https://www.facebook.com/112137340301222/

Share Your Smile, Boston, MA (2025)

07/10/2025

Він повернувся несподівано — не як герой, не з оркестром.
Просто сів в попутку, потім в автобус. В останній вагон електрички.
Форма витерта, рюкзак пом'ятий, на обличчі — кілька років чужої війни.
Він навіть не знав, чи буде ключ все ще під Каменем біля ганку. Був.
Двері рипнули-знайомо. У передпокої пахло м'ятою і яблуками.
Він завмер. Зі спальні лунали тихі звуки. Не Радіо. Не Телевізор. Живий.
Чоловічий. І її.
Він не кричав.
Він просто зняв чоботи, поставив автомат в кут.
Пройшов в кухню, налив води. Випивши.
Потім сів.
І став чекати.
Пройшла година і тут вони виходять, то що він побачив, повалило його в ступор, це був... Продовження у коментарі

07/10/2025

Я не героїня. Я звичайна жінка. Мені 32, я на дев’ятому місяці вагітності, і останні тижні дались мені нелегко. Вчорашній день був особливим… не тому, що я щось зробила, а тому що побачила те, що забути не зможу.
Я їхала з поліклініки. Як завжди — маршрутка, переповнена людьми, з баулами, з втомленими обличчями, з поглядами в підлогу. Я стояла, бо місць не було, і мовчки рахувала зупинки. В голові крутилось усе: список речей у пологовий, аналізи, страх і трохи радість.
А потім він зайшов.
Худий. Справжній. Військовий. Штанина — порожня. Палиця — стара. Очі — ніби без віку. Не злі. Не сумні. Просто тихі.
Йому ніхто не поступився. Навіть ті, хто сидів найближче. Навіть ті, хто дивився просто на нього. Його штовхнули. Хтось навіть щось сказав... різке, глухе, не потрібне. А він мовчав. Стояв.
Я дивилась — і щось у мені не витримало. Не знаю, де я взяла сили і ... закінчення розповіді в першому коментарі

07/10/2025

Він не відразу зрозумів, що повернувся.
Село стояло в тій же тиші, що і до війни. Тільки тиша стала важчою. Навіть вітер, Здавалося, йшов навшпиньки, боячись потривожити чужий біль.
Чоботи потопали в пилу знайомої вулиці. Хвіртка скрипнула, як тоді, в день прощання. На ганку сиділа мати. Посивілий. Мовчазна. Її погляд пронизав його, як куля, — не впізнала.
— Мама... - голос зрадив, сівши, ніби заіржавів в окопах.
Вона встала, похитнулася. І раптом трапилося те, у що неможливо повірити ... закінчення розповіді в першому коментарі

07/10/2025

Вона 20 років терпіла чоловіка-бандита і після похорону вирішила продати його будинок. Зайшла всередину - і оніміла…
Люба вийшла заміж у дев'ятнадцять. Молоденька, наївна, з кісками — закохалася в Сергія, не знаючи, хто він насправді. Він красиво доглядав, водив в ресторани, дарував шубки і кільця. А потім почалися "відрядження", нічні дзвінки, кров на сорочках, Шепіт за зачиненими дверима. Вже тоді, в перші роки, вона зрозуміла: її чоловік — не бізнесмен. Він був бандитом. Теперішнє.
Вона боялася. Не за себе-за сина, за дочку. Мовчала, стирала сліди чужої крові, ховала дітей в кімнату, коли вдома з'являлися «друзі», з особами, як з фільмів. Терпівши. Роки летіли. Поки Сергій кричав, ламав меблі, випивав або пропадав, вона тягнула побут, школу, гуртки, варила борщі, зашивала одяг, гладила сорочки.
Вона навіть не плакала. Тільки один раз, вночі, коли діти заснули, а він пішов на «розбирання», і вона почула постріл за вікном. Тоді вона заповзла під стіл і просто ридала в тиші, закривши вуха.
Сергій загинув взимку. Підірвали машину. На похоронах були ті самі люди — строгі костюми, темні окуляри. Вона не плакала. Тільки стискала долоні і відчувала, як пальці вперше за двадцять років розслабляються.
Через місяць вона вирішила продати будинок. Не хотіла в ньому жити. Занадто багато болю в кожній стіні. Агент з нерухомості сказав: треба зробити фотографії, описати обстановку. І Люба вперше за довгий час зайшла в підвал. Там він зберігав "свої справи", і вхід був під замком.
Вона дістала ключ, який зберігався в старому черевику в коморі — він одного разу п'яним проговорився. Відкривши.
І оніміла ... закінчення розповіді в першому коментарі

