11/21/2025
ГОЛОДОМОР І РОДИНА ЯВОРНИЦЬКИХ.
1933-ій рік був карколомним в житті академіка Д.І. Яворницького. За наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. вченого звільнили з посади директора музею, у нього вдома були обшуки, конфіскували деякі речі, самого старенького академіка після допитів повернули важко хворим. Завдяки чотирьом лікарям та дружині, як він сам писав другові, Дмитро Іванович встав з ліжка, але ці події незвротньо підірвали його здоров`я.
В листі до до фотографа Дніпробудівської експедиції М. Желєзняка, він написав: «По доносу Івана Шаповала мене і всіх моїх співробітників... вичистили із музею як «контрреволюційне кубло».
Обвинувачення проти вченого були висунуті різноманітні: націоналіст, сепаратист, ворог радянської влади, керівник контрреволюційної фашистської групи. А керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди».
Після такого нищівного обвинувачення більше півроку старенький вчений лежав важко хворий «був на волосинку од смерті».
Свідком тих важких часів був близький родині Яворницьких юнак Микола Костюк, син репресованого священика, який пізніше залишив спогади, видані окремою книгою «Поруч з Яворницьким».
В них містять свідчення про те, як важко репресії та голод пережила родина Яворницьких, про те, що втративши посаду директора, родину Яворницьких позбавили і академічної пенсії, і, навіть, хлібних та продуктових карток.
«Дуже тяжке моральне, а також матеріальне пригнічення переживав наш академік. То був голодний рік. Гасло режиму було: «Хто не робить, той не їсть», «Кому был почет, а тепер на кой чёрт», «Кто был всем, тот стал никем». В молодому віці за царського режиму переслідували студента, а тапер старого академіка Яворницького ще гірше притискають, так гнуть, що в хаті навіть їсти нічого, вугілля та дров не було. І щоб нагрітись, дружина, Серафима Дмитрівна, перша одягнула кожуха, а Дмитро Іванович ще кілька днів тримався, а тоді й собі натягнув кожуха, бо руки закоцюбли, писати не міг.
Але пришла мені думка піти до Міської Ради та пошукати доброї людини. На перший день не пощастило, бо не знав до кого вдатись, але прийшла інша думка: заходити в кожну кімнату і дивитись, хто добра людина.
Ніби натрапив на доброго чоловіка. Розповів про все лихе, аж дивлюсь зацікавився і вислухав мене до кінця. А тоді так тихенько каже мені: а хто ж ви? Родич? Ні, кажу йому, такий як ви, щоб тільки допомогти. Студент.
А потім, ота добра душа, дивиться мені прямо у очі і каже: Я не запевняю, а попробувати попробуємо. І я з великою надією пішов на завод, щоб встигнути на свою 2-у зміну. А за декілька днів примчалась служниця і лишила записку, що привезли вугілля і дрова та склали під браму, то Серафима Дмитрівна просила мене приїхати до них і перенести те все від брами до комори.
А знову за декілька днів якась незнайома жінка гукнула служницю Яворницьких на вулиці і по кількох словах розмови дала їй безіменну картку до закритого харчового «розпряду», та дуже, дуже остерігала її, щоб, як вона піде до крамниці по харчі, то, боронь Боже, не проговорилась.
Так добрі люди помагали Яворницьким в тяжкі часи…"
Не знаючи про репресії та важкий стан академіка, до нього теж звертались з проханням про порятунок від голоду. Так серед великої епістолярної спадщини вченого залишився лист Василя Котляревського із села Піскошино (Запорізька область) - священика, фольклориста, письменника, збирача запорозької старовини, приятеля Д. І. Яворницького, який надсилав вченому лексикографічний матеріал, тексти пісень, запорозьку старовину до музею ім. О. М. Поля:
«Я пишу Вам письмо, а жена печёт из толчёных сухих кукурузных листьев суп приправленный зелёным щавлем. Это моя теперь пища. Спасите меня Димитрий Иванович! Окажите мне помощь. И Вы и я уже старики в таком возрасте, когда уже приходится подумать и о расчёте с жизнью. Подайте мне руку помощи: тяжело умирать голодною смертию при полной сознательности своей невинности перед людьми; и за что такое тяжёлое наказание. А хлеба у нас было много, но весь хлеб отобрали везде до фунта, и куда-то кому-то от¬правили. Невероятно тяжело обращаться за помощью и надоедать своими жалобами людям, но голод заставляет идти человека на всё. На трупы уже не обращают внимания, а свозят их как падаль. От села осталась едва ли четвёртая часть полуживых людей.»
Довгий час було невідомо, чи пережив священик голодомор. Пізніше, серед іншої епістолярної спадщини в листі 1937 року Дмитра Івановича до дружини Серафими Дмитрівни була знайдена інформація, що Василь Котляревський приходив до Дмитра Івановича додому, старі знайомі ледве впізнали один одного, настільки перенесені страждання змінили обох.
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1130159331057646&id=189767258430196&sfnsn=mo
