26/10/2025
Непереможні
Їхні сухі борщі з 2014 року і до сьогодні бажані на фронті
Марія Мігас: шлях волонтерки — від заслання до тилового фронту
Разом із головою громадської організації “Незламні нововолинці” Володимиром Демчуком їдемо до волонтерки Марії Мігас. Вже кілька разів збирався про неї написати (про це просили й інші нововолинські волонтери), проте пані Марія відмовляла у спілкуванні. Цього разу зустріч мала відбутися за сприянням Володимира Івановича.
-Виняткова жінка, як і люди, що працюють поряд з нею. Патріоти, трударі, співпрацюю з ними з часів АТО, – вправно кермуючи автомобілем, ділиться пан Володимир, – але не тільки вони борщами «Бандерівськими» знамениті. Що хлопці з фронту попросять, стараються все виконати.
–Знаєш, – висловив свою думку найстаршийволонтер Нововолинської ОТГ, кавалер ордена “За заслуги” третього ступеня Валерій Курстак, – почалася війна у 2014 році, хлопці голодні, не вдягнуті, всього потребують, телефон у мене розривається – телефоную Марії Михайлівні- і вже під вечір пропонує конкретну допомогу. Дуже вдячні воїни їй та помічницям. До сьогодні з нею на зв’язку.
Родина сформувала світогляд
Ведемо бесіду з пані Марією у кабінеті на ТзОВ “Західна промислова група”, де вона працює. Жовтневе сонце цього дня світить привітно і тепло , на підвіконні буяють різними кольорами примхливі орхідеї. Вона — корінням не волинянка, проте Волинь стала домом для її дітей та внуків. Пані Марія народилася на засланні в Іркутській області колишнього срср, в сім’ї свідомих своєї нації та глибоко побожних репресованих патріотів, що присвятила своє життя служінню іншим. Виросла в родині, де уроки мужності та гідності передавалися не словами, а досвідом. Її батьки зазнали переслідувань за переконання, але не здалися, не зламалися, не відмовилися від них. Саме цей приклад стійкості крізь покоління страждань і надій, самопожертви й любові до рідної землі сформували світогляд маленької Марійки.
– Моя маленька батьківщина – Тернопільщина, колишній Заліщицький район, – згадує пані Марія. – Мої дідусі до приходу перших совєтів були заможними селянами, працювали на землі. Дідусь з боку тата, Василь, заробив грошей на грунт, вирубуючи ліс під поле у Канаді, куди їздив аж два рази. Другий дідусь з боку мами, Пилип, з бабусею залишилися у пам’яті односельчан як освічені, побожні (допомагали будувати церкву в селі), прогресивні господарі (мали багато техніки для обробітку землі). Бабуся як делегат від округи їздила на зустріч з імператором Австро-Угорщини Францом-Йосифом.
Драматичною була доля ще одного нашого родича, її сина Михайла. Полковник польської армії, учасник польсько-радянської війни 1920 року, нагороджений за звитягу у «панцирній» битві орденом «Virtuti militari», здобув вищу освіту в Паризькій академії… йому вдалося вижити, уникнувши радянських репресій в 40-х роках…, бо потрапив у концентраційний табір до німців. У повоєнній Польщі працював інженером на військовому заводі.
Трагічна була доля старшого брата мого тата -Богдана Слободяна. 20-річним хлопцем його арештували органи НКВС у червні 1941 року, як патріота, учасника національного руху. І до2010 р. про нього не було жодної звістки. Завдяки старанням директора школи, депутата районної ради, було встановлено: з початком війни одну тисячу патріотів з тернопільської тюрми пішки конвоювали на схід і всіх розстріляли в районі м. Умань. Серед них був і Богдан. Тепер знаємо його місце поховання і можемо відвідувати могилу.
