27/04/2025
Горани – місце, щоб загоїти рани
Хата моя високо,
Люди від неї далеко,
Так добре самому під небом,
Навколо тільки дерева.
Тарас Чубай
З пісні «Хата моя»
я з високих гір
я не маю дір
о-о-о я зорі діставав руками
о-о-о я мріяв літати роками
з неба руку дав
я пішов, не впав
о-о-о я мріяв літати руками.
Текст пісні гурту Перкалаба
Мій батько народився на хуторі Горани (не плутати з «Горгани»). Його будинок розташований на півтора кілометра далі від маминого. З огляду на свою назву Горани знаходяться на горі, попід самими хмарами, ближче до Бога. Відповідно люди там, як гуцули – майже святі.
Можливо, насправді гора не настільки висока, але для мене малого вона наче Говерла. Рідко які машини наважувалися виїхати на гору через різкий підйом. Дідо жартував, що якби в день його похоронів пішов дощ, то через розмиту дорогу, його довелося б зносити руками. Так, між іншим, і сталося [1].
Хутір Горани є частиною села Пониква. Вікіпедія називає Горани селом, а не хутором. Але моя горанська бабця називала поникв’янців «селищаками», тим самим відокремлювала свій хутір від села. Раніше перед хутором красувалася табличка «Орани». Назва присілка без літери «Г» фігурувала також в офіційних документах, хоча його так ніколи не називали. Видно, назву дають не тутешні, а бюрократи, які ніколи не бувають в тих місцях, які називають. Місцеві наполягали – «Горани», бо від слова «гора», а не «орати».
Кретів горб, на якому розташований хутір, дійсно переритий кротами. Але ці милі земляні створіння до назви не мають стосунку. Кретів горб, бо там жила людина на прізвище, чи на прізвисько, Крет. Оскільки кретів горб точно вищий за гору Вичепруф в Австарлії (найнижча гора світу висотою 43 метри) то за певних, обставин міг би вважатися горою. Щобільше, Кретів горб не стоїть на місці, а кожного року виростає на ширину жучої лапки. І хоча про жучу лапку це жарт, але жарт лише наполовину, бо кожен горб чи гора справді щороку виростає приблизно на 1-2 мм. Офіційні цифри кажуть, що Горани розташовані на висоті 305 м над рівнем моря (хоча на якому рівні моря знаходиться саме море мені досі незрозуміло).
Коли в 1955-му Дядько Орко йшов цим горбом до школи, то дощ вимив стільки бурштину, що він на ньому послизався і падав. Сам дядько Орко пізніше казав, що цей бурштин тектонічними плитами, багато тисяч років тому, зсунуло з території сучасної Латвії та Естонії. На наших теренах янтар не міг бути, через відсутність дерев з яких він виникає. А дерев тут не було, бо цей весь край був покритий прадавнім океаном Тетісом [2].
Лісом йти на Горани легше ніж ставом. Пологіша дорога, немає різкого перепаду висоти. До того ж у лісі свіжіше та прохолодніше. Червона шапочка моєї уяви, теж йшла до бабусі цією дорогою. На цьому хуторі завжди було настільки тихо, що випадковий спів пташок видавався галасливим концертом. На подвір’я потрапляв не через хвіртку, а через перелаз. Перелаз створений для того, щоб своя худоба не тікала та чужа не заходила. Через перелаз цікавіше, всім дітям хочеться щось перелізати. Це те, що відрізняє людину від худоби – краща здатність заходити на чужі заборонені території. Можливо не так чужі фізичні, як ментальні ділянки, наприклад, займатися якоюсь справою яка тобі ніколи не була притаманною, скажімо, писати книжки коли ти не маєш до цього хисту.
Моя бабця мала ім’я Софія, але я цього не усвідомлював, бо кликали її усі Зося. Під час другої світової, вона дівчиною поверталася з лісу в надії, що бомбардування уже припинилося. На зустріч їй йшов хлопець, майбутній чоловік і за сумісництвом мій дідо, Володимир:
- Ти куди йдеш Зося?
