Fat & Furious

Fat & Furious Ми пишемо критичні статті про кіно, серіали й відеоігри.

ЖАРИНИSholay, 1975Кільком індійцям, на яких я підписана на Твіттері, я задала питання: якби в мене був шанс подивитися л...
01/09/2025

ЖАРИНИ
Sholay, 1975
Кільком індійцям, на яких я підписана на Твіттері, я задала питання: якби в мене був шанс подивитися лише один індійський фільм за все життя, тільки один — який би ви порадили?
І кожен відповідав: “Шолай”, що у перекладі значить “Жарини”.
Цей фільм також крутили у СРСР, з великим успіхом, і наші батьки пам’ятають його під назвою “Помста і закон”, він лежить на Ютубі повністю, і з англійськими субтитрами, і в радянській озвучці, і я абсолютно рекомендую його подивитись так, як вам більше сподобається.
Бо він бомбезний. Я не знаю як це пояснити, але для індійців він значить стільки ж, скільки для покоління наших батьків — “Біле сонце пустелі”. Навіть більше, бо “Шолай” не просто розтяганий на цитати, він став свого роду “Розетським каменем” для індійського бойовика. В ньому і RRR, і KGF з Салааром, і Kill, і весь Всесвіт Локеша Канаґараджа, і багато інших індійських бойовиків у зародку. Раджкумар Хірані і Віджаєндра Прасад, найкращі сценаристи Індії на цей момент, визнають, що “Шолай” підштовхнув їх створювати власні історії. “Біле сонце пустелі” було фільмом культовим, але воно і близько не стало таким жанровим бустером, яким став “Шолай”. Воно не підштовхнуло розвиток радянського вестерна, не створило трамплін для режисера, і навіть для акторів, які зіграли головні ролі, не стало сильним кар’єрним поштовхом. Це все ще чудовий фільм, але “Шолай” був не просто фільмом, він був революцією.

Чому я тоді все одно згадую “Біле сонце пустелі”? Бо в нього є все ж таки багато спільного з “Шолай”. Насамперед це в обох випадках дуже проста історія, проста як двері: кілька відчайдухів захищають певну спільноту людей від бандитів. Є навіть певні паралелі в характерах трьох головних персонажів: розсудливий і сентиментальний Джай (Амітабх Баччан) схожий на Сухова, поривчастий і дикуватий Віру (Дгармендра) — на Саїда, відставний поліцейський інспектор Тхакур (Санджив Кумар) — на Верещагіна. В обох випадках героям протистоїть “людина без закона”, стихійний соціал-дарвініст, схильний до театральних жестів — в БСП це Чорний Абдулла, в “Шолай” — Ґаббар Сінґх (Амджад Хан).
Що приводить нас до жанрової схожості обох фільмів. Бо це вестерни. Чи то пак, істерни, бо дія відбувається на Сході.
А вестерн — це насамперед сетинг фронтиру. Це дія, що відбувається на краєчку цивілізації, де руки закону дуже короткі (в “Шолай” ця метафора реалізована через таку грубу символіку, що я аж зойкнула). Формальне право втрачає силу там, де останнє слово каже револьвер. Що ж залишається? Моральний закон всередині людини. Вестерн — це дуже морально-орієнтований жанр, який дозволяє показати людську натуру оголеною, без костюму й краватки. Яким ти станеш в ситуації, коли єдиним твоїм суддєю будешти сам? Якщо зухвалість, сила чи багатство дозволять уникнути покарання, за якими правилами ти гратимеш?
Авжеж, тут не можна не згадати передтеч, і насамперед “Сім самураїв” Куросави та американський римейк “Чудова сімка”, “Йоджімбо” того ж таки Куросави і “Доларову трилогію” Леоне. Як і в “Семи самураях” чи “Йоджімбо”, в “Шолай” двоє протагоністів наймаються до Тхакура Сінґха за гроші. Як і в цих фільмах, згодом повстає питання, а чи варто за гроші накладати головою. Як і в цих фільмах, герої знаходять дещо більше, ніж гроші, і кажуть собі: так, заради цього — варто.
Автори сценарію, Салім Хан і Джавед Ахтар, не приховували того, що надихалися “Чудовою сімкою” та “Одного разу на Дикому Заході”, і були не від того, щоб позичати сюжетні елементи в інших індійських вестернів, таких як “Моє село, моя країна” Раджа Кхосли (в якому зіграв той-таки Дгармендра). Однак запозичення запозиченнями, а саме цей творчий дует зробив в індійському кіно революцію.
До них бути сценаристом в Індії означало бути літературним поденником. Їхніх імен не вказували в титрах, а гонорар складав від 500 до 1000 рупій, що навіть з поправкою на інфляцію було небагато. Частенько одна людина писала історію, друга — докладний сценарний план, а третя — діалоги. Якість письма не цікавила продюсерів — вважалося, що головне роблять режисер і “зірка” у головній ролі. Сценарій не мав торкатися гострих тем сучасності — навпаки, його задачею було дати глядачам втекти від реальності.
У Салім-Джаведа (так, цих авторів скоро стали писати через дефіс, як одну людину, і багато хто думав, що це і є одна людина, Салім Джавед) були на цю тему свої міркування. Вони вважали, що тікати від сучасної проблематики не можна. В їхніх сценаріях з’явилися бідність, політична і поліцейська корупція, алкоголізм, родинний аб’юз, гендерна нерівність. Навіть у такій, здавалося б, легковажній комедії
як “Сіта і Гіта” ряд цих тем зачіпається. Так, “Сіта і Гіта” теж знятий за їхнім сценарієм.
Але це не головне. Головне те, що Салім-Джавед підійшли до питання продумано. Вони почати вивчати закони драматургії і створювати добре структуровані трьохактні сюжети, в яких кожна перипетія служила розвиткові конфлікту або характерів. На відміну від слабкоструктурованих романтичних любовних історій, якими тоді повнився індійський кінематограф, сценарії Саліма-Джаведа пропонували не лише сентиментальну залученість глядача, а реальний інтерес до розвитку подій.
Давайте роздивимось, як це працює, на прикладі “Шолай”. Після короткої інтродукції інспектора Тхакура ми поринаємо у його флешбек, в якому він супроводжує заарештованих Джая і Віру на потязі в буцегарню, але тут на потяг нападають дакойти, і двоє дурисвітів разом з інспектором поліції вимушені битися пліч о пліч. Але справжній момент характеристики для наших героїв настає, коли після перемоги поранений інспектор падає непритомний, і перед друзяками постає моральна дилема: вшитися і залишити інспектора помирати чи надати йомудопомогу і ризикнути трафити-таки до цюпи? Але оскільки інспектор живий і розповідає цю історію, ми вже знаємо, що обрали Джай і Віру. Надалі ми бачимо обох довбограїв в іхньому природному середовищі: власне, у цюпі, куди вони потрапили за власним бажанням, щоб через приятеля отримати винагороду за власне піймання. Тюремний сіквенс здається затягнутим, але неможливо не реготати над начальником тюрми, який косплеїть Гітлера (Вікас Ананд). Лише на 38 хвилині наші герої знову зустрічають Тхакура і приймають його пропозицію. Але ці 38 хвилин не відчуваються як згаяні. Фільм у цілому йде три години, але ви не пошкодуєте ні про одну хвилину цього часу. Кожен персонаж згодом “вистрілить” — і балаклива та нескорима Басанті (все та ж Хема Маліні), і мовчазна стоїчна Радга (Джая Бгадурі), і сліпий імам зі своїм сином-підлітком (А. К. Хангал і Сочін Пілгаонкар) і всі-всі-всі. В кожного буде своя “зоряна мить”.
Цікаво, що після виходу критика понесла фільм по кочках. Його називали “Остиле вугілля”. Писали, що це “безплідна трансплантація вестерна у індійський ґрунт”. На прем’єр-показах тестри були повні, але публіка не реагувала в звичній манері — ніхто не свистів, нетанцював у проходах, не кричав слова підтримки героям і не лаяв лиходіів. Люди наче не знали, як реагувати. Але протягом трьох тижнів черги до кас тільки зростали. В народі сприятливі відгуки одразу почали поширюватися з вуст у вуста, і фільм, знятий за 30 мільйонів рупій, звбрав касу у 350 мільйонів. Ще 250 він зібрав під час повторних прокатів і показу за кордоном (в тому числі й в СРСР).
Якої би вам ще дати цікавої трівії?
Спочатку інспектора Тхакура хотів грати Дгармендра. Режисер Рамеш Сіппі не міг йому відмовити напряму, але сказав, що в такому разі Санджів Кумар гратиме Віру і весь час буде за сценарієм залицятись до Басанті, яку грала Хема Маліні, за якою упадали обидва актори. Дгармендра погодився на роль Віру, і зрештою одружився з Хемою Маліні. З Баччаном було простіше: він ще два роки тому одружився з Джаєю Бгадурі.
На 3Д версію фільму в 2014 році витратили у 8 разів більше, ніж на зйомки оригіналу (з урахуванням інфляції). Цей ремастерінг зібрав у Пакістані більше грошей, ніж будь-яке сучасне індійське кіно.
Сцена, в якій Джай невдало сватає Басанті за Віру, була взята з реального життя, коли Салім Хан намагався висватати за Джведа Ахтара Гоні Ірані.
Злодюга Ґаббар Сінгх так полюбися глядачам, що актор Амджад Хан підняв продажі печивок вдвоє, коли знявся в рекламі в образі Сінгха.
Зараз важко це уявити, але продюсерам не подобався Амітабх Баччан на роль Джая. Це здається дивним, адже він на той момент вже знявся в іншому культовому фільмі за сценарієм Саліма-Джаведа, “Ланцюг” (ми писали про нього тут https://t.me/indianmovieslave/178). Але штука в тому, що “Ланцюг” знаходився у пост-продакшені і ще не вийшов у прокат, тому Баччан залишався “темною конячкою”.
Фільм знімали два роки. За цей час Джая Бгадурі-Баччан встигла виносити й народити Швіту Баччан, а на прем’єрі вона була вагітна Абішеком Баччаном.
Салім Хан був батьком актора Салмана Хана. Джавед Ахтар — батьком актора Фархана Ахтара.
А в цілому це бомбезний фільм, вйо дивитися.

