Моя Жовківщина

23/11/2025

Війна в тилу
(Не гумор)

Часто я себе питаю,
Чом є війни в світі ?
Чому мирно не живуть
В сучаснім столітті?
Чого люди агресують,
Що в інших шукають?
Чом любов'ю ненаситні,
Бога забувають?
Кажуть, війну влада хоче,
Бо їй всього мало.
Та чому тоді за нею
Йдуть всі, хто папало?
Чому розум не включають,
Не аналізують.
Не противляться на зло
І не протестують?
Краде влада у народу,
Кажуть, це не страшно.
Головне, щоб мир був й згода,
А решта - додасться.
Влада з часом багатіє
На тих людських спинах,
А народ ледь животіє
Враз шукає винних.
І коли вже докотились
До ручки покірні,
Ворог демонструє силу
Й розв'язує війни.
Бідні люди завжди хочуть
Спокою і миру,
А багаті - рвуть до влади,
бісяться від жиру.
Хтось сказав, що він не проти розкошів людини.
Так. Це добре. Якщо гроші
Чесно заробили.
Бо вони їх не накрали,
В бідного не взяли.
А з нуля і в поті праці
Бізнес розвивали.
То ж про них не піде мова,
Про бізнес у владі,
Що корупцію розвели,
Тепер війні раді.
Ну, а як? Вони ж її
Таки й розв'язали.
Як не прямо, паралельно
До неї схиляли.
Ось пройдемось по законах -
Релігії й мови.
Чим для влади вони були?
Лиш пусті розмови.
Двуязичиє звучало
в усіх установах,
Навіть книги друкувались
на рашистській мові.
Служби в храмах проросійських -
Антиукраїнські.
В них молились за кирилла
й за московське військо.
Але влада туди йшла,
чула про що йдеться.
І скажіть тепер чому
ворог до нас преться?
Хто доклався, щоб війна
нищила нас болем?
Щоб горе йшло щодня
українським полем?

Ось така у нас біда -
Правда України.
Через владу йде війна,
Приносить руїни.

Але суть цього вірша -
Закінчити муки
І не дати старій владі
Взяти кермо в руки.
Є політики сміливі
Війною підкуті.
Хай тепер не впустять в хату
підсобників путі.
Мудрість хай свою включають,
Ідучи до влади.
Україна є! Хай знають
І вона не впаде!
Жодні трампи ані путі
не візьмуть у рабство.
Бо загинуло за волю
Героїв багато.
Тільки ляже Божа кара
На ворога долю.
А ми, браття, збудімося,
Не проспімо волю.

23/11/2025

Михайло Скрипка із Жовкви пропонує матеріал, як наприкінці Другої світової війни - жахливого масштабного конфлікту , воїни УПА виборювали свою незалежність проти окупантів на околицях нашого міста.
..22 березня 1945 року поблизу с. Зіболки неподалік Жовкви відбувся великий переможний бій відділу УПА "Галайда І" під командуванням Василя Василяшка проти двох полків Червоної армії та спецвідділів НКВС. Цей бій увійшов в історію під назвою "бій під Жовквою".
Наприкінці Другої світової війни радянська влада спрямувала величезні військові потужності на придушення української національно-визвольної боротьби. Секретар Волинського Обкому КП(б)У І. Профілатов у своїй таємній інструкції зазначав, що доручення Сталіна покінчити з українським підпіллям до 15 березня 1945 року не виконано. А тому з Волині на Львівщину направили нові бригади внутрішніх військ НКВС, які з попередньої дислокації у Красному, Заболотцях, Ожидові та Бродах п’ятьма колонами почали марш на захід.

Львівська військова округа №2 «Буг» УПА нараховувала 17 сотень із загальною кількістю 3400 повстанців.

Сотня «Галайда 1» під командуванням Василя Василяшка (псевдо Перемога) складалася з кулеметної та гарматної чоти та рою розвідників – в цілому 167 добре вишколених та дисциплінованих вояків. У другій половині березня 1945 р. вони прибули в с. Верини за сім кілометрів від Жовкви. В селі повстанці зупинялися через ніч, вранці переходили в ліс, щоб не довідалася більшовицька розвідка.

