12/07/2025
Львів сьогодні…
Пошкоджено 51 житловий будинок (528 квартир), 21 обʼєкт бізнесу, який люди розвивали роками, 2 промислових підприємства, навчальні корпуси Львівської політехніки, 19 автомобілів…
«Что там во Львове? Потрусило немного? Почувствовали чуток реалии СВО?», — радісно пишуть зараз на своїх сторінках рашиSSтські воєнкори.
НЕ ДОЧЕКАЄТЕСЬ! Львівʼяни оговтались, втерли сльози та попіл згарищ, і хтось перший, побачивши з вікна роздягнутих та босих людей, зварив два великих термоса кави, нарізав хліба та ковбаси для бутербродів і виніс у двір, а потім хтось слідом — пледи, куртки, якусь взувачку та мʼякі заспокійливі ведмедики дітям…
А вже потім розгорнули палатки міськрада та благодійні організації, і стало тепло і спокійно від гарячих самоварок, печива та інших смаколиків, від інформації про розселення тих, хто втратив житло, деталей компенсації пошкодженого майна, де вражала чіткість, оперативність та відчуття чужого ліктя, як точки опори…
Львів, цей осередок патріотизму, національного спротиву та української духовності завжди був кісткою у горлянці ворога. Бо тут кожна вулиця, і кожна памʼятна дошка на ній, волають про спротив і помсту. І якось саме сьогодні це особливо кидається у вічі. Пункт опору та мобілізації із портретами на всю стіну Да Вінчі і Хаммера із промовистим закликом «помститися за смерть великих лицарів!», терновий вінок із кетягами червоної калини навколо портрету на чорному хресті зі словами «На цьому місці 8 травня 2000 року російські шовіністи закатували композитора Ігоря Білозіра», і вражає свіжий ранковий букет тут під стіною. А вже по обіду на площі Міцкевича волонтери, як завжди, поставлять опудало рашистського чмобіка у брудній воєнній формі «второй армії міра» із маскою кремлівського старця, та трофейну зброю тих, хто вже проріс у нашій землі із соняшникового насіння в кишенях…
І якось особливо монументальним видається сьогодні памʼятник закатованому Володимиру Івасюку поруч із пишними клумбами, що так пахнуть Провансом та європейськими лавандовими полями…
А хтось у мансарді поблизу, включить оту невмирущу нашу «Червону руту». І її слова розтечуться, радісно розбризкаються літнім дощем над вечірнім вже містом. І ти раптом зрозумієш, що вона, ота «Червона рута» — зовсім не про кохану жінку. Вона про Україну, що для тебе єдина. Про її непоборні чари. Про нас і про нашу чистую вроду… І про нашу свободу, що є чистая вода з синіх гір… Гір, які стояли і стоятимуть віками!
Lyudmila Semenyuk
@читачі