06/07/2025
Люди нашої громади
Одна справа навчання, як створити прийомну сім”ю. Інша , коли поїхали за дітьми.
Максим і Юлія Музичуки із своєю прийомною сім”єю мешкають у селищі Благодатне Нововолинської територіальної громади. У них, дуже молодих за віком батьків, семеро дітей : рідні Софія і Тетяна, прийомні Олена, Ілля, Кіра, Марк, Євген. Разом із начальником служби у справах дітей Нововолинської міської ради Іванною Думич і головним спеціалістом Оленою Стащишин спілкуємося у просторій ідальні їхнього сімейного будинку. Відчувається об”ємність будови, наповнення світлом зі всіх боків. Коли ми ступили на подвір’я родини Музичуків, у дворі стояла тиша, як у храмі. Та не гнітюча тиша, ні — спокійна, тепла, як молитва під вечірню зорю. З коридору раз у раз на секунду виглядають усміхнені зацікавлені дитячі обличчя і відразу ховаються. Можливо, якоїсь світлої наповненості додає церква “Спасіння”, приміщення якої знаходиться поряд.
Максим – високий, підтягнутий , спортивного покрою. Юля – чорнява, дуже метка у діях і словах, з перших слів нашої бесіди робить все якимось сімейним, доброзичливим , довірливим. Максим і Юлія — подружжя, яке, на перший погляд, нічим не вирізняється серед інших. Вони не шукають слави, не прагнуть гучних визнань. Максим — слюсар, міцний, працьовитий. Юлія — тонка душею, музикантка, яка пише духовні пісні. І разом вони будують не лише дім, а й справжню фортецю любові для своїх семи дітей — двох рідних і п’ятьох прийомних.
Максим уродженець сусіднього села Грибовиця ,з сім”ї віруючих, де поєднувалася праця чоловіків на шахті і жінок в сільському господарстві. Знає ціну обом хлібам, після закінчення технікуму також трудився на вугільних підприємствах Нововолинська, зараз – на ТОВ “ Кроноспан.УА” . Юля- міська, має музичну освіту, грає на піаніно, пише вірші і музику до них . Спершу їх виконували у церкві і не знали, що вона автор. Коли ж попросили ноти з інших церков, тоді й відкрилося авторство. Юлія також із сім”ї віруючх, як мовила , вже в четвертому поколінні. У неї ще є сестра і три брати.
–Пам”ятаєте момент, коли вперше зародилися слова майбутніх пісень? – запитую Юлію.
–Звичайно, – відповідає із посмішкою, – працювала на ринку продавцем у підприємця, було холодно, вітер кидав листям і різні боки, а мені в думках крутяться слова, які лягають у риму і стало тепло.
– Як зародилася ідея створення будинку сімейного типу?
–Ще в шкільному віці і згодом до одруження , – ділиться Юля, –ми часто від церкви з благодійними місіями відвідували інтернат у Володимирі, і я бачила цих покинутих дітей, які хотіли батьків, їхнього тепла, уваги. Тоді собі сказала- буде у мене сім”я, то неодмінно візьму таких дітей. Максим підтримав цю ідею.
–Від церкви ми організовували християнські табори у Грибовиці, Благодатному, –приєднується Максим, –і там працювали з такими дітьми. Особливо запам”ятався хлопчик з Благодатного із неблагополучної родини, він так горнувся до нас. Вирішили розширювати сім”ю, то і почали ,при допомозі спеціалістів служби у справах дітей, конкретно працювати. Пройшли в обласному центрі курс навчання і тренінгів.
– І наступив найвідповідальніший, найтривожніший момент, – продовжує Юля, – взяти дітей у сім”ю. У інтернаті ми не змогли якось їх розподілятти, цих візьмемо, цих ні. Звичайно, прислухалися до думки вихователів, і приїхали додому із п”ятьма. Так Бог нам підказав і ми не помилися. Бо ще до сьогодні є родини, які проходили з нами навчання, але ще не взяли дітей…
Про цих п’ятеро — окрема історія. Вони прийшли з інтернату, але, здається, не лише з нього, але з іншого життя, де дитинство — це не тільки світло і добрі вихователі, але й боротьба. Вони були голодні до тепла, домашнього затишку, материнського серця. Говорили лайкою, боялися дивитися в очі, ходили зі схиленими головами, ніби світ уже виніс їм вирок.
Юлія згадує:
— Перші тижні були важкі. Вони старалися багато їсти, дуже любили солодке, боялися, що завтра вже нічого не буде. А я просто співала їм колискові, як своїм. І молилася, щоби Господь зняв із них цей тягар.
Максим не багато говорить. Але коли розповідає, як хлопці вперше самі зібрали пазл на 500 елементів — очі світяться, як у хлопчака, що щойно відкрив світ.
— А знаєте, що найважливіше? — каже він. — Коли почали обійматися самі. Без страху. Без того, щоб заслуговувати на любов. Просто — обійматися.
Тепер дівчатка вишивають, разом з хлопцями складають пазли. Візерунки ніжні, як сама надія. А хлопці з радістю чимчикують з татом у гараж, беруть в руки молотки, викрутки, саморізи- допомагають.
17 травня минулого року офіційно створено будинок сімейного типу Музичуків, а результат вражає. Діти ходять до школи, готують сценки на шкільні свята, навчилися казати "дякую" і "перепрошую", навчилися слухати музику — не ту, що гримить, а ту, що говорить до душі. Бо в цьому домі є порядок, молитва і багато сміху.
–Збитки вчиняють?
–Які діти без цього, – в один голос відповідають батьки.
– Як їх наказуєте?
– О, дуже строго: читанням книг, забороною на деякий час дивитися мультфільми і чомусь “найболючіше ” для них, коли забираємо телефони.Тут вже просять конкретики: на який період забираємо.
–Який у вас робочий графік?
–Підйом о шостій ранку, приготування сніданку, спорядження разом з чоловіком дітей у школу.Максим на роботу, далі приготування обіду, займаємося з дітьми. О десятій вечора з гумором оголошую: все, кухня зачинена. У неділю відвідуємо Богослужіння, діти навчаються у недільній школі, а я маю можливість вірші покласти на музику.
Ще одна сторінка цієї сім”ї- волонтерська. До початку війни подружжя від церкви “Спасіння” надавало гуманітарну допомогу військовим і цивільним на сході держави. Зараз вже мамі доводиться мати більше клопотів.
Максим волонтерить. Їздить на фронт із допомогою, і як капелан— як він каже — з Божим Словом. Проповідує бійцям у бліндажах, не силоміць, а по-простому, як уміє. Іноді — просто сидячи біля багаття.
А ще сім”ю єднають спільні уподобання, зокрема, захоплення Максима підводною рибалкою. Мовить, що після війни хоче повезти хлопців із родини на річку, навчити пірнати. Бо той, хто навчився дихати під водою, навчиться й жити на поверхні.
У їхньому будинку завжди пахне затишком, якого прагнули ці п”ятеро, спокоєм і музикою Подумалося: може, герої — це не ті, про кого знімають фільми, а ті, хто щодня тихо, але вперто, будує храм любові в межах власного дому. Може, найбільший подвиг — це дати дитині право на дитинство. Без страху, без сорому, з поглядом прямо в очі. Музичуки не шукають вдячності. Але світ стає кращим, коли є такі родини. Ми повинні знати: справжнє добро — поруч. Просто іноді воно говорить не гучно. А шепоче. Як молитва перед сном.
Ігор Лісовий
На знімках: Максим і Юлія Музичуки: сім”я Музичуків.
