28/09/2025
Фільми 2025 року: від найгірших до найкращих
Цього року я вирішив зробити дещо інакше. Замість того, щоб чекати на самий кінець року, аби написати свій підсумковий рейтинг, я вирішив скласти його вже зараз, адже перша половина року вже позаду. Частково це пов’язано з тим, що у другій половині року виходить не так вже й багато фільмів, які мене насправді цікавлять (єдиний виняток — це, мабуть, третя частина про Бенуа Бланка). Частково й тому, що мені вже є що сказати про все, що я переглянув до цього моменту, і це гарна нагода впорядкувати свої думки. І, якщо чесно, це буде виправданням моєї майбутньої лінощів — коли рік закінчиться, я просто скопіюю все написане тут у свій фінальний рейтинг (якщо, звісно, не з’явиться раптове бажання додати ще якісь думки про певний фільм).
Тож почнемо:
21. Електричний штат (The Electric State)
Брати Руссо продовжують залишатися величезним соромом індустрії. Усе, що вони зняли після Месників: Завершення, — суцільне сміття. Наче весь їхній талант випарувався в ту мить, коли вони вийшли за двері Marvel Studios. Схоже, вони самі розуміли, що так сталося, бо для The Electric State залучили своїх давніх співавторів — сценаристів Маркуса та МакФілі. Втім, це теж не допомогло.
The Electric State — це екранізація ілюстрованого роману шведського художника Сімона Столенгага. Те, що колись було чудовою, моторошною та меланхолійною серією ілюстрацій з оповіддю, брати Руссо перетворили на до болю шаблонне «спілбергівське» кіно про ностальгію, важливість родини та жахи консьюмерізму.
Цей фільм — немов чорна діра креативу. Така от збірка речей, які зазвичай приносять задоволення у кращих фільмах, але тут вони поєднані так, що викликають лише відразу. Як може щось з таким величезним бюджетом бути настільки безблагодатним?
Чесно кажучи, я навіть не зміг це фільм додивитися, народ. Це було настільки болісно. І повірте, далі в цьому списку будуть ще по-справжньому всраті фільми, тож це має дати вам зрозуміти, наскільки жахливим був цей фільм, якщо він опинився на самому дні. Хоча, визнаю, я ще не бачив нову Війну Світів, хоча подейкують, що вона настільки погана, що аж хороша.
У будь-якому разі, Руссо доведеться зняти ще принаймні двадцять оригінальних фільмів на кшталт “Все, усюди, водночас” аби хоч якось реабілітуватися. Проте, схоже, вони вирішили більше не намагатися робити щось нове й просто повернулися до режисури ще двох фільмів про Месників. Якщо чесно, я навіть трохи чекаю на них — цікаво, наскільки всрато все буде цього разу.
20. Руда Соня (2025)
Почнемо з чогось позитивного: дуже круто, що новий перезапуск Рудої Соні доручили жінкам. У наш час це не мало б бути чимось особливим, але, на жаль, поки що це все ще варто відзначати.
Та не поспішайте нараховувати студії Millenium Films «феміністські» бали, адже спочатку цей фільм мав знімати Браян, бляха, Сінґер. Коли кілька чоловіків звинуватили Сінґера у сексуальних домаганнях, продюсер студії Аві Лернер навіть захищав його, заявляючи, що вони не збираються його звільняти (хоча врешті-решт таки звільнили), бо він має «неймовірне бачення та хист». Не знаю, що тут образливіше: захищати серійного ґвалтівника чи натякати, що такий нудний і посередній режисер, як Браян Сінґер, — це якийсь «візіонер».
Але повернімося до Рудої Соні. Схоже, цей фільм був приречений із самого початку. Участь Сінґера не додала оптимізму, трейлери виглядали жахливо, а фінальний результат — теж жахливий. Ага, сюрприз: Руда Соня вийшла лайном. Вона дешева, виглядає погано, а деякі режисерські рішення перетворюють усе на самопародію. Наприклад, замість того щоб головним антагоністом був чоловік, який знищив плем’я Соні та зруйнував її життя, антагоністом є персонаж, який сам вже вбив того, хто зробив всі ці речі (і зробив це ще до початку самої стрічки, за кадром). Через це центральний конфлікт вийшов значно менш особистим і цікавим.
Фільм також має дивну антиінтелектуальний, антитехнологічний меседж: головний лиходій — це чоловік, який підкорив світ завдяки розуму та технологіям, а наша героїня — благородна дикунка з лісу, яка живе в гармонії з природою. Ба більше, Соня навіть не вбиває головного лиходія в фіналі — він просто помирає після того, як його ранить власна “дракониця”.
Також у фільмі є дивна сцена, де автори висміюють металевий бікіні Соні: героїню змушують його носити під час гладіаторських боїв, і всі навколо постійно підкреслюють, наскільки це безглуздо й непрактично. Що, у Голлівуді тепер є правило, що всі нові перезапуски старих франшиз обов’язково мають кепкувати з дурнуватих елементів оригіналу?
