08/07/2025
«Але всі чужі гавані, чужі міста на серці не залишили сліду…»
П’ятого травня 2026 року виповниться 90 років від дня народження видатного композитора, засновника південноукраїнської композиторської школи Олександра Олександровича Красотова.
Олександр Олександрович Красотов — корінний одесит, його творчість широко відома не лише в Україні. Він багато років викладав у Китаї, був почесним професором Тяньцзіньського музичного університету — найпрестижнішого навчального закладу.
Взагалі, хто в Одесі не знав Красотова?
Але я особисто якраз і не був з ним знайомий.
Коли десь у середині 70-х років уперше почув музику до пісні «Побачення з Одесою», одразу ж зацікавився його творчістю.
Пісня була написана на слова одеського поета Юрія Михайлика. Пам’ятаю, «Побачення з Одесою» тоді одразу ж стала відомою та улюбленою. Її слова — не затерті, не стандартні, написані не «під одеську копірку». А музика Красотова, ця дивовижна музика, посилювала та закріплювала таке загальне сприйняття.
Одразу ж слова та мелодія «Побачення з Одесою» стали головною «вихідною» одеською темою народного артиста Михайла Водяного. У січні 1977 року, під час популярної телевізійної передачі «Театральні зустрічі», він навіть виконував її в присутності дуже «великих» людей. Так, завдяки цій пісні Красотова Михайло Водяний почав виглядати як справжній одесит.
Але де і як мені, дуже далекому від серйозної музики, можна було близько перетнутися з Красотовим?! Як то кажуть: «Де я, де він…». Але Одеса є Одеса…
Олександр Олександрович був відомим у місті філателістом. Щонеділі він незмінно приходив на зустрічі колекціонерів-філателістів. У 90-і роки філателісти та філокартисти (збирачі поштових листівок) одночасно зустрічалися в кафе (у підвальному приміщенні) на перетині вулиць Ніжинської та Л. Толстого. Тут я, затятий філокартист, часто бачив Олександра Олександровича.
Взагалі, як колекціонер, я цікавився періодом румунської окупації Одеси (1941—1944 рр.). Тоді, зокрема, шукав листи до щойно звільненої Одеси або листи одеситів своїм близьким, які перебували в евакуації чи на фронті. Філателістів, як правило, більше цікавили поштові конверти зі спеціальними поштовими гасіннями та штемпелями. Зміст самих листів мало кого цікавив.
Тут треба сказати, що в недільні дні я зазвичай не голився, та й був одягнений якось дуже просто, у спортивному одязі, що бачив види. Щиро кажучи, я на вигляд нагадував більше вуличного неробу... Але багато філателістів знали мене, знали мої «колекційні інтереси», охоче допомагали і підказували в частині матеріалів, що стосуються Одеси 1941—1944 рр.
І ось, здається, влітку 1995 року у тому самому підвалі, що знаходився на перетині Ніжинської та Л. Толстого, раптово до мене підійшов сам Олександр Олександрович Красотов.
Підійшов якось дуже стримано, сором’язливо і скуто: «Вибачте, будь ласка. Кажуть, що ви доктор наук... Це правда?». Мені нічого не залишалося, як вибачаючись, підтвердити… Олександр Олександрович одразу ж перепитав: «Напевно, технічних наук?». Я кивнув: «Технічних…». Тепер уже мені стало незручно за мій «недільний» зовнішній вигляд і, власне, за мій вік, що дав йому привід засумніватися…
Ми потоваришували. За допомогою Олександра Олександровича я навіть отримав у колекцію кілька унікальних одеських листів — звісток з фронту, похоронок, листів одеситів до Сибіру, Уралу, Середньої Азії… Багато документів потім було опубліковано у моєму альбомі «Одеса. Окупація 1941—1944».
Звісно, в Одесі виявилося багато спільних знайомих. Насамперед Олексій Михайлович Ставніцер — легендарна особистість в українському портовому бізнесі — навчався разом із Красотовим у музичній школі Столярського. «Полетіли» веселі спогади про той час, стару школу, учнів та викладачів. Розповіді із прихованим смутком… Я ж не просто близько дружив з О. М. Ставніцером, і ми не просто займалися з ним морськими справами. До того ж батько Олександра Олександровича свого часу був деканом одного з факультетів «водного» інституту. Тому і «водний» інститут із його особливостями постійно був на слуху.
У 1994 році за лібрето мого шкільного приятеля Роми Бродавко О. Красотов написав оперу «Михайло Воронцов». Звичайно, ця тема, нескінченна тема, об’єднувала нас обох.
Потім ми неодноразово зустрічалися в Одеському товаристві філателістів, іноді випадково на одеських вулицях. При близькому спілкуванні я був буквально вражений його культурним світоглядом, знанням історії не лише музики, історії та традицій старої Одеси, основ та особливостей релігійних культів, тонкощів світової прози та поезії. То була людина, до якої не просто тяглися, схилялися, шукали будь-якої можливості поспілкуватися.
Олександр Олександрович, прямолінійний і тактовний, не ставив себе вище за інших — за знаннями, за громадським станом. Як професор Одеської консерваторії він намагався особливо не виділятися з «музичного оточення». За словами моїх приятелів, колишніх студентів консерваторії, Олександр Олександрович ніколи не зважав на свій час, завжди опинявся поряд з тими, хто хотів навчатися…
У назву цього нарису я виніс слова із пісні «Побачення з Одесою». Зовсім не випадково Олександр Красотов опинився разом із Юрієм Михайликом (напевно, найкращим одеським поетом другої половини XX століття) в одній «одеській упряжці». Обидва автори — насамперед одесити, які передусім відчувають свій обов’язок перед Одесою. І «розрахувалися» вони сповна… До речі, разом із Юрієм Михайликом Красотовим написано багато вокально-симфонічних творів.
У розмовах зі мною, про що б не говорили, Олександр Олександрович завжди «вставляв» кілька слів про Одесу. Нібито порівнюючи, підглядаючи, відштовхуючись від неї. У ньому завжди жила Одеса.
«Дим вітчизни… » був для нього тією напрямної силою, що дозволила зайняти гідне місце у культурному житті країни. Досить високе місце.
…Якось Олександр Олександрович зізнався: «Хочете вірте, хочете ні! Але де б я не був, по всьому світу, заплющую очі і бачу завжди одне й те саме — Одесу! А що інше у нас є?!». Ці слова завжди пам’ятаю.
У будь-якому кінці світу, куди б не кидало Олександра Олександровича життя, він завжди був готовий повторювати слідом за Юрієм Михайликом слова з їхнього «Побачення з Одесою»:
«…Позвольте мне побыть вдвоем с Одессой, �Мне надо ей так много рассказать…»
А розповісти, підбадьорити, поділитись йому завжди було чим і з ким. Незмінно тепло прощаючись, ми тиснули один одному руки, весело готуючись до нової зустрічі. Так було багато років.
5 жовтня 2007 року Олександра Олександровича Красотова не стало. Він помер у Китаї, так і не встигнувши дістатися своєї Одеси. Похований у рідному місті, на Другому християнському цвинтарі. Проходячи повз його могилу, я завжди затримуюся, повторюючи про себе: «Ах, Олександре Олександровичу! Як шкода, що так мало відведено життю… А все ж таки скільки зроблено для музики, для Одеси».
Пам’ять про видатного композитора та одесита Олександра Олександровича Красотова не повинна бути в Одесі короткою.
У 2026 році, в ювілейний рік композитора та справжнього одесита, на Алеї зірок неодмінно має з’явитися зірка на його честь.
Михайло ПОЙЗНЕР
