17/07/2025
Моя дорогенька племінниця Романа Штангрет Romanna Stanhret погодилася перекласти інтерв'ю італійською. Ludk Tymoshenko Погодьтесь, що це круто і чекаю від вас лайчиків :) не скупіться :)
"Quando le storie non si inventano, si ricordano": dialogo con il drammaturgo Ludk Tymoshenko
Con Lyudmyla Tymoshenko ho un'amicizia di lunga data, un amore per i libri, per i pomodori)) e per il testo come materia viva. Ho il piacere di essere tra i primi lettori delle sue opere teatrali. E oggi, dopo essere stata profondamente colpita dal dramma su Maria Zankovetska, parliamo con Lyuda di teatro e verità, del fenomeno dei "Cinque canti di Polissya", della guerra che ha cambiato tutto e delle parole come mezzo per conservare, esprimere e sopravvivere.
- Lyuda, quando ha sentito per la prima volta che il teatro era la sua voce nell'arte? Che cos'è per lei la drammaturgia contemporanea? Chi sceglie come personaggi nelle sue opere e perché?
- Era il 2012. Avevo appena terminato la mia tesi di dottorato e iniziato a lavorare come docente presso l'Università Nazionale di Scienze della Vita e dell'Ambiente dell'Ucraina. Il mio ex compagno di corso, il drammaturgo Andriy Bondarenko, è venuto a Kiev per partecipare a un festival di teatro contemporaneo e mi ha portato a scoprire il teatro contemporaneo, che è stato molto interessante.
Ho iniziato a leggere autori ucraini e ho avuto la fortuna di conoscere l'opera di Natalka Vorozhbyt. Forse, se fosse stata qualsiasi altro autore, sarei rimasta a insegnare e non avrei pensato al teatro. La considero ancora la nostra migliore autrice contemporanea.
La mia prima opera teatrale è stata "Le calze d’oro", un testo sulla crescita negli anni Novanta. Questo lavoro ha costituito la base della sceneggiatura del cortometraggio "Golden leggings", che ho scritto insieme al regista Arkady Nepytalyuk. Questo è avvenuto nel 2020. Prima di allora, avevo scritto “nel cassetto” per dieci anni... A parte la partecipazione a concorsi di drammaturgia, dove sono stati inseriti in shortlist e longlist, nessun altro si è interessato a loro. La prima produzione in Ucraina è avvenuta dopo l'invasione su larga scala, quando mi trovavo in Germania. Negli ultimi tre anni ho avuto circa 15 prime.
— Recentemente a Leopoli si è tenuta la prima dello spettacolo immersivo "Maria Zankovetska. Promessa alla scena", basato sulla sua opera teatrale "Io non sono Sarah Bernhardt". Come è nata l’idea di questo testo? Come lo hai sviluppato? Cosa ti ha interessato di Zankovetska?
— Mi ha invitata per un caffè Maksym Holenko, il direttore del Teatro Nazionale intitolato a Maria Zankovetska, e mi ha detto che aveva una proposta interessante per me: scrivere una pièce sulla patrona del teatro. Ricorreva infatti il 170º anniversario della sua nascita e il teatro voleva renderle omaggio. Per me è stata una vera sfida, innanzitutto perché sapevo molto poco su di lei: la prima artista popolare, un teatro che porta il suo nome, una figura straordinaria — e basta. E in secondo luogo, non avevo mai scritto una biografia. È un genere molto difficile, perché c’è il rischio di creare un altro monumento, e questo non interessa a nessuno. D’altra parte, se umanizzi la leggenda, c’è il pericolo di sminuire la grandezza di una figura eccezionale. Non volevo nemmeno questo, quindi ho dovuto trovare un equilibrio.
Poi è arrivata una pila di libri alta quanto me e un anno di lavoro meticoloso. Fino a oggi non ci è giunto alcun video della sua recitazione — possiamo solo fidarci delle parole dei suoi contemporanei. E i contemporanei, all’unanimità, dicevano che trasmetteva un’emozione tale da far tremare, sconvolgere il pubblico, e ciò che si viveva ai suoi spettacoli non veniva mai dimenticato. Ore di ovazioni, mazzi di fiori, persone che svenivano, che si attaccavano ai carri al posto dei cavalli per portarla in giro per le strade, biglietti esauriti in un attimo, sale strapiene. Un vero dono per me è stata la storia d’amore appassionata e drammatica tra Zankovetska e Sadovskyi — un amore che hanno portato con sé per tutta la vita. Ho fatto di questa linea narrativa il filo conduttore.
— Perché hai dato al testo proprio il titolo "Io non sono Sarah Bernhardt"?
— Per tutta la vita Zankovetska è stata paragonata a qualcuno — a Sarah Bernhardt, a Eleonora Duse, a Ermolova. Ma lei era originale, irripetibile — era Zankovetska. E questi paragoni la ferivano molto. Il titolo è un monito per tutti quelli che amano fare paragoni e così sminuire l’unicità. Mi sembra che questo tema sia oggi molto attuale. Ricordi quando tutti chiamavano Iryna Bilyk la “Madonna ucraina”? Ma quale Madonna — è Iryna Bilyk.