Я розумію намір авторів. Але я хочу запитати: хиба саме ці дурнуваті елементи, як металеві бікіні, не є фішкою подібних фільмів? Давайте будемо чесними: що Руда Соня, що Конан Варвар та інші адаптації Роберта Говарда (зараз саме про адаптації, а не самі книжки) відомі не складним сюжетом або ж вишуканим стилем. Вони відомі саме цими «брудними» елементами: відвертими костюмами, сексом, кривавістю, м’язами Арнольда тощо. Якщо все це прибрати — то навіщо взагалі робити нову Руду Соню?
Це як зробити фільм про Супермена, прибравши його плащ і червоні труси. Це означало б лише одне: ви соромитеся екранізувати цього персонажа як слід і насправді хотіли б робити щось зовсім інше.
19. Громовежрці/Нові МеЗники (Thunderbolts/The New Avengerz)
Отже, вже третій рік триває повномасштабне російське вторгнення в Україну.
І саме зараз студія Marvel вирішує випустити супергеройський фільм, де двоє головних персонажів — росіяни. Один із них — депресивна вбивця, і постійний жарт про неї полягає в тому, що їй взагалі байдуже на людей яких вона вбиває прямо чи опосередковано, бо, бачте, «вона в такій глубокій депрі». Її батько — теж неабияке лайно, яке мастурбує на старі військові паради Радянського Союзу (і це не жарт, якщо що).
У тому ж фільмі персонажа, якого грає єдина українська акторка — Таскмастера — безцеремонно вбивають уже на самому початку, і нікому немає до цього діла. Це або несмішний жарт, або дешевий спосіб «підняти ставки».
А потім, у самому фіналі фільму, головні герої розкриваються як склад нової команди під назвою “Нові Месники”. Проте, одному з двох російських персонажів не подобається ця назва — він хоче відрізнити її від оригінальних Месників. І робить це, замінюючи літеру “s” в слові “Avengers” на літеру “z”.
Avengerz
Поганий таймінг — це ще надто м’яко сказано.
Я щиро не розумію, як таке могло статися. Як вони могли зробити цей фільм у 2025 році й жодного разу не зупинитися, щоб подумати: «Гей, можливо, зараз не найкращий час для такого?»
Або люди, які працюють у Marvel Studios, неймовірно дурні та безвідповідальні, або ж американці й досі настільки не в курсі того, що відбувається у нашій частині світу.
Окей, невеличкий апдейт, який я дописав уже пізніше: я поговорив із другом зі США, який не дуже цікавиться політикою, і він підтвердив, що так — пересічний американець, скоріш за все, взагалі не знає про всю цю історію з Zвастикою. Тож, мабуть, цього разу це таки можна списати на старомодну невігластво Marvel.
Як би там не було, цей фільм — доволі поганий. Коли він вийшов, я чув від людей, що він нібито хороший і навіть «рятує кіновсесвіт Марвел». Якщо чесно — ні. Це те саме, що й усі інші: ті самі проблеми, той самий стиль. Детальніше про це я говоритиму у своєму великому матеріалі про поточний стан кіновсесвіту Марвел, тож можете чекати на нього.
18. Капітан Америка: чудесний новий світ
Так, Marvel займає одразу дві позиції на самому низу цього списку. Хоча, на щастя, Brave New World не настільки образливий і дратівливий, як Громовежрzi. Він просто нудний і безідейний — от і все.
Приблизно половину часу фільм — це копія сюжету Winter Soldier, а потім, оцетакповорот, виявляється, що це насправді стелс-сіквел “Неймовірного Галка”. Хто б міг подумати.
Фільм якимось чином ще й примудряється бути найбільш відверто пропагандистським у всій серії про Капітана Америку — і це, чесно кажучи, неабияке досягнення. Не те щоб пропагандистські нотки — це погано саме по собі, але в сучасному політичному контексті ця пропаганда США як могутньої та справедливої держави виглядає дуже недоречно.
У будь-якому разі, це ще один фільм, який я розберу більш детально у своїй майбутній статті, коли вона вийде.
17. Стара Гвардія 2
Для різноманітності Стара Гвардія 2 вийшла поганою, але принаймні дуже ненавмисно смішною Головну лиходійку фільму, яку грає Ума Турман, звати Діскорд. Її ім’я постійно повторюють вголос, і майже кожного разу це неймовірно кумедно.
Тобто, є така сцена, де побиті, майже мертві герої дивляться один на одного й питають:
— Як погані хлопці так швидко нас знайшли?
А один із них дивиться вдалечінь і, сповнений люті, каже:
— Діскорд…
У цей момент я бачу лише одне: Андромаха та її банда всі сидять у одному геймерському чаті Discord-у і випадково здали свої координати новому учаснику групи.
До речі, величезна подяка команді українського дубляжу за те, що вони залишили це ім’я без перекладу, а не спробували зробити з нього щось на кшталт «Чвара» або щось таке. Здається, вони теж зрозуміли наскільки кумеднішим є тепершній варіант.