21 березня сотенному повідомили про приїзд у Жовкву великої кількості енкаведистів та солдатів внутрішніх військ. Передбачаючи підготовку облави на ліс Зіболщина, частина повстанців розташувалася не в головному лісовому масиві, а в малих гаях. Вони вибрали зручні позиції для обстрілу перед поляною, відкритою на північ і північний схід. Решта сотні зосередилися в глибині як резерв.

22 березня на світанку розпочалася облава. Як стало пізніше відомо, у ній брало участь понад 6000 вояків внутрішніх військ НКВС, а також нещодавно мобілізовані солдати. Йшли кількома лавами – попереду новоспечені вояки, а за ними чекісти.

Близько 11 години перша група з’явилася біля позицій УПА. За наказом сотника розпочався бій. Перша група облавників майже вся загинула. На зміну їм прийшла численна підмога, яка зуміла оточити повстанців. За годину безперервного бою сотник Перемога отримав поранення в груди, але продовжував керувати боєм. Після двогодинного жорсткого, часом рукопашного зіткнення, облавники відступили й припинили атаки.

У несподіваній полудневій тиші сотник Перемога дав завдання чоті Ігоря лишитися на позиціях, щоб за наказом прикрити інші дві чоти, що підуть на прорив із оточення.

Під вечір облава відновилася обстрілами повстанців мінометним вогнем. До сутінків тривали жорсткі бої. Вибравши вдалий момент атаки, чота Сивого та Лісового під прикриттям чоти Ігоря зуміли вирватися з оточення до глибини лісу.

Облавники подумали, що на допомогу прийшли нові відділи УПА, й почали втікати. Сотня Ігоря також вийшла з оточення й незабаром приєдналася до решти сотні «Галайда 1». За кілька тижнів після лікування до командування сотнею повернувся Василь Василяшко. Наказом УПА-Захід від 28.04.1945 р. його нагороджено Бронзовим Хрестом бойової заслуги, а наказом Головного Військового Штабу УПА від 27.04.1945 р. присвоєно ступінь хорунжого УПА.

У бою біля с. Зіболки радянські війська втратили 480 убитих, мали кілька сотень поранених. 23 березня у Жовкві поховали 38 радянських офіцерів, серед яких були 2 полковники і 3 майори.

Повстанці відбили 11 атак ворога і зуміли вирватися з оточення. Загинуло 40 вояків УПА, 18 було поранено. Жоден не потрапив у полон живим. Зберігся спогад про двох рідних братів-повстанців. Один із них був смертельно поранений. Ризикуючи життям, другий брат хотів його винести з поля бою. Але поранений не дозволив і попросив його застрелити, щоб обом не загинути або не потрапити у полон. Зі сльозами на очах здоровий брат виконав останню волю пораненого.

20/11/2025

У Жовківській громаді горе. На війні загинув 44-річний жовківчанин Тарас Копцюх.

Його життя обірвалося 31 липня, під час виконання бойового завдання із Захисту України від російської орди, поблизу населеного пункту Глушківки Харківської області.

Завтра (21 листопада) о 13:00 год зустрічаємо Героя на центральній площі Жовкви. Далі кортеж вирушить до храму Пресвятого Серця Христового і на міське кладовище, де відбудеться чин поховання.

Приносимо щирі співчуття батькам, дружині, чотирьом дітям, сестрі, рідним, друзям та побратимам.

Вічна памʼять і шана новітньому Герою України.

21 листопада оголошено Днем жалоби у Жовківській громаді.

18/11/2025

Стоїть сумна церковця край дороги,
Впирають в небо вікові хрести.
Болить її глибоко, до знемоги,
Що не зринають в небо молитви.

О Пресвятая Діво, Мати Божа!
Знайти ключі від храму поможи.
Хай упаде неправди огорожа
Й не заростають Господа шляхи.

