Гештальт-часопис

20/06/2025

Редколегія "Гештальт-Часопису" йде у відпустку з 1 липня до 15 серпня.

Протягом цього часу ті, хто хотів подавати матеріали до нашого видання, можуть їх ще раз перечитати і щось до них додати або прибрати - за потреби. А ті, хто ще не написав матеріалу, можуть почати його створювати.
Нагадуємо, що стандарти публікацій є на сайті Часопису, і ми просимо їх дотримуватися.

Нагадуємо, що для студентів слід мати рекомендацію для публікації від керівників програм, або ж рекомендацію когось з редколегії.
Бажаємо всім, хто це наразі читає, спокійного літа.
Дякуємо за увагу і підтримку.

03/06/2025

Стаття Ганни Федосової "Робота з трансгенераційною травмою у воєнний час".
Повний текст статті - у поточному номері на стор. 61-85.

«Доречно навести слова Дж. Холліса: «Хіба в Біблії не сказано прямим текстом, що «гріхи» батьків переходять до дітей у третьому поколінні? А в античних трагедіях говорилося про те, як, розгнівавши богів, можна приректи на прокляття сім'ю та всі наступні покоління, доки не з'явиться герой, здатний терпіти всі страждання, принести себе в жертву, але зняти це нав'язливе прокляття. А психотерапевтам постійно доводиться стикатися з примарами батьків пацієнта, а значить, і з примарами їхніх батьків і більш далеких предків, які сформували стійкі комплекси та моделі, що залишили питання без відповідей та наповнили сенсом різні імаго» [6].

Основний зміст трансгенераційної передачі найбільш повно розкрито в роботах Н. Абрахама та М. Терек (Abraham, 1984, 1994). Центральною для них була ідея про те, що будь-який досвід, який не може бути психологічно «перетравлений», тобто впізнаний, вербалізований та трансформований на елемент власного психічного життя, є травмівним за своєю суттю.

Такий об'єкт, який неможливо перетравити, часто є секретом, наприклад, ганебною чи втаємниченою подією, учасником якого був предок. Такий об'єкт не інтроєкується, не стає частиною власного психічного життя індивіда, залишаючись сліпою зоною, присутність якої людина не усвідомлює, але він може суб'єктивно відчуватися як щось чужорідне, що викликає дивні вчинки, реакції і переживання, а також соматичні симптоми. Внаслідок замовчування у психіці формується свого роду лакуна, яка передається з покоління до покоління. Своєрідність такого об'єкта полягає в його одночасно видимій відсутності та іманентності даної сімейної системи: його наявність у ній передбачено, але він із якихось причин у ній не присутній. К. Еліячефф підтверджує, що «замовчування насправді не тільки не рятує від травм, але призводить до різних патологічних проявів у кількох поколіннях».

Аналітики висунули гіпотезу про існування механізму «ендокриптичної ідентифікації», коли елемент психічного не інтроєкується, а утворює в психіці сторонній об'єкт. Суб'єкт ідентифікується з чимось, що було неможливо пережити, відгорювати – з чужим соромом, втратою, які не були інтроєковані у попередніх поколіннях належним чином, наприклад, через жалобу, усвідомлення чи промовляння. Цей об'єкт, який М. Абрахам і М. Терек називають «мертвим об'єктом», заволодіває психікою суб'єкта, «кидаючи тінь на його его». Продовжуючи цю думку, автори також припускають, що «мертвий об'єкт» використовує ідентичність суб'єкта як такий простір, де він (такий об'єкт) може продовжувати своє існування. Примара як така не несе функцію витіснення, вона чинить вплив-контамінацію на суб'єкт і викрадає вітальність. За таких умов емоційна сфера заморожується, а здатність до побудови стосунків слабшає. Відбувається своєрідна колонізація психіки. На думку М. Абрахама, симптоми, викликані під впливом примари (наприклад, фобії, нав'язливості тощо), поступово знижуються після того, як примару буде «витягнуто» з несвідомого.