Окрім цього, Стара Гвардія 2 — майже копія першого фільму. Я навіть планував написати невеликий огляд, коли фільм вийшов, але зрозумів, що майже все, що хотів сказати, вже сказала Ольга у своєму відгуку на перший фільм. Найголовніше — так, я абсолютно не вірю, що ці хлопці й дівчата живуть вже сотні років. Жоден із них не демонструє ані краплі мудрості чи інтелекту, які мала б дати така довга тривалість життя. Ці фільми досі залишаються повним марнуванням потенційно цікавої ідеї: «А що, як ми зробимо Форсаж, де всі герої – Горці».
Дивіться це тільки якщо вам хочеться пореготати. Я дуже сумніваюся, що буде третя частина, але, чесно кажучи, мене вже сам по собі факт існування сиквелу здивував. Тож хтозна?
16. Операція «Чорний кейс»
Почну з того, що я ніколи не розумів цього дивного захоплення, яке кінокритики та кінофіли відчувають до режисера Стівена Содерберґа. Деякі його фільми мені подобаються, але я ніколи не мав враження, що він якийсь великий візіонер. Майже всі його стрічки виглядають так, ніби їх міг зняти будь-хто інший — і це жодним чином не вплинуло б на кінцевий результат. І, до речі, саме Содерберґ колись відкрив братів Руссо і дав їм їхній перший великий шанс. Тож частково можемо звинуватити й його в тому, що він випустив цю чуму на світ кіно.
Новий фільм Содерберґа — шпигунський трилер “Чорний Кейс” (або ж “Операція “Чорний Кейс””, як його назвали у прокаті) — більшу частину свого хронометражу виглядає як цілком непогане маленьке кіно з хорошою грою акторів. Якби це було все, чим виявився цей фільм, я, мабуть, поставив би його значно вище у цьому рейтингу. Але потім настає «кульмінація»: головний антагоніст фільму намагається зупинити російське вторгнення в Україну… а «хороші хлопці» намагаються йому завадити.
Ну, якщо бути точним, це ніколи не говориться прямо. План головного антагоніста полягає в тому, щоб спричинити ядерну катастрофу в Росії, що призведе до колапсу російського уряду й покладе край якійсь «війні», про яку персонажі згадують побіжно кілька разів. Ніхто вголос не каже, що йдеться про нинішню війну Росії проти України. Але, камон, ми всі можемо здогадатися, що мова йде не про війну між Індією та Пакистаном (яка, здається, взагалі не була в новинах на момент зйомок).
І з якихось причин ми маємо вболівати за героїв, які намагається зупинити цього хлопця. Чому, запитаєте ви? Ну, фільм десь побіжно згадує щось на кшталт «загине багато невинних людей». Трохи дивно, ні? Адже вже зараз багато невинних людей гине в Україні внаслідок дій Росії. Тож, кидаючи таке пояснення, фільм мимохідь визнає: деякі людські життя варті більше, ніж інші.
Нещодавно я розповів подрузі про цей фільм і про цей «поворот», і її перша реакція була: «Ну, очевидно, що це профінансували росіяни». Я дуже в цьому сумніваюся (хоча повінстю відхилити теорію все же не хочу).
По-перше, якби росіяни справді заплатили творцям Black Bag за якусь політичну агітку, вони точно дарма витратили гроші. Принаймні вони могли б змусити Кейт Бланшет у кульмінаційний сцені вигукнути: «А ти хіба не знаєш, що вони домбили Бонбас вісім років?!»
По-друге, я думаю, що реальність, на мій погляд, набагато депресивніша: цьому фільму просто байдуже на те, що відбувається у реальному світі. Содерберґа не цікавлять політичні натяки сюжету, він не хоче нічого сказати. Для Содерберґа та його команди цей сюжет – лише вправа у сценарній майстерності та акторській грі. Реальне вторгнення Росії в Україну тут — це лише декорації для веселої маленької історії про холоднокровну шпигунську пару, яка любить дойобуватися до людей.
І це, чорт забирай, огидно. Тепер я розумію, що відчували люди з багатьох куточків світу, коли великі голлівудські фільми використовували їхні страждання як фон для історій про «крутих хлопців, які роблять щось круте». Усім цим людям я щиро хочу сказати: мені шкода, що саме так студії ставилися до ваших історій, і тепер я намагатимуся бути уважнішим, коли говоритиму про фільми, які використовують нещодавні геополітичні події в своїх сюжетах.
Наостанок: бюджет цієї маячні оцінюється в 50–60 мільйонів доларів. Як?? У фільмі майже немає нічого, окрім сцен, де люди сидять і говорять у гарно декорованих кімнатах. Це можна було зняти за кілька тижнів, і навіть з усіма зірковими акторами це не мало б коштувати більше ніж 10–20 мільйонів. Куди поділися гроші, Лебовський?
15. Бруталіст
Першу третину “Бруталісту” я був переконаний, що дивлюся офігезний фільм, який точно опиниться на вершині цього списку. Історія угорського біженця Ласло, який намагається (і зазнає поразки) адаптуватися до життя в Америці 1940-х, була неймовірно сильною й боляче била по нервах.
