19/07/2025
Життя на вулиці Городоцькій.
Або коли ще було добре видно зірки
«Ми – відтинок малий зі стрічки часу»
Богдан-Ігор Антонич
У 1992 році, коли мені стукнуло 6, ми покинули бабцівську хату на вулиці Патона і заквартирувалися на Городоцькій. Ущільнившись у вузьких, але своїх власних 42 квадратах. На четвертий поверх, трохи ближче до Небесного Отця, десь на висоту польоту дрібного птаства.
У перший день на новому місці ми їли варені яйця. Усі мовчали ніби соромилися нової обителі. Говорили пошепки з поваги до нових стін та меблів. Ще не було килимів і ми з Остапом трохи призвичаївшись, гралися з ехом вигукуючи «а», «о», «у» в різних модуляціях.
Боже, скільки всього ми тут переживемо, як багато нас чекає попереду. Тут на Городоцькій я стану свідком усіх епохальних подій району: газовий вибух сусіднього будинку, падіння сусіда зверху, перевернення поїзда, затемнення сонця [1], розшук серійного вбивці, замінування школи, пожежу у під’їзді, перший та другий прихід Чупакабри, третю Городоцько-Левандівську війну, збиття друга машиною на переході, Скнилівську трагедію 2002 (коли кожна друга жінка ходила у чорній хустині), напад левів на людей у цирку…
Навіть доведеться витерпіти кілька апокаліпсисів та кінців світу. І той Кінець світу у 2000 році. Міленіум, тисячоліття, рік з аж трьома нулями, трьома «ніщо». Таким багатообіцяльним на «ніщо» рік ще не був. Цей «кінець» буде дуже розтиражований й анонсований по всіх каналах і навіть на білбордах нагадуватиме про себе «проблема двох нулів» [2]. Врешті, кінець світу таки настане і ми усі загинемо, просто ніхто цього не помітить.
Також на Городоцькій буду свідком масштабних позитивних події: поцілунок Галі під час привітання з д.н. у 1993-му, порятунок дівчини в церкві стаканом води, удар гопника в грудину, перемога в дворовому чемпіонаті над Люблінською 4:1…
Перед очима флешбек як по Городоцькій їздила фіра з бочками для приймання молока. Пам’ятаю як вулицю розширювали, як знімали стару бруківку. Район Мотозаводу вважався кінцем Львова. Тут паслися кози. На моїх бібліотечних книжках красувалася печатка «Книга села Сигнівка». Пасторальні враження підсилювала дача на Білогорщі, де ми садили усіляку городину. Так, всі хто переселялися із села, привозили з собою звичку ритися на городі. Здавалося, що такі як ми навіть в центрі біля Оперного театру ладні перекопати асфальт, щоб посадити там картоплю та трохи часнику. Батькам потрібно було багато років, щоб привчити себе до театрів, стадіонів, цирків, кінозалів, ресторанів і кнайп. Мама визнавала, що ми зі села виїхали, але село з нас ні.
У дев’яності часто вимикали світло з метою економії. Морок змушувала усіх заспокоїтися, відлипнути від телевізора й стишитися. Темрява завжди була в пошані. В такі години, ми багато розмовляли. Сама атмосфера сприяла говорити про духів, демонів, потойбіччя, смерть, і як наслідок про життя. Разом із сусідами ми ходили зі свічками перетворюючи нашу дев’ятиповерхівку на містичну казку. Коли світла не було у школі, то по коридорах ходили «живі будильники» – учні старших класів, які закликали на урок великими металевими дзвонами.
Жити без світла це попасти в іншу реальність. Особливо гарно було коли світло вимикали по цілому районі. Тоді добре виднілися зорі, здавалося сам Бог освітлював вулиці небесними ліхтарями. Більшість людей обожнювали ці моменти. Тому коли росіяни у 2022-му знищували енергетичну систему країни позбавляючи нас світла, то вони тим самим, по наївності своїй, лякали їжака голою дупою. Бажаючи зробити нам боляче, вони насправді, так би мовити, кусали нашу какашку.
