01/06/2026
Рятуючи Рядового Раяна (Saving Private Ryan, 1998) - особлива думка Арсенія
Висадка американських солдатів на пляжі Омаха є, можливо, найкращою масовою сценою баталії в історії кіно.
Колись я читав, що вся ця сцена вийшла настільки реалістичною, що в кількох реальних ветеранів Другої Світової під час неї почалися панічні напади. І я їх чудово розумію. Я вперше дивився “Рятуючи рядового Раяна” коли мені було 14, і я лише почав активно цікавитися кінематографом. І навіть тоді вже у мене було відчуття, що ця сцена подарувала мені ПТСР. На той момент я вже бачив купу всілякого графічного насильства з ігор типу “Фолаут” та “Мортал Комбат”. Тож я думав, що мене в цьому плані вже нічим не здивуєш. І я помилявся. Ніщо не могло підготувати мене до тієї абсолютної вакханалії убивства, якою була ця сцена.
При тому я в повному захваті від того, як вона зроблена. Лише один масштаб всього, що відбувається на екрані, важко описати словами. Люди часто хвалять операторську роботу в цій сцені за те, що вона навмисно копіювала стиль реальних воєнних хронік того часу із характерним трясінням камери та тим, що ми ніколи наче не полишаємо точки зору солдат що висаджуються на цьому пляжі. Але мені здається, що у такого стилю є й інша цікава риса: складається враження, що навколо героїв відбувається ну просто стільки всього, що камера просто не знає, куди їй дивитися. Ось вона намагається йти за Міллером, який тягне на собі пораненого солдата. Ось вона стрибає під воду, щоб показати нам численні трупи, які там накопичуються. Потім вона знов летить вверх та показує нам, як навколо люди підриваються на мінах, як в них летять кулі (і одразу знов стрибає назад до води, куди і летять багато з цих куль). Весь час ми бачимо, як помирає стільки народу, що кількість загиблих неможливо навіть порахувати. Міллер та його солдати кілька разів стрибають в якесь укриття: або за “їжака”, або просто за невеличкий паргорб з піску. І хоча вони таким от чином повзуть від укриття до укриття багато часу, коли нам показують знов їх в одному кадрі із вежею з німецькими кулеметниками, здається що дистанція не скоротилася ані на сантиметр. За кожен крок цього клятого пляжу американці платять десятками людей, а пляж при цьому починає здаватися нескінченним. Сціна триває настільки довго, що після першого перегляду реально було важко згадати, де вона взагалі починається та де закінчується.
Є ще одна деталь, яка мене дуже вражає, бо це щось таке, що, з мого досвіду, окрім Спілберга ніхто більше не наважується робити: він вставляє в цю сцену моменти, які виглядають як чорні жарти. Наприклад, той момент, де куля відскакує від шолома одного з солдатів, він із шоком стоїть собі, знімає шолом та бачить наскільки йому пощастило, аж раптом прилітає друга куля і доводить справу до кінця. Або ж той момент, де медики намагаються прямо посеред різанини стабілізувати смертельно пораненого бійця, і саме в той момент, коли вони зупиняють кровотечу, бійця також добиває блукаюча куля, на що медики кричать “Та хай йому грець, дайте нам вже передихнути, скоти!” Більшість режисерів би не наважились залишити такі моменти в сцені, яка має бути цілком серйозною. Але Спілберг розуміє, ці моменти будуть лише посилять жах всієї ситуації за рахунок абсурдного комізму. Насильство в житті не завжди буває пафосним та героїчно-трагічним. Іноді трапляється хуйня. Іноді люди помирають із зовсім тупих, випадкових причин. І втакий момент є відчуття, наче сама доля над тобою насміхається. Саме це Спілберг показує тут, і місцями також в іншому своєму фільмі, “Мюнхен”, із тамошніми сценами насильства.
Врешті решт американські солдати все ж захоплюють пляж. В них навіть є невеличка можливість відігратися на німцях, коли вони вогнеметами їх викурюють з їхніх веж та розстрілюють при спробі здатися в полон: “Що ти кажеш? Я німецької не розумію!” Але триумфу в цьому мало. Карпаццо, один з солдатів, знаходить десь серед трупів нацистів красивого здоровезного ножа та дарує його своєму приятелеві, Стенлі Меллішу, єврею який колікціонує такі от трофеї. Мелліш спочатку намагається радіти дарункові, але майже одразу починає дуже болісно плакати. Мораль здається очевидною: війна – це жах. В ній немає нічого героїчного та красивого. Люди не вмирають за свою країну або ідеали, вони просто гинуть як мухи ще до того, як зроблять хоча б один постріл.