P. S. Поки наш батальйон перебуває на відновленні, я спробую подивитись ще одну класику за сценарієм Саліма-Джаведа, Deewaar (у радянському прокаті йшов як “Стіна”). А зараз нагадую, що наша рота збирає на міні-екскаватор, посилання на збір в коментах. Маленьких донатів не буває, а репост взагалі безцінний.

"Персні Влади" збивають мене з пантелику Дуже легко забути, яким величезним дивом була трилогія «Володар Перснів» Пітера...
25/08/2025

"Персні Влади" збивають мене з пантелику

Дуже легко забути, яким величезним дивом була трилогія «Володар Перснів» Пітера Джексона. Оригінальний роман Толкіна вважається монументальним шедевром літератури, який практично створив цілий новий жанр. Декілька десятиліть його вважали одним із тих великих творів, які неможливо повноцінно адаптувати в форматі кіно.
І все ж у 1997 році тоді маловідомий новозеландський режисер зробив неможливе. Він якось переконав велику студію дати йому зняти епічну дорогущу трилогію «Володаря Перснів» — у часи, коли практично ніхто не створював такі масштабні кінематографічні франшизи. Джексон та його надзвичайно талановита команда створили три великі кіношедеври та в процесі зробили революцію у світі кіно.
Але особливо дивовижним мені здається те, що вони створили надзвичайно точну адаптацію Толкіна. Адаптації книжок в кіно це складна тема, адже завжди знайдуться фанати, які залишаться незадоволеними, незалежно від того, наскільки гарною є кінострічка сама по собі. Звісно, я не можу стверджувати, що всі без винятку фанати творів Толкіна були на 100 % задоволені трилогією — це просто неможливо. Але здається в цілому у глядачів є такий от консенсус, що Джексон зробив ідеальну адаптацію. У моєму оточенні багато величезних фанатів Толкіна — одна з них є співавторкою на цьому блозі — і вони завжди обожнювали фільми Джексона.
І через це більшість з нас з жахом чекали того дня, коли хтось інший спробує посягнути на твори Толкіна у форматі кіно. Ми знали, що це станеться рано чи пізно. Адже ми живемо у світі, де корпорації завжди намагаються вичавити якомога більше грошей із будь-якої властивості, яка має бодай крихту культурної релевантності. І «Володар Перснів» містить цієї релевантності аж через край.
Так, технічно є можливим, що хтось створить ще одну чудову екранізацію Толкіна, але шанси, що ця конкретна блискавка вдарить вдруге були мізерно низькими. Одного дня хтось таки спробує зробити ще одного «Володаря Перснів», і їм доведеться порівнюватися з трилогією Джексона — і, майже напевно, не на користь нового твору.
Знаю, що деякі вже кричать мені «Гобіт» (Hobbit Trilogy). І дозвольте поділитися надзвичайно непопулярною думкою: я вважаю, що ці трі стрічки були досить непоганами. Мені вони сподобалися. Можливо, тому що я не такий вже й великий фан «Гобіта». Або, можливо, тому що я такий великий фан Пітера Джексона.
Коротше, я вважаю, що ті фільми були хорошими. І не думаю, що вони якимось чином серйозно зіпсували репутацію «Володаря Перснів». Та повернімося до основної теми статті.
Коли спочатку з’явилися новини, що Amazon купив права на нову екранізацію Толкіна та планує зробити величезне дороговартісне телешоу, я не знав, що і думати. Одне було зрозуміло: це шоу точно стане величезною подією у попкультурі.
Це могло піти двома шляхами: або воно виявиться хорошим, і ми всі будемо вражені, що хтось інший, окрім Джексона, зробив пристойну адаптацію Толкіна, або це стане величезною катастрофою, яку всі ненавидітимуть. Третього не дано.
Нарешті шоу вийшло. І мій прогноз не збувся: воно не стало улюбленим і не стало ненависним. Воно просто появилося і зникло, не викликавши великого ажіотажу.
Ну, це не зовсім правда. Очевидно, що шоу зазнало великої негативної реакції ще до виходу (про це поговоримо пізніше), і, якщо вірити представникам Amazon, перший сезон подивилися понад 25 мільйонів їхніх підписників.
І вони зараз знімають наступні сезони, тож можна принаймні припустити, що воно було достатнім успіхом, щоб Amazon продовжував цю вечірку.
Попри весь цей хайп та потенціал, шоу вийшло майже непомітним. Ніхто у моєму оточенні навіть не звернув на нього увагу, і я не бачив великої дискусії онлайн. Я визнаю, що це може просто обмеження моєї точки зору. Прем’єра першого епізоду була у вересні 2022 року, коли я і майже всі, кого я знав, були занадто зайняті війною, яка тоді відбувалась у наших життях.
Слідкувати за сучасним медійним простором тоді не було пріоритетом для усіх нас. Але це не означає, що ми були повністю відрізані від світу, правда ж? Ми все ще сиділи в інтернеті, дивилися нове кіно та серіали. Багато з нас провели частину 2022-го в захваті від індійського фільму «RRR», який навіть не був доступний у нашій частині світу.
Тож факт, що вийшов новий «Володар Перснів», а ми, здається, й не помітили — це було… неправильно. Просто якось неправильно.
Я подивився перший епізод «Перснів Влади» десь через день-два після його прем’єри онлайн. Ми дивилися його з мамою і наприкінці у нас обох була лише одна емоція – повна розгубленість. Ми трошки були в шоці від того, що щойно побачили. Нічого в цьому шоу не здавалося цікавим чи захоплюючим, і після його завершення було важко навіть пригадати, що там взагалі відбувалося у сюжеті. Це був абсолютно ніякий перший епізод.
Я кинув серіал одразу, але мама продовжила дивитись. Зрештою вона написала власну критику, яка свого часу здається усім вам дуже сподобалася.
Пройшло майже три роки з моменту тієї прем’єри. Вже вийшов другий сезон, третій у розробці. І раптом у мене виник цей дивний порив дати «Персням влади» другий шанс. Я так іноді роблю — навіть якщо певний твір мені не подобається, я пробую подивитися його ще раз, бо можливо в процесі з’являться цікаві думки або я щось знайду для себе щось нове.
І мені от просто здавалося, що «Персні Владиr» варті моєї уваги. Я відчував, що мушу якось сформулювати своє це старе невдоволення і, можливо, оцінити серіал з якоїсь нової точки зору.
Тож кілька днів тому я знайшов трохи вільного часу і сів подивитись другий епізод першого сезону. І я нудьгував, як чорт, увесь час.

Дозвольте мені заздалегідь сказати, що я не якийсь великий фанат Толкіна. Принаймні наразі. Я люблю «Володаря перснів», мені не подобається «Гобіт», і я ще не читав «Сильмариліон» та все інше що професор мав змогу написати або придумати. Тож я не з тих людей, які ненавидять «Персні влади» через те, що вони нібито зіпсували лор Толкіна чи щось таке. Мені начхати на все це. Я проста людина, і я хочу подивитися гарний серіал.
Я також хотів би думати, що мене не так вже й важко задовольнити. Значну частину свого дитинства й підліткових років я дивився майже виключно жахливі російсько-українські серіали. Деякі з них були настільки поганими, що «Кімната» Томмі Вайсо виглядає більш-менш пристойним твором у порівнянні з ними.
Якщо серіал захоплює, якщо сценарій хороший або якщо режисери роблять щось унікальне й креативне — я задоволений. Якщо все це є, то скоріше за все, мені сподобається ваш серіал.

І все ж я не можу пригадати, коли востаннє бачив серіал настільки ж нудний, як «Персні влади». Чи є в світі гірші серіали? Так, безперечно. На думку спадає «Відьмак: Blood Origins». Він, мабуть, гірший за “Персні Влади”.
Але водночас мені навіть трохи більше сподобався той «Відьмак». Сподобався саме тому, що був настільки сміховинно поганим. Якщо говорити у термінах «об’єктивної критики», то, гадаю, можна сказати, що «Персні влади» є кращим серіалом з цих двох. Але в моїх очах це чомусь робить його гіршим. “Персні Влади” знаходяться в цій жахливій зоні, де воно недостатньо хороше, щоб його було цікаво дивитися, але й не настільки погане, щоб перетворитися на повну самопародію. Цей серіал просто не викликає у мене жодної емоційної реакції.
З віком я починаю відчувати, що це от найгірше, чим може бути витвір мистецтва. Адже мета мистецтва, зрештою, полягає в тому щоб викликати в нас емоції. Навіть якщо це будуть емоції на кшталт ненависті чи презриства — це все одно частковий успіх, навіть якщо автор не прагнув саме такої реакції. Не викликати взагалі жодної в мене емоції — це настільки величезний провал для будь-якого твору мистецтва, що це навіть можна трохи вважати досягненням. І саме тому, мабуть, я зараз і пишу цей величезний текст. Мені потрібно докопатися до суті. Мені потрібно зрозуміти, чому «Персні влади» залишають мене настільки байдужим.