А потім пішла решта фільму — і я залишився переважно спантеличеним. Я просто не впевнений, що саме цей фільм намагався сказати. Я читав кілька рецензій — там постійно повторювалися фрази на кшталт «цей фільм про темне серце американської мрії» або «це історія про внутрішній конфлікт між мистецтвом і капіталом». Так, ці теми у фільмі присутні, він їх зачіпає. Але мені не здається, що фільм колись формулює цілісну думку про все це. Він так і не підсумовує сказане й не вимовляє чогось на кшталт: «Так, і саме тому Америка зараз в дупі». Події стрічки ніколи не стають достатньо конкретними, аби справді дістатися до цієї або ж якоїсь іншої ідеї.
Єдина частина фільму, яка мені сподобалася наприкінці (окрім першої третини, звісно), — це фінальна сцена, де проводять велику церемонію на честь Ласло, його кар’єри й досягнень, і ми бачимо монтаж з ну просто огидних будівель (вибачте, друзі, здається, я не фанат бруталізму). І ніби сам фільм каже: так, ось на що ти витратив своє життя, замість того щоб проводити більше часу з дружиною та дітьми. Воно того не було варте.
До речі, це тільки мені здалося, чи головна музична тема фільму краде мотиви з саундтреку Disco Elysium?
14. Хижак: вбивця вбивць
Ми живемо в епоху, де більшість анімаційних стрічок так чи інакше створюються під впливом стилю анімації з “Людини Павука: Навколо Всесвіту”. Їх не можна назвати аж копіями, але вони безперечно намагаються зробити щось подібне — імітувати вигляд і стиль традиційної 2D-анімації. І хоча я значно більше прихильний до цього нового напряму в анімації, ніж до попереднього статус-кво (гладкого, відполірованого стилю Disney/Pixar), мені вже починають набридати певні стилістичні прийоми, які знову й знову з’являються в усіх цих роботах. Найбільше мене дратує занижена частота кадрів. Якщо чесно, мені вона не дуже подобається навіть у самому “Спайдерверсі”. Це просто дивне рішення. 3D-анімація має одну маленьку, але дуже важливу перевагу перед іншими типами анімації — вам не потрібно малювати аж кожен кадр вручну: програма може зробити це за вас, достатньо створити дві пози, а відсутні 2–3 кадри програма створить сама, просто розрахувавши, де кожна частина персонажа має опинитися, щоб перейти з точки А в точку Б.
“Хижак: Вбивця вбивць” — ще один із тих натхненних Павуком мультфільмів із низькою частотою кадрів. Він також намагається наслідувати вигляд 2D-анімації, зменшуючи кількість кадрів за секунду та роблячи акцент на кожному окремому кадрі. І знову ж таки — сам по собі цей підхід мене не дратує, але тут його застосовують надто бездумно: у майже кожній сцені, особливо під час бойових епізодів. І саме тоді це починає заважати: складніше відчути рух і вагу персонажів, коли все виглядає так уривчасто. Ні, це не настільки погано, щоб я взагалі перестав розуміти, що відбувається, але достатньо, щоб мозок трохи «спотикався», коли на екрані коїться щось динамічне. Серьезно, більшість моїх претензій до “Killer of Killers” можна було б зняти, просто додавши кілька проміжних кадрів у сценах бійок.
Що ж до фільму загалом — ну, він… нормальний. “Хижак” — це взагалі одна з тих франшиз, яку я ніколи не розумів. Мабуть, я все ж таки більш фан “Чужого”. Останній акт “Вбивці вбивць” дуже вдалий, саме там усе нарешті складається в єдине ціле. Але мені здається, що все, що передує фіналу, можна було б суттєво скоротити заради кращого результату. Фільм відчувається як дуже крута ідея для короткометражки, яку розтягнули до повного метру з якихось контрактних причин.
Цікаво буде подивитися, куди приведуть ці сюжетні нитки у майбутньому “Predator: Badlands” та, майже напевно, у наступних сиквелах. Але прямо зараз я не відчуваю особливого ентузіазму щодо цього нового «ренесансу» Хижака.
13. Кейпоп-мисливиці на демонів
Цей фільм має ідеальний пітч. І під «ідеальним» я маю на увазі, що він буквально закладений у самій назві. “KPop Demon Hunters” — більше нічого й не треба казати. Назвіть ці три слова голлівудському продюсеру у ліфті — і проект отримає зелене світло миттєво. Ідея настільки хороша.
Фільм і справді починається багатообіцяюче — з купою стилю та енергії. Спершу я отримував від нього чимало задоволення. Але потім у центр виходить власне сюжет — і складається враження, що сценарій зібрали зі сторінок якогось “Великого довідника кліше для анімаційних фільмів”. Наче автори вирішили, що ідея “Кейпоп-мисливець на демонів” сама по собі настільки креативна й ризикована, що сюжет потрібно зробити якомога більш звичним для сучасної аудиторії.