В мікрорайоні був лише один продуктовий магазин (тепер їх шість). Ходили аж до Хлібозаводу, щоб постояти там у черзі за хлібом. Світлофора не було і на переході машини часто збивали людей. Правда машин було мало до тої міри, що біля Арлекіно примудрялися влаштовували машинні перегони з усіма мікрофонами, картатими прапорами та олітненими дівчатами з табличками. На цих перегонах Запорожці із сильнішими моторами перемагали Мерседеси. Для нас дітей, то було диво малинове. Нині на цій дорозі трафік скажений. А колись я лягав на дорогу, щоб Галя рятувала моє життя. Галя за ноги тягне, кричить, нервується, обзиває мене ідіотом, а мені радісно, що вона за мене переживає. Лежу на дорозі, а машин нема та й нема.
Сміттєві баки стояли біля під’їздів, разом з ними стояв нестерпний сморід. Інколи сміття навіть викидали у спеціальну шахту в будинку. Це було аж до сміттєвої перебудови у 1998-му, яка передбачала поставити сміттєві баки подалі від будинків. Старі смітники добре запам’яталися, бо ми неоднократно кидали туди малого Юрчика з другого поверху. А в шахті Місько тримав, обперши двері, надокучливих дітей.
Вікна були дерев’яні, а не пластикові. На зиму ми отеплювали їх поролоном. Екран телевізора не був кольоровим як тепер, футбольні матчі були тьмяними та й наше життя було невиразним також. Лічильників на воду не було, тому багато хто включав кран і йшов по своїх справах на кілька годин.
Мама сама шила одяг, светр, шапку, аж до кінця дев’яностих пекла хліб. На кухні стояла задуха, відчинити вікно зась, бо тісто впаде, осяде. Хліб врешті спікся і мама одчиняла квартирку дозволяючи свіжому повітрю увійти. Хліб, до речі, виходив жахливий. Низький, плоский, битий такий. Тісто не росло, бо дріжджі низької якості продавалися, дешева мука була змішана з ячменем і кукурудзою. Вдома роблені натуральні тверді сири чи масла теж були несмачними.
Хотілося сказати, що в дев’яностих ми з метою економії приймали ванну один після одного, але такого не було. Мозок інколи домальовує, приписує нам чужі історії.
В тамті часи хороший автомобіль коштував як квартира і люди серйозно обговорювали питання – чи машина то розкіш, чи засіб для пересування? Тепер для всіх, очевидно, що автівка це лиш засіб, а не божество якому потрібно поклонятися.
Крамниць самообслуговування не існувало. Спілкування з продавцем перетворювалося на стрес особливо якщо у тебе поганий зір і ти не бачиш цінників. З появою гіпермаркетів, життя стало якіснішим. Розширився асортимент продуктів і люди ставали здоровішими, адже вітамін C у вигляді бананів чи мандарин став доступним навіть узимку.
Сушильної машини не було і ми розвішували лахи за вікно. Білизна падала у квітник, залітала у сусідські балкони:
– Добрий день, то я, Андрій з четвертого. Подивіться, будь ласки, чи наші труси не залетіли на ваш балкон.
– Ось ці?
– Ні, це труси Бориса з п’ятого.
З часом всі сусіди знали які в кого труси.
Одного вечора у дворі побачив хлопця підошви кросівок якого світилися яскравими кольорами при кожному крокуванні об асфальт. Я був вражений від такого видива. Разом з цими кросівками ера злиднів пройшла. Епоха бідності минула, тоді коли прийшла епоха краси.
На початку нульових, люди стали заможнішими. Через неприємні асоціації з безгрошів’ям мама більше ніколи не підходила до хлібопічки та не випікала печиво за власними рецептами.