Нічого не відбувається

Я спробую дати короткий переказ того, що відбувається у перших двох серіях «Перснів влади», щоб ми всі були на одній хвилі.
Події шоу розгортаються за тисячі років до подій «Гобіта» та «Володаря перснів». Колись був великий злий чувак на ім’я Морґот, який наробив багато лиха, а потім був переможений. Але, схоже, він залишив після себе свого слугу — Саурона, і той, очевидно, також планує витворяти якесь велике погане лихо. Я не зовсім упевнений у цьому останньому моменті, але припускаю, що так воно і є, бо інакше сюжету просто не буде.
У «Перснях влади» технічно є чотири основні сюжетні лінії, які відбуваються паралельно одна одній.
Перша — це пошуки Саурона Ґаладріель, яка хоче зупинити його від усього того, що він там задумав. На початку першої серії вона зі своїм загоном ельфів вже кілька років його шукає, але так і не може знайти. Інші ельфи починають думати, що вся ця війна давно скінчилася, і Саурон, мабуть, або мертвий, або просто неактивний, тож шукати його — марна справа. Але Ґаладріель певна, що він десь існує. Чому? Ну, бо Саурон, схоже, залишав свої геймерські тегі усюди, де з’являвся. Я не дуже розумію, чому це означає, що він точно живий та активний. Цілком можливо, що він залишив ці знаки ще під час війни з Морґотом або навіть до неї. Але для нашої Ґаладріель цього достатньо, щоб продовжувати пошуки.
Друга сюжетна лінія про ельфа-рейнджера Арондіра, який наглядає за кількома людськими селами і ще крутить роман з місцевою людською цілителькою. У першій серії він із подругою бачать, що сусіднє село хтось або щось повністю знищив кілька днів тому. І це, власне, все, що ми бачимо з цієї лінії у першій серії. У другій серії вони починають розслідувати глибше: Арондір спускається у тунель під зруйнованим селом, потрапляє в полон, і ми отримуємо підтвердження, що за всім цим, ймовірно, стоять орки.
Третя сюжетна лінія про купку гобітів, які мирно собі живуть, аж поки одного дня поряд із їхнім селом падає метеор, а всередині вирви від нього вони знаходять дивного чоловіка, який дивом вижив. Це події першої серії. У другій серії кілька гобітських дітлахів намагаються приховати цього загадкового чоловіка від інших гобітів.
Четверта сюжетна лінія стосується Елронда. Його відправляють служити ельфійському ковалю Келебрімбору, щоб допомогти побудувати велику нову кузню. І все — це вся зав’язка четвертої та останньої сюжетної лінії. Неймовірно захопливо.