Таким чином можна говорити про існування спогадів без досвіду проживання. Нащадки опиняються в непрожитому житті предків, які не змогли впоратися зі своїми травмами та стражданнями. Інший французький психоаналітик – С. Тіссерон – докладно описав дію замовчування. Не передаючи якусь інформацію на вербальному рівні, тобто замовчуючи її, предки транслюють її нащадкам на невербальному рівні. За словами Тіссерона, таємниця «просочується» крізь контейнер за допомогою символів, образів, жестів, інтонації, манери мовлення (Lassmann, 2013). Такий дисбаланс дуже травмує психіку людини, що сприймає інформацію – через те, що сімейний секрет пов'язаний з тривогою, соромом, травмівним досвідом, горем. Дитина не знає історії, але відчуває і переймає тривогу та сором, із нею пов'язані. Символічним способом вираження цієї таємниці можуть стати різноманітні симптоми та порушення поведінки, стосунків, когнітивної та емоційної сфери (Nicolo, 2014).

Трансгенераційний об'єкт з'являється в першому поколінні як те, про що не можна говорити, тому що з ним зв'язаний якийсь біль або сором. У другому поколінні його забороняють згадувати, він стає невимовним; нарешті, у третьому поколінні про нього перестають думати, він не сприймається на когнітивному рівні, а знання про нього відсутні (Yassa, 2002). Інакше кажучи, саме до третього покоління матеріал виявляється витісненим у сферу несвідомого, і перед цим поколінням постають найбільш виражені проблеми психологічного функціонування. Наступні покоління виявляються резервуаром для переживань попереднього покоління, яким вони не змогли дати вихід і змушені були вкласти їх у своїх нащадків. Якщо говорити про колективну травму, то вона стає частиною культурної ідентичності групи та впливає на кожного представника цієї групи [4]".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

02/06/2025

Стаття Альбіни Майкович "Гештальт сім'і".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 96-114.

"Важливими навичками пари в кризі є навичка партнерів говорити «ні», встановлювати кордони і домовлятися. Важливо знайти точки опори (точки опори завжди перебувають у полярностях), повернутися до важливості стосунків, припинити пошук винних, прийняти реальність: «Ми змінилися, тепер інша ситуація, і щось вже неможливо змінити». Це означає зіткнутися з втратою певних очікувань та сподівань. Слід шукати опори – на противагу переживанню відчуття краху. В кризі старі форми більше не підходять, а знаходження нових форм – це творча задача, для якої потрібні інтенції обох партнерів. Дно кризи сповнене важких переживань, проходження через які є нормативними. І саме там людина робить важливу роботу для свого життя. Це і є преконтакт, де з порожнечі народжується нова форма.

Ознаки і феноменологія кризи в парі: відсутність часу на себе і на стосунки, відсутність бажання піклуватися про Іншого, відсутність спільних інтересів, небажання подобатися іншому, роздратування і невдоволення, бажання все робити самому, збільшення конфліктів і порушення комунікації, втрата емоційного зв’язку і близькості, зміни в полі сексуальності і втрата фізичного контакту, відраза до певних рис партнера, небажання розглядати спільно проблеми і знецінення потреб іншого. Якщо уникати реальності, криза може трансформуватися в розлучення, організацію постійних свят, тріангуляцію (народження нових дітей, знаходження частих гостей в домі тощо), а також вирішуватися шляхом зміни партнера на іншого.

Наприкінці нам слід звернутися до особливостей сімейної гештальт-терапії під час війни.
Гештальт-терапія сім’ї. Терапевт витрачає свою енергію, мігруючи в роботі з сім’єю від індивідуальних аспектів до системних. На думку М. Спаньолло Лобб, для сімейної терапії центральним є питання, яким чином тривога (зупинка) могла би перетворитися на контакт? Яким міг би бути цей рух, яке мало б звучати слово?