— Nello spettacolo lo spettatore non guarda soltanto — si muove, vive l’esperienza, entra nello spazio scenico. Perché hai scelto proprio questo formato?
— Il formato lo ha scelto Holenko. È stata per me un’altra sfida. Il compito tecnico: 14 location del teatro, per ognuna delle quali dovevo scrivere una scena separata. In ciascuna — non più di quattro personaggi, tra cui obbligatoriamente Maria Zankovetska. E tutto questo doveva formare una storia completa, dove ogni scena nasce dalla precedente. Davanti ai nostri occhi, la protagonista cresce — tredici Zankovetska di età e periodi diversi della sua vita.
Prima di iniziare a lavorare al testo, abbiamo fatto un giro completo del teatro — ho fotografato tutte le location: l’ufficio del direttore, la sala delle scenografie, il golfo mistico, il guardaroba, l’atrio, il palcoscenico piccolo, la sala azzurra, ecc. Poi, a casa, pensavo a quale scenetta scrivere per ciascun ambiente. È stato difficile ma molto interessante. Comunque, avevo già esperienza di scrittura per un “percorso itinerante”: insieme alla coautrice Maryna Smilianets, nel 2023 abbiamo creato un testo per lo spettacolo-viaggio City X al teatro di Stoccarda.
— Quale esperienza, secondo te, dovrebbe portare con sé lo spettatore?
— Prima di tutto, scoprire l’attrice Maria Zankovetska e amarla così come l’ho amata io. In secondo luogo, conoscere il dietro le quinte del teatro. Il percorso, infatti, si svolge in spazi dove di solito il pubblico non può entrare. In terzo luogo, vedere gli attori preferiti e osservarli recitare a distanza ravvicinata, quasi a portata di mano. Questo coinvolge lo spettatore nella rappresentazione, lo rende parte della storia, facendolo vivere e condividere le emozioni in modo molto più intenso rispetto a quando è seduto in sala a guardare il palcoscenico. È davvero un’esperienza affascinante.
— Vorrei anche ricordare “Cinque canti di Polissya”, che ha avuto successo sia in Ucraina che all’estero. Hai detto più volte che queste storie le hai sentite da bambina, da tua nonna. Come le hai selezionate?
— Quest’opera è il mio biglietto da visita. Esistono già nove messe in scena in diversi teatri dell’Ucraina, la maggior parte dei quali sono teatri nazionali. Questo successo lo devo, ovviamente, a mia nonna Tania. Penso che lei da lassù guardi tutto questo e ne sia felice. Il testo è composto da cinque storie, quattro delle quali le ho sentite da lei da bambina. All’epoca, quando l’unico “divertimento” era una radiolina attaccata al muro che trasmetteva L’alba del Pioniere, le vere “radiodrammi” io li ascoltavo da mia nonna, dalle sue amiche e dalle vicine che venivano a trovarla. Si riunivano e cominciavano a sparlare di tutti. Era cento volte più emozionante di qualsiasi film di Tarantino o Lynch.
A volte erano storie spaventose — da far rizzare i capelli. Quando mia nonna era già anziana, le chiesi di raccontarmele di nuovo. Dimenticava cosa aveva mangiato a colazione, ma quelle storie le narrava con passione, come se fossero successe il giorno prima. Le ho annotate tutte in un quaderno — da quegli appunti è nata l’opera.
— Dopo le numerose messe in scena — a Leopoli, Kiev, Luc’k, Sumy — secondo te, la realizzazione scenica corrisponde a ciò che avevi immaginato mentre scrivevi?
— Oggi i registi hanno imparato a trattare il testo con rispetto — un tempo questo era un problema. Nella maggior parte delle messe in scena non è stato cambiato nemmeno un rigo. A proposito, il primo regista che ha lavorato su “Cinque canti” è stato Ihor Bilyts. Oggi è anche il regista di “Maria Zankovetska. Promessa alla scena”. Quindi ormai abbiamo una collaborazione stabile. Ihor stesso è drammaturgo, quindi sa e capisce bene cos’è un testo e come bisogna trattarlo. Gli sono molto grata per questo.
Tutti gli spettacoli sono diversi, non li ho visti tutti, ma tra quelli che ho visto — nessuno mi ha fatto vergognare. Inviterei senza esitazione i miei amici a vederli. Ogni regista ha interpretato i personaggi a modo suo, con soluzioni sceniche e costumi completamente diversi. Costumi e scenografie davvero fantastici sono stati creati dal talentuoso Oleh Tatarynov per il Teatro Accademico Musicale e Drammatico Regionale T. Shevchenko di Černihiv — una vera opera d’arte (nell’articolo ci sono anche delle foto dello spettacolo, n.d.a.).
— L’opera è stata tradotta in inglese, polacco, tedesco.