07/07/2025

Помер волонтер Максим Музичка, якого насильно мобілізували та побили ТЦК. Він записав своє останнє відео, де розповів усю правду, яка не вкладається у голові. Відео у першому коментарі
Весна прийшла до нас війною,
І музикант зламав віолончель.
Усі ми знаємо цей жест рукою,
Куди послати руський корабель.
Перелякав музику переляк:
Зіграти ж музику немає як.
Тож він змінив свій інструмент -
Тепер секретний він агент.
І сірий плащ, і чорні окуляри ,
А ще перепустка в руках.
Він увійшой, закривши двері,
Почули з-зовні бах-бах-бах.
Умить героєм став для всіх ,
Всесвітнє зло він переміг.
Травневе сонце розтопило сніг...

07/07/2025

Харків 07.07. Всю родину раптово. Вони записували своє останнє відео прямо в цей момент, в їх останні слова неможливо повірити. Відео у коментарі

07/06/2025

У день розлучення після 30 років шлюбу чоловік дав пакет і сказав: «Відкрий через рік». Відкрила - і оніміла…
Тридцять років. Вони були разом тридцять років. Світлана дивилася в очі чоловікові, з яким колись не могла надихатися одним повітрям, а тепер-сиділа мовчки навпроти, підписуючи папери.
Розвід. Без криків, без скандалів. Просто ... тиша. Він ніби здувся. Вона ніби втомилася.
- Це тобі, - він простягнув їй сірий паперовий пакет з нерівними краями. - Тільки Відкрий через рік. Обіцявши.
- Навіщо?
- Просто ... пообіцяй.
Вона зітхнула і мовчки кивнула.
Минув рік. Без нього. Без його звичного звуку ключів в замку, без запаху кави вранці, без розмов на кухні. Син приїжджав рідко-у нього своє життя, а подруги щадили її, намагаючись не торкатися «цієї теми».
Весь цей час пакет стояв у шафі. Не роздрукований. Вона трималася-як обіцяла.
І ось ... рівно через рік, 17 квітня, Світлана сіла за стіл, поклала перед собою той самий пакет. Серце чомусь гуркотіло в грудях. Руки тремтіли.
Вона відкрила. Всередині була записка і невеликий згорток ... продовження в першому коментарі ⬇️

07/06/2025

На ювілеї золотого весілля чоловік сказав:»я любив не тебе всі ці 50 років". Гості завмерли, почувши відповідь…
🥺🥺🥺
Зал був прикрашений золотими кулями, свічками і фотографіями, де вони — молоді, сміються, тримаються за руки, стоять біля пологового будинку з першим сином, поруч з новим диваном, біля онуків. 50 років разом. Люди плескали, хтось втирав сльози: стільки прожити — це ж подвиг.
Слово дали ювіляру-Івану Сергійовичу, сухому, прямому чоловікові. Він встав, оглянув зал, потім — дружину. Та сиділа, приосанившись, зі звичною напівусмішкою. Сукня у неї було ніжно-блакитне, волосся — акуратно укладені, пальці смикали кільце, яке він їй подарував ще в армію.
І ось він сказав:
- Я повинен зізнатися. Я не любив тебе всі ці 50 років.
У залі повисла тиша. Хтось мало не впустив келих. Онуки перестали сміятися. Жінка навпроти зблідла, але дивилася прямо.
Він зробив паузу, ковтнув…
Продовження цікавої розповіді в першому комменті 👇 👇 👇