Стоїть сумна церковця у зажурі,
Висять на ній наковані замки.
У теплі дні, холодні чи похмурі
Не линуть в небо з неї молитви.

О милий Боже, Отче Всемогучий!
Почуй, як б'ються зболені серця.
На дні у них безвихідь, розпач, відчай,
Й нема у горі і в журбі кінця.

Стоїть церковця, плаче наодинці,
Не чути в ній щоденних молитов.
Лиш їй відомо, бідній сиротинці,
Якою в серці справжня є любов.

О Свята Трійце! О небесна Сило!
Вчуй голос тих, хто проситься у храм.
Розвій всі сумніви у нечестивих,
Допоможи зринати молитвам.

Галина Фесюк. Жовква

12/11/2025

Сьогодні реальність життя в Україні. песимістична. Справді. А як дивитися захисникам, їх родинам, волонтерам на те як витрачаються гроші на нагородження грамотами за нульову роботу, як носять на голові шапки стрільців, мазепинок чи ЗСУ ті, що ніколи не служили в армії, як відноситися до того, що один плаче , а другий скаче? Тому, це так виглядає.

Але, ми, українці, не всі з такі. А в тих, що мають ще силу волі і дух боротьби, треба хоч якісь уроки брати з минулого. Погляньмо. Восени 1917 року московити билися за імперську владу. Врешті московські солдати розбіглися, армія розвалилася. Це ж історичний факт. В той час в Україні всі об'єдналися і створили Українську Центральну Раду. І всі українці виконували її накази. Треба терміново організовувати Орнанізацію Національного Спротиву із оборонними завданнями, напрямками. Ну невже в Україні нема авторитетних людей, щоб її створити по всій Україні? Хай би йшла тотальна підготовка до спротиву. Так, у теперішній час тим більше московити будуть про це знати. Але чоловіки, які зараз не можуть служити, вони авторитетні, можуть організувати людей по своїх громадах. Та й оголосити по всій Україні поки ми ще сильні , а в кризових ситуацій Українці - українці стають вогненнішими, активнішими . Щоб не на папері створювались кошові та гетьмани, а в реалі. Та й якийсь страх в тилу українці мають мати. Бо зовсім розслабились. Тисячі народу не розуміють, не те що не відчувають, що відбувається. І не треба дивитися що скаже нам світ? Демократія, це дух волі, в не те що хочу, те роблю. А знаєте, чому так багато зрадників і яничарів? Бо це наслідковий гріх. Це стосується всіх століть. Але московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше, ніж всі попередні. І чим? Своїм рабством. Лише 1917 рік показав, яку руїну принесла московщина Україні. Іноземці записують : "Чому 40-мільйонна нація не втримала державної Незалежности, а бідніші народи втримали?" Та треба дивитися глибше. У 19 ст. Україну повалив Іван Ніс, завівши ворога до твердині українського світогляду. І це був Михайло Драгоманов. Як визначив його Іван Франко "московин української крові, а точніше - яничар". Тому треба терміново створювати Організацію Національного Спротиву або як її назвати, поки народ України зовсім не втратив потяг до щастя. Поки ми зовсім не втратили духовно розвинених людей, які тужать за справедливістю, вміють аналізувати, мають загострене почуття справедливості .
І ще одне. Не можна втрачати ВІРУ. Так, віра завжди перебуває поза розумом і тому завжди некритична. Релігійні догми не доводять розумом . Але всі релігії вчать "Вірте і віра врятує вас!", "Віра може гори зрушити"! Такі слова є доведені тисячами фактів. То ж вірмо, що Бог подарує Україні людину, котра нас об'єднає в боротьбі проти московитів. Вірмо, що українські захисники - це ВОЇ ПЕРЕМОГИ. Я впевнена , бо знаю таких, що незабаром вони створять в тилу Ватру Перемоги. СЛАВА БОГУ! Слава Україні! Слава ЗСУ!

05/11/2025

Маріан Мельман (Marian Meir Melman) — польсько-єврейський актор та театральний діяч з Жовкви.