Щоб викликати друзів гуляти, треба було кричати під вікнами. Таке собі голосове повідомлення. Тренувалися вокальні здібності, після того можна було стати співаком. Реформа з домофонами та закритими металічними вхідними дверими сприйнялася нами негативно. Бо тепер ми не могли справляти свою нужду у під’їздах. Раніше ми пісяли в різних будинках по трошки й запаху не було. А тепер коли скрізь двері зачинені, ми дзюрили в одному під’їзді до входу якого знали код.
Ми з батьками взимку їхали в центр на шопінг тобто дивитися на різдвяну шопку. Пригадую на початку нульових був період коли у новопосталих кінотеатрах можна було пити алкогольне пиво. Ми з друзями брали собі Stella Artois замість попкорну.
Я любив наш район. Напроти бар «Смерічка», в народі «Смердючка», трохи далі «Під кущем хмелю», під тим кущем лежало багато п’яних людей. Збоку санстанція на перилах якої також збиралися місцеві пиячки.
– Вчися добре, бо будеш під санстанцією стояти! – лякали дорослі.
Я підрахував, що середній час стояння біля санстанції 5 років. Після цього, горілка допивалася на небесах. Санстанціальники не встигали передати новому поколінню вміння пиячити. Тепер там уже ніхто не стоїть, династія обірвалася. А держава зекономила на виплати їхніх пенсій. З погляду економіки – горілка вигідна справа.
На світлині радянський десятиповерховий «хмародер» напроти Мотозаводу на початку 70-х, коли ще біля нього не було підземного переходу. Дах цього будинку я підкорив наприкінці дев’яностих. З нього видно навіть летючі ракети стрільб на Яворівському полігоні. І в ясну погоду, хочете вірте хочете ні – Карпати. Я називав цей будинок «вершиною світу», залазив на нього, щоб постріляти у перехожих з уявної гвинтівки. Ти людей бачиш, а вони тебе ні. Довго цілився, намагаючись відчути чоловіка який йде, дихати разом з ним, навіть бути ним, щоб знати коли натиснути на курок. Гвинтівка не реальна, але відчуття реальні. Пригадувалися слова діда який застерігав, щоб я був обережним із палкою, бо «навіть палка раз в рік стріляє». «Крім жінок та дітей» – надумані принципи робили з мене лицаря [3]. Не міг дочекатися коли ми знову поліземо на дванадцятий поверх цього десятиповерхового будинку.
Наша дев’ятиповерхівка – велика шпаківня, а мешканці у ній мов шпаки, позліталися у свої гнізда. Живучи в однокімнатній квартирі з батьками та братом, прирік себе на постійне спілкування з ними. Тіснота пояснює мою подальшу соціальну активність. На кухні ліжко й телевізор, тому батьки звикли жити там. Я за браком місця усамітнювався в коморі, а частіше взагалі в туалеті. Писав там щоденник або вигадував якісь приповідки. Там у вбиральні я справляв свою нужду, свою потребу у писанні. Гм, а я ніколи не задумувався, що мої перші твори написані на унітазі, вони, так би мовити, вийшли з туалету, з параші.
В дитинстві, казав, що хочу жити в селі, бо там більше простору. Говорив, що для такого великого духовного звіра як я треба великі безлюдні простори, бо велика риба виростає лише у великому акваріумі. Але з висоти років бачу позитиви щільного співжиття. Десь вичитав, що королівські родини маючи безліч величезних кімнат у замку, все одно сходилися в одну, щоб бути ближчим один до одного.
Основним місцем мого буття у квартирі був підвіконник. Широке біле підвіконня на кухні слугувало учнівським столом. Я сидів під вікном і лікував свою короткозорість дивлячись вдалечінь. Але значно дальше я бачив коли дивився не у вікно, а у книжки які лежали на підвіконні біля вікна. Так, завіконне життя прекрасне, поза сумнівом, там за шибою простягався великий світ, але тут у книгах буяв ще привабливіший обшир. Цей мій імпровізований стіл був місцем де я не протирав штани як в школі, а справді вчився, читав те чим цікавився, досліджував те чим захоплювався. Місце під вікном було справжньою невидимою, прихованою від людського ока школою, таким собі «незримим коледжем». І навіть тепер коли уже не маю такого підвіконня, відкриваючи книжку перед собою, я можу поглянути на тисячі миль вдалину.