І що ж цей фільм взагалі намагається сказати? Він починається з тези, що демони за своєю суттю злі й їх потрібно зупинити. Потім ми отримуємо конфлікт між головною героїнею Румі та антагоністом Джіну, і через нього дізнаємося, що, можливо, не всі демони такі вже й погані? Вони мають почуття, страхи, бажання — не всі вони прагнуть захопити людський світ і всіх з’їсти. Але в самому кінці Джіну героїчно жертвує собою, а титульні Мисливці на демонів усе одно запечатують демонів назавжди. Тобто виходить, що лише той один cексі демон-хлопець заслуговував на співчуття, а всі інші так і лишилися бездушними монстрами? Я не знаю. Вони реально змарнували потенціал свого лору.
Попри все це, я радий, що фільм став таким величезним хітом. Кажуть, він тепер — найпопулярніший фільм в історії Netflix, який змістив з першого місця “Червоне повідомлення” (і слава Богу). Це, безумовно, позитивний сигнал. Сподіваюся, тепер частіше даватимуть зелене світло оригінальним і незвичним анімаційним проєктам.
12. Lost in Starlight
Ще один анімаційний фільм! Так, цього разу в нас три поспіль. І цей вже саме із Південної Кореї.
Мені він загалом сподобався. Виглядає прекрасно, анімація якісна, і мені дуже імпонував той факт, що це науково-фантастична історія з таким оптимістичним, людяним поглядом на наше потенційне майбутнє та технологічний прогрес.
Але знову ж таки, сюжет тут не зовсім дотягує. Це така от романтична драма про двох дуже різних людей, які закохуються — а ціі історії тримаються на глибині чи хоча б цікавості головних персонажів. І глибини тут не вистачає. Обидва головні герої мені сподобалися, але вони здавалися досить пласкими з точки зору характеру. Їхня особистість майже повністю визначається професією та головним конфліктом — і майже нічим іншим.
Я принаймні щось відчував щодо Нан-ьон і її спроб знайти сліди давно зниклої матері. Але я досі не до кінця розумію, у чому взагалі був конфлікт у Джея, коханого Нан-ьон. Серьезно, у чому його проблема? У нього якась величезна драма з колишніми колегами по гурту, але я так і не збагнув, що саме стало її причиною. Їм не подобалися його пісні? І через це ти відмовився від слави та музичної кар’єри? Схаменись, чоловіче.
Більше додати нічого. Досить непоганий фільм загалом, але трохи поверхневий за сюжетом і, можливо, занадто базовий.
11. У загублених землях
Якщо вам колись чомусь знадобляться аргументи проти мене — ось, тримайте: так, у 2025-му році Товстий і Злий Арсеній справді поставив новий фільм Пола В.С. Андерсона вище за новий фільм Стівена Содерберґа. І зробив це без іронії.
Пол В.С. Андерсон, більш відомий як «чоловік Мілли Йовович», — це режисер, який колись робив класні штуки у 90-х, а потім повністю зійшов з рейок і подарував нам усі ті жахливі фільми Оселя Зла зі своєю дружиною в головній ролі (а ще той абсолютно нікчемний Мисливець на Монстрів та інші). Тож я не мав жодних очікувань від його нової стрічки “У загублених землях”, знятої за оповіданням Джорджа Р.Р. Мартіна. І от раптом шок — це насправді найкращий фільм Андерсона за багато років (ймовірно, його найкраща робота з часів “Солдата” 1998 року з Куртом Расселом).
Як з’ясувалося, ключ до мого серця у випадку з Полом був доволі простим: йому просто потрібно було зняти фільм у стилі Альберта Пюна. Окей, невелике нагадування: колись на цьому блозі в мене була рубрика “Трешатон”, де я оглядав маловідомі малобюджетні фільми. І саме там я відкрив для себе роботи Альберта Пюна — американського режисера, який дивовижно вмів створювати сильні візуальні образи та цікаві концепти, але був слабким у побудові сюжету. Не можу сказати, що мені подобалися всі його фільми. Але вони завжди мене трохи надихали. Було видно, що це чиста фантазія людини, яка просто ніколи не мала достатнього бюджету та підтримки, щоб досягти мейнстриму.
У загублених землях — саме такий фільм. Це постапокаліптична епічна історія про любов у світі магії, теократичного фашизму та перевертнів. Чи це якийсь прихований шедевр? На жаль, ні. Матеріал для чудового фільму тут є, але Андерсон так і не зумів його повністю розкрити. Дейв Батіста просто чудовий у ролі Бойса. Він додає персонажу стільки тепла й ніжності, що важко не закохатися в нього. А от Мілла Йовович як Грей Аліс — слабке місце фільму. Вона ніби грає на автопілоті майже весь час і не викладається на повну. Можливо, через зв’язок із Мартіном, але я постійно ловив себе на думці, що фільм був би значно кращим, якби роль Грей Аліс виконала Ліна Хіді. Серьйозно, вона б просто розірвала екран, а з Батістою у них була б чудова хімія.