Основні біографічні дані

Народився 3 січня 1900 року у місті Жовква (тоді Австро-Угорщина / Польща) .

Навчався на філософічному факультеті першого курсу польської літератури в Ягеллонський університет.

Спочатку працював як офісний працівник-канцелярист; паралельно вивчав драматичні курси.

У 1923 році приєднався до єврейського театрального гуртка (трупи) у Вільні.

У 1926 році став членом ансамблю Warszawski Żydowski Teatr Artystyczny («Варшавського єврейського художнього театру») під керівництвом Іда Камінська і її тодішнього чоловіка.

Одружився з Ідою Камінською у 1936 році.

Під час Другої світової війни виїхав із Польщі: спочатку до Львова, потім евакуація через Баку до Киргизстану.

Після 1946 року повернувся до Польщі, брав активну участь у відбудові єврейського театру.

У 1968 році через антисемітську кампанію в Польщі емігрував із сім’єю (спочатку Ізраїль, потім США, Нью-Йорк).

Помер 30 жовтня 1978 року у Нью-Йорку.

Професійна діяльність

У театрі був переважно актором, але також виконував адміністративні функції. Зокрема: допомагав Іді Камінській у керівництві та адміністрації єврейського театру в Польщі.

Серед репертуару — вистави за творами таких авторів, як Шолом Алейхем, Симон Ан‑Скі, Бертольт Брехт.

У документах згадується як «режисер», «адміністратор» театру, хоча основна слава — як актор.

Контекст і значення

Мельман належав до покоління митців єврейського театру в Польщі міжвоєнного і повоєнного часу, яке зазнало як культурного підйому, так і трагічних обставин (Війна, переслідування, еміграція).

Його співпраця з Ідою Камінською — однією з найвизначніших актрис і діячок єврейського театру — підсилює його місце у культурній історії.

Еміграція після 1968 року та завершення діяльності в Польщі ілюструють складну долю єврейських артистів у соцреалістичній Польщі та епоху антисемітських чисток.

Чому «режисер»?

Хоча в основному Мельман відомий як актор, є згадки про те, що він виконував роли адміністратора-режисера театру: наприклад, під час роботи в єврейському театрі у Лодзі, він значиться серед «ре­жисерів» з-поміж персоналу.
Отже, можна припустити, що він мав режисерську чи організаційну функцію у театральному контексті, хоча не обов’язково «режисер-постановник» як у великому драматичному мистецтві.

05/11/2025

За дослідженнями Михайло Скрипка .

Мультикультурний світ Жовкви. Серія № 8. Жовківський слід Миколи Курцеби: слово і боротьба на окраїні імперії.