- До хати
- Ой, нема вже вашої хати, її розірвало снарядами
І дійсно нічого не вціліло. Війна стояла у них прямо на подвір’ї. Точніше стояла американська машина зі снарядами (якщо американська, то значить вже, мабуть, 1943 рік був). Німці поцілили й ті снаряди підірвали хату.
Батько моєї бабці, мій прадід Микола Антонишин (1894-1971) прожив 77 років [3]. Мав стосунок до УПА й не хотів воювати у радянській армії за що й сидів декілька місяців біля Почаєва в тюрмі. Він мав порок серця [4], знаючи це, я на першому курсі взяв собі до серця, що у мене також цей порок серця. Дві ночі не міг заснути, наскільки довго думав про це, що мене аж справді почало колоти між грудьми.
Прадід Микола працював в Бродах в млині власник був єврей який йому добре платив. Цілий тиждень він жив у Бродах, а додому приїжджав лише на вихідні. Здавалося якихось 12 кілометрів від хати, але в той час не було чим добратися, тому мусів там лишатися жити. Через те, що добре знався з Бродівськими євреями [5] кожного літа вони приїжджали до нас на люфт (вакації, канікули), відпочивали, лишали непогані грошенята аж до відомих подій 1939-го. Словом, бабця й дідо на Горанах, як сьогодні б сказали, займалися зеленим туризмом. Дідо зробив їм додаткову кухню просто неба. Цікаво, що євреї розмовляли лише українською навіть між собою, хоча офіційна статистика каже що з них 70% говорили на їдиш, ці дані розходяться з усними переданнями. Сусіди або хтось із моєї родини раз на тиждень, щоб підзаробити, виконували функцію шабесгоя [6], тобто робили за них якусь роботу в суботу. Одного разу брат діда жартома підкинув їм сало в зупу. То для них була велика трагедія. Вони прийшли до моєї прабабці й казали:
- Пані, пані, ви не знаєте, що з нами сталося, ви навіть не уявляєте яка біда з нами сталася! Яка біда! Нам хтось до зупи кинув сало!
Бабця розповідала, що один юдей приніс своїй майбутній нареченій список книжок, які вона мусіла прочитати, щоб мала про що з ним говорити. Бабця сміялася з іншого знайомого єврея, власника магазину який на високому рівні обслуговував гарно одягнену пані. Він розповідав їй про кожен товар, запропонував присісти, облещував компліментами та гарними словами. І коли пані нічого не купивши виходила з магазину, то власник розгнівався:
- Та йди ти дурна бабо, що ти тут ходиш і нічого не купляєш!
Казали, що на вакації до Поникви приїздив всесвітньо відомий письменник Йозеф Рот з Бродів. Я читав його книжку «Марш Радецького» задовго до того як дізнався, що він мій земляк. Мене завжди дивувало, що все у світі пов’язано, що нас голубить той же легіт, який кружляв навколо наших предків, що легендарні люди ходили тими ж стежками що і ми сьогодні. Якщо задуматися, то молекули повітря які вдихав Ісаак Ньютон, Томас Едісон, Шевченко, Франко чи навіть Леонардо Да Вінчі змішалися із тими молекулами які ми зараз вдихаємо в цю секунду коли читаємо цю книжку. Атоми їхнього поту фізично досі витають серед нас. Завдяки глобальній циркуляції повітря, з кожним вдихом ми отримуємо 25 секстильйонів молекул кисню. За день дихання ми візьмемо принаймні одну молекулу кисню з кожної людини яка коли-небудь жила на нашій планеті [7].
У селі в мене був друг, який переїхав з Київщини й мав хобі збирати старі цінні речі. Він показував старовинну пляшку яку викопав у замку у своїй рідній Білій Церкві. На тій пляшці красувався портрет і надпис «Госпожа Браницька». Сашко почав розповідати, що то їхня власниця міста. А я все це знав, бо саме читав книжку філософа Миколи Бердяєва «Самопізнання», де згадується його родичка Браницька до якої він приїжджав у Білу Церкву [8]. Я здивувався наскільки ми близькі до історії, наскільки книжка перекликається з реальністю.
