05/08/2026
ЩО НЕ ТАК З РЕМЕЙКАМИ БОЙОВИКІВ 80-Х
Чорт мене спокусив подивитись “Придорожний заклад” 2024 року, ремейк фільму 1989 року з Патриком Свейзі в головній ролі.
Після чого я вирішила подивитись оригінал, який не дивилася багато-багато років.
Оригінал як був, так і залишився пересічним фільмом для своєї доби, але хай йому грець, наскільки він кращий за ремейк!
Я вирішила передивитись інші ремейки культових бойовиків 80-х — “Робокоп” і “Згадати все” — і побачила, що всі вони слабують на одну й ту саму хворобу. Всі намагаються зробити героїв “глибокими”, і через це страждають і сюжет, і меседж.
Почнемо з “Придорожного закладу”. Оригінальний фільм був про хлопця на ймення Далтон, який вірив, дещо наївно, що за допомогою пари кулаків світ можна зробити краще. Він на запрошення власників приходив у притон, а залишав за собою респектабельний заклад, найнявши компетентні кадри або натренувавши старі кадри, і відвадивши від закладу хуліганьйо.
Коли його вчергове покликали привести заклад до ладу, справа ускладнилася тим, що місцевий барон був дядьком бармена-крадія, і, звільнивши цього жевжика, Далтон перейшов баронові дорогу. З цього виросло протистояння, яке закінчилося загибеллю барона та кількох його посіпак.
Це не бозна що в плані сюжету і інтриги, але це притомна історія з початком, кінцем і простим розбірним меседжем між ними.
Про що “Придорожний заклад” 2024 року — стрельте мене, не скажу. Далтона грає Джек Джилленгол, і він накачався так, що Патрік Свейзі встидався би. Але це єдине, що в новому фільмі краще. Роль написана з претензією зробити Далтона “глибше”: тепер він не шановний викидайло з репутацією найкращого, а безхатько, який живе зі своєї колишньої слави бійця UFC і хоче вкоротити собі життя, бо втратив його смисл після того, як убив друга на рингу. Так, з усіх засобів зробити героя глибше, автори обрали найтупіший, причому саме той, який прийшов з бойовиків 80-х, і намуляв очі вже тоді.
Новий Далтон ні в що не вірить. Про його минуле невідомо нічого. Далтон у старому фільмі закінчив філософський факультет, після чого різко змінив своє життя і почав працювати викидайлом. В нього є харизма, усталені методи роботи, старі друзі. В нового Далтона нічого такого немає.
Суть роботи викидайлом автори нового фільму, схоже, не зрозуміли зовсім, хоча в старому на цьому було наголошено: це не про те, щоб вчиняти мордобій, а про те, щоб його припиняти. Характеризуючим моментом Далтона у старому фільмі є те, що він пропонує хуліганам пройти на двір, ті виходять, а він попросту відмовляється з ними битися, і команда викидайл заступає їм двері. У новому фільмі Далтон виходить на арену у нелегальному бійцівському клубі, і попросту забирає виграш без бою, бо з ним усі бояться битися. Після чого намагається вкоротити собі життя.
Я розумію, що авторам нового фільму не хотілося перезнімати старий, вони прагнули придумати щось інше. Якби мене хтось про щось питав, я б їм порадила: пацани, знімайте інше. Хай серцевина сюжету, викидайло проти мафіозного босса, залишається, але решту замініть, не обмежуючись косметичним ремонтом.
Ну і з якого боку не глянь, наймати професійного бійця з нульовим досвідом роботи викидайлом і суїцидальними нахилами — це наражатися на неприємності.
У старому фільмі Далтон дізнавався, що все місто Джаспер платить данину Бреду Веслі, місцевому кримінальному баронові, але уникав відкритого протистояння, аж поки не вбили його друга і ментора Вейда Гаррета. У новому фільмі протистояння зроблено неминучим: Бен Брандт, який тут замість Бреда Веслі, хоче зруйнувати “Придорожній заклад”, бо скуповує землю на всьому узбережжі, щоб побудувати тут модний курорт і заодно центр перепродажу наркотиків. Ставки суттєво підвищені, бо в 21 столітті банальний рекет вже не виглядає достатньо по-злодійському.
Проблема в тому, що Бред Веслі був цілеспрямованим та розсудливим негідником, а Бен Бранд — невротик з daddy issues, і не виглядає серйозним супротивником. В фіналі його вбиває власний псих-найманець, якого ввели в сюжет тому, що Далтону потрібний сильний суперник. Єдина команда лиходіїв на службі Веслі в новому фільмі трансформувалась в розрізнену зграю, яку гризуть внутрішні протиріччя, бо Бранд не може бути справжнім лідером. Тож єдиною проблемою для Далтона залишається псих-найманець Нокс, і все зводиться до фінального мордобою, в ході якого бійці остаточно руйнують “Придорожній заклад”, який Далтон начебто взявся охороняти.
