26/10/2025                                                                            
                                    
                                                                            
                                            Галина Петрівна встала рано. Потроху розходилася і вийшла на ганок. Ласкаве, вересневе сонечко потихеньку нагрівало землю, що охолола за ніч. Навколо весело щебетали пташки. На величезному кущі Клематиса, що розрісся вздовж усього паркану, дзижчали бджілки сусіда, збираючи пилок. Сьогодні Галина мала подорож. Вона тяжко зітхнула, згадавши свій вчорашній сон. Подивилася своїми синіми, не по-старому, чистими, очима в небо і тихенько прошепотіла: -Ех…Вітя, Вітя… Як же мені тебе не вистачає. Кинув мене тут одну… Сіла на лавку біля ґанку. Лавка була гарна, прикрашена кованими гронами винограду та хитромудрими візерунками. Син постарався… Таку ж і батькові зробив. На могилку…  З новою силою наринули на неї спогади… Минулого вересня її Віктор був ще з нею. Ось у цього куща стояли, милувалися на квіти під веселе дзижчання цих бджілок… А тепер… Бджілки – ось вони… А Віктора вже півроку як не стало… Сльози набігли на обличчя Галини. Проте, розсиджуватися було ніколи. Сьогодні, Галина вирішила з’їздити на цвинтар. Віктор наснився вчора. Уві сні він увійшов до кімнати, невеселий. Ти, каже Галю, прийди до мене, обікрали нас. До чого сон цей, жінка не зрозуміла. На цвинтарі було тихо і пусо… Тільки слабкий вітерець колихав ще зелені листочки на молодій березці, з любов’ю посадженою неподалік могили невтішною дружиною… Підійшовши до огорожі, старенька зупинилася, не вірячи своїм очам. – Та що ж це… Вітя… Та як же так… Хто ж це зробив? Але її, звичайно, ніхто не відповів. Улюблені очі безпристрасно дивилися на неї з фотографії. А самої лавки поруч із могилою не було… Не було тут, і з любов’ю зробленого сином такого ж, кованого, столика. Галина почала розрівнювати землю. – Нічого, Вітя… Не переживай… Синочок зробить нову, ще кращу, – вона схлипнула і гірко заплакала… – Правду ти казав. Сон в руку. Треба було, все ж таки бетоном залити, як Володя казав. Усю дорогу вона згадувала, як Володя з любов’ю робив цю лаву і столик. Як говорив при цьому: “Будеш, мамо відпочивати, коли до Продовження читайте в коментарях👇👇