Але я трохи відхилився від теми, ми говорили про Горани. Отже, тато мого тата, дідо Володимир, також працював мельником, через це, на старість мав проблеми з легенями. Воював у другій світовій. Служив у Червоної армії, спочатку зв’язковим, а потім розвідником. Першим зі своєї роти отримав поранення і не зміг йти далі. Злився, звинувачував себе, що йому так «не пощастило». Але згодом виявилося, що усі його побратими, які пішли вперед – загинули. Під час бою, його відкинуло у канаву, він втратив свідомість коли оговтався, то побачив раненого офіцера і приволік його в госпіталь. Офіцер засвідчив, що той порятував йому життя. Якби не свідчення, то був би засуджений за дезертирство (в цей час за будь-що могли приписати дезертирство, не помер значить дезертир). Врешті дідо отримав медаль за те, що врятував старшину.
Останні два роки служив у Берліні при штабі. Мали взяти в комендатуру, але не взяли, бо він на фотографії був у вишитій сорочці. Дідо був дуже радий, бо в комендатурі потрібно було розстрілювати невинних людей.
Рідний брат мого діда Антін (Антошко) був хорошим мисливцем, самостійно виготовляв вдома зброю, власноручно виливав кулі. Був висококласним снайпером. Цілком випадково зустрівся з рідним братом (моїм дідом) під Берліном у 1945-му [9]. Вони впізнали один одного по голосу через стіну:
- Стій, хто йде!
- Свої!
- Антошко то ти?
Брат ледь не застрелив брата, але все обійшлося. Вони обіймалися і плакали від радості. Це була їхня остання зустріч. Антошка вбили під час захоплення Берліну через місяць, він став жертвою тирана Сталіна, який, щоб захопити столицю Німеччини швидше від союзників, безглуздо втратив 500 тисяч військових. В дев’яностих роках прийшло повідомлення, що Антін похований у польському місті Цибінка, у спільній могилі радянських військових. У мене колись була ідея відвідати Цибінку в рамках генеалогічної подорожі [10].
Кожного року на 9 травня зі селищної ради йому давали нові пам’ятні медалі та ордени. Оскільки на хутір Горани була далеко нести, то адміністрація просила, щоб я забрав орден та приніс дідові. Потім просив тато:
- Хто йде за орденами? Я не чую радісних вигуків!
Мені було ліньки і я відмовлявся, тоді тато напівжартома виштовхував мене зі сходів й кричав:
- Вперед за орденами!
Я назад перся до хати. Тато мене знову випихав двома руками з вигуком:
- Вперед за орденами!
Батько діда, Михасько, жив через одну хату [11]. Мав велике господарство, коні, багато гектарів землі. Колись земля була найдорожчою цінністю. Казали: «не доїсти, не допити, а поле купити». Деякі люди грали в карти на землю. Старші казали: «ті які грали нічого не мали». Дідо розповідав, що чомусь картограями і пияками були частіше поляки й шинок завжди був переповнений ними. В цей час у селі багато поляків жило (бабця казала, що четвертина усіх її однокласників). Вони ходили до школи навіть з дядьком Орком який 1946 року народження. До того ж в нашому селі народилася відома полячка, знана педагогиня, Праведниця народів світу Ольга Завадська [12].
Окрім полів та пасовищ Прадід Михасько мав власну дубину (діброву), тобто ліс де росли дуби. Раніше ліси були поділені на парцелі тобто частини. Господар знав кожне своє дерево поодинче і плекав його навіть з більшою любов'ю ніж поле. І ось ці всі поля та ліси породили мого діда, а згодом і тата, якщо я вас не заплутав хто кому тут тато.