Тато Михайло Васильович Слободян - фронтовик, нагороджений медалями, після війни працював у колгоспі трактористом, але це все не врятувало від вивезення у Сибір. Родині з маленькою дитиною дали дві години на збір і запроторили у телячі вагони на станції Копичинці. Верх цинізму полягав у тому, що чоловікові, який орав поле, нічого не сказали, доти не закінчив роботу. Тоді схопили і відвезли на станцію. Можливо, ця затримка його врятувала, бо перед тим ешелон з українцями відправили у Казахстан, а звідти ніхто не повернувся у рідні краї. Коли ж тата доправляли до родичів в Сибіру, то один з місцевих начальників показав прізвище людини з села, що донесла на нас – сусід-односельчанин. Привезли на поселення в сорокаградусний мороз, поселили в бараки з однією пічкою на 12 сімей, де мали розміщатися малі діти? Хто вмирав у дорозі, тих просто викидали з вагонів. Тато не раз говорив, що Сибір і Далекий Схід росії встелені тілами українців.
Її ім”я як символ тилового фронту
Із 2014 року — без перерви — Марія Михайлівна вкладає власний час, сили і серце у волонтерську справу. Її ім’я, як багатьох інших волонтерів, стало символом постійного тилового фронту, який мовчки, але невідступно підтримує тих, хто на передовій.
Народившись на засланні, вона вже з малих років знала ціну волі і ціну покори. На собі дізналася, що воля не дається просто так, що її треба відстоювати, за неї треба боротися — і що людина стає сильною, коли живе не тільки для себе. Після здобуття освіти у галузі текстильної промисловості у Чернівцях, була скерована на бавовнопрядильну фабрику на Волинь. Тут познайомилася з чоловіком, трудилися на совість, мали великий авторитет серед людей. Ще на зорі нашої Незалежності пані Марія підтримала створення першої української православної церкви. Для її первістка у Нововолинську - Покровської церкви - вишила скатертину під розп’яття Ісуса Христа. Разом з родиною доклала чимало зусиль, щоб на 15-му мікрорайоні постала Свято-Михайлівська церква.
Коли у 2014 році в Україні розпочалася активна фаза волонтерського руху — зв’язок між тилом і фронтом, між добробутом у містах і потребами на передовій — теж став надважливим. Марія не взяла паузи. Вона приєдналася до роботи, яка несе реальну допомогу— продуктову, медичну, гуманітарну, психологічну. Вона не просто приносить речі — вона будує довіру. Не просто забезпечує передачі — вона координує, організовує, мотивує, надає підтримку іншим. Волонтерський центр, створений нею на місці роботи в межах підприємства, став точкою зв’язку: тут збирають, пакують, передають, координують заявки, слідкують за потребами, вирішують логістику. Цей центр — не акція «раз на місяць», а постійна активність: збір речей, їжі, медикаментів,об’єднання колективу навколо ідеї допомоги. Завдяки таким людям, як Марія Михайлівна, звичайні працівники підприємства стають активною частиною громадянського фронту, який тримає краї на ногах у найтяжчі часи.
-Волонтер Валерій Курстак телефонує, що тільки що приїхав з фронту, бійці такої то бригади дякують, через два тижні знову їде. А ввечері дзвінок від нього – через ДВА ДНІ знову у мене поїздка-беремося до роботи. Кинули клич. Наступного дня вранці приміщення прохідної було заставлене крупами, закрутками. До кінця дня машина виїхала на фронт. Ми почали працювати - не тільки борщі, але й вареники, печиво, холодець виробляли для Захисників, пекли паски, м’ясне передавали до Великодня, – мовить Марія Михайлівна.
– Їдемо ми у 22-у році, на початку повномасштабного вторгнення росіян, на роботу, – згадує Михайлівна, – і чуємо з розмов, що вже Луцьк бомблять. На підприємстві приступили до роботи, але знаєте який був у всіх настрій. В перші дні звернулися з військової частини сина моїх знайомих, Олександра Модіка, з проханням про оперативне пошиття підсумок для аптечок для наших зенітників. На наш заклик відгукнулися працівниці швейної фабрики, швачки- надомниці, учні й педагоги Нововолинського центру професійної освіти. Наступного дня підсумки були у військовій частині.
