04/07/2025
Черговий масований обстріл Києва.
Близько 4-ї ранку я їхав по місту, накритому димом від пожеж. Кожен такий виїзд — це дивне відчуття. Ти розумієш свою задачу, але в голові все одно прокручуєш різні варіанти: від повторного удару чи вибуху нерозірваної частини ракети/дрону — до великої кількості жертв і болю.
Щоразу виникає купа питань: що знімати, кого знімати, чи етично це? Люди в шоковому стані. Потім вмикається холодний розум: твоя робота — показати правду. Без маніпуляцій та прикрас. Дати глядачу можливість зрозуміти, що сталося, через кадри, звуки й слова очевидців.
Я працюю «з війною» з 2016 року — деякі речі вже стали автоматичними. Але з часом зрозумів: перед тим як ставити питання людям на місці — треба просто бути поруч (пафосно кажучи — побути психологом). Дати людині виговоритись. Почути. Якщо можеш — допомогти дрібницями: вода, серветки, павербанк, дзвінок, порада, до якої служби звернутись.
Так будується контакт. Людина бачить: ти не загроза. Ти не прийшов знімати «заради хайпу». Ти хочеш, щоб її історія була почута.
Особисто я не можу працювати без цього контакту. Бо без нього це вже не журналістика, а шоу на чужому горі.
І хоча я працюю в медіа вже 10 років, досі важко говорити з людьми на таких виїздах. І це, мабуть, нормальна реакція на ненормальні обставини.