Але далі стається щось дивне. Камера летить вгору, починає грати красива, мелодійна музика Джона Вільямса, ми стрибаємо з пляжу Омаха назад до Америки, де ми бачимо купу стенографісток, що пишуть листи з сумними новинами батькам та родичам загиблих солдатів, текст до яких їм зачитують командири, що сидять за тисячі миль від будь-якої загрози. Тут через небайдужу стенографістку командування дізнається, що на війні вже загинули три з чотирьох синів сімейства Раян. Вони вирішують, що милосердним рухом буде витягти останнього живого Раяна, Джеймса, з війни та послати його додому, щоб його матір не втратила всіх своїх синів. Атмосфера тут священна, майже міфічна. Цитують лист Лінкольна. Заспокійлива музика лунає на тлі теплих кольорів сцен, де люди вирішують долю солдатів. Це майже як початок магічного квесту. І саме тут “Рятуючи рядового Раяна” наче починає з антивоєнного фільму перетворюватися на відверту провоєнну пропаганду. І я знаю, наскільки дивно це може звучати, тож дозвольте мені це як слід пояснити.
Як більшість з вас скоріш за все вже знає, “Рятуючи рядового Раяна” це історія капітана Міллера та його загартованих у боях солдат, яких посилають знайти та повернути додому Раяна-четвертого. Від самого початку солдати вважають цю місію марною тратою часу та ресурсів; безглуздим піар-ходом купки зарозумілих командирів, які хочуть відчувати себе хорошими людьми. Їхні місія веде їх через весь театр військових дій і майже усюди вони бачать таку саму історію. Солдати постійно скаржаться на тупих командирів, на їхні безглузді накази, через які помирають хороші люди, що вони не розуміють реалії війни, що вони не дають солдатам обладнання або ж підкріплення, необхідного для перемоги. Все в лайні, всі або поранені, або травмовані, і всім це остогидло.
Так, ми це вже бачили в воєнних блокбастерах 60 і 70 років: “Найдовший день”, “Надто далекий міст”, “Брудна дюжина” — і всім їм “Рятуючи рядового Раяна” віддає належне у вигляді сюжетних та візуальних оммажів. Але він набагато, набагато песимістичніший. Все, що булов тих фільмах, він возводить в куб.
Проте, попри цю песимістичну атмосферу, фільм все ще неймовірно цікаво дивитися. Спілберг за свою кар’єру зробив багато крутого кіно, особливо в жанрах бойовиків. Але його режисура в “Рятуючи рядового Раяна” це щось з іншої планети. Те, як він та оператор Януш Камінський знімають ту війну, створює відчуття присутності, наче ти там, ходиш за цими героями, наче ти можеш їх доторкнутися. У мене було таке відчуття ще лише в “Зеленому Лицарі”.
До того ж, тут просто неймовірний каст. Так, всі вже знають про Тома Генкса, Метта Деймона, Біллі Пеппера тощо. Але мало хто пригадує, що в епізодичних ролях тут з’являються Пол Джаматті та Тед Денсон. Серед зграї Міллера є Він Дізель і це, мабуть, досі його найкраща акторська робота. Ще тут в малих ролях з’являються майбутні зірки телебачення — Брайан Кренстон, Нейтан Філліон, Раян Херст і десь навіть мількає Ендрю Скотт (хоча я його не зміг знайти).
Міллер та солдати все ж знаходять Раяна під кінець стрічки (майже за годину до кінця насправді, але після цього стрічка просто несеться) і після того як в подорожі вони втратили двох людей. Та їх квест тут не завершується. Раян не хоче нікуди йти, бо вони з купкою інших солдатів вже якийсь час захищають від нацистів невеличке містечко з мостом чекаючи на підкріплення. Раян відмовляється залишити свій пост та товаришів, що в свою чергу змушує Міллера та його солдат також залишитися і спробувати захистити міст від наступаючих нацистів.
Особисто я вважаю, що Раян тут поводиться дуже тупо і егоістично. Він хоче залишитись та воювати, і зовсім не думає про те, що буде з його матір’ю, якщо вона втратить останнього сина, і про те, що Міллер і його загін сильно ризикували і втрачали людей, намагаючи дістатися до нього. До того ж цей конкретний міст не здається мені чимось таким критичним, що варто за це гинути. Соррі, я не тактик, але хіба не простіше було просто підірвати той міст, не дочікуючись, поки по ньому підуть німецькі танки? Так, вони відкладають підрив мосту до останнього, бо цим мостом можуть наступати союзники, але хіба союзники не можуть знайти іншу переправу чи навести понтонний міст?