Lyudmyla, secondo te, cosa rende questa storia comprensibile e vicina anche per gli spettatori fuori dall’Ucraina? Oppure pensi che pubblici diversi interpretino questi testi in modo diverso?
— Se parliamo del pubblico tedesco, quello più giovane guardava tutto con gli occhi sgranati, come se fossero fiabe spaventose di Hauff. Per loro una realtà del genere è al di fuori di ogni logica. Il pubblico più anziano, che ricorda quegli anni, diceva di avere nel cassetto storie simili. I polacchi, invece, sono più nel contesto: hanno fatto parte del blocco socialista e hanno vissuto esperienze molto simili.
— Se potessi scrivere un altro — un sesto — “canto di Polissya”, di cosa parlerebbe?
— Mi chiedono spesso di riscrivere il quinto canto, di collegarlo all’attuale guerra. Ma non voglio farlo, perché, in realtà, tutte e cinque le storie parlano della guerra, anche se raccontano di tempi di pace. E non scriverei un sesto canto, perché credo che il cerchio narrativo si sia chiuso, e da lì in poi tutto potrebbe solo ricominciare da capo.
— Quanto è importante per te il concetto di “verità” in un’opera?
— Ognuno ha la propria idea di verità. Immagina: in una sabbiera ci sono due bambini che litigano per una macchinina. Uno la vuole perché è sua, l’altro perché ha dato una caramella in cambio. E dov’è la verità? Chi lo decide?
Quando invento una trama e dei personaggi, per me è importante che siano interessanti da seguire, che non siano banali. Ma allo stesso tempo devono essere tali da permettere al lettore — e poi allo spettatore — di empatizzare con loro, di mettersi nei loro panni, di provare compassione, di risvegliare emozioni dentro di sé. Un personaggio deve essere sia buono che cattivo — perché così siamo tutti noi.
Per esempio, nella mia opera “Cinque canti di Polissya” non ci sono affatto personaggi positivi. Forse, a ben vedere, nemmeno nelle altre. Una storia al buono contro cattivo non interessa a nessuno, perché lì è tutto troppo chiaro. È diverso quando scrivi una storia basata su materiale documentario, con personaggi realmente esistiti. In quel caso, devi bilanciare la verità con ciò che resta fuori scena.
Per esempio, nell’opera su Maria Zankovetska era necessario mantenere il più possibile la veridicità, ma mi sono concessa, in alcuni punti, di modificare l’ordine cronologico degli eventi — per accentuare l’effetto drammatico.
— Ora lavori in un teatro in Germania. Come ti percepiscono lì — come autrice “sulla guerra”, “sull’Ucraina”?
— Io e la mia collega Maryna Smilyanets lavoriamo ora al Schauspiel Stuttgart — il teatro principale del Land Baden-Württemberg. In questi tre anni sotto la protezione del teatro, abbiamo realizzato sei progetti sull’Ucraina. Siamo molto grate al teatro per l’aiuto e per il sostegno costante alla cultura ucraina. Ci percepiscono come autrici che cercano di raccontare gli eventi in Ucraina in un modo accessibile per noi — e lo facciamo, ritenendo che sia una missione importante e onorevole.
In particolare, un progetto simbolico è stato lo spettacolo-passeggiata audio “City X”, di cui ho già parlato, dove il regista era tedesco e gli attori erano rifugiati ucraini. Lo spettacolo mostrava la vita quotidiana dei cittadini ucraini che vivono nelle zone di primo fronte. Il pubblico tedesco si immergeva per un’ora e mezza nelle nostre giornate, vedendo come la gente sopravvive in condizioni di minaccia costante. Questo ha avuto su di loro un impatto molto forte.
— Come ha cambiato la guerra la tua vita e il tuo modo di scrivere? Quali temi sono diventati per te ancora più dolorosi? A quali nuovi progetti stai partecipando?
— La guerra ha cambiato ciascuno di noi. Per un artista questo significa una responsabilità particolare: ogni espressione viene automaticamente percepita attraverso la lente della realtà bellica. Quando vivi dentro una grande svolta storica, quella svolta diventa dominante e assorbe tutti gli altri significati.
Dopo febbraio 2022, la voce dei drammaturghi è stata una delle prime a portare la nostra realtà nel mondo. Grazie a John Friedman — scrittore americano, critico teatrale e traduttore letterario — sono state organizzate le letture mondiali Worldwide Ukrainian Play Readings. Inizialmente erano le voci dei cofondatori del Teatro dei Drammaturghi, poi si sono uniti quasi tutti i drammaturghi ucraini. Alla fine questa iniziativa ha superato le 600 letture in 40 paesi. Sono stati tradotti 311 testi in 12 lingue. E il processo continua tuttora.
Abbiamo scritto brevi monologhi sugli eventi dell’inizio della Grande guerra, poi sono nate diverse opere. Ora le opere sono scritte da veterani e partecipanti diretti ai combattimenti — e questo è molto importante. Io, come civile, non posso assumermi la responsabilità di scrivere su ciò che non conosco o conosco solo per sentito dire. Alla fine, penso di non avere neanche il diritto di farlo. Perciò mi occupo di ciò che mi circonda direttamente: i rifugiati che hanno perso tutto — non solo la casa natale, ma anche il loro ambiente sociale, le abitudini, uno status costruito con anni di lavoro coscienzioso. A questo è dedicato il mio prossimo progetto.