Є ще одна суттєва різниця: в старому фільмі Далтон, вже побитий і поранений посіпаками Веслі, фактично програв фінальний бій. Веслі вбив не він, а жителі Джаспера, яких задовбав терор і рекет. І в тому є дуже важливий меседж: герой-одинак не здатний перемогти, але здатний підняти на боротьбу інших, показати їм, що ворога можна подолати.
В ремейку, нагадаю, головного гада мочить горлоріз, найнятий його батьком. Що нам, бляха, хочуть цим сказати? Що зло само себе поборе? Брехня, не поборе. Що не треба наймати для убивства психів, які надто кайфують від роботи? Меседж в принципі правильний, але не для широкої аудиторії.
Щоб остаточно всрати фінал, нам дають сиквел-бейт: Нокс не помер, на Далтона очікує другий раунд. Господи, за що?
“Робокоп” загалом… нормальне кіно. В ньому є все, щоб бути хорошим бойовиком, яким він і є, він мав комерційний успіх (“Придорожний заклад” навіть не наважилися випустити в широкий театральний прокат), але...
Але, на жаль, існує культова класика Пауля Верхувена. І в порівнянні з нею, незважаючи на спецефекти і графоній, новий фільм все одно програє.
А чому?
Ви здивуєтеся, але вони намагалися зробити образ Мерфі глибшим!
Про що був старий фільм Верхувена? Про хлопця, який віднайшов свою людяність попри всі зусилля тих, хто намагався зробити з нього машину.
У новому фільмі Мерфі не треба віднаходити свою людяність — з самого моменту своєї майже-загибелі, після якої з нього зробили Робокопа, він усвідомлює себе людиною. Це і стає джерелом його внутрішньої драми.
І це насправді… начебто окей. Ну, набагато краще, ніж зробити з Далтона безхатька-суїцидника. Юелю Кіннеману було що грати, і він гідний спадкоємець Пітера Веллера. Щоправда, душевні муки Робокопа зайняли стільки часу, що власне робокопствувати він почав лише з другої половини фільму. Але Кіннеман примудрився зробити це не нудним.
Проте це не розв’язало питання, куди прийшов його персонаж. Так, він зміг подолати програмування і врятувати свою родину фізично, але його невиносима ситуація не розв’язана. Він повернув собі свої емоції, але саме вони були джерелом його страждань. Герой знову опинився в початковій точці. Йому хотіли додати глибини, і при цьому позбавили внутрішньої подорожі.
До того ж, таке рішення вимагало серйозної переробки сетингу. В оригінальному фільмі рішення запустити програму “Робокоп” було продиктоване тим, що Детройт захлинався у злочинності. За кожним рогом когось грабували, ґвалтували, убивали. Верхувен ніколи не боявся ультранасильства на екрані, і показав це у графічних деталях: Робокоп гнув ствол автомата грабіжника і кидав ним у холодильник, відстрілював яйця ґвалтівникові та брутально духопелив головного злочинця, зачитуючи йому Міранду-Ескобедо. З ним також не церемонилися: банда Бодікера вбила Мерфі жорстоко, після тортур. Поліцейські були безсилі проти цієї оргії насильства і вимагали розширення штатів і підвищення зарплатні, погрожуючи страйком. Коли Мерфі приходить вперше на роботу в нову дільницю, для нього звільняють шафу щойно вбитого копа, і начальник дуже виразним жестом знімає з шафи табличку з іменем вбитого. Так, Верхувен є майстром деталі.
В новому фільмі трохи незрозуміло, довкола чого весь шарварок. Детройт майбутнього геть не виглядає такою помийкою, якою був Детройт в оригінальному фільмі. Роботи ED-209 доволі успішно працюють за кордоном під час “миротворчих операцій”, попросту кажучи — як зброя. До операції над живим поліцейським, щоб зробити його кіборгом, вдаються через політичні міркування: виробник ED-209 хоче вийти на внутрішній ринок США, пропонуючи своїх роботів для підтримки порядку. Але цьому заважає Акт Дрейфуса, що забороняє використання військових дронів у межах США. Саме тому корпорація “Омні Корп” і не зазіхає на людяність Мерфі: їм важливо продемонструвати, що він людина, просто з протезом усього тіла, і тому не підпадає під Акт Дрейфуса. Адже головний аргумент Дрейфуса — “Робот не усвідомлює цінності людського життя, то як же він може його відбирати?” Аргумент, скажемо прямо, дурацький: обов’язком поліцейського не є відняття чужого життя, ним є захист людського життя, здоров’я і власності. В Британії поліцейські взагалі не мають вогнепальної зброї. Та й Робокоп в фільмі озброєний високовольтним шокером, а до вогнепалу вдається лише коли в нього стріляють. Можна озброїти роботів травматом і шокерами — навіть якщо в них почнуть стріляти з вогнепалу, біда не велика, це просто машини. Словом, позиція сенатора Дрейфуса дуже хитка.
