокійний і розважливий, діти його любили. Він умів дружити. Ще одна важлива риса – не терпів несправедливості й обману. Змалечку Володя виховував у собі силу волі.
Після публікації у серпні минулого року сестра Володимира Тодора передала нам його фронтовий щоденник. У воїна був літературний дар і в перервах між боями він записував свої враження. Унікальний документ цієї війни ми друкували впродовж двох місяців у газеті «Вісник+К». Кілька фрагментів із «Фронтових записок загиблого воїна»

Богові молилися навіть атеїсти
«…Боєкомплект потрібен для бою і життя, без спальника вже можна й потерпіти: пізніше підвезуть, головне – виконати завдання й залишитися живим і неушкодженим. Де б ми не були, ми завжди окопувалися: це було необхідно, адже ворожа арта працювала постійно, а окопи рятували від осколків і вибухів снарядів. Побратим Душний жартував, що саперна лопатка важливіша за автомат. Багатьом не подобалося копати, але приліт першого ворожого снаряду неподалік завжди міняв їхню думку. Копати було легко: хвойний ліс, а де ростуть сосни – там завжди пісок. Ніч змінила день, ми викопали окопи для ночівлі, розставили спостерігачів і по черзі відпочивали, розміщалися в окопах по двоє, з інтервалом між ними по 5-7 метрів. До третій годині ночі майже ніхто не спав: сира земля, холод корчив ноги, спальники мали одиниці, замість свого спальника я набрав зброї, БК і спорядження, так зробив кожен. Думаю, це було помилкою: невиспаний замучений солдат – менш боєздатний, а робота у нас важка, отож і про відпочинок потрібно думати.
Коли проминули мінні загородження, видихнув з полегшенням. Раптом назустріч – цивільна машина з ввімкнутими дальніми фарами, засліпила і повністю демаскувала нас. Хотілось витягти водія і натовкти йому пику. З початком війни в Україні діяла комендантська година, але чомусь саме на Донбасі її мало дотримувалися, та й колаборантів і зрадників там була половина населення. Вони ментально не любили Україну. Ми доїхали на місце збору, все було аж занадто спокійно, чекали команди. Хтось помітив, а згодом і почув характерний звук безпілотника – і почалося: за метрів 50 на нас посипався «град».
У лісі немає укриття, і ця летюча смерть блискавкою цілить просто в тебе. Хтось за долі секунди вже закопався в землю, а я повз і шукав хоч якусь яму. Напевно я її дуже сильно хотів знайти: несподівано переді мною з’явилася довга траншея, влетів у неї, покликав інших. За якусь мить всі були там, Богові молилися навіть атеїсти. Обстріл ніби скінчився – залп реактивної системи установки «град» – 40 ракет. Я почав вилазити, в тому сенсі, мабуть, був завжди трохи дурним, надто безпечним: тільки-но виліз, щоб оцінити ситуацію – знову залп арти по нас, але вже переліт. Я пірнув в окоп, мене щось так стукнуло в голову, що на мить подумав: все, кінець. Але ні: це хтось стрибнув слідом за мною і зарядив мені берцем у каску. Смішна пригода. Все затихло на якусь мить. Пролунала команда: нас засікли, відходимо! За лічені секунди всі були в машинах. Відступали швидко і в цілковитій темряві та ще й у густому диму…».

Сестру Героя не пропустили на нагородження
У понеділок 12 травня найвищу нагороду рідним вручав Президент України. В столицю поїхали мама Тетяна Тодор і рідна сестра Катерина Іванюк. Коли я поцікавився, як пройшла ця церемонія, то був приголомшений.
– Спочатку все було добре, хлопці з 80-ї бригади нас зустріли в Києві і привезли на місце, щоб ми з мамою не шукали, – розповіла сестра Катерина Іванюк. – А далі мене чекав шок і страшне розчарування. Мене не пропустили на нагородження. І це з вини чиновників, які все організовували. Нас тільки запитали, скільки родичів їде і записали: мама з донькою. В Будинку офіцерів все було добре, далі нас посадили в автобус і повезли на нагородження в Офіс президента. Почалася перевірка, я подала свідоцтво про народження і трудову книжку і в мами в паспорті вказано, що я її донька. Але мене не пропустили, бо я по чоловікові Іванюк. От сиджу і ридаю, не можу відійти, бо для мене це було так важливо. Суть не в тому, щоб Зеленського побачити, я хотіла порадіти за брата, і я мала там бути.

Від редакції.
Володимир Тодор – перший Герой України у Демидівській громаді. Прикро, що це звання йому присвоєно посмертно. Як нам повідомили, у Вовковиях в ліцеї, де дев’ять років навчався Володимир, планують відкрити меморіальну дошку. На нашу думку, його іменем треба назвати вулицю у рідному селі, у Демидівці, в Рівному. Україна повинна пам’ятати і вшановувати своїх Героїв, які віддають за неї своє життя.

Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
На фото
Володимир ТОДОР з побратимами на фронті
Мама Героя – Тетяна ТОДОР, сестра – Катерина Іванюк та її донечка

16/05/2025

Майже рік,щоп'ятниці з 16 до 18 в центрі Луцька, рідні воїнів,які перебувають у полоні,виходять на акцію,щоб нагадати всім,що війна триває....Що їх чоловіки,батьки,сини,брати, захищаючи нас,опинилися у полоні.Вдома їх чекають,люблять і вірять,що обнімуть під час чергового обміну!
Приїжджають не тільки з усієї Волині,а й з Рівненщини. Водії сигналять і таким чином підтримають жінок,які чекають воїнів. А перехожі знаходять добрі слова

07/05/2025

У сто років щодня зарядку робить та смачний суп варить
Ветеран-сибіряк засуджує загарбницьку війну путіна

Жителю Луцька Олексію Ліхторовичу вже за сто років. Та ніхто не дасть йому стільки літ, хоч він чимало пережив. У дитинстві не раз голодував, воював у Другу світову війну, без жодного поранення повернувся додому. І на фронті, й нині над чоловіком є велика Божа опіка, бо рідко хто доживає до таких літ при добрій пам’яті та з молодечим вогником в очах. У чому ж секрет довголіття Олексія Тихоновича?

Тримає у голові всі дати
Олексій Тихонович все життя присвятив військовій службі. Та хіба думав колись молодий хлопчина з селища Новотроїцьк Томської області, що доля закине його в Україну? Він народився у багатодітній сім’ї трударів. Ще його дід Кузьма переїхав із білорусі в Сибір, щоб розчистити від тайги землю та зайнятися господарством. Впертим і цілеспрямованим був. Може, від нього перейняв ці риси характеру наш довгожитель? Про батька він пам’ятає, що у 1942 році його забрали на фронт і за кілька місяців він загинув.
– Коли батька забирали на фронт, він сказав: «Синок Льоня, збирайся, скоро й ти підеш в армію». У березні 1943 року мене забрали в армію. У військкоматі 15 березня 1943 року було дві групи. Одну відправили в Білоцерківське училище, яке на час війни було евакуйоване в Томськ. Нас готували командирами піхотних військ і кулеметних, – я дивуюся, як столітній Олексій Тихонович хронологічно все пам’ятає. Детально описує навчання, кожен кадр зафіксувався у його пам’яті.
Під час Другої світової війни пройшов нелегкий шлях до перемоги. Отримав чимало бойових нагород. Не раз поруч падали міни, але не розривалися. Якась вища сила боронила від смерті. Олексій Ліхторович звільняв багато населених пунктів Волині від німецьких військ. Після закінчення Саратовського танкового училища направили в Україну у Прикарпатський військовий округ. З 1955 року служив у Володимир-Волинському гарнізоні.
– Але щороку у відпустку добирався у Сибір. Звідти привіз дружину Валентину. З нею виховали двох хороших синів. У 1974 році пішов на пенсію. В армії прослужив 31 рік 10 місяців, – наголошує довгожитель.
І про цей період у дідуся найкращі спогади. Хоча після пенсії, отримавши житло у Луцьку, він не звик сидіти на дивані. Пішов працювати на пластмасовий завод. Активно зайнявся громадською діяльністю. Співав у хорі ветеранів, очолював комітет ветеранів війни при обласній організації ветеранів України. Вдома був дбайливим батьком та чоловіком, допомагав дружині займатися підприємницькою діяльністю.

Ходить сам у перукарню
Олексій Тихонович був постійно в русі. Може, тому рокам не під силу його наздогнати? Завжди акуратний, підтягнутий. У чому ж секрет довголіття?
– Може, вам кілька років у паспорті дописали? – таки не втримуюся від припущення.
– Нє, все правильно. Нас було семеро в сім’ї. Я другий по старшинству, а наймолодша сестра з 1945 року. Мої братья-сьостри больше 93-х не жилі. То я одін такой, – сміється дідусь.
Він вражає своєю витримкою та оптимізмом. І військова дисципліна теж відіграла свою роль у характері. Зізнайтесь, чи робите ви зранку зарядку? А от Олексій Тихонович не лінується, а виконує вправи.
– У молодсті на турніку, брусьях підтягувався та солдатам показував. Я маленький, худенький, ніколи не мав зайвої ваги. І зараз мій день починається з фіззарядки: потягуюся, як котики-собачки. Це розмагнічує м’язи. Потім помився, побрився. Супчик зварив, поснідав. Ще у 98 книжки без окулярів читав, а зараз потіряв трохи зір: читаю з лупою. І погано чую, а так все харашо, навіть не знаю, де ті сто років взялися?
Син Юрій, якій живе з батьком, додає, що пам’ять той має дуже добру, іноді навіть йому нагадує, що треба зробити. Раніше завжди з сусідами шахи на вулиці грали. Тепер однолітків нема, але дідусь все одно щодня виходить на свіже повітря. Ще у перукарню дівчатам могорич носив за своє сторіччя. Часто гуляє з собачкою Дарою. Правда, важко пережив смерть дружини та сина. І досі їх портрети в кімнаті гріють світлими спогадами серце.
Олексій Ліхторович багатий на четверо внуків, двоє правнуків. У великому колі родини та друзів зустрів сторіччя у ресторані. Отримав вітання та подарунковий сертифікат від мера Ковеля Ігоря Чайки, адже ветеран брав участь у боях за визволення цього міста. Вітали представники обласної влади. Олексій Тихонович має звання полковника. Досі спілкується з представниками Волинської ветеранській організації та організації інвалідів. Вони часто телефонують. День Перемоги – особливе та важливе свято для ветерана війни. Незважаючи на вік, він відвідує урочистий мітинг. Тому йому особливо болить нинішня путінська війна. А оскільки він великий оптиміст, то вірить, що на його віку судилося зустріти ще одну перемогу! Над путіним!
Руслана СУЛІК,
Волинська область

Вісник+К

09/07/2025

05/07/2025

04/06/2025

28/05/2025

21/05/2025

21/05/2025

16/05/2025

07/05/2025

Address

Website

Alerts

Shortcuts

Share

Category