Фільм, до речі, виглядає непогано. Постапокаліптичні образи тут дійсно моторошні, але водночас дуже естетичні. Так, очевидно, що практично все знято на студії з зеленим фоном. Але мені майже байдуже. Коли фільм намагається виглядати таким масштабним і грандіозним на відносно невеликий бюджет — це навіть викликає повагу, навіть якщо візуал виглядає штучно. У певному сенсі Андерсон використовує фірмовий стиль Зака Снайдера ефективніше, ніж сам Снайдер останні роки. “Бунтівний місяць” виглядає як шкільна театральна постановка у порівнянні (і це при значно більшому бюджеті).
Мені сподобався прийом з відліком днів за допомогою красивого внутрішньосвітового календаря-карти. Сподобалися жорстокі іронічні повороти долі — вони дуже були у стилі Мартіна. Обожнюю Арлі Йовер у ролі огидної антагоністки, що переслідує героїв. І мені сподобалося, що попри похмуру тематику, історія закінчується напрочуд тепло, навіть романтично.
Так, ось так. Мені сподобався цей фільм. Він далеко не ідеальний, але амбітний і щирий — і для мене це головне.
Альберт Пюн уже не з нами, але його дух живе.
10. Компаньйон
Ми нарешті добралися до топ-10 цього рейтингу — і починаємо його з фільму, який я б описав як «достатньо хороший».
Компаньйон — це прикольний такий науково-фантастичний трилер із цікавою зав’язкою й досить оригінальним оцетакповоротом. Єдине, що мене засмутило — я бачив більшість цих “поворотів” за кілометр. І не тому, що я якийсь там геній, а тому, що фільм зовсім не вміє приховувати свої карти. Від самого початку він не здається «звичайним фільмом», перш ніж нас огріють головним сюрпризом, якщо ви розумієте, про що я. А шкода, бо я дуже люблю фільми, які граються з очікуваннями глядача, і ще більше люблю ті, які раптом повністю змінюють жанр а ти такий: «Що я, бляха, взагалі дивлюся??». На думку спадає “Одержимість” Анджея Жулавського — можливо, колись я про нього напишу окремо (вам було б цікаво? Напишіть у коментарях).
Companion виглядає так, ніби мав би бути одним із таких фільмів, але так і не дотягує до цього статусу. Фільм наче розумний, але трохи занадто пихатий. І це завадило мені полюбити його так, як хотілося б.
Хоча одну річ я мушу визнати: та сцена, де Софі Тетчер говорить німецькою… У мене тоді щось прокинулось всередині.
09. The Fantastic Four: First Steps
Відкорковуйте шампанське, фанати коміксів: нарешті ми отримали гарний фільм про Фантастичну Четверку Так! Хтось таки це зробив! І це зайняло всього якихось тридцять клятих років!
Жарт, який роками гуляв ґік-колами, полягав у тому, що хороший фільм про Фантастичну Четверку вже існує — і називається він The Incredibles. Схоже, у Marvel Studios цей жарт почули не раз, бо після всіх своїх провалів вони просто махнули рукою і сказали: «До біса все, тупо зробимо The Incredibles ще раз».
Цинічно, але воно спрацювало. “Фантастична Четверка: Перші крои” — без сумніву, найкращий фільм Marvel за останні роки. Можливо, навіть найкращий із часів “Месників: Завершення”. І це показово, адже цей фільм майже повністю відірваний від усього минулого багажу КВМ. Події відбуваються у паралельному всесвіті, де жодного супергероя, окрім Фантастичної четвірки, не існувало, а ретро-футуристична науково-фантастична естетика не тоне у нудному візуальному стилі решти КВМ.
Я колись був величезним фанатом Четверки. Це були мої улюблені супергерої в дитинстві. І в багатьох сенсах цей фільм — саме та адаптація, про яку я мріяв. Але з якихось причин я не відчуваю захвату.
Це гарний фільм. Навіть якщо забути про те, наскільки низьку планку встановили попередні КВМ-роботи, він цілком самодостатній. Це хороша історія з сильним емоційним ядром, справжніми ставками й простою, чіткою побудовою сюжету. Інколи він навіть виглядає дуже красиво. Срібна Серферка, який серфить на Горизонті Подій, — це, мабуть, найтупіша, найчарівніша штука, яку я бачив.
Але фільм трохи спотикається наприкінці. Особливо — коли справа доходить до Ґалактуса. Я якось не відчув що він був якось страшною загрозою. Поки він не з’явився, усе звучить дуже зловісно. Але потім Ґалактус починає гуляти Нью-Йорком, наче актор у посередньому кайдзю-фільмі — і виглядає це занадто кумедно. Так, Ґалактус за своєю природою трохи смішний, але все ж його можна зробити грізним і моторошним. Тут цього не вийшло (і це попри той факт, що його грає сам Зелений Лицар!)
Попри це, фільм — дуже вдалий крок для всього Кіновсесвіту Марвел. Хоча, схоже, це радше відгалуження, і ми знову повернемося до звичного лайна, коли вийде наступний Спайдермен і буде виглядати та відчуватися так само, як усі інші фільми MCU.
08. Балерина
Ще один фільм, про який я колись навіть планував написати окрему рецензію.
“З всесвіту Джона Віка: Джон Вік презентує: Сага о Джоні Вікі: Балерина (за участі Джона Віка)” — це ще один фільм з серіалу Джон Вік, тільки тепер з Аною де Армас у головній ролі.