Після першого завдання вирішили, що треба хлопцям допомогти тим, що ми вміємо – виготовленням сухих борщів. Через голосове радіо дали знати мешканцям навколишніх сіл про збір овочів для сухих борщів (супи з'явилися пізніше,через рік, коли був неврожай червоного буряка, а потреба на перші страви не зникла) . Спонтанно виникав розподіл праці: працівники лабораторії роблять ось це, майстри цехів - ось це, прибиральниці - це.
Через день-два фермери з Рогожан, Поромова, Бужанки не тільки забезпечували овочами, але й м’ясом. Активними і вірними помічниками – постачальниками городини і коштів на закупівлю спецій, томатної пасти стали члени місцевих об’єднаних громад – Поромівської територіальної, Устилузької, окремих сіл- Кречів, Мовників, Заставне, Литовеж, Лежниця, Морозовичі, Михалє, Млинище, Цуцнів, Рогожани, Бужанка, Гряди, Грибовиця, Хренів, Тишковичі, Осмиловичі, Нова та Стара Лішня, Амбуків, Лудин, Рогожани, Ласків, Хотячів, Хобултова; Старозагорівського старостинськогоокругу: Новий і Старий Загорів, Хорів, Низькі Целевичі; Козлівського старостинського округу:Козлів, Крухиничі, Заячиці.
Неодноразово в місцевих дитсадках та ліцеях проходили акції зі збору продуктів для виготовлення борщів та супів для ЗСУ: цибулі, часнику, моркви, картоплі, червоного буряка, капусти, томатної пасти в стіках, макаронів, гречки, рису, приправ: чорного та червоного перців, солі, цукру, лимонної кислоти, «універсальних приправ до перших страв»; виготовлення сувенірів та оберегів для воїнів-захисників.
Через релігійні організації та представників церков, окремих громадян, що мешкають за кордоном, отримували гуманітарну допомогу у вигляді крупів, солодощів, чаю, кави для передачі військовим.
«Бандерівські» червоний борщ, супи з локшиною, з рисом, з гречкою, сезонний щавлевий зелений борщ користуються попитом у військовиків, які замовляють їх у місцевих волонтерів на передову, просять надіслати поштою рідних: дружин, батьків, дітей. Це може зробити й ви, зателефонувавши до нас.
Крім продуктів, організовували збори для ЗСУ на постачання генераторів, зварювальних апаратів, сіток, тепловізорів, купили дві автомашини. Хороший у нас колектив на підприємстві, але багато в цьому заслуги власників ТзОВ “ Західна промислова група”, сім’ї Рудів: Сергія Яковича, Віри Корніївни, Сергія Сергійовича. Вони не прагнуть ніякої подяки, проте в роботі нашого волонтерського центру є левова частина вкладених коштів на оплату електроенергії, транспорту, і потрібно, щоб мешканці нашого міста знали про це.
Міська влада Нововолинська вручила Марії Мігас відзнаку «За заслуги перед містом» з нагоди 75-річчя Нововолинська. Така нагорода — не просто формальність. Це суспільне визнання, що її праця має не лише матеріальний, але й моральний, культурний, громадянський резонанс. Це також сигнал іншим — що волонтерство відкриває не лише можливість допомогти, але й можливість бути почутим, оціненим, значущим у громаді.
Волонтерський рух в Україні не завершується, поки існує потреба — і вона є завжди. Поки хтось хворіє, отримує поранення, втрачає дім, близьких чи можливість заробляти — доки є люди, яким потрібна підтримка — Марія Мігас, волонтерський центр, її колеги залишатимуться на тій стороні, де допомога — це не виняток, а норма.
Ігор ЛІСОВИЙ
На знімках: волонтерка Марія Мігас;міський голова Борис Карпус вручає відзнаку “За заслуги перед містом” Марії Мігас; волонтерки ТзОВ “Західна промислова група”; воїни на передовій з подарунками від нововолинських волонтерок; процесс виготовлення борщу “Бандерівський”.