Як ми бачимо в фільмі, нашим героям все одно не вдається захистити міст – нацистів забагато, і, попри всю відвагу і хитрість наших героїв, вони майже прориваються через всі позиції. Плюс, ми бачимо що підкріплення американських солдат з літаками були не так вже і далеко. У мене склалося враження, що навіть якби німці прорвалися мостом, то їм би це нічого не дало. Усю їхню техніку б одразу розбомбили американські літаки, а містечко вже настільки роздовбане, що укріпитися там вони б не змогли. Та й взагалі ситуація там вже така, що один Раян картини не змінить.
Інших поважних причин залишитися немає. В місті нема вже цивільного населення, яке треба захистити. Десь поряд немає якогось концтабору який терміново треба йти звільняти. Тож чому Раян насправді лишається? Через чоловічу соціалізацію. Він відверто каже, що зараз решта солдатів в цьому загоні – його родина, і він не хоче їх покидати. Це справжнє драматичне серце цієї стрічки. Так, всі командири ідіоти і ви через них помрете; так, вся ця ситуація безглузда і накази теж безглузді; так, ніхто з вас не хоче помирати. Але ніхто з вас нікуди звідси не піде, бо той, хто піде – той сцикло. Зневага твоїх побратимів є чимось страшнішим за полон, тортури та смерть. Бо як каже сам Раян “а чим я заслужив на це? Чим я кращий за інших? Чому я можу їхати додому, а вони – ні?” Бо насправді так, в такій ситуації намагатися врятувати себе реально може здаватися зрадою, або ж демонстрацією того, що ти вважаєш себе кращим за інших. До того ж, покинувши це Братерство мужів, ти ризикуєш отримати від когось кулю в спину, а інші зроблять вигляд що нічого не бачили. У фільмі навіть це демонструється в іншій сцені стрічки: після того, як загін Міллера втрачає під час штурму радарної установки ще одного солдата, бунтівник Рейбен збирається валити звідти, а Майк Хорват, заступник командира, погрожує застрелити його, якщо він це зробить. Ситуацію все ж вдається розрулити мирним шляхом, і Міллер навіть каже Рейбену, що той може йти, якщо хоче. І ми бачимо що Рейбен таки йде, аж раптом вирішує лишитися коли бачить, що решта хлопців мають копати ями для тих, кого застрелили німці з радарної станції. Він повертається, щоб допомогти, і його одразу приймають назад до братерства. Він лишається, бо відчуває обов’язок перед ними, або навіть тиск з їх боку. Так, ця місія йому до біса набридла, і він хоче робити щось інше, але що тоді, він кращий за інших? Чому вони мають рити ці ями, а він – ні?
Найважливішим персонажем тут є капітан Міллер. Він показаний нам як дуже досвідчений компетентний командир, якому не начхати на своїх солдат. Нам також показують його як досить цинічну людину: чоловіка, який бачив багато лайна, який вже не має романтичних уявлень про війну та солдатське життя, але попри все це виконує накази, бо сподівається що у кінці врятує більше людей, ніж втратить. Цей квест із пошуками Раяна перетворює Міллера на істинного віруючого (і сюжет виправдовує його віру: союзники почали наступ через захищений ним міст, отже, він врятував більше людей, ніж втратив). Він помирає в кінці, але помирає пафосно і героїчно, а його останні слова Раяну — “Заслужи це”, і вони натякають на те, що в останній момент Міллер побачив, що воно було того варте. Що Раян був того вартий. Так само як Міллер перетворюється з циніка на віруючого, весь фільм перетворюється зі стрічки про жахи війни на стрічку про те, що попри всі ці жахи, немає нічого крутішого ніж пафосно загинути з пацанами у битві проти ворога.
Тут важко не згадати, що цей фільм був зроблений наприкінці 90-х. Америка давно втратила свій імідж крутого поліцейського світу. Поразка у В’єтнамі була величезною плямою на колективній пам’яті американців. А були ще скандали на кшталт “Ірангейту”, вторгнення в Панаму, і таке інше. Багато людей починали відчувати, що США більше не воюють за демократію та справедливість, вони просто воюють, щоб розширити вплив країни на решту світу. Операція “Буря в Пустелі” не дуже розрадила справу. І саме у цей період режисер Стівен Спілберг та сценарист Роберт Родат зробили фільм, який має нагадати американцям та решті світу про те, як вони колись виграли хорошу війну, коли вони перемогли у міфічній (в смислі, міфічного масштабу) битві із силами тиранії.