— Disegni anche. È qualcosa che non riesci a esprimere a parole?
— Disegnare è come un modo per staccare, dare al cervello la possibilità di riavviarsi e prepararsi al lavoro, uscire dal torpore. E a volte — trovare nuovi significati. In una parola — magia. Non riesco a spiegarlo.
— Lyuda, abbiamo studiato insieme alla facoltà di filosofia. Come ricordi quegli anni? Senti che la filosofia ha influenzato la tua creatività?
— Quando studiavo alla facoltà di filosofia, parenti e conoscenti ironicamente mi chiedevano: «E allora, che farai — la filosofa?» Anche durante le feste comuni, per qualche motivo dicevano: «Tu sei una filosofa, dai, fai un brindisi!» Nessuno prendeva sul serio tutto questo — e invece sbagliavano.
In realtà la mia istruzione mi ha dato tutto ciò che serve per sentirmi oggi una persona felice, che si è realizzata come voleva. Beh, per quanto possibile nelle circostanze in cui tutti noi ci troviamo oggi. Sono sempre in viaggio, sempre alla ricerca, sempre ad aprire porte dietro cui c’è qualcosa di interessante e sconosciuto. So meravigliarmi, gioire e soffrire — tutto questo mi dà storie. Da tutto prendo spunto per i miei testi. Non mi annoio mai.
Certo, ricordo con affetto i nostri splendidi anni all’università. Ma non mi fisso sul fatto che qualcosa è andato e non si ripeterà più. Perché adesso e qui è molto più interessante, e di quello che è passato posso scrivere una storia. E vendicarmi di tutti i miei nemici in due atti (scherza — ndt.).
— Tuo padre, Viktor Denisovich, è un giornalista. Qual è stato il suo ruolo nella formazione del tuo rapporto con la parola?
— Mio padre è innanzitutto una persona interessante e fuori dal comune. È sempre stato così — sia quando ha servito come ufficiale, sia quando insegnava in un’accademia militare, poi, da pensionato, quando è diventato giornalista, e ora che è in pensione.
Non mi ha mai insegnato a scrivere — invece mi ha insegnato ad ascoltare. E mi ha trasmesso l’amore per la lettura. Quando avevo sette anni, è entrato nella mia stanza con un libro di Jack London, ha letto ad alta voce alcuni paragrafi iniziali e senza spiegare nulla ha chiuso il libro e se n’è andato. Così mi ha aperto una finestra magica sul mondo della letteratura. Da allora leggo avidamente — e gli sono infinitamente grata per questo.
— Se dovessi scrivere un’opera sul nostro genere, di cosa parlerebbe?
— Io l’ho già scritta. «Le calze d’oro» — sulla sopravvivenza nel campo pionieristico, «Zio Misha passa di lì» — sulla difficile scelta morale negli anni ’90 turbolenti, «Il sciocco Mykola» — sul fatto che non è mai troppo tardi per ricominciare, anche quando sembra che tutto sia finito. Tutte queste opere parlano del nostro genere.
La prossima opera sul nostro genere arriverà dopo la vittoria. Parlerà di noi — quelli del futuro. Di se sapremo apprezzare il fatto che siamo sopravvissuti a quell’orrore e onorare chi ha reso tutto ciò possibile.
Intervista di Iryna Leskiv
Foto: Maryna Smilyanets
https://teatr.cn.ua/
Sull’autrice
Lyudmyla Tymoshenko (nata il 16 ottobre 1978 a Dzhuravynsk, Repubblica Socialista Sovietica Kazaka) è una scrittrice, drammaturga, sceneggiatrice, artista e docente ucraina. Dottore di ricerca in scienze politiche e candidata in filosofia. Cofondatrice del Teatro dei Drammaturghi di Kiev. Vive e lavora tra l’Ucraina e la Germania.
Nata in una famiglia di militari ucraini, ha trascorso l’infanzia nella regione del Polissya, nella città di Ovruch, oblast’ di Zhytomyr. Proprio da questa esperienza è nata una delle sue opere più celebri, Cinque canti di Polissya, che le ha portato riconoscimenti in Ucraina e all’estero. L’opera ha ricevuto il Gran Premio al concorso “Miele di Luglio”, è stata finalista di diversi programmi teatrali internazionali ed è stata tradotta in numerose lingue. Le sue rappresentazioni sono andate in scena nei principali teatri ucraini di Kiev, Leopoli, Rivne, Černihiv, Sumy, Lutsk e altre città.