Прадіду Михаську також належав ліс Тудорівщина. Саме цей топонім взяв собі за псевдонім знаний письменник Степан Тудор, що йому донедавна був пам’ятник у Львові на вулиці Чайковського. Прадід Михасько продавав дерево переважно міським євреям. Єдиний на хуторі мав пристрій, для молотіння зерна під назвою кират. Він робив людям муку (в значенні борошно, а не страждання), а вони за те лишали йому зерно. Бартер. Михасько помер 1971 року в той день коли впав у саду найвищий горіх. Люди ще казали:
- От бачите яка то містика, горіх впав і зразу дідо помер!
Помер у віці 93 роки. Проживши 2 932 848 537 секунд щасливого життя.
Усі предки по татовій лінії довгожителі. І це моя генетична надія ще трохи довше потоптати ряст на цьому світі [13].
Ще за якийсь десяток років до мого народження тато носив воду зі ставу коромислом, як Галя у відомій пісні. Ненатренованому важко втримати рівновагу відер. Коромисло гнулося, а ще третє відро в руках. Маєш іти в такт інакше все впаде чи розіллється. Відра дуже хитаються, але якщо в ритм, то донесеш. Коромислом навіть несли березовий сік з лісу. В березні слизько під ногами, бувало послизнувся і .... Нічого в лісі ще багато соку.
Чекайте, я наплутав. Тато не міг носити воду з джерел, бо у 1961 році вже студню викопали, а він з 1962 року народження. Виходить, він коромислом воду носив зі студні, а дідо носив з джерел. Якщо точніше, то воду носила бабця Зося, бо дідо переважно був на роботі. Бабця працювала варухою і лише інколи йшла до людей готувати їжу на весілля, а хатніми справами займалася вона. Нести два кілометри три відра води, то точно «жіноча робота».
У 1984 році коромисло перестало гнутися, бо на подвір’ї вирили свердловину. Скважину копали ще на десять метрів глибше «першої води». Копали два рази, бо перший раз викопавши, випадково, впустили молот в середину і щоб не зламати сверло мусіли цю свердловину засипати і копати нову.
У 1970-1980 моя бабця і дідо кожної зими їхали поїздом в Ригу, Вільнюс, Сан-Петербург, Омськ продавати яблука. Розповідали, що мерзли дуже там, обморожували навіть пальці. За ті гроші, правда, поставили хату.
На хуторі світло провели спершу з колгоспу у 1975-му. Через пару років вже провели державну електрику на бетонних стовпах. До 1975 року прасували праскою на вугіллі, тобто желізком (слово «праска» в нас ніколи не казали). Я ще добре пам’ятаю пральну дошку таку ребристу, праник, рубль [14]. Це все і по нині валяється у нас на стриху.
Коли з татом йшов у ліс по гриби, то грибний маршрут включав зайти по дорозі на Горани. Може навіть навпаки, гриби були лише приводом зайти до батьківської хати. Батько не марнував нагоди зайти до рідної домівки, щоб, так би мовити, зализати рани від образ, які він (можливо) зазнав у зятях. Я теж любив приходити на Горани. Там хата була шершава, жорстка і я терся спиною об штукатурку роблячи собі масаж, аж в мозку віддавало. Коли ми приходили, то першими нас зустрічали собаки. Вони дуже тішилися, скакали нам на руки і облизували. Бабця дивувалася:
- Ну звідки пси знають, що то свої? Сусідських дітей бачать кожен день і гарчать на них, нападають. А ви раз на квартал зайшли й вони вами натішитися не можуть.
Справді, було багато різних псів і всі вони розпізнавали свого. Навіть коли з’явився новий ще незнайомий мені собака, він прибігав, щоб я його погладив і не гавкав ані на мене, ані на мого брата. Мабуть, справа у запаху, який в кровноспоріднених людей схожий (подібно як природа захищає від інцесту «неприємним» запахом брата чи сестри).