Як ми працюємо? Парні стосунки є лабораторією: вибудовуючи стосунки з кимось, ти водночас будуєш стосунки з самим собою. Щоб прийняти інакшість партнера, насамперед слід прийняти всі свої частини. Терапевт має поважати унікальність кожної пари, з якою працює і все, що «підвішено» у психіці самого терапевта, відобразиться на роботі. Стиль прив’язаності, який був притаманній людині з дитинства, надалі впливатиме на спосіб перебування в парі, і від цього залежатиме свобода наближатися і відсторонюватися. В нашому парному житті завжди проявляється наша дитяча частина, яка сподівається, що хтось буде нею опікуватись. І на це місце обирається партнер. Ця ілюзія лежить в основі багатьох криз і парних проблем. Дуже важливо, щоб людина усвідомила, що всередині неї є дорослий, який може сам піклуватися про себе, а також про Іншого. Ми можемо підтримувати утворення фігури дорослого в партнері з порушеною прив’язаністю, який її потребує, і таким чином розвантажувати іншого партнера від проекції фігури-опікуна на нас. В якості фігури запиту пара (сім’я) приносить кризу, а терапевт діагностує, які у пари (сім’ї) є симптоми, розлади, а також те, чи є у пари проблеми психопатологічного спектру. І якщо є, то доцільним буде продовжувати роботу з парою у напрямку контейнування пари, але для гарного результату слід скерувати кожного партнера в індивідуальну терапію, тому що за умов наявності такої симптоматики необхідно вдатися до комплексного підходу. Також ми завжди спостерігаємо, що саме робить цю пару власне парою.

Більша частина нас самих для нас залишається невідомою, і розпізнати себе в цих областях ми можемо лише через близькість з Іншим. Що глибше зв’язок з Іншим, то більш глибокі речі піднімаються на поверхню; інтимність і тілесність сприяють цій глибині. Синхронізація – це фундаментальна для пари річ, її досягнення означає повагу до різності швидкостей, до інакшості Іншого.

З точки зору гештальт-підходу ми можемо зауважувати модальності контакту. (Трактування модальностей надається в рамках спеціалізації з парної гештальт терапії в Scuola di Specializzazione in Psicoterapia, direttore Margherita Spagnuolo Lobb). Доцільним буде нагадати про ці модальності:

Конфлюенція – прагнення бути частиною середовища (збудження) – емпатія (вітальність) – заплутаність і безумство (ризики при контактуванні з Іншим);
Інтроєкція – надання назв (збудження) – навчання (вітальність) – депресія (ризики при контактуванні з Іншим);

Проєкція – зіткнення з зовнішнім світом (збудження) – уява, сміливість, відкриття нового (вітальність) – паранояльні переживання (ризик при контакті з Іншим);

Ретрофлексія – стримування себе (збудження) – безпека, інформованість (вітальність) – самотність, велич, покинутість (ризик при контактуванні з
Іншим);

Еготизм – задоволення і гордість бути собою (збудження) – автономність, пошук стратегій в складних ситуаціях (вітальність) – контроль, нудьга, спустошеність (ризик при контактуванні з Іншим).

Доцільно впроваджувати гештальт-моделі роботи з парами: модель Дж. Зінкера і С. Невіс, Р. Лі, І. і М. Польстерів, Р. і Р. Резників, П. Кавальєрі, М. Спаніолло Лобб".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

01/06/2025

Стаття Нікіти Карімова і Олени Ялпути "Клінічні та біологічні аспекти гештальт-терапії".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 149-164.

"У гештальт-терапії немає ясно позначеного розмежування між здоровими і патологічними переживаннями. Коли ми кажемо про патологічний досвід, то маємо на увазі континуум між полюсом здоров'я і полюсом патології та контекстом, в якому ці прояви виявляються доречними або недоречними. Ми бачимо схожу тенденцію і в розвитку медичного погляду. Наприклад, МКХ-11 відмовляється від чіткого розділення розладів особистості і створення нескінчених підпунктів та виключень на користь континууму між нормою та патологією, який заснований на декількох доменах особистісних рис, які, в свою чергу важливі для гармонійного переживання себе у взаємодії з навколишнім світом [11].