Якщо вам подобаються фільми про Джона Віка — вам сподобається й цей. Якщо ні — цей фільм навряд чи змінить вашу думку. Це знову те саме: феноменальна хореографія і бойові сцени, зняті зі стилем і смаком, але водночас усе це триває занадто довго, знову й знову покладається на ті самі прийоми, а майже не існуючий сюжет цьому точно не допомагає.
Єдина відмінність — це, мабуть, найсмішніший фільм із франшизи. У Джонах Віках завжди були елементи олдскульної фізичної комедії, але Балерина має найбільше комедійних моментів із усіх попередніх частин.
Мене все одно бісить, наскільки серйозно тут усе подано. У кадрі відбуваються найдивніші й найшаленішi бойові сцени в історії кіно, а всі персонажі при цьому виглядають так, ніби їх змусили бути тут силоміць. Ніхто з вас не може бодай трохи пишатися своєю роботою, ви, безрадісні покидьки? Хоч хтось міг би вигукнути: «Чорт забирай, ви бачили це? Я щойно зробив сальто в повітрі, стріляючи з базуки! Я — бог війни! Я ніколи не помру!» (і так, я розумію, що фактично описую серію фільмів Baby Assassins, яка є чудовою, і ви повинні її подивитись).
Наразі “Джон Вік” виглядає як франшиза про купу людей, які не хочуть тут бути. Джон не хоче тут бути. Єва, та сама «Балерина», не хоче тут бути. Персонаж Нормана Рідуса не хоче тут бути. Кейн із Джона Віка 4 теж не хоче тут бути. Цілий всесвіт найманців, які виконують свою роботу не з власної волі.
07. Спустошення (Havoc)
Про цей фільм мені особливо нічого сказати. З точки зору сюжету та сценарію Havoc — це цілком стандартний і передбачуваний бойовик з серії «копи проти бандитів». За звичайних обставин я б розкритикував цей фільм за банальність і відсутність фантазії.
На щастя, фільм зняв Ґарет Еванс — режисер “Рейда” першого і другого, та людина, яка буквально змінила підхід до постановки рукопашних боїв у бойовиках (навіть фільми Джони Віків не існували б у нинішньому вигляді без нього). А це означає одне: Havoc має офігізні екшен сцени. Це тупо розйоб. У кожній сцені — суцільне пекло: кулі розносять предмети на шматки, кістки тріщать, кров летить на всі боки. Абсолютне кіно. І його багато. Починаючи з середини фільму — це суцільний майже безперервний екшен до самих титрів.
Мені зайшло коротше.
06. Життя Чака
Я часто проводжу вільний час на сайті для кіноманів Letterboxd. І якось там я натрапив на найкращу рецензію, яку коли-небудь читав у житті — і це була рецензія на Життя Чака. Ось вона повністю:
“Справжнє диво. Шедевр. Емоційна епопея. «Це прекрасне життя» сьогодення. По-справжньому глибокий та ЧАРІВНИЙ. Найкраща екранізація Стівена Кінга.
Один з найпрекрасніших фільмів, коли-небудь знятих. Незабутній досвід. Порція гарного самопочуття.”
А потім оцінка — 3 зірки. З 5-ох можливих.
Довгий час я згадував цю рецензію і сміявся сам до себе. Думав, що це жарт. Але потім подивився “Життя Чака” — і зрозумів, що це була абсолютно правильна рецензія.
Бо так, під час перегляду, “Життя Чака” здавалося шедевром. Глибоко зворушливий фільм і такий, що змушує замислитися. Я був упевнений, що дивлюся один з моїх улюблених фільмів усіх часів. А потім він закінчився — і єдине, що я відчував: «Ну, непогано так. 7/10». І чесно — навіть Я не до кінця розумію чому так почуваюся.
Життя Чака — це новий фільм Майка Фленаґана. Я дуже люблю Фленаґана, значною мірою через те, що більшість його робіт — про смерть і горе. Я би сказав, що Фленаґан створив власний стиль того, що я називаю «смерть-позитивний горрор». У майже всіх своїх фільмах і серіалах він намагається уважно дослідити, як смерть впливає на нас і як ми з нею співіснуємо. Особливо мені подобається, що він жодного разу не скочувався в ту срану псевдо-філосовську хрінь, яку я ненавиджу, — що «смерть дає життю сенс». Фленаґан говорить про смерть і горе прямо, без прикрас.
“Життя Чака” вийшло майже кульмінацією цих тем: космічний горор, який водночас оплакує і святкує життя й смерть свого героя. І знову ж таки: під час перегляду плакати хотілося майже постійно. Це справді гарний фільм. Він мені дуже сподобався, і я б радив його всім — навіть тим, хто не фанат жахів.
Але я постійно чекав якогось великого емоційного удару наприкінці — і він так і не настав. Взагалі, фільм викладає свою головну ідею доволі рано. Можливо, це було навмисно: адже історія розгортається у зворотному хронологічному порядку — ми починаємо з великої емоційної кульмінації, а потім повертаємось назад. Можливо, вони справді хотіли, щоб фінал «заспокоїв» глядача.