Але найчастіше ми приїжджали в гості на роверах. По старшині. Тато їхав найбільшим ровером – Україна, Остап на середньому на Салюті, і замикав колону я, на маленькій Тисі. Бабця жартувала з нас:
- Wojsko polskie na rowerach zmotoryzowane! [15]
Пам’ятаю коли в дитинстві ночував на Горанах, то мій двоюрідний брат підсунув мені свиню. В прямому сенсі, поклав мені до ліжка порося. Прокидаюсь, щось хрюкає, дивлюся – свиняча голова.
Горани славилися черешнями, тими солодкавими божими цукерками. За першої ж нагоди ми пірнали у сади та видряпувалися на дерева:
- Чекайте, драбину принесу! – поспішав дідо і ніколи не встигав принести.
Гілки – це драбина придумана самою природою. Ми як листки, вітру забава [16]. Діти то прикраси дерев. Дідо стоїть із драбиною у настільки давніх затертих спогадав, що все розмивається і видається ніби він сам став черешнею [17].
Зграя дітей налетіла й поз’їдала усі черешні. Але я ніколи не шпунькав кісточками від черешень на каміння чи асфальт, а завше кидав їх на землю. Я був проти аборту і завжди вважав, що навіть найдрібнішому життю потрібно давати шанс прорости.
Наша дитячий деревоцентризм пов’язаний з генетичним покликом предків-мавп, які гойдаються на гілках. І не лише мавпи, але й наші ближчі предки – давні люди, більшість часу проводили на деревах [18]. Ми на черешнях облаштовували собі тарзанки чи як ще їх називали орелі [19]. На цій штучній ліані заспокоювали свою розбурхану нервову систему. Або робили міксер, крутячись навколо себе. Це я вже потім дізнався, що примати так роблять уже тисячі років для зміни стану свідомості, для кайфу.
Ми наскільки звикли лазити, що у будь-якій не певній ситуації ми знову видряпуємося туди. В мене є фотографії з Помаранчевої революції, де я в Києві вишу на дереві з оранжевою стрічкою на голові (тривалий час носив цю світлину у своїй присердечній кишені). Дерево зіграло важливу роль у 2000 році коли приїжджав до Львова Папа Римський Іван-Павло II. Тоді усі дороги перекрили, півтора мільйона прочан пересували пішки по проїжджій частині. Кожен хотів побачити папу, але вдавалося лише дітям, або тим хто був у душі дитиною, хто не соромився вилізти на дерево. Коли Папа виїжджав з аеропорту на своєму папомобілі, я побачив його зблизька, з дерева при дорозі на Люблінській (поліція тоді даремно просила мене злізти). Проїжджаючи повз мене Папа пригальмував, а усі каштани неначе легенько вклонилися його персоні.
- Андрію, притьмом злізай, бо сьогодні маю бути у тебе вдома!
З дерева молитви доходять швидше [20]. Воно наче антена, що ловить небесні хвилі. Господь любить тих хто лазить по деревах.
На Горанах жила багатобідна, тобто багатодітна сім’я у яких було всього лиш 18 дітей. Я собі розмірковував, що 18 то забагато, має бути 5 дітей, ну бо саме слово «сім’я» це сім людей і я, тобто я, жінка та ще п’ятеро дітей. Котики та собачки не рахуються, хоч коти та пси, поза сумнівом, теж люди. Не міг зрозуміти, як їхня мама пам’ятає їхні імена. Тато казав, що так само як я пам’ятаю імена усіх однокласників, так само й батьки пам’ятають імена своїх дітей.
- А як можна написати якийсь вірш, якщо Тарас Шевченка вже все написав? – доймав я тата своїми запитаннями.
Що тут казати, більшість моїх перших філософічних бесід відбулося дорогою з Горан. Горанська дорога стала мені мірилом. Коли мене питали як далеко йти до гостинця (траси) то я відповідав:
- То займе мені 3 горанські дороги!