Ф. Перлз і П. Гудмен розглядають самість як систему контактів у полі «організм/середовище». Творче пристосування може виникнути лише у взаємодії організму та середовища, тому що всередині самого організму щось нове виникнути не може. Це «нове» має потрапити в організм ззовні і бути обробленим. Будь-який симптом – це те, що колись було творчим пристосуванням, а потім перетворилося на дещо консервативне. Тоді, розглядаючи симптом, ми маємо враховувати контекст середовища, в якому він виник. Це передбачає розгляд конкретних потреб, конкретних характеристик середовища проживання і конкретних сенсів симптоматичної поведінки клієнта. Ф. Перлз пропонує розглядати психотерапевтичний процес не як шлях до симптому та його виправлення, а як шлях до росту.

Симптом в гештальт-терапії розглядається як протиріччя, парадокс, оскільки він є вираженням вітальності і, водночас, «захистом» проти вітальності, відображенням будь-якої «проблеми» і, водночас, способом вирішити цю проблему. Також ми беремо за основу визначення, що механізмом фіксації симптому є хронічна напруга низької інтенсивності [6].
Невротизацію Ф. Перлз бачив як викривлення, коли людина може виявляти лише одну із двох полярних поведінкових тенденцій, тоді як інша є «заблокованою». Однак, коли йдеться не про невротичні тенденції взагалі, а про симптоматичну поведінку, людина не може виразити себе сповна в жодній з полярних тенденцій.

Підставою для виникнення симптому є не ситуація збіднення можливостей, а ситуація неможливості. Дві протилежності блокують одна одну, і людина виявляється паралізованою та змушеною шукати сурогатну форму задоволення взаємозаблокованих потреб. При цьому симптом, частково задовольняючи обидві потреби, пригнічує обидві ці потреби. Ця напруга протилежних сил «застигає» у симптомі та існує у формі хронічної напруги низької інтенсивності".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

31/05/2025

Стаття Катерини Черепової "Чи потрібна терапія під час війни?".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 192-201.

"Людина може говорити, що їй треба триматися, але феноменологічно буде видно, що вона переповнена сильними почуттями. І тоді зміцнення поведінки уникнення, на яку налаштований клієнт, тільки посилить афект, що зростає. І це може призвести до більших руйнувань психіки, ніж проживання цих почуттів поруч із терапевтом. Допомогти відреагувати накопичені почуття та прожити їх – це різні речі. Відреагувати – це трохи знизити напругу, пов'язану зі стримуванням болючих переживань. Однак, якщо справжнє почуття не буде прожите, і людина не використає його енергію для побудови більш вдалої для себе поведінки, то напруга накопичуватиметься знову. Та і в самої людини може бракувати ресурсу на глибинні зміни. Тоді відреагування буде способом хоча б тимчасово розслабити психіку, і це в такій ситуації теж є підтримкою для людини – але підтримкою, спрямованою у бік зміцнення захисного патерну, а не позбавлення від нього.

Як я реагую на пред'явлення клієнта? Яке відлуння в моїй душі звучить на кожну його дію чи вислів?
Клієнт може бути готовий до «розпаковування» болісних переживань. Але якщо я відчуваю, що ці переживання можуть зачепити складні почуття всередині мене, а у мене немає ресурсу з ними впоратися, то я не йтиму в глибину, а усвідомлено дефлексую у більш безпечну тему. Або зміцню себе в експертній позиції, описуючи клієнту, що з ним відбувається, замість того, щоб посилювати чутливість – як його, так і свою.