Коли говоримо про Жовкву початку ХХ століття, найчастіше згадуємо її як провінційне містечко на перетині шляхів, де перехрещувалися різні культури — українська, польська, єврейська Але в ці роки Жовква була ще й осередком українського національного життя, і не в останню чергу завдяки таким постатям, як Микола Курцеба. На той час Курцеба вже мав за плечима досвід письменника, публіциста та редактора. Однак саме період його перебування в Жовкві (достеменно відомо про 1906-1907 рр) став періодом активної громадської, культурно-просвітницької і політичної діяльності. В цей час він працював вчителем у чоловічій головній нормальній школі у Жовкві та опублікував свої перші твори: релігійну п'єсу для дітей "Свята Гостина" і поетичну збірку "Перші квіти". Це був не просто письменник у провінції — це був організатор, лектор, редактор і «людина слова», яка прагнула змінити життя маленького містечка на краще.
Що більше ми відкривали для себе ім’я Миколи Курцеби - тим більше дивувало інше: чому про нього й досі не написано жодної ґрунтовної статті? Як сталося, що цей яскравий представник українського літературного й суспільного життя початку ХХ століття майже стерся з колективної пам’яті? Його ім’я то зринало на сторінках старих газет, то знову зникало в тіні забуття. А тим часом ми маємо справу з постаттю неординарною, активною, пристрасною в слові й дії.
У Жовкві Микола Курцеба, ймовірно, був співредактором або дописувачем до газети «Нове Слово» — видання, яке мало значення для українського населення Галичини. Газета друкувала гострі статті на соціальну і політичну тематику, порушувала питання селянських прав, економічної експлуатації, мовної дискримінації. Курцеба виступав від імені українського народу, не боявся конфліктів із заможними колами, іноді навіть був змушений давати судові пояснення через «зневажливі вирази» на адресу представників влади.
Не менш важливою була його участь у діяльності товариства «Просвіта» в Жовкві. У невеликому містечку, Курцеба організовував читальні, публічні лекції, літературні вечори,
шкільні театральні постановки. Це була робота на довгу перспективу — формування української свідомості, поширення освіти, розвиток мови.
Він читав лекції про історію України, про Тараса Шевченка, про права виборців. Залучав молодь, надихав простих людей. У час, коли українське слово ще не мало ані сили держави, ані підтримки ззовні — Курцеба вірив у силу культурного фронту. Під час виборчих кампаній до Галицького сейму та австрійського парламенту Курцеба був активним агітатором на боці українських кандидатів. Він писав листівки, складав брошури, вів кампанії на місцях. У Жовкві він допомагав людям орієнтуватися в новій для багатьох виборчій системі, пояснював, чому українці повинні голосувати за своїх.
Його політична позиція була чіткою: український народ має право на гідне представництво, на освіту, на власну культуру і мову. І хоча австрійська влада декларувала «толерантність», реалії були значно складнішими — особливо на місцях, де польська адміністрація домінувала в управлінні.
У ході передвиборчої кампанії до Державної Ради у Відні на підтримку кандидата Народного комітету УНДП о. Йосифа Фолиса, греко-католицького пароха в с. Скнилові Микола Курцеба видав збірку "Писанка" із вступним віршем "Христос Воскрес". Цей великодній вірш мав чітко національно політичне забарвлення. Курцеба вмів поєднувати релігійну образність із актуальними закликами — справжній митець свого часу.
На українському вічі, що відбулося на початку липня 1912 р. в містечку Янові (тепер селище Івано-Франкове Яворівського району Львівської обл.), Курцеба виступив з рефератом (доповіддю) про український університет у Львові. Під його керівництвом газета «Народне Слово» стала осередком патріотичного, просвітницького й антиімперського контенту. Саме за це він потрапив у поле зору російських жандармів під час окупації Львова у 1914–1915 роках. Донесення царської жандармерії називало його «соціалістом революціонером» — певно, за його симпатії до простого люду та гостру критику загарбницької політики. Невдовзі його заслали до Сибіру.
Навесні 1918 р. більшовицький уряд дав офіційний дозвіл усім засланцям повертатись додому, проте цьому письменникові не судилося вернутися в рідну Галичину. Точна дата смерті Миколи Курцеби невідома, орієнтовно 1918-1919 роки. Микола Курцеба став жертвою російської окупації Галичини, він був чи не першим галицьким письменником, який поклав життя за Україну в сибірському засланні.
Діяльність Миколи Курцеби залишила слід у формуванні свідомого українського громадянства в нашому маленькому містечку. Він показав, що навіть у невеликому місті можна робити великі речі: писати, видавати, просвітлювати, об’єднувати. Ймовірно, політичні зміни, війни, зміна влади й офіційної ідеології спричинили до того, що ім’я Курцеби не дожило до незалежної України в належному звучанні. Його національна позиція, редакторська діяльність, пов’язана з УНДП, могли здаватися «не зручними» у радянський час. А згодом — просто забулися серед тисяч імен, загублених у вирі буремного століття. Курцеба був не героєм із підручника, а реальним інтелігентом, що жив поруч з простими людьми і працював для них. Його приклад — це ще одне підтвердження: українське відродження початку ХХ століття творилося не лише у Львові чи Києві, а й у таких містах, як Жовква — завдяки таким людям, як Микола Курцеба. У час, коли ми дедалі глибше переосмислюємо власну історію, такі імена — як маяки, що вказують шлях. І саме сьогодні настав час сказати: Миколу Курцебу не забуто. Його слово живе.
Джерело: https://zbruc.eu/node/97273

04/11/2025

Чи можна передавати землю, де знаходиться храм, у приватну власність іншим юридичним особам ? Наприклад, землю церкви навколо Святої Трійці в Жовкві Львівській галереї мтстецтв ?