Першою великою проблемою сюжету цих двох серій є те, що в жодній із сюжетних ліній немає відчутної антагоністичної сили. Якщо ви пам’ятаєте, кілька років тому, в іншому тексті про «Любві, смерті + Роботів», я писав коротке пояснення основ хорошої драми за Девідом Маметом. Суть така: персонаж чогось хоче, на його шляху є перешкоди, і процес подолання цих перешкод і створює конфлікт. Логічно, правда?
Так от, у перших серіях «Перснів влади» перешкод майже немає. Ґаладріель хоче знайти й зупинити Саурона. Добре, але що саме робить Саурон? Він взагалі там є? Чи станеться щось погане, якщо ми не знайдемо його вчасно? Як я вже казав, вони шукають його та й не знаходять нічого. Якщо навіть немає ознак його присутності, то важко уявити, що він творить щось страшенно лихе чи небезпечне.
Така сама срака є і у сюжетній лінії Арондіра. Хтось знищив село й убив усіх жителів. Це все, що ми дізнаємося в першій серії. А в другій — лише те, що, ймовірно, за цим стоять орки. Вибачте, але цього явно недостатньо, щоб утримати мою увагу протягом двох годин серіалу. Це навіть не повноцінна зав’язка. Для порівняння подивімося на шоу Netflix «Королівство» (킹덤). У перших двох серіях авторам вдається швидко вибудувати цілий бекґраунд королівства Чосон, додати купу палацових інтриг із змовою проти законного спадкоємця трону, показати головний конфлікт героя Лі Чхана, який вимушено бере на себе роль короля у надзвичайно неспокійні часи. І на додачу там ще й зомбі! До речі, ми знайомимося з ними дуже швидко. У першій серії нам показують, що вони існують, а вже в другій Лі Чхан стикається з першим зомбі й бачить, яку величезну загрозу вони становлять для королівства. Якби «Королівство» знімали творці «Перснів влади», то, мабуть, ми побачили б першого зомбі тільки в п’ятій серії.
Як ви можете здогадатися, сюжетні лінії з гобітами та Елрондом також не мають реального конфлікту чи загрози. І це було б нормально само по собі. Не кожна сюжетна лінія мусить рухати історію вперед. Але з огляду на те, що дві головні лінії нікуди не квапляться, решта дві починають виглядати як величезна трата часу.
Інше, що мене страшенно дратує, — це наскільки неймовірно тупо поводяться усі персонажі.
Перша серія закінчується тим, що Ґаладріель пливе у Валінор, де могла б прожити вічне мирне життя. В останній момент вона змінює своє рішення, обирає продовжити пошуки Саурона та й просто стрибає за борт посеред океану. Коли я це вперше побачив, то був відверто шокований. Подумав: «Добре, мабуть, вони просто не зняли все як слід. Можливо, човен був ще не надто далеко, і Ґаладріель могла просто доплисти до берега, який вона бачить».
Але ні. Вона справді стрибнула посеред океану. Уся друга серія присвячена тому, як вона безцільно плаває у цих водах, намагаючись утекти від великої голодної риби. Я трошки в ахуї. Навіщо вона це зробила? Чого в біса, вона думала, що виживе в цьому сценарії? Вона навіть не намагається розвернути човен. Перше, що спадає їй на думку – стрибнути в океан.
І знаєте, я розумію, що вони намагалися тут показати. Вони хотіли підкреслити одержимість Ґаладріель, що вона хоче виконати свою місію аж до межі саморуйнування. У першій серії навіть є сцена, де вона бачить своє відображення у крижаній стіні й починає бити його кулаками. Дякую, перший клас з курсу Символізму, я все чудово зрозумів.
Але є ж між саморуйнуванням і самогубчою дурістю величезна різниця. Стрибнути з корабля посеред океану без жодних шансів на виживання — це не показує, що Ґаладріель одержима. Це показує, що вона претендує на цьогорічну Премію Дарвіна.
Те саме з Арондіром. У другій серії він із подругою знаходять тунель, який, імовірно, використали для нападу на зруйноване село. Арондір вирішує спуститися в цей тунель. Сам. Замість того, щоб зачекати на підкріплення. І знову — чому він думає, що здатен вижити в цьому тунелі? Хто б не вирив цю нору, він, скоріш за все, великий, злий і небезпечний, а сам тунель — його домівка Чому Арондір думає, що самотужки впорається з загрозою, яка вже знищила ціле село?
Нарешті, сюжетна лінія Елронда. Щоб збудувати нову розкішну кузню, Елронд вирішує залучити до роботи гномів. А він, на щастя, вже є приятелем з принцом гномів Дуріном IV-им. Тож Елронд вирушає до гном’ячої фортеці Казад-Дум, щоб попросити допомоги від своєго старого приятеля. Але прямо біля воріт йому кажуть котитися геть. І тоді він одразу ж викликає Дуріна на sigin-tarâg — змагання у розбиванні каменю. Якщо Елронд перемагає, він отримує якусь винагороду. Якщо програє — його виганяють з усіх гном’ячих королівств назавжди. І Елронд програє. Із тріском програє. Схоже, в нього навіть не було жодного плану. Він побачив, що його не вітають у Казад-Думі, і замість того, щоб з’ясувати причину чи спробувати знайти інший вихід, він одразу вибрав варіант, який міг коштувати йому вигнання з усіх гном’ячих земель. Заради чого? Щоб отримати кількох гномів для будівництва якоїсь вежі? Чому це настільки важливо? Що станеться, якщо Келебрімбор не отримає собі нову кузню?
Як би там не було, Елронду все ж вдається вийти переможцем. Він просить Дуріна провести його до виходу, і під час цієї прогулянки вони нарешті спілкуються, й ми дізнаємося, чому Дурін такий злий на Елронда. Виявляється, той не навідував свого старого приятеля вже чимало часу. Приблизно 20 років, якщо бути точними. Елронд дещо здивований, що це така велика справа, але Дурін пояснює: річ у тім, що він — ельф, а ельфи рідко замислюються про час, адже живуть настільки довго, що вони майже безсмертні. І це, мабуть, був єдиний більш-менш цікавий момент для мене за всі перші дві серії шоу. Нарешті з’явилася цікава ідея: конфлікт, що виникає через різницю у сприйнятті часу між двома расами. Я вже так шалено нудьгував, що ця маленька деталь здалася ковтком свіжого повітря. Боже мій! Нарешті щось відбувається в цьому серіалі!
Але моє захоплення було недовгим. Потенційно цікавий конфлікт швидко зводиться до банальнішого: Дурін сердиться, бо Елронд пропустив його весілля, а потім і народження дітей.
По-перше: як Елронд може бути таким дурним? Як він не розуміє очевидної проблеми в тому, що не відвідував свого друга понад 20 років? Він що, немовля-ельф на цьому етапі? Він нічого не знає про світ? Це другий раз, коли він спілкується зі смертним неельфом? Бо мені здається, навіть інший ельф трохи образився б, якби вони були друзями, а Елронд не виходив з ним на зв’язок два десятиліття.
По-друге, аргументи й самого Дуріна мене теж не переконують. Ти справді настільки злишся на старого друга за те, що він пропустив твоє весілля, що готовий вигнати його назавжди?
І по-третє: навіщо, в біса, ми витрачаємо час на все це? Це друга серія епічного фентезійного серіалу, а ми приділяємо значну її частину дріб’язковим образам двох мужиків і якимось ельфійським бізнес-справам. Уявіть, якби трилогія «Володар перснів» виглядала так. Уявіть, що причиною небажання Теодена вирушити воювати за Ґондор було б те, що Денетор не прийшов на його парубоцьку вечірку
Урешті-решт все закінчується добре для Елронда. Дурін змилостивився й вирішив познайомити ельфа зі своєю дружиною та дітьми перед від’їздом. А потім дружина настільки приязно сприйняла Елронда, що наполягла, аби той залишився на вечерю. Це дало йому змогу запітчити Дуріну проєкт будівництва кузні. І на цьому етапі, здається, усі вже забули, що за гном’ячими законами Елронда все ще мали вигнати з усіх королівств. Схоже, ті старі традиції — просто порожня фігня, на яку ніхто особливо не зважає.