Дорога в магазин, то пів горанської дороги. По конюшину піти туди й назад то півтори дороги на Горани. Це вже пізніше я дізнався, що деякі люди, як і я, мають свою власну систему вимірювання. У фінів слово «пронкусема» означає «відстань яку без зупинок може пройти олень. А «пізан запра» малайською означає час необхідний, щоб з’їсти банан.
Горани стали мірилом не лише відстані, але й світогляду. Тут вслухався в різноманітні історії старших і проживав ці історії в собі. Саме тут брав участь у своїх перших богословських бесідах. Хтось запитав, чи в молитві «Отче наш» слово «хліб» означає справді хліб? Мій двоюрідний брат вважав, що ні - хліб це всяка їжа, в тому числі інтелектуальна. Ще хтось сказав, що вислів «хліб наш насущний дай нам днесь» має на увазі «дай нам енергію та інтерес до життя». Інший кузен доводив, що це гроші та інші матеріальні ресурси. Бабця Зося стояла на своєму:
- Якщо написано, що хліб це означає хліб, бо вигадувати всякі бздури можна без кінця!
Формально бабця Зося була греко-католичкою, але по факту багато спілкувалася із сусідом баптистським пастирем, читала їхні книжки, відвідувала зібрання. Я вітав бабцю з днем народженням на протистанському «Радіо Еммануїл». Вона була дуже щаслива почути поздоровлення.
Дідо Володимир завжди був скромним. Він розповідав, що в молодості прийшов в гості до тітки, і з дороги був дуже голодним. Тітка йому п’ять разів пропонувала дати їсти, але він, з ввічливості, по звичці старих часів – відмовлявся. Потім він хотів, щоб тітка ще хоч раз запропонувала, він обов’язково б погодиться, але вона вже мовчала.
Дідо їздив на великому ровері «Україна». Це наскільки закарбувалося у моїй пам’яті, що коли бачив як хтось старший їде на Україні, то мені ввижався він. Пам’ятаю дідо заїхав по нас на Шараволю. Я сів на раму, Остап на багажник і ми подались на Горани ночувати. Тієї ночі була страшна гроза від якої ми прокинулися. Від громів аж тряслися вікна, падав такий сильний град, що ледь не потріскали на вікнах шиби. Дідо нас тоді заспокоював:
- Не бійтеся воно пройде!
Так і сталося, все пройшло, але, на жаль, і життя пройшло також.
Примітки:
1. Насправді діда під час поховання не зносили руками. Дощу не було, а дорога на той час була добре посипана. В даному епізоді автор жертвує історичною правдивістю заради більш естетичного літературного звучання.
2. Океан Те́тіс (німецькомовна форма імені грецької богині Тефіди) – давній океан, що існував в епоху мезозою (багато мільйонів років тому). Вважається що Середземне, Чорне і Каспійське море є залишками Тетісу. Близько 25 мільйонів років тому, на місці океану виник Альпійсько-Гімалайський гірський пояс, утворилися Карпатські гори. Інші назви Тетіса - Сарма́тське море, Понті́йське море. Прадавній океан покривав майже усю територію сучасної України.
3. Бабця з 1926 року народження, дідо з 1923. Тато був третьою, пізньою дитиною (бабця його народила у віці 36 років, на той час вважалося пізньою) й народився 1962 року
4. Порок серця. Так на старий манер називали «ваду серця». Малося на увазі стійкі патологічні зміни в будові серця і судин, що від нього відходять.
5. Інколи наші бабці за звичкою називали їх «жидами» не вкладаючи негативний зміст адже це історично традиційне необразливе слово у Речі Посполитій й Австро-Угорський імперії. По нині етнонім «жид» використовується в історичних романах та у працях істориків, адже слово «єврей» в таких випадках буде анахронізмом. Але сьогодні цей термін вважається образливим, головно через те, що походить від латинського judaeus що з гебрейської (єврейської) ім’я Юда (що зрадив Ісуса Христа).