Я хочу тут сказати, що ні, я не кажу що “Рятуючи Рядового Раяна” це пропаганда у тому ж сенсі, що й, наприклад, “Битва на озері Чанчжин”, де уряд країни буквально замовив створення фільму із ціллю посилити патріотичні настрої серед населення. І, якщо Спілберг та Родат не сказали десь, що метою створення цього фільму буквально було збільшити кількість рекрутів до армії, то я не думаю, що вони хотіли саме цього. Скоріше за все, вони просто хотіли створити якісний патріотичний фільм, а центральний меседж був впливом середовища, у якому фільм був написаний.
Також я хочу сказати, що тиск з боку братерства мужів – насправді не погана річ сама по собі. Люди – племінні тварини, а сором та ізоляція є чудовими мотиваторами для того, щоб підтримувати у племені певний порядок та єдність. Просто ця риса природи може бути використана в обидва напрямки. З одного боку, завдяки цій рисі зменшується ймовірність, що один член племені зрадить іншого. Але з другого боку, ця риса також може створювати атмосферу, де люди покривають злочини одне одного. Під час Другої Світової союзники не могли зрозуміти, чому агітаційні листівки, які вони скидають на німців, не працюють. Здавалося б, німцям дуже переконливо пояснювали, що вони воюють на боці зла, і краще б їм перестати виконувати накази та піти здатися — але агіткампанія не принесла бажаних результатів. Психологи тоді почали брати в полонених інтерв’ю, намагаючись зрозуміти, чому саме так вийшло, і дізналися, що насправді солдатам було байдужі Гітлер, Геббельс, Герінг і вся верхівка, що їх не цікавило добро і зло. Тим, що підтримувало єдність серед німців, було саме відчуття близькості з побратимами та небажання їх зрадити. Точно таке ж, як і в солдат союзників.
Просто те, як Спілберг у цьому фільмі риторично використовує участь Штатів в Другій Світовій мені страшенно нагадує те, як Росія та їхні ватники використовують їхню участь в цій самій війні. “Ми подолали нацистів, тож, очевидно, ми не можемо бути неправі в інших війнах”. І далі вони просто не згадуватимуть, що довгий час вони (росіяни) були союзниками з нацистами та допомагали їм завойовувати Європу (а США не хотіли вступати до війни, аж поки японці не наваляли їм при Перл Гарборі). І моє опасіння саме в тому, що ця чоловіча соціалізація під контролем жорсткої ієрархії авторитарних країн також призводить до ситуацій, де солдати записуються в армію та йдуть вбивати людей сусідніх країн, і не бачать нічого в цьому поганого, бо вийти з лав — це зрадити товаришів, зрадити братерство мужів.
І мені трошки не подобається все це казати. Частково тому, що я розумію ці почуття, розумію цю відповідальність за інших. Коли в фільмі загинув Ірвін Вейд, я плакав. Я хотів віддати все на світі, щоб він не помер тоді. Мені також не подобається це казати, бо я ненавиджу нацистів і вважаю, що американці правильно зробили, що втрутилися в цю війну. Ця версія реальності мені подобається значно більше за ту, де Німеччина має змогу воювати трохи довше, або ж та, де Радянський Союз окупує всю Європу а не лише половину. Так, мені шкода всіх солдат в цьому фільмі, я розумію їх фрустрацію, пов’язану із командуванням. Але водночас я радий, що хтось з верхівки США все ж вирішив вступити в цю війну і переконав Конгрес та Сенат. Я знаю, що багато американців скоріш за все не хотіли б нікуди летіти воювати, бо “це не наша війна” (дуже щось нагадує). Іноді жорстка ієрархія виправдовує себе: іноді люди на чолі приймають морально правильне рішення.
І наостанок, мені не подобається це казати (вкотре вже, а?), бо “Рятуючи Рядового Раяна” попри всі ці мої претензії лишається захопливим, дуже крутим фільмом. Кожного разу, коли я його передивляюся, я ненадовго забуваю про все інше у світі та насолоджуюсь майстерністю кіноробів та драматичністю сюжету. Тож я не хочу сказати вам, що “Рятуючи Рядового Раяна” це погане або шкідливе кіно, або що ви не маєте права насолоджуватися цим фільмом. Я просто вважаю, що є дуже важливим вміти насолоджуватися творами мистецтва, але також важливо розуміти що саме вони нам кажуть, які ідеї намагаються донести. Кіно має чудодійну силу вплинути на нас на дуже глибокому рівні, пережити за допомогою екрану життя іншої людини та дозволити її досвіду змінити нас. Тож дуже важливо розуміти, які речі в фільмі можуть нас штовхнути до чогось хорошого, а які – до страждань і самознищення.
На цьому у мене все.
Слава Україні, Героям Слава.