Постійні відсилки
У «Перснях влади» просто неймовірна кількість відсилок та референсів до трилогії Пітера Джексона. І ні, не до книг Толкіна, а саме до екранізацій. Серіал напряму запозичує цитати, моменти чи навіть цілі сцени з трилогії Джексона, навіть коли йдеться про сцени, яких не було в книжках. Якщо хочете переконатися — дуже раджу відео есей від Youtube-каналу Pentex Productions, де докладно пояснюється, наскільки «Персні влади» тримаються на ностальгії глядачів за трилогією Джексона.
Але навіть це дуже ретельне відео не передає, наскільки божевільними подекуди є ці відсилки. Ось приклад, який мене особливо дратує:
На початку другої серії дві маленькі гобіточки знаходять кратер, де раніше впав метеор. Кратер повний вогню та тліючої землі. Одна з гобітів випадково перечіпається й падає вниз. І, опинившись унизу, зупиняється на мить і каже: «Воно не гаряче».
Ми ж усі бачимо, що вони тут роблять, правда? Це відсилка до тієї сцени з «Братерства персня», де Ґендальф дістає Перстень із каміна й передає Фродо, кажучи: «Він холодний». Єдина причина, чому ця сцена в «Перснях влади» написана саме так, — нагадати нам про той момент із «Братерства». Але жодного сенсу в цьому немає. Чому Ґендальф казав це в оригіналі? Бо перстень справді холодний, попри вогонь у якому він щойно лежав. І причина цього, як я завжди вважав, у тому, що перстень магічний. Далі у фільмі ми бачимо, що його неможливо знищити жодними звичайними засобами, тож цілком логічно, що вогонь теж на нього не діє. Або ж справа в тому, що перстень був викутий у вогні Ородруїна, який настільки гарячий, що звичайне полум’я ніщо в порівнянні.
А тепер — чому гобіточка каже «Воно не гаряче», коли падає на тліючу землю? Так, це повідомлення для глядачів: мовляв, і справді, земля тут не гаряча. Але чому? Вогонь від удару метеора явно вплинув на все довкола — на ґрунт, на рослини. Чому ж він не впливає на гобітів? Це що, магічне полум’я настільки делікатне, що не шкодить живим істотам? Ми ж усі знаємо відповідь: жодної причини немає. Це просто спосіб сказати нам: «Бачите? Це так само, як у тому Володарі перснів, який ви так любите».
Найбільше мене тут дратує саме ця репліка гобіточки. Я б спокійно сприйняв сцену, якби все залишилося, але вона, підвівшись у кратері, просто сказала щось на кшталт: «Усе гаразд». Але вона має сказати саме цю фразу — бо вона віддалено схожа на слова Ґендальфа з оригіналу.
І подібне є всюди в «Перснях влади». Відсилок — великих і малих — стільки, що це часом просто доводить мене до сказу. Доки починає здаватися, що кожне найменше рішення творців — це лише спроба імітації трилогії Джексона. Наприклад, коли Арондір спускається в тунель, камера робить швидкий доллі-зум, щоб показати, наскільки далеко той тунель тягнеться. І я не міг позбутися думки, що цей прийом вставили тільки для того, щоб нагадати нам, як у «Братстві персня» доллі-зум уперше використали в момент, коли Фродо відчуває наближення Назґула. Так, можливо, це звучить як перебільшення. Звісно, Пітер Джексон не вигадав доллі-зум як техніку. Але зважаючи на те, наскільки бляклою й невиразною є режисура та операторська робота у «Перснях влади» решту часу, то кожного разу, коли вони роблять щось бодай трохи цікаве з візуалом, я не можу не подумати, що це знову ще одна клята відсилка.
А ось річ, яка мене справді вразила, і про яку я дізнався лише з того відео від Pentex: виявляється, Amazon взагалі не володіє правами на трилогію Джексона. Так, дурний я, просто припустив, що коли Amazon купив права на франшизу, то отримав усе. Я-то думав, що це ситуація на кшталт «Дісней купує Зоряні Війни». Але ні. У них немає прав на трилогію Джексона, ані на її іконографію. Тобто вони витрачають значну частину шоу, вшановуючи серію фільмів, яка їм не належить. Виходить, вони фактично роблять безкоштовну рекламу конкуренту.
Хіба це не сумно? Люди, які стоять за «Перснями влади», настільки невпевнені у своїх силах створити щось власне й культове, що не можуть утриматися від того, щоб їздити на спині репутації та успіху фільмів, до яких вони не мають жодного стосунку. І все це заради чого? Вони справді думають, що глядачі будуть плескати, як радісні тюлені, щоразу, коли впізнають щось із оригінальної трилогії? Ну, даремно. Бо зрештою саме фанати тієї трилогії стали найбільшими критиками цього шоу.

Технічна сторона
Можна я просто скажу, що цей серіал виглядає, ну той… трохи потворно? І складно навіть пояснити чому саме. У «Перснів влади» є те, що я називаю «надмірно дорогий вигляд»: коли чітко видно, що на екрані продукт із величезним бюджетом, але з якоїсь причини це не перетворюється на приємну або ж вражаючу картинку. У серіалі часом трапляються гарні моменти — наприклад, загальний план гір чи якийсь там ширококутний кадр із краєвидом. Але здебільшого картинка така болісно блякла й без натхнення.
Моє єдине припущення, чому це виглядає саме так, — можливо, серіал просто не призначений для перегляду на екрані мого ноутбука. Нещодавно я був в магазині електроніки, де на величезних LED-телевізорах крутили трейлери фільмів і серіалів у максимальному резолюшені. Одним із них були «Персні влади». Не можу сказати, що операторська робота раптом стала красивішою на такому величезному екрані, але виглядало дуже чітко: багато дрібних деталей у костюмах і декораціях. І саме цього найбільше хочуть люди, які купують такі великі телевізори — щоб було що показати в усій красі 4K. Але я відволікся.