6. Шабесгой, шабес-гой (їд. שבת-גױ — "суботній гой" гой це представники неєврейської національності), гой шель шабат (івр. גוי של שבת шаббат-гой — неєврей, найнятий юдеями для роботи в шаббат (суботу), коли самі ортодоксальні юдеї не можуть робити певні речі за релігійними законами. У сучасній антисемітській риториці словом «шабесгой» називають тих не євреїв, хто, на думку антисемітів, служить єврейським інтересам або занадто прихильно ставиться до євреїв або Ізраїлю. Цікаво, що односельчани приходили до євреїв у суботу доїти корову (корову обов’язково треба доїти бо інакше буде менше молока буде давати або навіть захворіє на мастит і не матиме взагалі молока аж до наступного отелення, крім того недоєна корова мучиться від болі) й видоєне молоко забирали собі, таке молоко називали «калев» й від нього пішло слово «халява».
7. Слід зазначити, що це твердження є не зовсім точним, бо навіть окрема молекула змінюється постійно перегруповується та переробляється через біохімічні та геохімічні процеси.
8. В книзі «Самопізнання» Бердяєв пише: «У дитинстві та юності я запізнав помпезний феодально-аристократичний стиль життя. Це пов'язано з польськими родичами моєї матері. Графиня Марія Браницка була кузеною моєї матері, її чоловік був двоюрідним дядьком моєї матері. Удитинстві ми часто жили у них. Був навіть особливий павільйон, призначений для нашої сім'ї. Браницька була власницею міста Біла Церква; у неї було 60 000 десятини в Київській губернії. На околиці Білої Церкви була Александрія - літній палац Браницьких, один з кращих парків Європи. Любив сам собі ходити по тому парку й мріяти…».
9. Це була їхня друга зустріч, вперше на війні вони випадково зустрілися на території Прибалтики (Калнас Голковишки).
10. Серед людей, які вивчають родовід є популярною практикою відвідують місця з якими родина була пов’язана.
11. Це підтверджує слабку соціальну мобільність тих часів, засвідчує, що колись переважно люди одружувалися чи виходили заміж за односельчан та сусідів.
12. Праведник народів світу – почесна нагорода яка видається державою Ізраїль для відзначення не євреїв, які ризикували життям під час Голокосту, щоб врятувати життя євреям від знищення нацистами.
13. «Топтати ряст» - фразеологізм, що означає жити. Ряст – популярна в Україні зілляста рослина. Ряст згадується в українських веснянках: Топчу, топчу ряст, ряст \ Бог здоров'я дасть, дасть \ Дай Боже діждати \ На той рік топтати
14. Рубль (старовинна праска) - прилад для прасування білизни, вузька дерев'яна дошка з ручкою і поперечними зарубками.
15. Якась чергова притаманна старшому поколінню польська насмішка.
16. Алюзія на біблійний пасаж з Приповідок «я немов листок той, вітру забава».
17. Схоже висловом «дідо став черешнею» автор обігрує назву знаменитої книжки (з шкільної програми зарубіжної літератури) Анджели Нанетті «Мій дідусь був черешнею». У книзі йшла мова про те, що хлопчик бачачи як дідусь любить черешню переконаний що він (дідусь) сам стане черешнею.
18. Науковці це побачили дослідивши перший шийний хребець астралопітека.
19. Дехто тарзанку називав орелі. Ореля – застаріле гойдалка. Існує пісня Оксани Білозір «Дві орелі» з такими словами: Та гойдання до зірок.../ Дві Орелі, Дві Орелі, Дві Орелі/ Не сумуйте, що пройшли ті дні веселі.
20. У християнській традиції «вилізти на дерево» означає розпочати молитву, а також символізує безпосереднє, дитяче ставлення до Бога. Хоча у цьому епізоді прослідковується натяк на митаря Закхея з Євангелії, схожа історія мала місце у житті автора, але те що Папа заговорив до автора це звичайно вигадка.
(Розділ з книги А. Дацківа "Коли ми ще жили на деревах")