Ha studiato filosofia presso l’Università Nazionale Ivan Franko di Leopoli, ottenendo un dottorato in teoria delle scienze politiche e una candidatura in filosofia sociale. Dal 2010 ha insegnato presso l’Università Nazionale delle Risorse Biologiche e Gestione Ambientale dell’Ucraina. Dopo l’invasione russa su larga scala nel 2022, si è trasferita in Germania, dove lavora attivamente presso il teatro Schauspiel Stuttgart, realizzando progetti sulla guerra, la memoria e l’esperienza dei rifugiati ucraini.
È autrice di decine di opere teatrali, tra cui: Le calze d’oro, Zio Misha passa di lì, Il sciocco Mykola, Focus-pocus, Il giardino non ciliegio, City X, Migrant Birds. I suoi testi sono tradotti in inglese, tedesco, polacco, finlandese, slovacco, rumeno.
In collaborazione con Arkadi Nepitalyuk ha scritto la sceneggiatura del film Golden leggings, che ha ottenuto riconoscimenti internazionali, incluso il premio Interfilm Berlin (2023). È inoltre autrice della sceneggiatura del film Lezioni di tolleranza (2024), presentato al festival cinematografico OFF CAMERA di Cracovia.
Un capitolo a parte della sua attività è la partecipazione al progetto globale Worldwide Ukrainian Play Readings, che ha presentato il teatro ucraino in oltre 600 letture in 40 Paesi. I suoi testi sono stati inclusi in antologie internazionali, tra cui la raccolta Diario delle emozioni in guerra (Laertes Press), inserita nella lista dei migliori libri dell’anno secondo Telegraph Books.
Oltre all’attività letteraria, Lyudmyla Tymoshenko illustra i suoi testi con disegni grafici personali. I suoi lavori artistici sono stati parte di progetti scenici e multimediali, tra cui l’installazione Migrant Birds.
«Коли історії не вигадуються — вони пам’ятаються»: розмова з драматургинею Ludk Tymoshenko
Із Людмилою Тимошенко мене об’єднує багаторічна дружба, любов до книг, до томатів 😊 — і до тексту як живої матерії. Я маю приємність бути серед перших читачів її п’єс. А сьогодні, після глибокого враження від драми про Марію Заньковецьку, ми говоримо з Людою про театр і правду, про феномен «П’яти пісень Полісся», про війну, яка змінила все, і про слово — як спосіб зберегти, висловити, вижити.
— Людо, коли ти вперше відчула, що саме драматургія — твій голос у мистецтві? Що для тебе є сучасна драматургія? Кого ти обираєш героями твоїх п’єс і чому?
— Це був 2012 рік. Я щойно захистила докторську дисертацію і почала працювати викладачкою в Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Мій колишній одногрупник, драматург Андрій Бондаренко приїхав до Києва на фестиваль сучасної драми і покликав мене. Я відкрила для себе сучасну драматургію — це було дуже цікаво. Почала читати українських авторів, і мені пощастило — я познайомилася з творчістю Наталки Ворожбит. Можливо, якби це був якийсь інший автор, я б так і залишилася викладати і про драматургію не думала б. А її тексти просто зайшли в моє серце. Я і зараз вважаю її нашою найкращою сучасною авторкою.
Першою моєю п’єсою була «Золоті лосіни» — текст про дорослішання у дев’яності. Цей твір ліг в основу сценарію короткометражного фільму «ГКЧП», який ми написали разом із режисером Аркадієм Непиталюком. Це сталося вже у 2020-му. До того десять років я писала “в стіл”… Окрім участі в драматургічних конкурсах, де вони потрапляли до коротких і довгих списків, більше вони нікого не цікавили. Перша постановка в Україні відбулася вже після повномасштабного вторгнення, коли я перебувала в Німеччині. За останні три роки в мене було близько 15 прем’єр.
— Нещодавно у Львові відбулася прем’єра імерсивної вистави «Марія Заньковецька. Заручена зі сценою», створеної за твоєю п’єсою «Я вам не Сара Бернар». Як народилася ідея цього тексту? Як ти його формувала? Чим тебе зацікавила Заньковецька?
— Мене запросив на каву Максим Голенко, директор Національний театр імені Марії Заньковецької, і сказав, що має для мене цікаву пропозицію — написати п’єсу про патронесу театру. Це якраз була 170-та річниця її народження, і театр хотів віддати шану. Для мене це був справжній виклик, бо, по-перше, я про неї знала дуже мало: перша народна артистка, є театр її імені, була видатною — і все. А по-друге — я ніколи не писала байопіків. Це дуже складний жанр, бо є загроза створити ще один пам’ятник, а це нікому не цікаво. З іншого боку, якщо ти олюднюєш легенду — є небезпека спростити велич видатної людини. Цього я теж не хотіла, і довелося балансувати.
Далі був стос літератури заввишки з мене і рік кропіткої праці. До наших днів не залишилося жодного відеосвідчення її гри — ми можемо вірити лише словам її сучасників. А сучасники в один голос казали, що вона видавала таку емоцію, що глядачів трусило, штормило, і пережите на її виставах ніколи не забувалося. Годинні овації, оберемки квітів, люди втрачали свідомість, впрягалися замість коней і возили артистку вулицями, квитки викупалися миттєво, зали «тріщали». Справжнім подарунком для мене була історія відчайдушного і драматичного кохання між Заньковецькою і Садовським - вони пронесли його через усе життя. Цю лінію я зробила наскрізною.