Чому ж серіал виглядає так непривабливо? У мене є кілька здогадок. Частково справа, безумовно, у вже згаданій іконографії трилогії Джексона. Як я вже казав, Amazon не володіє цією іконографією, але явно наказав художнім відділам копіювати стиль фільмів настільки близько, наскільки можливо. І в результаті маємо щось дуже похідне й без натхнення. Як фанатська версія професійної роботи.
Ще одна річ, яка мене дратує, — це те, як серіал передає масштаб за допомогою масовки. У «Перснях влади» майже завжди все виглядає дуже тісним і вузьким, незалежно від контексту. В одній сцені ми бачимо натовп людей, які зібралися провести батальйон солдатів на війну. І знову — практично пряма копія аналогічної сцени з «Повернення короля». Цей приклад теж є у відео Pentex. Але зверніть увагу, як зняті ці сцени. У «Поверненні короля» — ряди й ряди людей, що тягнуться далі, ніж може охопити камера, й усе це здається грандіозним. У «Перснях влади» — це приблизно 50 жителів і 20–30 солдатів між ними, стиснуті в маленькій декорації, яка мала б бути жвавою вулицею великого міста. Це виглядає майже смішно.
Я навіть не зовсім впевнений, у чому тут була спочатку проблема. Це ж не брак грошей, правда? «Персні влади» — один із найдорожчих серіалів усіх часів, якщо не найдорожчий. Може, справа у самій масовці? Amazon має якісь конфлікти з профспілкою акторів масовокі не може заплатити достатньо, щоб вони працювали в їхніх шоу? Або ж у декораціях? Вони, мабуть, побудували багато павільйонів, але потім з’ясувалося, що на них важко знімати, тож у кадрі неможливо розмістити велику кількість людей одночасно? Якщо так, то це навіть іронічно, бо якщо повернутися, наприклад, до «Братства персня», то величезні шматки фільму були зняті просто на відкритому повітрі, у звичайних лісах. Не кожна сцена відбувалася у вигадливих фантастичних локаціях — часто це були люди в костюмах і гримі, що бігали в хащах. Але це працювало, бо Джексон умів максимально ефективно знімати такий матеріал. Деякі з найкрасивіших кадрів якраз використовують перевагу відкритого простору.
І от, як я вже казав, я не просунувся далі перших двох серій, але мені було дуже цікаво подивитися, куди ж пішов цей гігантський бюджет серіалу. І в мене ще залишалося кілька днів безкоштовного пробного періоду Amazon Prime, тож я подумав: «А чорт із ним! Пропустимо вперед і глянемо якусь велику битву, а може й дві, га?». Тож я так і зробив — і вони виявилися напрочуд посередніми. Нижче я залишу посилання на одну зі сцен, які подивився на Youtube, а потім розберу ще кілька проблем у ній:
https://www.youtube.com/watch?v=ww2l_iv11fk
Перша проблема помітна з самого початку: сцена неймовірно темна. Звісно, це не найгірше, що я бачив. Особисто для мене сцена ніколи не стає настільки темною, щоб я взагалі не розумів, що відбувається. Але все одно — це досить погано й без жодної вагомої причини. Екшн-сцени, особливо масштабні батальні сцени, як ця, дуже залежать від здатності глядача швидко розпізнати, де хто знаходиться в кадрі й що роблять персонажі. Саме тому більшість режисерів зазвичай уникають знімати такі сцени вночі чи в якомусь темному середовищі. Але це не якесь жорстке правило, якого неможливо обійти. От знову ж, згадайте «Дві вежі» Джексона та їхню фінальну битву. Вона теж відбувається вночі, але при цьому все виглядає чітко й зрозуміло. Бо Джексон і його команда поставили світло максимально кінематографічно: правильно виставлені акценти, тіні, точки уваги тощо. Один мій знайомий у твіттері нещодавно розповідав, що під час зйомок однієї з таких сцен член знімальної групи запитав у Джексона: «А звідки у світі фільму має бути це світло?» — на що Пітер відповів: «З того самого місця, звідки надходить музика». Це просто шикарна відповідь, і мені немає чого додати.
Ще одна проблема — монтаж. Восьма секунда відео: Арондір бачить, як до стіни, яку він захищає, рухається величезний троль. Арондір кричить, що троль не повинен дістатися до стіни, і починає стріляти з лука. Потім ми бачимо іншого самотнього лучника неподалік, який також стріляє. І через те, як ці два кадри склеєні, момент виглядає ненавмисно комічним. Наче Арондір віддав наказ лише самому собі та цьому одному-єдиному лучнику. Але ж я точно знаю, що це не так! Далі в сцені ми бачимо інших лучників на тій же стіні, які теж стріляють у троля. То чому їх не показати саме в той момент, коли Арондір вигукує команду? Це ж елементарне правило монтажу: командир віддає наказ — наступний кадр показує солдатів, які цей наказ виконують. Причина і наслідок.
І ще одна дрібниця, яка мене особисто бісить. Визнаю, це вже чисто моє занудство. У сцені багато уваги приділяють тому, щоб показати, який цей троль величезний, небезпечний і, головне, важкий. Він рухається повільно, одним кроком може розчавити солдата в повному обладунку. Пізніше він навіть піднімає коня з вершником однією рукою й шмагає об землю так, ніби це для нього пара ляльок Барбі. І при цьому, коли Арондір стрибає зі стіни на груди тролю, він робить це з такою силою, що велетень падає навзнак. Це виглядає настільки ж правдоподібно, якби мене повалила моя котиня вагою 2,5 кг, стрибнувши мені на спину.
І знову я просто в шоці від цієї некомпетентності, яку показує серіал. Вони витратили стільки зусиль на те, щоб відтворити стиль і настрій трилогії Джексона, і при цьому повністю проігнорували те, як ці фільми знімали екшн і масштабні битви.