Я боявся нашого ліфта тим більше що хтось з друзів робив тобі по приколу застряжку. Застряжка в нашому ліфті робилася легко – на першому поверсі недоброзичливець розтягує дві половини дверей в різні сторони і ліфт зупиняється, бідака в кабіні кричить, аж допоки той зловмисник не відпустить двері.
Втім застрягнути це не найгірше, що могло статися з тобою в ліфті. От якщо, не дай Боже, натиснути кнопку «мінус п’ятий поверх» чи «вісімнадцятого поверху» (не знаю для чого ці кнопки якщо таких поверхів не існувало) то ти поїдеш вниз до самого пекла, до сатани або ж вверх на зустріч з Петром та Павлом.
Процес розгадування кросвордів заповнювали простір нашої однокімнатної квартири. Праворуч стояло фортепіано, воно слугувало столом на якому брат робив домашні завдання. Іноді ми з Остапом просили маму: заграй щось! Вона грала і ми тішилися. Навіть сьогодні у моїй голові грає одна з тих мелодій: ту ту ту дудудудудуду дуд у дуд у дууууу… Іноді перед собою на піаніно мама ставила пожовклі листки, урочисто немов старий філософський трактат, що виражає найвищу мудрість надлюдською мовою – музикою.
Мама ніколи не грала російських пісень. Вона жартувала, що фортепіано відчуваючи московські ноти, перестає працювати. Це було таке собі буржуазно-націоналістичне фортепіано.
Ми обоє з братом ходили багато років на піаніно і обоє до нього не мали терпцю. Піяно нас дратувало. Остап нехотячи грав на музичних конкурсах та шкільних вечорах, а я грав мамі на нервах.
– В інших дітей нема вдома піаніно, а вони краще грають за тебе – казала вчителька музики.
– Інші діти не мають піаніно, але мають любов до піаніно!
Не виходило у мене по нотах грати. Але коли давав волю своєму внутрішньому звіру, і з нервів бив по клавішах, аж тоді чув мелодію, яка мені подобалася.
У восьмому класі виникла неприємна ситуація – мій брат Остап підсів на російську музику. Що ми тільки не робили, і просили й молили – нічого не допомагало. Коли надії уже не було, я пішов у ва-банк і застосував методику «клин клином вибивають». Я почав сам слухати російську попсу й підтакував брату:
– А шо, класна музичка! – махав головою, вдаючи, ніби мені подобається.
Брат підозріло на мене зиркав, а я продовжував ковбаситись під ті ж пісні, що і він.
Проте за декілька днів Остап злякався. Він зрозумів, що якщо і його молодший брат буде слухати музику стратегічного ворога, то наша мова, культура, а відтак й держава загалом зникне з лиця землі. І тут Остапа понесло, він, щоб врятувати ситуацію, вмикав на всю гучність лише українські пісні й уже ніколи не слухав ворожих. В критичний момент я став йому дзеркалом, дивлячись на мене він побачив себе.
Щоп’ятниці мої друзі сусіди збігалися до нас на відик. Відеоплеєр connected people. Унікальним був наш старий магнітофон, коли зажовувало плівку, то ми чули голос самого диявола. Моторошно і цікаво водночас. Як згадаю аж дух випускаю.
Коли я вчився у третьому класі, тато за 412 доларів купив 412-тий москвич. Він був такий старий та занедбаний, що сусідські діти, за теорією розбитих вікон [4], скакали по його капоту. Якщо Галя це неподобство бачила, всі як один від Галі отримували по голові. Вона мою машину не давала образити.