З іншого боку, окрім фокусування уваги на тому, що відбувається «тут і тепер», я спираюся на знання анамнезу клієнта та його актуальний фон (окрім загального для всіх фону війни). Якщо я знаю, що в досвіді клієнта є психотичні зриви, клінічна депресія та інші захворювання, що вказують на крихкість психіки, я працюю на збереження та зміцнення наявних захистів, а не провокую людину на «розпакування» заблокованих почуттів заради розвитку та проживання нового досвіду.
..... Ресурсами психотерапевтичної роботи під час війни я вважаю нагоду продовжувати жити, а не лише виживати. Жити – це робити усвідомлений вибір, а не будувати своє життя у реактивний спосіб. Як я писала на початку цього есею, війна, як межова ситуація, провокує нас на зіткнення з екзистенційними викликами. Одним із них є свобода. І для багатьох моїх клієнтів усвідомлення того, як саме не втратити внутрішню свободу за такої величезної кількості обмежень, пов'язаних із війною, є великою підтримкою, щоб продовжувати жити, творити, любити, залишатися живими, не втрачаючи своєї людяності. Також усвідомленість дозволяє зберегти людяність, внутрішню жвавість і спонтанність – на відміну від функціональності, на яку нас провокують реактивне реагування і реактивна поведінка взагалі. Як я вже зазначала, дуже важливим є те, що залишиться від нас у психічному та духовному плані після закінчення війни. Важливо, щоб не зачерствіло те, що згодом допоможе відновлювати всі зовнішні і внутрішні руйнування, які принесла з собою війна".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

30/05/2025

Шановні колеги! Автори, читачі і друзі нашого журналу!

Якщо ви намагалися придбати журнал, а у вас не вийшло, ще раз пишу алгоритм того, як це зробити.

Оце посилання https://chasopys.com.ua/

Слід СКОПІЮВАТИ і ВСТАВИТИ в пошукову строку браузера GOOGLE або SAFARI.

Натискати його прямо зі сторінки Фейсбуку не треба.

Після цього слід авторизуватися на сайті.
І шукати після авторизації поточний номер «Гештальт-Часопису» на сторінці АРХІВ.

Там він буде. І далі вже можна його придбати.
Якщо виникнуть ускладнення, просимо писати сюди в месенджер цієї сторінки.

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

30/05/2025

Стаття Жана-Марі Робіна "Інтимність, зустріч, ніжність".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 8-23.
Найпотаємніше, розділене ніжністю

"Отже, ніжність є безпристрасною формою прив’язаності, зокрема тому, що вона виключає будь-який прояв володіння та не очікує від іншої людини взаємності, не вимагає нічого натомість. Деякі, можливо, охоче змінили би моє формулювання та сказали б, що це безпристрасна форма любові, але, як я вже зазначив раніше, я вважаю за краще залишити термін «любов» для позначення результату тривалої роботи двох істот, так само, як необхідно відрізняти любов від стану закоханості. Це також, безсумнівно, те, що спонукало Франсуазу Дольто запропонувати термін «aimance» (Dolto,1981, p. 333).

Те, що Сильві Консолі, дерматолог і психоаналітик, говорить про ніжність («s’attendrir» – розчулитися), не здивує гештальт-терапевта, який з моменту появи гештальт-терапії, непомірно намагається в різних формах переконати клініцистів відмовитися від псевдо-нейтральності або відстороненої холодності, що була піднесена до догми протягом десятиліть:
Я надаю великого значення здатності психоаналітика дозволити собі бути зворушеним пацієнтом, не лише у звичайному розумінні цього терміну («розчулитися»), а також у сенсі дозволити собі піддатися впливу іншого. Тобто, деформуватися, змінюватися. Так, ніби будь-яка зміна пацієнта […] відбувається через здатність самого аналітика змінюватися разом зі своїм пацієнтом та зберігати відбиток цієї зміни протягом усього свого життя як аналітика і навіть свого життя в цілому…
– (Consoli, 2003, p.19)

Чи можемо ми наважитися бути ніжними? Наважитися зустріти іншого, наважитися на мить скасувати межу між внутрішнім і зовнішнім? Наважитися проявити повагу, не посилаючись на якийсь кодекс моралі, а визнаючи таким чином валідність його досвіду, його відмінності, його творіння. Коли контакт з іншим не ґрунтується на нестачі – а, отже, на потребі чи бажанні – і не прагне володіти, заповнювати дефіцит, задовольняючись заради чогось, що може призвести до жорстокості та зловживання, відкривається можливість для того, щоб сама зустріч стала метою.