Як це взагалі зробили
На цьому етапі я вже почав потроху божеволіти. Я був абсолютно приголомшений тим, наскільки це шоу виявилось повним пшиком майже у всьому. До такої міри, що це навіть стало для мене своєрідною загадкою. Наче мій мозок відчайдушно шукав хоч якийсь стимул. Я мусив докопатися до суті. Тож я вирішив зрозуміти, як же це шоу створювалось.
Моя перша зупинка — інтерв’ю з шоураннерами Дж. Д. Пейном і Патріком Маккеєм. Хто взагалі ці хлопці? Це сценаристський дует із Вірджинії, США, які значну частину своєї кар’єри провели у Bad Robot (продюсерській компанії Джей Джей Абрамса). Якщо вірити Вікіпедії, вони написали чимало сценаріїв для фільмів і серіалів, але переважна більшість із них так і не була знята. Окрім «Перснів влади», вони працювали ще лише над трьома великими проєктами: «Стартрек: За межами Всесвіту», «Круїз джунглями» та «Ґодзілла проти Конга». І в усіх трьох випадках їх навіть не вказали у фінальних титрах, що згідно з правилами Гільдії сценаристів США означає, що їхній внесок у фінальну версію сценарію був недостатньо вагомим, аби отримати офіційну згадку у титрах. Іншими словами, більшість їхньої роботи, ймовірно, просто викинули або переписали інші автори.
З усіх трьох фільмів, над якими вони працювали, лише один («Стартрек: За межами Всесвіту») я можу вважати «нормальним сценарієм». І, наскільки мені відомо, він майже напевно був суттєво переписаний Саймоном Пегґом і Дагом Джунґом, які зрештою й отримали згадку у титрах за написання сценарію. Наскільки я можу судити, до своєї роботи над «Перснями влади» жоден із цих двох типів не був шоураннером у масштабній телевізійній постановці. І це для мене дико. Як таке взагалі можливо?
Так, я знаю, що приблизно так само створювали «Гру престолів» на HBO, і це був (незважаючи на жахливі фінальні сезони) величезний успіх для каналу НВО. Але там це можна бодай якось виправдати: то була перша велика екранізація книг Джорджа Р. Р. Мартіна. Як можна дати найдорожчий серіал усіх часів та такий скарб як роботи Толкіна двом телепням які ніколи не мали досвіду у цій сфері?
Гаразд, давайте будемо більш милосердними. Так, досвід – це важливо, але, можливо, Пейн і Маккей справді мали якусь надзвичайно круту ідею для «Перснів влади», і саме цим вони переконали керівників Amazon довірити їм проєкт.
Тож я копнув далі — і натрапив на те саме інтерв’ю з цими двома. Ось воно, якщо вам цікаво:

