10/07/2026
Скарали на смepть за протидію pусифiкaцiї…. і ніхто не згадає….
Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – це все про Валерія Марченка. Його з хворими нирками, за «нахабність», як сказав один зі слідчих, ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.
Свій 26-й день народження київський журналіст і перекладач Валерій Марченко відзначив у камері під час слідства. Це був вересень 1973-го. Заарештували його ще влітку, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Чому?
Не бачив сенсу в радянській літературі 70-х, де прославлялась «комуністична ортодоксія», не праця вільної людини, як-от описував Робінзона Крузо Даніель Дефо, а «рабський труд уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті».
А ще «марним і безплідним» назвав життя лауреата Шевченківської премії радянських 70-х Миколи Нагнибіди через його «претензію на філософічність», безмежну любов до вождя і дивне перше кохання.
«Виявляється, що для Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці», – іронізує Марченко.
Журналіста обурювало те, що за зразки української літератури радянській режим виставляв «продажних митців» того часу, які писали на «правильні» теми. Ці роздуми виклав у статті «За параваном ідейності», яку написав 1972-го у Києві. Вона до друку навіть і не дійшла. Про те інкримінувалася йому в грудні як злочин перед радянською владою.«Київський діалог»
Звинувачення в «антирадянській пропаганді та агітації» Марченко отримав ще за статтю «Київський діалог», яку він уже на Уралі через два роки опише як найкраще з усього, що написав до свого 25-річчя.
До неї епіграфом узяв перську притчу, бо йому подобався Схід «через орієнталістику (тут і Ніцшеве «Так мовив Заратустра»)» з його «всеохопною боротьбою» добра і зла.
У своєму нарисі «Те, чого я не встиг сказати» з Уралу 1975-го він писав: «Переконався, що цієї незниклої непримиренности не здатна подолати жодна комуністична забезпеченість та ситість. Усвідомив, що навіть на відлюдному острові, поза соціальним оточенням і класами, індивідуум може перетворитись на втілення сатанинськости або, навпаки, людськости в найвищому її вияві».
У «Київському діалозі» Валерій дискутує про русифікацію, українську мову та українську культуру зі своїм знайомим Аліком
У «Київському діалозі» Валерій дискутує про русифікацію, українську мову та українську культуру зі своїм знайомим Аліком, який також виріс у Києві, але «ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він називав це «насадженням»), зрештою, за самостійність».
Валерій відстоював думку, що радянський режим цілеспрямовано не давав українській літературі, мистецтву, кіно розвиватись і робити якісний продукт.
Його обурювало, що оригінали фільмів були російськими, російських копій було значно більше, до того ж, український дубляж був поганої якості, де українська мова «звучить неприродно, фальшиво
Зокрема, його обурювало те, що оригінали фільмів були російськими, російських копій було значно більше, до того ж, український дубляж був поганої якості, де українська мова «звучить неприродно, фальшиво».
У колонії Валерій Марченко не переходив на російську навіть зі своїми російськомовними співкамерниками, дехто з них це поважав, хоча й не переходив на українську….
Більше тут:
https://ukrainianpeople.us/%d1%81%d0%ba%d0%b0%d1%80%d0%b0%d0%bb%d0%b8-%d0%bd%d0%b0-%d1%81%d0%bcep%d1%82%d1%8c-%d0%b7%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%82%d0%b8%d0%b4%d1%96%d1%8e-p%d1%83%d1%81%d0%b8%d1%84i%d0%baa%d1%86i%d1%97/