Ні, не можна. Тому що землі релігійних громад, згідно Законодавства України, мають особливий статус. Їх можна передавати у користування, згідно установчих документів громади, якщо такі є.
#Вольський

Огляд земель, якими розпоряджаються громади: комунальні землі в межах населених пунктів, землі державної власності за межами населених пунктів та інші категорії

04/11/2025

Запитання.

Чи може орган місцевого самоврядування передати в постійне користування релігійній громаді церкви Святої Трійці в Жовкві земельну ділянку з цільовим призначенням 02.01 Для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)?

Відповідь.

Майно перебуває у власності релігійної громади. Але виникають певні сумніви, оскільки, згідно ст. 92 ЗКУ, релігійним організаціям в постійне користування можуть надаватися земельні ділянки виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Як правильно трактувати цю законодавчу норму?

📝 У відповідності до статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;
📝 Відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).
📝 Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
📝 Статтею 13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
📝 У разі наявності у релігійної організації права власності на об’єкти нерухомого майна (храм, будинок, сарай, хлів, молитовний дім і т.д.) та споруди, які забезпечують діяльність цієї організації, земельні ділянки під цими спорудами надаються в постійне користування відповідним організаціям.

📝 Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України, юридичні особи набувають права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним Кодексом.

📝 Відповідно до пункту 81² Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, передбачено, що для державної реєстрації права постійного користування на земельну ділянку, права на яку набуваються шляхом передачі земельних ділянок у постійне користування із земель державної або комунальної власності, подається рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи надання у постійне користування або про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передачу її у власність чи надання у постійне користування.

🔶 Тобто, якщо земельна ділянка сформована, то має бути прийнято рішення про передачу в постійне користування, а якщо ні, то спочатку розроблення відповідної землевпорядної документації щодо формування земельної ділянки і лише потім передача в постійне користування.

🔶 Зверніть увагу! Відповідно до статті 28 Закону “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у постійне користування можуть прийматися за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тобто, реєстрацію похідних речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності право постійного користування, можна проводити не після державної реєстрації права власності держави або територіальної громади на ці земельні ділянки, а одночасно з реєстрацією похідного речового права на земельну ділянку.


#Вольський
Василь Батюк

Анна Рой
Василь Батюк

23/10/2025

Знову горе в Жовківській громаді!

Завтра, 24 жовтня, о 12.00 год зустрічаємо на щиті з війни 39-річного жовківчанина Романа Луцківа.

Його життя обірвалося 4 жовтня під час виконання бойового завдання у Волноваському районі Донецької області.

Чин похорону відбудеться в церкві Пресвятого Серця Христового. Опісля, кортеж вирушить додому Романа в Жовкві та до міського кладовища на Винниках.

Складаємо щирі співчуття батькам, трьом діточкам, рідним, близьким, друзям, побратимам.

Вічна слава і памʼять Герою України!

24 жовтня оголошено Днем жалоби у Жовківській громаді.

23/09/2025

Дякуємо Владиці Петру за важливу Проповідь.
Як наголосив Владика, Щоденний Хрест - це момент нашого відкуплення, що на цьому Хресті Господь заплатив найдорожчим - життям, за те, щоб зло не панувало над людиною. Але померлий Господь Воскрес. Тому будьмо близькі до Бога.

22/09/2025

"Не можна купляти нагороди і привласнювати чужу працю» — дратівливо сказала Олена і виставила Юліана і ріжок для взуття за двері. Вони їй більше не потрібні".