Відкрити простір для вираження ніжності у терапевтичних стосунках означає в той же час відкрити простір для задоволення, навіть спільного задоволення. Усвідомлення, що відбуваються лише на когнітивному рівні, не втілюються та мають велику ймовірність бути нетривалими. Після більш ніж півстоліття відстороненої, церебралізованої концепції терапевтичної ситуації, почуття, які лежать в основі кожної зустрічі, відчуття та чутливість (естезис), а також тілесність пережитого досвіду набувають все більш впевненої ролі:
Всупереч тому, що прописує фрейдистська техніка, задоволення, яке відчуває терапевт під час спілкування з учасниками, необхідне для змін. Воно не є шкідливим, не є підозрілим елементом, який потрібно дозувати, приймати з небажанням та нечистим сумлінням. Це рушійна сила змін.
– (Pagès, 1977, p. 36)

Психотерапія – це передусім ситуація. Безумовно, робоча ситуація, але також і зустріч, оскільки саме контакт та його аналіз лежать в основі зустрічі віч-на-віч. Більшість сучасних психотерапій прагне бути реляційною, у різних формах. Дослідження інтимності, яке відкрило нам один з її компонентів – ніжність, може спонукати нас по-іншому поглянути на прірву, яка відділяє прихильників інтрапсихічної, навіть індивідуалістичної, парадигми від прихильників реляційної перспективи, наприклад, тієї, що пропонує теорія поля. Дійсно, ми бачили, що «інтимне» позначає те, що є «найпотаємнішим», а також те, що може поєднати дві істоти; і ми бачили, що «У найглибшому власному внутрішньому (intimus) саме Інший знаходиться там» (F. Jullien). Бути інтимним з Іншим означає, що я відкриваю його у своєму «найпотаємнішому». Ця інтимність не зменшує відстань, оскільки для того, щоб відбулася зустріч, ця відстань необхідна. Так само, як і для контакту . Інший завжди має бути для мене незвичайним. Таким чином, концепція інтимності може бути концепцією примирення між двома парадигмами, підкреслюючи той факт, що одна не може існувати без іншої. Звичайно, інтимність, викликана в контексті терапевтичної ситуації, є інтимністю зустрічі, а не стосунків.
Кілька слів Ніцше стануть моїм висновком (1882, § 334):
Зрештою, ми завжди винагороджуємося за нашу добру волю, наше терпіння, справедливість, ніжність до незвичайного, бо незвичайне поступово розкривається та постає перед нами новою невимовною красою: – така його вдячність за нашу гостинність".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

29/05/2025

Стаття Катерини Тадики "Етичні дилеми терапевта, що веде приватну практику під час війни".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 212-220.

"Ми знаємо, що у будь-якій межовій ситуації (а війна є саме таким досвідом), людина зіткнеться з основними даностями буття, які актуалізують її екзистенційне страждання і боротьбу протилежностей. Це детально описав К. Ясперс (1913):

«1. Зіткнення зі смертністю і крихкістю власного життя загострює дилему між свободою і обмеженістю («Я маю померти»).
2. Зіткнення зі стражданням, яке неминуче народжується, з дилемою між волею до життя і саморуйнуванням («Я маю страждати»).
3. Зіткнення з боротьбою виявляється в напрузі між безсиллям і зусиллям («Я маю боротися»).
4. Зіткнення з екзистенційним страхом «вкинутості» знайде своє відображення в дилемі між етикою і мораллю («Я схильний до випадку»).
5. Зіткнення з екзистенційною або онтичною провиною – коли я, обираючи щось одне, неминуче відмовляюся від іншого і приречений на провину перед собою. Це породжує дилему між відповідальністю і провиною («Я неминуче винний»)» [4].
Яке це стосується гештальт-терапевтів, що ведуть приватну практику у воєнний час?