Фазерко (так я, в третьому класі, на англійський манер, називав тата) орендував занедбаний гараж з вузьким в’їздом як у голки вушко. У цей гараж так важко було заїхати як багатому ввійти у царство небесне. Фазерко мав необережність попросити мене покерувати процесом заїжджання. Він газував, викручував кермо:
– Проходжу?
– Шо, шо?
– Дивись уважно чи не зачеплю бік. Проходжу?
– Та!
– Точно?
– Ну та (тут ключове слово «ну»).
Машина заїжджає і бачу, що вона не проходить. Мені так шкода, що думаю підставити руку, пом’якшити удар бічної дверки об стійку гаража. Я хочу будь-що захистити найдорожче, найцінніше, що в нас є, захистити старий, ржавий 412 москвич.
– Я ж тебе питав. Ти казав, що проходжу! – каже фазерко чухаючи потилицю.
Ми стояли й дивилися на вм’ятину розміром серця, розміром великого, розбитого серця. Перший автомобіль від слова біль.
Другий наш автомобіль був нічим не кращим. Це був Запорожець та ще й горбатий, 965 модель, 1969 року. Хлопці з двору знову насміхалися з нашої автівки.
– Це твоє возидло? – запитав один крутелик.
– Ні, я не знаю чий це автомобіль! – відрікся я від своєї машини, подібно як апостол Петро зрікся свого вчителя.
Хлопці з дівчатами біля під’їзду почали перемовлятися між собою, що то, мовляв моя машина, чого я не хочу визнати. Вони говорити, що бачили мого батька який, по лікті в маслі, ремонтував цього старого ґрата.
– Це твоє возидло? – вдруге запитав пацан.
– Облиште мене, я гадки не маю чиє це корито!
І я вдруге відрікся від машини, а потім втретє і почув як заспівав півень зі сусідніх особняків і згадав слова свого тата: «Кажеш, що класна машина? Ще півень не заспіває, як ти тричі зречешся її!!!». Я зайшов за ріг будинку і гірко заплакав, бо зрозумів, що зрадив своє. Коли у 2001 році цій моделі автомобіля поставили на Вінниччині пам’ятник, от тоді я зрозумів, що ця автівка легендарна і не треба було цуратись її.
Потім з’явилася білявка вісімка, двох дверна з народною назвою «встань-сять», бо щоб комусь сісти назад, треба було кожного разу вставати тим хто спереду. Фазерко спершу ставив машину на стоянці, а після того як пожив закордоном й побачив як там люди легко ставляться до машин, таки погодився паркуватися біля під’їзду. З метою заощаджень авто було прийнято мити лише вручну й ніколи не користуватися послугами автомийок, хіба перед весіллям і то лиш тоді коли треба вести молоду, тобто ніколи.
У 2000 році з нами замешкав комп’ютер. Його поставили на святковому столі посеред хати під люстрою. Техніка для індійця – купка металолому. Ми як мавпи поналітали на нам невідомий апарат і клацали все підряд, відтісняючи один одного:
– Дай я!
– Дай мені! – видирає з рук клавіатуру.
– То не так!
– Дай сюди жабку!
– То не жабка, а мишка!
Як не дивно, найлегше комп’ютерна наука давалася мамі. Саме вона навчила мене друкувати на ворді й грати пасьянс косинку.
На початках були такі дебільні відео на компі – спокійна природа, тиша, спів пташок і раптом вискакує якесь чудовисько лякаючи тебе до мокроти у штанах. Я тоді дивувався, до чого техніка дійшла, що через екран можна вкоротити віку людині, налякавши її до смерті.
Якось Остап приніс диск з програмою «25 кадр для вивчення англійської». Ми з ним годинами дивилися як по екрані миготять англійські слова. Мама сміялася:
– Ну, що? Вже знаєте англійську?
– Ще нє, ше трошки. Ми вже відчуваємо ефект!