На красиво сервірованому столі в ресторані "Колиба в лісі" стояли прибори на трьох. Юстин, друг Олени, першим сів за стіл. Не стримуючи захоплення, вказав їй на місце поруч. Але Олена щось відчувала, тому на її обличчі було не те, щоб здивування, а - розпач. Вона вдихнула повітря, і ледь просохлими губами, запитала:
- Знов?
Юстин зробив вигляд, що не дочуває. Як крадій, оглянувся довкола і перепитав:
- Що, ти сказала?
- Знов, сюрприз??!! Хто третій?
- Аааа, ти про третього???!! Як завжди, ревнуєш?
- Юліане, я не ревную, я не розумію що відбувається. У тебе нема можливості лікуватися, купити автомобіль, зрештою, ми сюди два кілометри по каміннях йшли пішки. А ти бачив, які в мене підбори? Розуміючи, що ти живеш завдяки кредитним карточкам, я погодилася йти цією кам'яною дорогою заради сюрпризу. І тут з'ясовується, що ми у розкішному ресторані....на трьох . Що відбувається?

Олена на мить замовкла, тоді додала:
- Надіюся, сьогоднішнім сюрпризом не буде чергова нагорода??? ...

Смажені та копчені страви ресторану пахли дуже ароматно. Юліан любив добре і смачно поїсти. Він сидів навпроти і задоволено посміхався, наче не чув про що намагається йому донести подруга. А Олена, й справді страждала від його нагород. Тому що ті два вірші, які вона йому написала, все частіше отримували перемогу. Та якби тепер її це не дратувало, вже нічого не могла вдіяти, бо процес пішов відтоді, як Юліан подався на конкурс, де за перемогу потрібно було заплатити немалими гривнями. У наступному теж..І так один за одним Юліан став з двома творами знаючим поетом.

"Все. Баста. Кінець. Боже, звільни мене від таких вчинків". — Останнім часом такими словами закінчувала молитву, звертаючись до Бога. А як інакше звільнитися, розірвати зв'язки від самозакоханого друга, який поставив перед нею страшну умову. Або пишеш йому вірші або ...у нього є метод з нею розвиватися.

І ось, сьогодні, навіть його недешевий костюм виглядав чужорідною плямою на тлі Олениного здивування. Юліан гидливо зморщив ніс, дивлячись на неї:
— Олено, ми ж домовлялися. Жодних висновків.. Від тебе потім нудить. Прийдуть гості, що вони подумають, коли ти сидітимеш у розкішному ресторані незадоволена?

Олена мовчки взяла стакан, наповнила фрешем. Червоний колір гранату розтікався по стінках, бурлив, як кров,
— Це вже не смішно, Юліане.
— Що означає "це"? — наголосив. — Безглузді нездорові плями мого життя? Ти це хочеш сказати? А те, що інші купляють нагороди, за них хтось пише картини і поеми, ти мовчиш? Та хто ти така у порівнянні зі мною? І ким би ти була, якщо б не зустріла мене?

Його самозакоханість, подібна до преса, тиснула, методично й невідворотно, перетворюючи яскраве почуття і відчуття справедливості на пласку, сіру, зрозумілу лише йому відомість.
— Якби не я, ти б зігнила наодинці у своїй квартирі. І мало хто згадав би про тебе.

Олена підняла мокрі від сліз очі спочатку на стелю, потім на Юліана. Її душа перетворювалася на маленьку вибухову силу. Вона кипіла.
— Сьогодні, ти маєш , як ніколи мене підтримати! Бо інакше. Ти станеш на все життя калікою. - вже вкотре залякав Олену.

І запнувся. Але слова впали у серце, як важкі, брудні камінчики. Він і раніше так висловлювався. Тоді вони кололи, дряпали до крові, залишали невидимі шрами. Але
сьогодні в Олени був щит. Невидимий, але абсолютно непробивний. Вона відчула його майже фізично. Це була Господня рука.

Олена повільно обернулася до Юліана. Таке абсолютно спокійне обличчя жінки насторожило. Він чекав сліз, заперечень, пояснень — звичного репертуару. Але не отримав нічого.