Необхідність тримати такий заперечливий виклик навіть за умов передбачуваного майбутнього в ситуації більш-менш безпечного і стабільного фону вже є непростим завданням. Це відбувається, наприклад, в ситуації межових феноменів і/або в терапевтичних чи колегіальних стосунках. Але у терапевта є можливість спиратися на речі, в яких він виявляє стійкість і професійну компетентність. Наведемо їх перелік:

● діагностичні критерії психопатології;
● Кодекс етики гештальт-терапевта;
● власна адекватність, що втілюється у здатності за потреби виходити в мета-позицію (вона також підтверджується через звіряння з колегами в спільноті, а також за допомогою критики до власних моделей поведінки-відігравання, афективної нестійкості, імпульсивності, схильності до анігіляції, залежної поведінки).

За умов проживання інтенсивного межового досвіду, яким є війна, незалежно від того, наскільки близько (у буквальному розумінні) до лінії фронту знаходиться людина, доводиться визнати, що етичних дилем в полі гештальт-терапевта, який веде приватну практику, стало у декілька разів більше, а емоційної стійкості (разом з критичністю) – у декілька разів менше. Я навіть не чіпатиму зараз ситуацію безпосередньої і абсолютної небезпеки для життя. Візьмемо за основу таку ситуацію, де протягом певного періоду турбулентності і дезорієнтації, які ми всі переживали на початку війни, вдалося налагодити роботу з клієнтами, групами і супервізантами і надати цій роботі певної структури".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

29/05/2025

Стаття Оксани Синіциної "Зміцнення резильєнтності в травматичних ситуаціях".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 138-148.

"У стані гіперзбудження людина може потребувати простого промовляння ситуації, вона прагне до того, щоб її хтось вислухав. Вона не дуже цікавиться нами в цей час. Але важливим є відчуття нашої присутності, підтвердження досвіду через активне емпатичне слухання і розділеність нами її почуттів.

З метою запобігання вікарної [це – різновид травми, якої може зазнати терапевт під час роботи з травмованою – прим.ред.] травматизації дуже важливо відокремлювати свій досвід від досвіду клієнтів, а також не забувати робити стабілізацію і для себе, зменшувати власний стрес. Найбільш виснажливими є клієнти з комплексними травмами, травмами привʼязаності; нові клієнти (особливо ті, що працюють онлайн); клієнти з високим рівнем емоційного навантаження.

Оскільки робота психотерапевта (зокрема гештальт-терапевта) базується на емпатичній присутності і співналаштованості, відкритості до непростих переживань, до безоціночного прийняття чужого досвіду, мінливості, то ми маємо стежити за своїм ментальним здоровʼям, плекати власну резильєнтність і турбуватися про себе. Терапевт є рольовою моделлю для клієнта: «Я к терапевт я мушу турбуватися про себе і власні ресурси». Коли у терапевта «просідає» емоційне здоров’я, то він транслює клієнтові, що не може бути ефективним, тому що почувається виснаженим.

Нарощуючи власну резильєнтність, ми нарощуємо більше стресостійкості і покращуємо фізичний та психоемоційний стан. Турбота про себе є власною відповідальністю. Слід приділити собі трішки часу, щоб подбати про свої потреби та поповнити ресурси, дати час на відпочинок і розслаблення, не стримувати своїх переживань в особистій терапії, дозволити собі відчути смуток та інші почуття. Це також стосується таких простих речей, як турбота про повноцінний сон (8 годин); фізична активність (хоча б 60 хвилин на день), під час якої витрачаються виділені в кров гормони стресу (зокрема кортизол); збалансоване харчування. Ми можемо робити для себе так звані «паузи стійкості»: в перервах між клієнтами приготувати теплий напій; подивитися у вікно, або трохи пройтися; послухати звуки; звернути увагу на щось приємне ззовні; знайти щось приємне у власних переживаннях; заземлитися, декілька разів більш глибоко подихати; послухати приємну музику тощо.