— Чому ти дала тексту назву саме «Я вам не Сара Бернар»?
— Все життя Заньковецьку з кимось порівнювали — то з Сарою Бернар, то з Елеонорою Дузе, то з Єрмоловою. А вона була самобутня, неповторна — вона була Заньковецька. І її дуже ображали ці порівняння. Така назва — застереження для всіх, хто любить порівнювати і цим знецінювати унікальність. Мені здається, це зараз дуже актуально. Пам’ятаєш, як усі називали Ірину Білик — українською Мадонною? Яка ж вона Мадонна — вона Ірина Білик.
— У виставі глядач не просто дивиться — він рухається, переживає, входить у простір сцени. Чому обрала саме такий формат?
— Формат обирав Голенко. Це стало ще одним челенджем для мене. Технічне завдання — 14 локацій театру, для кожної з яких я мала написати окрему сцену. У кожній — не більше чотирьох персонажів, серед них обов’язково Марія Заньковецька. І все це має бути повноцінна історія, де кожна наступна сцена витікає з попередньої. Героїня на наших очах дорослішає — тринадцять Заньковецьких різного віку і в різні періоди життя.
Перед початком роботи над текстом ми обійшли весь театр — я фотографувала локації: кабінет директора, декораційну залу, оркестрову яму, гардероб, хол, малу сцену, блакитну залу тощо. А вдома вже придумувала, яку сценку прописати для якого приміщення. Це було і складно, і дуже цікаво. Втім, я вже мала досвід написання «бродилки»: зі співавторкою Мариною Смілянець у 2023 році ми створили п’єсу для вистави-подорожі «City X» у Штутгартському театрі.
— Який досвід, на твою думку, має винести глядач?
— Насамперед — відкрити для себе акторку Марію Заньковецьку і полюбити її так, як полюбила її я. По-друге — познайомитися із залаштунками театру. Адже подорож проходить тими місцями, куди глядач зазвичай не може потрапити. По-третє — побачити улюблених акторів і подивитися на їхню гру на відстані витягнутої руки. Це втягує глядача в саму виставу, він стає частиною історії, переживає і співчуває сильніше, ніж коли сидить у залі й дивиться на сцену. Це справді дуже захопливо.
— Також хочу згадати про «П’ять пісень Полісся», які мали успіх в Україні й за кордоном. Ти не раз казала, що ці історії почула ще в дитинстві — від бабусі. Як ти їх відбирала?
— Ця п’єса — моя візитна картка. Уже є дев’ять постановок у різних театрах України, більшість з яких — національні. Цьому успіху я, звісно, завдячую своїй бабусі Тані. Гадаю, вона згори дивиться на все це й радіє. П’єса складається з п’яти історій, чотири з яких я почула від бабусі в дитинстві. У ті часи, коли єдиною «розвагою» була радіоточка на стіні з «Піонерською зорькою», справжні «радіодрами» я слухала від бабусі, її подруг і сусідок, які заходили в гості. Вони збиралися й починали перемивати кістки всім навколо. За відчуттям це було крутіше в сто разів, ніж перегляд будь-якого Тарантіно чи Лінча.
Часом це були страшні історії — від яких волосся ставало дибки. Коли бабуся вже була старенька, я попросила її повторити. Вона забувала, що їла на сніданок, але ті історії переповідала завзято, ніби це сталося позавчора. Я все записала в зошит — із цих записів і виросла п’єса.
— Після численних постановок — у Львові, Києві, Луцьку, Сумах — як ти бачиш: чи сценічне втілення збігається з тим, що ти уявляла, коли писала?
— Зараз режисери вже навчилися з повагою ставитися до тексту — раніше з цим були проблеми. У більшості постановок не змінено жодного речення. До слова, першим режисером, який взявся за «П’ять пісень», був Ігор Білиць. Нині він є режисером «Марії Заньковецької. Зарученої зі сценою». Тобто в нас уже така стала співпраця. Ігор сам є драматургом, тому знає й розуміє, чим є текст і як до нього треба ставитися. Я йому за це дуже вдячна.
Усі вистави різні, не всі я бачила, але з того, що переглянула — за жодну не соромно. Я б запросила туди своїх друзів і не довелося б червоніти. Кожен режисер по-своєму підійшов до персонажів, усюди — абсолютно різні сценічні рішення, костюми. Фантастичні костюми й сценографію створив талановитий Олег Татаринов для Чернігівський обласний академічний музично-драматичний театр ім.Т.Шевченка — це справжній витвір мистецтва (фрагменти вистави на фото — авт.).
— П’єса перекладена англійською, польською, німецькою.
Людо, що, на твою думку, робить цю історію зрозумілою й близькою для глядачів за межами України? А може, різні аудиторії бачать ці тексти по-різному?