Щоб її обґрунтувати, на початку фільму нам показують, як робот ED-209 вбиває іранського підлітка, який вискочив з дому з ножем (ох, іще одне погане кліше з американських воєнних драм). Але нагадаємо, що у оригінальному Робокопі ED-209 вбив учасника експеримента на очах у високого начальства, коли той вже кинув зброю і підняв руки: збій програми. Саме тому була заморожена програма випуску ED-209 та дан старт проєкту “Робокоп”. Тобто, у світі нового “Робокопа” ED-209 прекрасно функціонують, ну а що не розбирають, скільки років людині зі зброєю, так на війні як на війні. І проблем з подоланням сходів у них, судячи з усього, нема.
Ну і нарешті. Одним з головних хайлайтів класичного “Робокопа” був Кларенс Боддікер, “дракон” головного лиходія, абсолютно відморожений психопат, який на початку фільму замордував Мерфі, а в фіналі загинув від його руки (о боже, і ця чудова фраза: “Вони тебе полагодять. Вони все лагодять”!). Його зіграв Кертвуд Сміт, і зіграв неймовірно. Він мало не зубами рвав реквізит. Йому бажали смерті всі глядачі, без винятку. Такого колерованого паскудника нечасто побачиш на екрані.
У новому ж фільмі Боддікер розпався на дві частини: торговець зброєю Валлон, який веде справу з брудними копами — і він ніякий, просто ніякий — і військовий маніяк Рік Маттокс, який не хоче, щоб Робокопи замінили його дронів, і тому погано ставиться до Мерфі. Обидва у лиходійській царині не годні зав’язувати шнурки Боддікерові.
В оригінальному “Робокопі” Мерфі мав чудову напарницю Енн Льюїс, яку чудово зіграла Ненсі Аллен. Енн перша розпізнала в Робокопі Мерфі і допомогла йому віднайти свою особистість. В новому фільмі Льюїс зробився чоловіком, і його сюжетна функція — отримувати поранення, беручи участь у перестрілках разом з Мерфі. Все.
Ну і найбільша підніжка, яку фільм сам собі робить — це те, що ключовими лиходіями виступають продажні копи і військовий маніяк. Тобто, головною небезпекою є не бандити, яким у кадрі і побандитствувати до пуття не дають, а ті, хто мав би охороняти порядок. Чи є кращий аргумент на користь того, що копів краще замінити роботами, які не братимуть хабарів і не крастимуть зброю зі сховища речових доказів?
У оригінальному Робокопі СЕО корпорації ОСР був у змові з Боддікером, якого використав, щоб убити свого конкурента і знищити його успішний продукт, Робокопа. У ремейку бізнесмен Селлерс, якого чудово грає Майкл Кітон, не має ніяких підстав для того, щоб ворогувати проти Мерфі. Він починає творити дичину просто тому, що фільму потрібен фінальний лиходій на третій акт. Ніщо, взагалі ніщо не заважало йому дати Мерфі побачитися з родиною. Замість цього після скасування акту Дрейфуса він чомусь наказує тихо евтаназувати Мерфі. Ні разу не логічно, бо це компрометує його ж компанію, котра, виходить, напартачила з робокопом. Лише на харизмі Кітона цю нісенітницю якось вдається витягти. Взагалі фільм тримається на трійці Кіннеман-Олдман-Кітон, без них це взагалі б не працювало.
Ну і ні разу не допомогла фільмові музична цитата з Безіла Полідуріса. Вона лише підкреслила, наскільки пересічним є весь новий саундтрек.
Тепер звернемося до “Згадати все” того ж Верхувена, та його ремейк.
Так, вони зробили ту саму помилку. Вирішили додати глибини головному героєві.
Проте вони помилково прийняли глибину за серйозність. Верхувен знімав своє кіно з фірменною самоіронією. Ремейк зроблений з абсолютно серйозним сурлом. Там, де Шварц пре напролом, Колін Фаррелл борсається і сумнівається, що має показати його глибокий внутрішній світ.