І в цю мить до них підійшов продюсер події - голова громадської організації, що "присвоює" звання "Заслужений діяч естрадного мистецтва" і видає посвідчення. Він тримав у руках бордовий футляр, в якому, зазвичай, лежать медалі або ордени.
— Вітаю, шановний, Юліане. З вас кава і коньячок. Ось!

Він правою рукою показав футляр, в ліва чомусь була простягнута.

Чоловік стояв в очікуванні. Побачивши нагородника, Юліан моментально зіскочив до нього і витягнув із кишені конверт.

- Ах. Вітаю, дорогий Володимире Олександровичу! Яка приємність. Яка приємність. Ось, нате.
Як домовлялися. Тут тисяча. Надіюся, все вірно зробив?

Гість спантеличено замовк. Очевидно, не очікував, що все відбудеться при незнайомці. Він, навіть кілька разів кліпнув очима, щоб показати Юліану як не потрібно діяти, але різкість ситуації вже була наведена.

— Ну, що ж. Запрошуйте свою гостю до студійної зали. Там, в урочистій обстановці вручимо Вам посвідчення і знак Вашої участи в музичному середовищі.
- Дуже приємно. Дуже приємно. - улесливо поклонився Юліан . - За декілька хвилин ми будемо поруч з поважними людьми.

Юліан провів поглядом гостя до сходів, тоді обуреним голосом кинув Олені.
- Ти чого сидиш перед поважним гостем? Встати не могла? Що, знову голова болить? Ану бігом вниз. Люди ж чекають.
- Я туди не піду .
- Ти мене знаєш. Або, або.
- Я закричу.
- Не закричиш. Всі твої друзі знають, що тебе часто болить голова, дурка поруч.

Олена мовчки взяла фотоапарат і пішла за Юліаном.. Її мовчання дратувало його більше, ніж будь-яка суперечка.

Внизу, у фойє їх чекав голова спілки та декілька клерків. Вони тримали у яскравій коробочці посвідчення та знак "Заслужений діяч естрадного мистецтва" .

- Ну що, друзі, готові? - поспіхом запитав основний "голова"?

Олена натиснула на кнопку у фотоапараті. Від усвідомлення "події", потемніло в очах. Але клацнула раз, другий, третій. Відбитком суму в очах глянула на присутніх і спокійною впевненою ходою пішла з ресторану.
- пані Олено. Не покидайте нас. - Вигукнув хтось із гурту "нагородників".

Та вона пішла. І тільки слова, які долетіли з уст Юліана поставили жирну крапку.
- Не звертайте увагу. Хай іде. У цієї фотографині не завжди затвор клацає. - промовив услід "заслужений".

Минув час. Раптом у Юліана з'явилося нове бажання - захотів стати членом спілки журналістів. Зброю має. Реєстрація потрібна щороку. То ж він знову приплентався до Олени.
- Напиши від мого імені дві статті. Я добре заплачу.
- З кредитної карточки?
- Не напишеш ти, напишуть інші.
Олену такі слова не на жарт обурили. Врешті-решт в неї таки пропав страх, в якому перебувала ось уже декілька років.
- Та ти не вмієш ані співати, ані писати. Ти ж дипломи купив. Ти ж зі школи ледь виліз. Як ти можеш?

Юліан лише єхидно посміхався. І це її теж не злякало. Вона взяла довгу залізну ложку для взуття і вказала на двері:
- Невже ти не розумієш, що не можна купляти нагороди і привласнювати чужу працю?!!!

Вона виставила Юліана і ріжок для взуття за двері. Але той кинув в обличчя:
- Та пішла ти.

Коли зачинилися за ним двері, Олена накінець полегшено зітхнула.

Це була точка неповернення, яку згодом назвуть подібні нагородники "зрадою".

P. S. Так, до речі, купляються більшість нагород і медалей. Так стають членами спілок письменників і журналістів. Але про це буде інша розповідь. І про це потрібно говорити за круглими столами та зустрічах культурних діячів, щоб шановані артисти були визнані не за гроші чи за гендерність, а за їх голос, їх культурну діяльність. Про це йшлося і на панелі в рамках фестивалю "Червона рута".