— Якщо говорити про німецьку аудиторію, то молодша публіка дивилася на все круглими очима, як на страшні казки Гауфа. Для них така реальність — поза межами здорового глузду. Старша публіка, яка пам’ятає ті роки, казала, що теж має в рукаві подібні історії. Поляки — більше в контексті: вони були в соцтаборі і всі ці речі пережили.
— Якби ти могла написати ще одну — шосту — «пісню Полісся», про що вона була б?
— Мене часто просять переписати п’яту пісню, прив’язати її до теперішньої війни. Але я не хочу, бо, по суті, всі п’ять історій — про війну, навіть якщо там ідеться про мирні часи. І шостої пісні я б не стала писати, бо вважаю, що коло оповіді замкнулося, і далі все може піти лише по другому колу.
— Наскільки для тебе важливе поняття «правди» у п’єсі?
— Поняття правди в кожного своє. Уяви: в пісочниці двоє дітей, вони б’ються за машинку. Один хоче її забрати собі, бо це його машинка, а інший — бо дав за неї цукерку. І де тут правда? Хто це вирішує?
Коли я вигадую сюжет і персонажів, мені важливо, щоб за цим було цікаво спостерігати, щоб персонажі були небанальні. Але водночас такі, щоб читач, а потім і глядач, міг їм співпереживати, ставити себе на їхнє місце, співчувати, знаходити в собі емоції. Персонаж має бути водночас і хорошим, і поганим — бо ми всі такі.
От, наприклад, у моїй п’єсі «П’ять пісень Полісся» взагалі немає позитивних персонажів. Та, напевно, і в усіх інших — теж. Історія про Мальчіша-Кібальчіша і Мальчіша-Плохіша нікому не цікава, бо там усе зрозуміло. Інша річ — коли ти пишеш історію, що ґрунтується на документальному матеріалі, а персонажі — реальні люди. Тут потрібно балансувати між правдою і тим, що залишилося за лаштунками.
От, скажімо, в п’єсі про Марію Заньковецьку потрібно було максимально зберегти достовірність, але я собі дозволила в деяких місцях порушити історичну хронологію — щоб посилити драматичний ефект.
— Ти працюєш зараз у театрі в Німеччині. Як тебе сприймають там — як авторку «про війну», «про Україну»?
— Я і моя колега Марина Смілянець працюємо зараз у Schauspiel Stuttgart — головному театрі федеральної землі Баден-Вюртемберг. За ці три роки, що ми знаходимося під опікою театру, ми реалізували шість проєктів про Україну. Ми дуже вдячні театру за допомогу і за послідовну підтримку української культури. Нас сприймають як авторів, які намагаються розповісти про події в Україні доступним для нас способом — і ми це робимо, вважаючи це важливою і почесною місією.
Зокрема, знаковим проєктом була вже згадана мною вистава-аудіопрогулянка «City X», де режисером був німець, а акторами — українські біженці. У виставі було показано буденне життя українських громадян, які проживають у прифронтових зонах. Німецький глядач на півтори години занурювався в наші будні, бачив, як люди виживають в умовах постійної загрози. Це справило на них дуже сильне враження.
— Як війна змінила твоє життя й спосіб писати? Які теми стали для тебе ще болючішими? У яких нових проєктах ти береш участь?
— Війна змінила кожного з нас. Для митця це означає особливу відповідальність: будь-яке висловлювання автоматично сприймається крізь призму воєнної реальності. Адже коли ти живеш усередині великого історичного зламу, сам цей злам стає домінантним і поглинає всі інші сенси.
Після лютого 2022 року голос драматургів був одним із перших, що почав доносити нашу реальність у світ. Завдяки Джону Фрідману — американському письменнику, театральному критику й літературному перекладачу — було організовано всесвітні читання «Worldwide Ukrainian Play Readings». Спочатку це були голоси співзасновників Театру драматургів, згодом до них доєдналися майже всі українські драматурги. Зрештою ця ініціатива переросла у понад 600 читань у 40 країнах світу. 311 текстів було перекладено 12 мовами. І цей процес триває досі.
Ми писали короткі монологи про події початку Великої війни, згодом було створено низку п’єс. Тепер п’єси пишуть ветерани й безпосередні учасники бойових дій — і це дуже важливо. Я, як цивільна людина, не можу взяти на себе відповідальність писати про те, чого не знаю або знаю лише з переказів. Зрештою, мені здається, що й права на це не маю. Тому займаюся тим, що мене безпосередньо оточує: біженці, які втратили все — не лише рідну хату, а й соціальне коло, звичне середовище, набутий багатьма роками сумлінної праці статус. Цьому й присвячений мій майбутній проєкт.
— Ти також малюєш. Це — те, що не вдається проговорити словом?
— Малювання — це як спосіб переключитися, дати можливість мозку перезавантажитися і налаштуватися на роботу, вийти зі заціпеніння. А деколи — віднайти нові сенси. Одним словом — магія. Не можу це пояснити.
— Людо, ми навчалися разом на філософському факультеті. Як ти згадуєш ті роки? Чи відчуваєш, що філософія вплинула на твою творчість?