Але не це є головною проблемою фільму. Головною проблемою є те, що вони вирішили якомога далі відійти від оригінального фільму і оповідання Філіпа Діка, на якому він був заснований, але при цьому не міняти головний сюжет. Що тоді можна поміняти? Сетинг! Тепер вся дія відбувається на Землі, про Марс ані пари з вуст. Через Землю наскрізь просвердлена дірка, яка починається в Британії і закінчується в Австралії. В цю дірку провалюєтося головна інтрига, адже в оригінальному фільмі вона побудована на тому, що очільник Злої Корпорації Кохейген (той самий Ронні Кокс, що був Очільником Злої Корпорації у “Робокопі”) не може внетрити в марсіанський Спротив свого крота, бо вождь Спротиву Куато є мутантом-телепатом, який одразу викупає шпигунів. Ось чому його кращий шпигун Гаузер запропонував стерти собі пам’ять і замінити її пам’яттю Дугласа Квейда, простого роботяги з чистою совістю.
В римейку жодного телепата нема. Тоді на біса весь цей спектакль з підміною пам’яті? Чому Гаузер не зміг вийти на очільника Спротиву, якщо вже став коханцем його дочки?
Так, поворот сюжету з прибульцями, які побудували грандіозну машину з виробництва атмосфери, причому такої, яка підходить людям, був до біса наївним. Але те, що вигадали замість нього, взагалі не налазить на вуха. Кохааген хоче захопити Колонію (Австралію), бо в Об’єднаній Британській Федерації бракує життєвого простору. При цьому вони являють собою більш-менш єдине політичне тіло, і жителі обох антиподних країн вільно сполучаються через Спад (ту саму дірку в землі) — наприклад, Квейд з приятелем щодня їздять Спадом на роботу в метрополію. То навіщо Кохейгенові посилати 100500 роботів захопити Колонію? Чому б не посилати туди потроху 100500 бідаків, як, власне, і робила Британія в реальному житті, лише без дірки в землі?
До речі, Австралія в кіні зовсім не виглядає як щось наділене життєвим простором. Там теж усі живуть друг у друга на головах. І те, що після руйнації Спаду всі вони заживуть добре — це трохи лол, і навіть рофл. У фільмі Верхувена, при всій наївності розв’язки, очевидно, що, які б економічні складнощі не чекали попереду, людям буквально буде чим дихати. У ремейку ж ми бачимо сумнівне розв’язання штучної проблеми.
Лорі у ремейку поєднала в собі Лорі з оригінального фільму та Ріхтера, якого грав Майк Айронсайд. Кудос за те, що, зливши двох персонажів в одного, його зробили жінкою. Другий кудос за те, що Кейт Бекінсейл грає на повну силу, цілком розкриваючись як екшен-акторка. Вона виписує всім пакети дуже достовірних люлів. Але знов не зрозуміло, чому вона така зла на свого “чоловіка”. Ріхтер був злий на Хаузера, бо його дружині, теж шпигунці, наказали тимчасово стати “дружиною” Квейда, а він змушений був, як куколд, за цим спостерігати. Його бажання відбатувати Квейдові яйця цілком природне і зрозуміле. До того ж, він ревнує ще й по службі, бо Гаузер улюбленець Кохейгена. А що з новою Лорі? Невже Квейд був настільки поганим коханцем?
(Правда, є й така версія: Лорі скажена, бо режисер Лен Вайсман в реальному житті чоловік Кейт Бекінсейл, а хто ще може так вибісити жінку, як її справжній чоловік?)
Підбір акторки на роль нової Мелінди також залишає купу питань. У фільмі Верхувена крижана блондинка Стоун протиставлялася вогненій брюнетці Рейчел Тікотін. Тут обидві акторки брюнетки, але проблема не в тому. Джессіка Біл просто ніяка, оце проблема.
Словом, ускладнивши характер головного героя, водночас накрутили і в сетингу незрозумілих і непотрібних складнощів.
І знаєте, хто в цьому винний?
Я вважаю, що винний Нолан. Це він, знявши “Бетмен: початок”, запровадив моду на “розумний” бойовик з похмурою атмосферою і глибоким внутрішнім світом супергероя.
Якщо на нас попереду чекають римейки інших культових бойовиків 80-х — “Міцний горішок”, “Рембо”, “Смертельна зброя” — то хочеться заздалегідь попрохати режисерів: панове і пані, заради Господа нашого, чи в кого ви там вірите, не припадайте на умняк. Бойовики дивляться не для того, щоб рефлексувати разом з персонажем. Якщо вам хочеться вдихнути нове життя в стару франшизу, беріть приклад з Мартіна Кемпбелла, який двічі зміг реанімувати Бонда (а також одного разу ще реанімував Зорро, та й взагалі окрім цього він робив купу чудового трешу без понтів). Він намагався додати Бондові глибокого внутрішнього світу? Ні. Він просто показав Бонда проблемним чуваком, якому можна симпатизувати. На чому амінь і Богу слава.
До речі, ви знали, що Верхувен на старості років зробився богословом і написав книгу “Ісус з Назарета”? Ні? Тепер живіть з цим.
