10/10/2025
Світлої пам’яті Любові Хомчак
9 жовтня у Миколаївська центральна бібліотека відбулася зустріч-спомин «Світло Люби Хомчак», на яку зібралися книголюби, рідні та друзі людини, знаної не лише в Україні, а й за кордоном завдяки любові до Слова — засновниці Книжкової толоки Люби Хомчак.
Зустріч була сповнена щирих спогадів і вдячності — за тепло й доброту, щирість і відкритість, за готовність завжди підтримати.
У цей день у бібліотеці відкрили куточок пам’яті Люби Хомчак, де зібрано її особисті речі, книги, сувенірну продукцію Книжкових толок.
Директорка установи Наталя Муха , вітаючи гостей і книголюбів, зазначила, що це лише початок. За ідеєю міського голови Андрія Щебеля, планується створити окрему кімнату, присвячену Любі Хомчак і Книжковій толоці.
Оскільки у куточку ще є вільні полички, пані Наталя закликала всіх долучатися до їх наповнення — ділитися речами-спогадами про Толоку й про Любу.
Разом із отцями Андрієм Павлівим та Романом Сотником учасники зустрічі помолилися за упокій її душі.
У читальному залі друзі Люби Хомчак, її донька Ірина з теплотою згадували жінку, яка об’єднала навколо себе книголюбів не лише з Миколаєва, а й з усієї України — і продовжує єднати, тепер уже з небес.
Лунали спогади про знайомство з Любою, про її вагомий внесок у популяризацію книги, про її відповідальність, наполегливість і скромність.
Своїми думками про пані Любу ділилися:
— письменниця Марія Чумарна, яка нагадала, що Любов Хомчак уміла бачити світло в кожному, надихати, дарувати крила й об’єднувати людей навколо добрих справ;
— Тетяна Пилипець, Андрій Залога, Галина Приріз, директорка музею Уляни Кравченко і Миколи Устияновича Марія Ганич, Ольга Антоник та інші;
— Ярослав Муха, який згадав, як на початках Незалежності вони з Любою організовували великі концерти, свято Матері на стадіоні, свято Миколая для дітей, творчі вечори поезії, а також як Люба створила одне з перших на Львівщині Товариство української мови у Миколаєві;
— філологиня, вчителька української мови Наталія Субота, яка нагадала про першу Книжкову толоку 2006 року і грандіозну працю Люби та її однодумців, завдяки яким подія відбулася — тоді об’єдналися всі: вчителі, бібліотекарі, працівники культури, книголюби, меценати;
— поет Євген Брич, односелець Люби Хомчак, який згадав її дитячі роки та зачитав присвяченого їй вірша;
— отці Андрій Павлів (її духівник) та Роман Сотник, які говорили про неї як про світлу Божу людину.
Пані Люба вміла бачити добро в кожному. Якою б складною не була справа, вона завжди повторювала:
«Все буде добре, все вдасться. Робити треба з любов’ю».
Своєю любов’ю до книги вона запалювала серця. Люди читали книжки, а пані Люба — читала людей. І кожному радила саме ту книгу, яка могла принести сенс, дати урок, підтримати.
9 жовтня їй мало б виповнитися 70. Але людина живе серед нас, допоки ми пам’ятаємо і говоримо про неї. Тож світло Люби Хомчак не згасло — воно продовжує жити у наших серцях.
Її називають Книгомамою — для книголюдей, а її найближчі друзі жартома називають себе «хомчаківцями».
Письменник Юрій Николишин у своєму романі-есеї «Бота-Фікс. Невидима нитка життя» так описав Любу Хомчак:
«Живе тут жінка з Великою Душею і Грандіозним Серцем, що вміщає під час Толоки всіх гостей і добру частину мешканців Миколаєва. Адже приїжджають насамперед до неї — щоб у її серці знайти свій куточок і згорнутися там на декілька днів, як в утробі матері, для дозрівання своєї душі, аби вона могла знову цілий рік плодоносити.
Цій жінці ніхто ні в чому не може відмовити — бо інтуїтивно відчуває, що це було б святотацтвом, переступом і духовним злочином, за який доля не щадить і спопелить крила твоєму ангелові-охоронцю.
Всі знають, чого вона хоче, коли тихим голосом сипле, як із кулемета, кожне слово, влучно посилаючи його в ціль.
Часто пані Любця розмовляє мімікою і жестами, акцентуючи «сказане» легким поштуркуванням передпліччя адресата — і її розуміють. Це як із жінкою, з якою дожив до золотого весілля і вже непомильно вгадуєш, про що вона думає і чого хоче.
Її величезне внутрішнє багатство майже ніяк не виявляється назовні, і художникові було б не просто зобразити за рисами обличчя кораловий світ її душі. Шкода, що немає таких барв, якими можна відтворити внутрішню красу людини.
Багато хто залюбки став би яйцем, яке б підкинули під цю Квочку, що навесні починає квокати, збираючи всіх курчат під себе, а ті, почуваючись у житті невимовно самотніми, радо відгукуються на поклик.
Вона вміє збирати найбільш невловиму людську субстанцію — дух, намотуючи його чарівною паличкою із медоносного дупла і даючи всім скуштувати нектар життя.
Часом не знаєш, за чим сюди приїхав, і лише вдома відчуваєш тепло компресу, який хтось поклав тобі на душу».
Ірина Леськів