Горе і резильєнтність живуть поруч. Як казав В. Франкл: «Коли ми більше не в змозі змінити ситуацію, ми змушені змінити самих себе» [3]".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

27/05/2025

Стаття Лідії Рубльової "Сновидіння та внутрішньоособистісний конфлікт".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 115-120.

"Що Ганна зробила у роботі зі сновидінням? Клієнтка нібито написала сценарій та продовжила своє сновидіння, використовуючи агресію, яка раніше пригнічувалася, для виявлення себе нової – тієї, що вміє дати відсіч нападнику. У сновидінні Ганни полюс ідентифікації представлений нею самою, а полюс, що відкидається – її однокласником. Задній план сновидіння Ганни виявився сильно зарядженим енергією, що й дозволило «побити» однокласника у той час, коли вона програвала продовження сновидіння наяву.

Гештальт-терапевт, працюючи з клієнтом, не прагне результату, не змінює поведінку, установки чи філософію клієнта. Психолог не може розв`язувати проблеми людини замість неї самої, але він може надати клієнту умови, створити особливі міжособистісні стосунки, якими клієнт скористається сам для свого особистісного розвитку. Клієнт після терапевтичної сесії сам здійснює ті зміни, на які він цього часу здатний.

Догравання сновидіння «тут-і-зараз» – це отримання нового досвіду у безпечних умовах, це виявлення важливих ресурсів для більш усвідомленого життя. Це також і переведення тривоги, що сковує, в активні дії з виплеском анігіляційної агресії.

Таким чином, ця коротка робота зі сновидінням допомогла розв`язати клієнтці її внутрішній конфлікт. Куди поділися її безпорадність та вразливість? Вона завершила процес, який запустився у сновидінні, а це є фундаментом для усвідомлення з наступними змінами у повсякденному житті.
І, насамкінець: щоб не перевантажити читача я не стала розгортати в цій статті питання про втрату Ганною голосу та кашлю. Відсилаю вас, шановні читачі, до роботи А. Мінделла «Робота з тілом, що сновидить». Він чудово пише про взаємозв'язок між сновидіннями та життям тіла та наводить багато прикладів зі своєї практики".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії

25/05/2025

Стаття Андрія Новосьолова
"Задачі з професійної етики психотерапевта".
Повний текст статті - в поточному номері на стор. 221-231.

" 26. Клієнт та терапевт абсолютно випадково опиняються в одному купе потягу. Скасувати поїздку вже неможливо; знайти, з ким би помінятися місцями, теж не вдається. На них чекає 12-годинна поїздка в одному купе. Які форми поведінки терапевта в даній ситуації були б етичними?
27. Клієнт в терапії скаржиться терапевтові на неетичну або якусь іншу жахливу поведінку іншого терапевта (з яким цей терапевт перебуває в близьких особистих чи колегіальних стосунках – наприклад, це його близький друг, котерапевт, супервізор, тренер тощо). Яким етичним чином терапевт може обійтися з отриманою інформацією?

28. У власному особистому житті терапевт має кілька активних соціальних хобі (наприклад, туризм, танці, рольові ігри тощо). Знайомі терапевта (не близькі, а віддалено-поверхневі) з відповідних спільнот, дізнаючись про його фах, час від часу просять взяти їх в терапію, мотивуючи це тим, що він добре знає специфіку їхнього життя і зможе якісно зрозуміти їхні проблеми, а терапевтам поза спільною зоною захоплень вони не довіряють. Які дії терапевта були б етичними?

29. Клієнт під час терапевтичних сесій скаржиться на явно соматичні хвороби (або на складнощі з пошуком роботи, або на проблеми з автомобілем тощо). Так вийшло, що терапевт знає, до кого б клієнтові варто було б звернутися по допомогу – відповідного перевіреного лікаря (або роботодавця з вакансіями, або якісний автосервіс тощо). Які форми рекомендацій були б етичними, а які ні, і чому?".

Посилання на головну сторінку видання:

Щорічне видання НАГТУ «Гештальт-часопис»: Теорія, Практика та Методологія Гештальт-Терапії