— Коли я навчалася на філософському факультеті, родичі й знайомі з іронією питали: «Ну і ким ти будеш — філософом?» Ще на спільних святкуваннях чомусь казали: «Ну ти ж філософ, ану давай тост!» Ніхто не сприймав це серйозно — а дарма.
Насправді моя освіта дала мені все, щоб я почувалася сьогодні щасливою людиною, яка реалізувала себе так, як хотіла. Ну, наскільки це можливо в тих обставинах, у яких ми всі сьогодні опинилися. Я постійно в дорозі, постійно в пошуку, постійно відкриваю якісь двері, за якими чекає цікаве-невідоме. Вмію і дивуватися, і радіти, і страждати — це все дає мені сюжети. З усього я беру текст. Мені не буває нудно.
Звісно, я згадую наші чудові роки навчання в університеті. Але я не зациклююсь на тому, що щось пішло і вже не повториться. Бо тепер і зараз — набагато цікавіше, а про те, що минуло, я можу написати історію. І відімстити всім своїм ворогам у двох актах (жартує — авт.).
— Твій батько — Віктор Денисович — журналіст. Якою була його роль у формуванні твого ставлення до слова?
— Мій батько — насамперед цікава, неординарна особистість. Він завжди таким був — і коли служив офіцером, і коли викладав у військовому виші, і, уже в запасі, коли став журналістом, і тепер, коли став пенсіонером.
Він ніколи не вчив мене писати — натомість навчив слухати. І прищепив любов до читання. Коли мені було сім, він зайшов у кімнату з томиком Джека Лондона, прочитав уголос кілька перших абзаців і, нічого не пояснюючи, закрив книжку й пішов. Так він відкрив для мене чарівне вікно у світ літератури. Відтоді я читаю запоєм — і за це безмежно йому вдячна.
— Якби ти писала п’єсу про наше покоління — про що вона була б?
— А я вже написала. «Золоті лосіни» — про виживання у піонерському таборі, «Дядя Міша проходить мимо» — про важкий моральний вибір у «лихі» 90-ті, «Дурний Микола» — про те, що ніколи не пізно почати спочатку, навіть якщо здається, що вже все закінчено. Усі ці п’єси — про наше покоління.
Наступна п’єса про наше покоління буде після перемоги. Вона буде про нас — майбутніх. Про те, чи зможемо ми цінувати те, що вижили в цьому жахітті, і шанувати тих, завдяки кому це сталося.
Спілкувалася Ірина Леськів
Фото: Марина Смілянець,
https://teatr.cn.ua/
Про авторку
Людмила Тимошенко (нар. 16 жовтня 1978, Державінськ, Казахська РСР) — українська письменниця, драматургиня, сценаристка, художниця та викладачка. Докторка політичних наук, кандидатка філософських наук. Співзасновниця Театру драматургів у Києві. Живе та працює між Україною й Німеччиною.
Народилася в родині українського військового, дитинство провела на Поліссі — в місті Овруч Житомирської області. Саме з цього досвіду виросла одна з найвідоміших її п’єс — «П’ять пісень Полісся», що принесла їй визнання в Україні та за кордоном. Твір відзначений Гран-прі конкурсу «Липневий мед», став фіналістом кількох міжнародних театральних програм і перекладений низкою мов. Постановки йдуть у провідних українських театрах — у Києві, Львові, Рівному, Чернігові, Сумах, Луцьку та інших містах.
Філософську освіту здобула у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Захистила кандидатську дисертацію з соціальної філософії та докторську — з теорії політичної науки. З 2010 року викладала в Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Після початку повномасштабного вторгнення Росії з 2022 року перебуває в Німеччині, де активно працює в театрі Schauspiel Stuttgart, реалізуючи проєкти про війну, памʼять і досвід українських біженців.
Є авторкою десятків п’єс, зокрема: «Золоті лосіни», «Дядя Міша проходить мимо», «Дурний Микола», «Фокус-покус», «Невишневий сад», «City X», «Migrant Birds». Її тексти перекладено англійською, німецькою, польською, фінською, словацькою, румунською мовами.
У співавторстві з Аркадієм Непиталюком написала сценарій фільму «ГКЧП», який здобув міжнародне визнання, зокрема перемогу на Interfilm Berlin (2023). Також є авторкою сценарію фільму «Уроки толерантності» (2024), показаного на кінофестивалі OFF CAMERA в Кракові.
Окрема сторінка в її діяльності — участь у глобальному проєкті Worldwide Ukrainian Play Readings, що презентував українську драматургію на понад 600 читаннях у 40 країнах світу. Її тексти увійшли до міжнародних антологій, зокрема до збірки «Щоденник емоцій під час війни» (Laertes Press), яка потрапила до списку найкращих книжок року за версією Telegraph Books.
Окрім літературної діяльності, Людмила Тимошенко ілюструє свої тексти власними графічними роботами. Її малюнки стали частиною сценічних і мультимедійних проєктів — зокрема інсталяції Migrant Birds.