https://www.youtube.com/watch?v=1QzGIAoBW0s

Після перегляду цього інтерв’ю, чесно кажучи, у мене виникло більше запитань, ніж відповідей.
У 1-му та 2-му сезонах головною інтригою є справжня особа Незнайомця — того самого чоловіка, якого гобіти знайшли всередині кратера. Суть інтриги полягає лише в тому, чи виявиться цей чоловік Сауроном, чи Ґандальфом/Саруманом. І це дуже погана інтрига, адже вона повністю спирається на знайомство глядачів із трилогією Пітера Джексона або книжками «Володар перснів». Для будь-кого, хто вперше стикається з цим всесвітом і його міфологією, інтрига щодо Незнайомця практично не існує.
А тепер найцікавіше: у тому самому інтерв’ю Дж. Д. Пейн і Патрік Маккей відверто зізналися, що після завершення написання 1-го сезону вони самі не знали, ким мав бути Незнайомець. Лише коли настав час писати 2-й сезон, вони сказали один одному: «Бляха, нам таки треба вирішити, хто він такий». Яка ж це срань! Ви хочете сказати, що навіть самі не знали відповіді на загадку, яку ж і ви вигадали?
Знаєте, що мене тут бісить найбільше? Не те, що вони не знали, а те, що вони настільки легко й без жодних вагань відкрито визнали це в інтерв’ю. Я б такого ніколи не зробив. Якби я був одним із них і створив таке саме шоу, я б нізащо не зізнався, що не знаю відповіді на власну інтригу. Я б боявся зруйнувати свою репутацію як сценариста. Мене б довелося катувати, щоб витягнути з мене таке зізнання.
Решта інтерв’ю переважно нудна. Там є лише стандартні балачки про те, як сильно вони люблять Толкіна і як намагалися віддати належне Толкіну. У що я анітрохи не вірю. І справа не в суперечностях із текстами Толкіна. Просто мені здається, що справжні фанати Толкіна швидше прагнули б дати власне, оригінальне бачення матеріалу, а не ретельно копіювати роботу Джексона. Особливо враховуючи той момент, що Крістофер Толкін ненавидів те, як Джексон і New Line Cinema адаптували твори його батька. А от якби ці двоє сказали, що насправді вони величезні фанати саме трилогії Джексона — у це я б повірив.
Наприкінці інтерв’ю Пейн і Маккей отримали можливість назвати свої улюблені книжки (крім Толкіна). Спершу Маккей згадав К. С. Льюїса, але далі обоє видали, мабуть, один із найбільш банальних і нудних списків улюблених книжок, який тільки можна уявити: Селінджер, «Великий Гетсбі», «Кривавий меридіан», «Лоліта», «Буря», «Генріх IV-ий» тощо. Наче якийсь асистент поза кадром миттю відкрив випадкову інтернет-сторінку з «100 найвидатніших творів літератури», а вони просто почали швидко тикати пальцем у назви. Я не кажу, що це поганий список улюблених книжок. Якщо ви любите ці твори, якщо вони й ваші улюблені — чудово! Але, камон, коли тобі ставлять таке питання, це ж завжди шанс трохи похизуватися. Показати, хто ти є насправді, які в тебе незвичні захоплення, які дивні маловідомі книжки найбільше вплинули на тебе. А ці двоє просто перерахували набір відомих романів, які й так усі знають.
І хіба це не дивно, що два «затяті толкіністи» не згадали жодної фентезі-книжки, окрім творів Льюїса? Серйозно? Ні Мервіна Піка? Ні Урсули Ле Ґуїн? Ні Муркока? Навіть Пратчетта не назвали?
Моя мета тут — не довести, що Пейн і Маккей мають поганий смак чи ще щось. Моя мета — показати, що, як і саме шоу, ці двоє, схоже, майже не мають власного характера або ж особистості (якщо судити з цього інтерв’ю). Я навіть не впевнений, що вони справжні люди. Цілком можливо, що Дж. Д. Пейн і Патрік Маккей — це вигадка студії Amazon, а ті двоє чоловіків, яких я бачив у відео, — просто найняті актори, що читають відповіді, написані для них штучним інтелектом.
Тож це інтерв’ю не наблизило мене до відповідей, яких я так прагнув. І тому я продовжив копати далі. Я вирішив повернутися до самого початку виробництва шоу й подивитися, як усе зароджувалося. Давайте востаннє відмотаємо трохи назад.
Як я вже згадував раніше, спадкоємці Толкіна були незадоволені тим, як New Line Cinema розпорядилися правами на його твори. Між ними точилася велика судова тяганина, у деталі якої ми зараз не занурюватимемося, але зрештою у 2017 році сторони дійшли якоїсь згоди. І відтоді спадкоємці Толкіна почали пропонувати права на можливий телевізійний серіал за його творами всім охочим: Netflix, HBO, Amazon. А ціна питання становила, за чутками, 200 мільйонів доларів США. Як відомо, переможцем у цій боротьбі стала Amazon, яка придбала права приблизно за 250 мільйонів і відразу почала планувати серіал із бюджетом 100–150 мільйонів за сезон.
А тепер те, що мене особливо зацікавило: сам Джефф Безос, CEO Amazon-у, особисто брав участь у переговорах і, ймовірно, саме він став головною причиною, чому угоду вдалося укласти. Бо, за його власними словами, Безос теж є величезним фанатом «Володаря перснів». І саме тут у мене все склалося в єдину картину. Я думаю, це просто особиста «покупка» Безоса. Ви ж знаєте, як відомі мільярдери люблять купувати дорогі витвори мистецтва? Ось і це саме той випадок. «Володар перснів» для Безоса — ще один спосіб похизуватися. Нова іграшка у його величезній імперії. Коли він та інші мільярдери (ймовірно) збираються на черговому секретному таємному острові для педофілів, він може витягти телефон і сказати: «Гей, хлопці, дивіться: я тепер володію Володарем перснів!».

Тепер все починає ставати на свої місця. Насправді сам телесеріал, мабуть, не був аж настільки важливим. Він існує насамперед як виправдання для цієї купівлі. Такий собі контрактний обов’язок. І вибір шоуранерів тепер теж стає зрозумілим. Бо коли ти хочеш просто зробити «який завго

Address

Kyiv

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Fat & Furious posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Share

Category

Товсті і Злі

Привіт! Ми Товсті і Злі, і ми балакаємо про кіно на камеру. Коли ми не балакаємо про кіно, ми або рятуємо світ, або пишемо кіно, серіали або робимо мультики. Ми скажено обожнюємо супергероїв, комікси, Зоряні Війни, та інші нердські речі. Приєднуйтеся до нас, якщо це звучить весело.

Привет! Мы Толстые и Злые, и мы много болтаем про кино. Когда мы не говорим про кино, мы либо спасаем мир, или сами пишем кино, сериалы или делаем мультики. Мы безумно любим супергероев, комиксы, Звездные Войны и все такое нердское. Присоеденяйтесь к нам, если все это вам интересно.