До речі, автор тієї геніальної рецензії — користувач під ніком draculio. У них є телеграм-канал під назвою “кіночернетки”, де вони публікують тексти про кіно. Якщо цікаво — загляньте.
05. 28 років потому
Це був дивний фільм. Деякі режисерські рішення місцями викликають подив. Наприклад, режисер Денні Бойл і оператор Ентоні Дод Ментл чомусь вирішили, що їхньому фільму потрібні «kill-cam»-кадри в стилі відеоігор — щоразу, коли зомбі дістає стрілу в голову. І це навіть не найдивніше їхнє творче рішення. Увесь фільм, як виявилось, зняли на iPhone. Чому? Хто знає. І що цікаво — я б ніколи не здогадався про це, якби не прочитав десь після перегляду. Фільм виглядає прекрасно. Я й не підозрював, що Британія може бути такою красивою.
Я трошки сумнівався чи потрібен нам був взагалі цей фільм. “28 днів потому” був крутим, але водночас здавався цілісною завершеною історією. Продовження не було потрібно. Звісно, історію продовжили у “28 тижнів потому”. Цікаво, що “28 років” майже не пов’язаний сюжетно ні з одним із попередників. Він не лише ретконить деякі події 28 Тижнів, а ще й розповідає власну історію у світі зомбі-апокаліпсису, яка майже не має стосунку до подій 28 днів.
“28 років…” сприймається радше як темна постапокаліптична казка. Тут менше жанрових кліше про зомбі. Це скоріше метафорична історія про дорослішання з певними мітологічними елементами. Не можу сказати, що мені сподобалися всі творчі рішення — деякі здавалися дивними й дисонуючими. Але знаєтте, це навіть приємно. Я настільки звик до фільмів і серіалів, які взагалі не ризикують з режисурою, що стрічка на кшталт “28 років потому” відчувається як ковток свіжого повітря.
Особливо мені сподобалось ось що: це, мабуть, перший фільм про зомбі-апокаліпсис, де персонаж-псих, який пристосувався до життя в світі зомбі, і при цьому не є якимось маніяком-вбивецю, а просто приємним, спокійним чуваком (із деякими дивними замашками, але все ж). Саме тому я трохи хвилююся за прийдешнє продовження — Кістяний храм. Мені дуже сподобався фінал “28 років”, де Спайк тікає з дому і, здається, знаходить нову «родину» серед божевільних рейдерів. Це виглядало як гарне завершення історії Спайка: він нарешті знайшов «своїх людей». Але трейлери “Храму” вже натякають, що Джеймі та рейдери виявляться поганими — це якось банально.
У цілому ж мені фільм дуже сподобався. Напевно, це тепер моя улюблена частина трилогії. І це точно візуально найцікавіше кіно, яке я бачив цього року. Якщо ви нормально ставитесь до кривавих сцен (а їх тут чимало), то переглянути його варто хоча б заради візуального стилю.
А ще — я точно не очікував почути пісню Godspeed You! Black Emperor у фіналі голлівудського фільму 2025 року. Якщо ви не знаєте: це построк-гурт, і, мабуть, зараз це моя улюблена група. Вони досить нішеві й навіть трохи контроверсійні — зокрема через свою політичну активність, через що їхню музику вже не знайти на платформах на кшталт Spotify. Почути їх під час кульмінації — було дуже приємною несподіванкою.
04. Супермен
Попри всю мою критику, я не можу приховати того факту, що мені дуже сподобався новий “Супермен” Джеймса Ґанна. Він недосконалий і місцями хаотичний, але водночас щирий і красивий. Це саме той фільм, якого я просив наприкінці свого матеріалу про версію 1978 року: добрий, оптимістичний, веселий.
Я не можу не провести паралелі між цим фільмом і “Фантастичною четвіркою”. Обидва фільми намагаються повернути супергеройський жанр до його світлих, наївних витоків. Обидва прагнуть реабілітувати персонажів, яких Голлівуд роками паскудив. Обидва мудро вирішили не робити ще один оріджин сторі.
Цікаво, що First Steps має доволі міцну, добре структуровану історію, у той час як “Супермен” місцями виглядає трохи як безладна суміш елементів, які Ґанн намагався утиснути в один фільм. Проте “Супермен” мені сподобався більше. І все завдяки головному емоційному конфлікту між Суперменом і Лексом Лютором. Попри всі недоліки стрічки, це те, у що творці влучили на всі сто. Саме цей конфлікт рухає історію вперед.
Сцена, де Лютор кричить «1A!», уже стала мемом — і недарма. У ній він виголошує пристрасну промову про те, чому ненавидить Супермена, і настільки розлючується, що майже плаче. Він — втілення хейтера, ідеальний антагоніст, через якого легко провести паралелі з сучасними мільярдерами та автократами.
Як фанат Супермена я щасливий, що після стількох років ми нарешті отримали ще один гарний фільм про нього. Версія 1978 року досі залишається найкращою, ал