Комп’ютерну мишку я називав «палп», а клавіатуру – «фівапролдж» через послідовність центральних букв на ній. Комп’ютерну залежність першим отримав Остап. Він обідав і вечеряв за тим компом. Ми жартували, що він одружиться з комп’ютером і коли настане голод то ще декілька місяців проживе, витягуючи крихти з-під кнопок клавіатури.
У 2002-му в мене з’явився мій перший мобільний – темно зелений Philips з довгою антеною. Він не влазив у жодну з кишень й бувши схожим на цеглу годився для самозахисту. Перші чотири секунди можна було говорити безплатно. Не дай бог, не вкластися, гроші на поповнення рахунку нікому не давали. З часом ми навчилися так говорити, що встигали сказати усе що треба. Жодні діти на планеті не вміли говорити так чітко і лаконічно як ми.
Ми жили недалеко від колії, але вікна виходили на протилежну сторону, тому звук тудухкотіння доходив лише під час північного вітру. Залізничний район це простір де відчуваються поїзди й шпали пахнуть подорожжю [5]. Ця частина Львова нанизана на залізницю й прошита тонкою ниткою шпал наче довгий шов на пораненому тілі.
Машиністи нам подавали звукові сигнали, змахували рукою. Ми, їм у відповідь змахували середнім пальцем. Хай там що, але ми були дотичними до мандрівки. Залишаючись стояти на місці наші душі їхали з поїздом дальше.
Влітку дуже зручно – на електричку і до озера в Суховолю чи трохи далі на Задорожне – заново похреститись у воді, змити із себе прогрішення вольні і не вольні. Важко передати словами, як то добре, відкрити у електричці вікно і дати вітру кілька разів ляснути себе по обличчю.
Нам вистачало мудрості не чіплятися за вагони, як це робили знайомі. Ми добре пам’ятали, що деякі поїзди привозять молодих хлопців одразу на небеса.
Примітки:
1. Йде мова про затемнення сонця ще у минулому тисячолітті 11 серпня 1999-го (в деяких територіях України сонце було закрите на 92%, магнітуда затемнення 1,029). Багато людей спостерігали за цим явищем у масках для зварювання. Затемнення стало приводом багатьох дискусій (люди знову заговорили про кінець світу) та мала значний культурний вплив у тодішній час. В честь цього сонячного затемнення свою назву отримала улюблена автора фолк-рок група «Тінь Сонця». Одна з фотографій затемнення використовувалася в якості фонового зображення робочого стола операційної системи Windows 2000.
2. Так звана «Проблема двох нулів» – полягала у тому що в дев’яносто дев’ятому році люди не знали як скорочено називати 2000 рік і ті роки, які послідують після нього. Над цим питанням ламали голови науковці різних галузь, зокрема математики та лінгвісти.
3. Прослідковується алюзія на популярний в тамті часи фільму «Леон Кіллер» режисера Люка Бессона з Жаном Рено у головній ролі.
4. Тео́рія розби́тих ві́кон – теорія сформована ще у 1982 рокі згідно якої, якщо хтось розбив скло в будинку і ніхто не вставив нове, то незабаром доб’ють інші вікна, а потім почнеться мародерство. Іншими словами, безладні речі провокують інших до безладу. В даній ситуації машина не їздила, була нездала тому по ній скакали. Ті самі діти ніколи не наважувалися скакати по гарних машинах, що стояли поруч.
5. Йде мова про запах креозоту – маслянистої рідинини із їдким запахом, якою обробляють шпали. Креозот виробляють з деревного або кам'яновугільного дьогтю. Є сумішшю фенолів. Креозот шкідливий для здоров’я і є канцерогеном. Ось чому дідо казав щоб я не сідав на шпалу. На сьогодні майже по всій Україні дерев’яні шпали замінені на залізобетонні. З 2003 року у країнах ЄС заборонено використання креозоту, без відповідного ліцензування.
(З книги А.Дацківа "Коли ми ще жили на деревах")