07/06/2025

Вмираючи, мати дала пароль від сейфа. Дочка очікувала отримати мільйони, а побачила там всього одне фото…
😳😳
Мати померла тихо-в лікарняній палаті, в тьмяному світлі лампи, тримаючи дочку за руку.
Перед останнім подихом вона прошепотіла:
- Пароль від сейфа ... 0412 ... не забудь…
Анна кивнула крізь сльози. Вона все запам'ятала. Навіть не через гроші — просто, це був останній сенс, останнє прохання. А ще-надія. Адже все життя мама мовчала про свою молодість, минуле, про те, чому жила скромно, ніби чогось боялася. Але завжди-з гідністю. Завжди-з любов'ю.
Анна їхала додому з лікарні в заціпенінні. В голові крутилися тільки цифри-0412. Вона знала: в спальні, за старим комодом, в стіні захований сейф. Про нього говорили пошепки. "На чорний день", - відмахувалася мати. Ніколи не відкривала при ній.
Анна набрала код.
Сейф відкрився з тихим клацанням.
Всередині лежало ...😱 😓 продовження в коментарі 👇 👇 👇

07/06/2025

Коли печінка перевантажена, вона попереджає нас певними ознаками: дізнайтесь у першому коментарі ⬇️

07/05/2025

Мачуха з посмішкою дивилася, як Марина, що випала з порома, йде на дно. А через 10 років спливла правда…
😱😱😱
Марині було всього дев'ять, коли вона з мачухою і батьком вирушила на поромі на відпочинок. Мачуха-Ольга, жінка з холодними очима і натягнутою посмішкою — ніколи не приховувала, що Марина їй чужа. Після смерті мами дівчинка ніби заважала їй жити-не тією, не своєю. Але тато не бачив цього, занадто засліплений новими почуттями і вірою, що Ольга зможе стати сім'єю і для дочки.
Той вечір був вітряним. Пором качало. Люди на палубі фотографувалися, сміялися. А потім — все сталося за секунди.
Марина тримала в руках повітряну кульку, подаровану якимось туристом. Підсковзнулася. І, здавалося б, просто не втрималася — впала за борт. Хтось закричав. Але не Ольга. Вона стояла, міцно тримаючись за перила, і ... посміхалася. Цю посмішку ніхто тоді не помітив. Рятувальна операція не дала результатів. Тіло не знайшли. Марину визнали загиблою. Ольга плакала перед камерами і прийняла співчуття. Батько Маріні згорів швидко ... продовження історії в першому коментарі ⬇️

07/05/2025

Чоловік 20 років забороняв дружині заходити в підвал. Після його похорону дружина спустилася туди і закричала…
😱😱😱
Вони прожили разом двадцять років. Скромно, спокійно. Іван був замкнутим, господарським, небагатослівним. Люба спочатку намагалася розворушити його, заглянути в його душу — але потім змирилася: «мовчить — значить любить по-своєму». Він будував будинок своїми руками, кожну дошку приміряв, все робив сам. Тільки одне строго-настрого забороняв:
- У підвал не ходи. Там старі дроти, небезпечно. Якщо що-я сам, - твердо сказав він одного разу, і Люба більше не наполягала.
Пройшли роки. Він хворів, повільно згасав. В останні місяці майже не вставав, тільки дивився у вікно. Перед смертю взяв її за руку:
- Якщо коли-небудь... зайдеш туди... просто ... зрозумій.
І все.
Минув тиждень після похорону. Будинок спорожнів. Увечері, прибираючись в коморі, Люба зупинилася біля дерев'яних дверей в підвал. Рука сама потягнулася до ключа. Серце калатало. Обережно повернула замок, скрипнула сходинка, пахнуло вогкістю. Вона включила ліхтарик і спустилася вниз.
І закричала ... продовження в першому коментарі 👇

Share Your Smile

07/10/2025

07/10/2025

07/10/2025

07/10/2025

07/07/2025

07/07/2025

07/06/2025

07/06/2025

07/06/2025

07/06/2025

07/05/2025

07/05/2025

Address

Website

Alerts

Contact The Business

Shortcuts

Share

Category